Антуан де СентЕкзюпері
Скачать 114.8 Kb.
|
XIXМаленький принц зіп'явся на високу гору. Раніш він ніколи не бачив гір, окрім трьох вулканів, що були йому до колін. Згаслий вулкан правив йому за дзиглика. Отож маленький принц помислив: «З такої високої гори я зразу побачу всю планету і всіх людей». Але побачив лише скелі, шпичасті, шпилясті. — Добридень,— мовив він про всяк випадок. — Добридень... добридень... добридень...— озвалася луна. — Хто ви? — спитав маленький принц. — Хто ви... хто ви... хто ви...— відповіла луна. — Будьте моїми приятелями,— мовив він,— я геть один. — Геть один... геть один... геть один...— відгукнулася луна. «Яка чудна планета! — подумав тоді маленький принц.— Геть суха, вся в гострих шпичках і солона. А людям бракує уяви... Тільки й повторюють, що їм кажуть... Квітка, яку я мав удома, завше озивалася перша». XXДовго простував маленький принц пісками, скелями й снігами і набрів зрештою на дорогу. А всі дороги провадять до людей. — Добридень,— промовив він. Перед ним був садок, повний квітучих рож. — Добридень,— відгукнулися рожі. Маленький принц поглянув на них. Усі вони скидалися на його квітку. — Хто ви? — спитав він, вражений. — Ми — рожі,— відказали квіти. — Он як...— сказав маленький принц. I почувся дуже нещасливим. Його квітка запевняла його, що вона на всьому світі одна така. А ось тут буяло п'ять тисяч таких самих квіток, лише в одному саду! «Як би вона досадувала, коли б побачила це! — помислив маленький принц.— Вона б страшенно закахикала і вдала, що помирає, аби лише не стати смішною. А мені довелося б удавати, ніби я доглядаю її, бо ж інакше, аби принизити й мене, вона справді могла б умерти...» А потім він ще сказав собі: «А я гадав, що маю такий скарб — єдину в світі квітку, а то звичайнісінька рожа. Проста рожа і три вулкани заввишки до колін, і то один з них погас, певне, назавжди — цього замало, щоб величати себе принцом...» Він упав на траву й заплакав. XXIОтоді-то й показався лис. — Добридень,— мовив лис. — Добридень,— звичайненько відказав маленький принц і озирнувся, та нікого не побачив. — Осьдечки я,— озвався голос,— під яблунею. — Хто ти?— спитав маленький принц.— Ти такий гарний! — Я лис,— відповів той. — Пограйся зі мною,— попрохав маленький принц.— Мені так журно... — Я не можу з тобою гратися,— мовив лис.— Я не приручений. — О, даруй,— сказав маленький принц. Але подумав і додав: — А що означає — приручити? — Ти нетутешній,— сказав лис.— Що ти тут шукаєш? — Шукаю людей,— відповів маленький принц.— А що означає — приручати? — Люди,— мовив лис,— мають рушниці і ходять на лови. Це так ускладнює життя. А ще вони розводять курей. То єдина користь від людей. Ти шукаєш курей? — Ні,— сказав маленький принц.— Я шукаю приятелів. А що означає — приручати? — Це поняття давно забуте,— мовив лис,— Воно означає: прихилити до себе... — Прихилити до себе? — Авжеж,— мовив лис.— Ти для мене поки що лише маленький хлопчик, достоту такий, як сто тисяч інших. I ти мені не потрібний. I я тобі теж не потрібний. Я для тебе всього тільки лис, достоту, як сто тисяч інших лисів. Та як ти мене приручиш, ми станемо потрібні одне одному. Ти будеш для мене єдиний на цілім світі. I я буду для тебе єдиний на цілім світі... — Я вже трошки розумію,— проказав маленький принц.— Є одна рожа... мабуть, вона мене приручила... — Цілком можливо,— відповів лис.— На Землі чого тільки не побачиш... — О, це не на Землі,— заперечив маленький принц. Лис нібито дуже здивувався. — На іншій планеті? — Так. — А мисливці є на тій планеті? — Нема. — Як цікаво! А кури є? — Нема. — Ех, світ недосконалий! — зітхнув лис. А потім знову повернувся до того самого: — Одноманітне в мене життя. Я полюю на курей, а люди полюють на мене. Всі кури однакові, і люди всі однакові. I я нуджусь. Але як ти мене приручиш, моє життя буде ніби сонцем осяяне. Я знатиму твою ходу й розрізнятиму її серед усіх інших. Почувши чиїсь кроки, я ховаюся в нору. Зате твоя хода, як музика, викличе мене з нори. А потім — дивись! Бачиш, он там, на ланах, достигає пшениця? Я не їм хліба. Збіжжя мені ні до чого. Пшеничні лани не ваблять мене. I це сумно. Але в тебе чуб ніби золотий. I як добре буде, якщо ти мене приручиш! Золоте збіжжя нагадуватиме мені про тебе. I я полюблю шелест колосся на вітрі... Лис замовк і довго глядів на маленького принца. А потім попросив знову: — Будь ласка... приручи мене! — Я б радо,— відмовив маленький принц,— але в мене обмаль часу. Мені ще треба знайти приятелів і узнати багато всяких речей. — Узнати можна лише те, що приручиш,— мовив лис.— Людям уже бракує часу щось узнавати. Вони купують готові речі в торгівців. Але ж немає таких торгівців, що продавали б приятелів, і тим-то люди не мають приятелів. Як хочеш мати приятеля — приручи мене! — А що для цього треба зробити? — спитав маленький принц. — Треба бути дуже терплячим,— відказав лис.— Спершу ти сядеш трошки далі від мене на траву, ось так. Я краєчком ока позиратиму на тебе, дивитимусь, а ти мовчатимеш. Мова — це джерело непорозуміння. Але щодня ти сідатимеш трошки ближче... Назавтра маленький принц прийшов знову. — Краще, якби ти приходив о тій самій порі,— попросив лис. — Якщо ти прийдеш, скажімо, о четвертій дня, то я вже з третьої години відчуватиму себе щасливим. О четвертій я вже почну хвилюватися і непокоїтися. Я узнаю ціну щастю. А як ти приходитимеш коли попало, то я ніколи не знатиму, на яку годину готувати своє серце... Повинні бути обряди. — А що таке обряд? — поцікавився маленький принц. — Це теж річ давно забута — розтлумачив лис.— Це те, що робить один день несхожим на інші дні, одну годину — на всі інші години. Є, приміром, такий обряд у двох мисливців. У четвер вони танцюють з сільськими дівчатами. I який же це чудовий день — четвер! Я йду на прогулянку й доходжу аж до виноградника. А якби мисливці танцювали коли попало, всі дні скидалися б один на один і я зовсім не мав би дозвілля. Так маленький принц приручив лиса. I коли настала пора прощатися, лис казав: — О, я плакатиму по тобі. — Сам винний,— мовив маленький принц.— Я ж не хотів тобі нічого лихого, а ти зажадав, щоб я тебе приручив... — Авжеж,— згодився лис. — Але ж ти плакатимеш! — мовив маленький принц. — Виходить, ти нічого не вигадав. — Вигадав,— заперечив лис.— Згадай, що я казав про золоте збіжжя. Він замовк. Потім додав: — Піди ще поглянь на рожі. Ти зрозумієш, що твоя рожа — єдина на світі. А як вернешся попрощатися зі мною, я подарую тобі одну таємницю. Маленький принц пішов глянути на рожі. — Ви нітрохи не схожі на мою рожу,— мовив він їм.— Ви ще ніщо. Ніхто вас не приручив, і ви нікого не приручили. Ви такі, як раніше був мій лис. Він нічим не різнився від ста тисяч інших лисів. Але я з ним заприятелював, і нині він — єдиний в усьому світі. Рожі дуже зніяковіли. — Ви дуже гарні, але порожні,— сказав іще маленький принц.- Задля вас не схочеться померти. Звісно, випадковий перехожий і про мою рожу подумає, що вона така сама, як і ви. Але вона одна-єдина, над усе найдорожча. Я-бо полив її. Я-бо накрив її скляним ковпаком. Я-бо затулив її ширмою. Я-бо нищив задля неї гусінь, лишив тільки двох чи трьох, щоб повиводились метелики. Я чув, як вона нарікала і як хвалилась і навіть як замовкала. Рожа ця — моя. I маленький принц вернувся до лиса. — Прощавай...— мовив він. — Прощавай,— відповів лис.— Ось моя таємниця. Вона дуже проста: лише серце добре бачить. Найголовнішого не побачиш очима. — Найголовнішого не побачиш очима,— повторив маленький принц, аби краще запам'ятати. — Твоя рожа дорога тобі тому, що ти присвятив їй стільки часу. — Моя рожа дорога мені...— повторив маленький принц, аби краще запам'ятати. — Люди забули цю істину,— мовив лис,— але ти не забувай. Ти назавжди береш на себе відповідальність за тих, кого приручив. Ти відповідаєш за свою рожу. — Я відповідаю за свою рожу,— повторив маленький принц, аби краще запам'ятати. |