билеты история укр — копия. Дисципліна "Історія України" як обєкт вивчення, її основні методологічні засади та джерельна база
 Скачать 313.7 Kb.
|
|
28 травня — 4 червня 1996 р. проект Конституції розглядався Верховною Радою і був прийнятий у першому читанні. Однак 19 червня 1996 р. у другому читанні проект був заблокований. За таких обставин 26 червня 1996 р. Президент оголосив Всеукраїнський референдум, на який виносився проект Конституції, не прийнятий Верховною Радою. Протистояння Президента і Верховної Ради знову загострилося. Це змусило більшість депутатів повернутись до розгляду проекту Конституції. 28 червня 1993 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України кваліфікованою більшістю (315) голосів і закон про введення її в дію (338 голосів).
Першим кроком на шляху перебудови освітньої галузі, яка охоплювала понад 48 тис. закладів, де навчалося бл. 15 млн. учнів і студентів, працювало більше 2 млн. фахівців, став Закон України "Про освіту" (1991). Він визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави. Освіта мала бути доступною, гуманною, незалежною від політичних партій, забезпечувати рівні можливості для всіх людей, зв'язок з національною культурою і традиціями, відповідати світовому рівневі. - З 2003/04 навчального року розпочався перехід старшої школи на профільне навчання. Відкриваються класи різних профілів: універсального, суспільно-гуманітарного, природничо-математичного, технологічного, спортивного тощо. Більша увага приділяється вивченню національної історії, культури, традицій, розширюється сфера вживання української мови. - Із 2008 р. замість вступних іспитів до ВНЗ запроваджено зовнішнє незалежне тестування, яке надає рівні можливості для здобуття вищої освіти.. - Активно реформується система вищої освіти, яку громадяни України мають право безоплатно здобувати на конкурсній основі у ВНЗ таких типів, як технікуми, коледжі, інститути, академії, університети тощо. - Впровадження Болонського процесу. -Запроваджено регулярне їх ліцензування й акредитацію. Найкращі з навчальних закладів отримують статус національних. Серед проблем освітянської галузі - невідповідність матеріально-технічної бази вимогам часу, - скорочення мережі шкіл, дошкільного та позашкільного виховання, - погіршення забезпечення технічними засобами навчання та підручниками, - зниження престижу праці педагога, - перевищення випуску спеціалістів низки професій над потребою -Розкажіть про стан релігійних і міжконфесійних відносин в Україні у перші роки після проголошення її державної незалежності. У кінці 80-х було легалізовано заборонену комуністами в 1946 р. Українську греко-католицьку церкву, визнаним лідером якої став Кардинал Любачівський. Українська православна церква в процесі своєї розбудови виявилася розколотою на - Українську автокефальну православну церкву, - Укр. Правосл. Церкву Київського патріархату - Московського патріархату. Між ними, особливо між УАПЦ і УПЦ-КП та УПЦ-МП склалися напружені відносини. Разом з тим, серед віруючих і частини духовенства посилюється прагнення до створення єдиної православної церкви в Україні. Серед населення поширюється вплив протестантизму, іудаїзму, ісламу. Усього ж в Україні діє 105 релігійних об’єднань. Держава спрямовує свої зусилля на те, щоб представники всіх конфесій були повноправними учасниками громадського життя.
Основні напрямки соціальної політики України після набуття незалежності Після набуття незалежності Україна опинилася у складній економічній ситуації, яка негативно вплинула на рівень життя і на соціальну структуру суспільства. Форсоване розшарування суспільства призвело до соціальної поляризації. Вже в 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64 % населення. За цих обставин Президент Л. Кучма у жовтні 1994 р. проголосив нову соціально-економічну стратегію. Однак уже в квітні 1995 р. Президент Л. Кучма визнав за необхідне скоригувати реформи, бо реалізація нового соціально-економічного курсу виявила істотні недоліки запропонованої ліберально-монетаристської моделі. У жовтні 1997 р. Президент України Л. Кучма видав Указ "Про основні напрями соціальної політики на 1997-2000 роки" з метою створення конкретних механізмів реалізації принципів соціально орієнтованої економіки. Стратегічною метою соціальної політики на державному рівні було проголошено підвищення матеріального добробуту та поліпшення умов життя людей. На сучасному етапі до основних напрямків і пріоритетів соціальної політики входять такі напрямки соціальної політики: • розширення, поглиблення суспільного поля для реалізації творчого соціального потенціалу людини, свободи вибору нею способів і форм самореалізації у сфері соціального буття, збагачення змісту й напрямків альтернативної діяльності у процесі соціального, суспільного розвитку; • досягнення в суспільстві соціальної злагоди у процесі суспільного розвитку на основі сталих процесів соціальної структурованості, соціального миру та співробітництва, соціального партнерства як різних класів, соціальних груп, прошарків суспільства, так і суб'єктів соціального регулювання, ринкового господарства; • утвердження в суспільстві соціальної справедливості як важливої суспільної цінності, без здійснення якої неможливий повноцінний соціальний та економічний розвиток суспільства, свободи задоволення соціальних потреб та інтересів людини, створення умов для соціальної безпеки; • формування в суспільстві нової соціальної культури, яка ґрунтувалася б на новій парадигмі базисних морально-етичних, соціальних цінностей, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, зокрема нового соціального світобачення, в органічній єдності із суспільною діяльністю з освоєння соціального буття, самореалізації соціального потенціалу людини, подолання суперечностей між усталеними, традиційними соціальними цінностями й новою системою соціальних цінностей.
Основою науково-технічного розвитку країни є науково-технічний потенціал, що являє собою сукупність усіх засобів науково-технічної діяльності та її ресурсів. Узагальнюючими показниками розвитку та оцінки науково-технічного потенціалу України є: -обсяги фінансування наукових та науково-технічних робіт; -розвиток різних джерел інноваційного фінансування; -динаміка частки фінансування наукових розробок з державного бюджету; -обсяги виконаних наукових і науково-технічних робіт та темпи їхнього зростання; -мережа наукових та науково-дослідних закладів, їхня динаміка; -чисельність працівників наукових та науково-дослідних закладів, їхній якісний склад; -частка науково місткої (інноваційної) продукції в загальних обсягах промислового виробництва. Однак у багатьох галузях наукової діяльності, що стосуються розробки високопродуктивної техніки і новітніх технологій, відставання вітчизняної науки є суттєвим. Сьогодні така ситуація ускладнюється недостатнім фінансуванням і нестабільною діяльністю наукових організацій, виїздом спеціалістів високої кваліфікації за межі держави. Незважаючи на збільшення протягом 2000-2008 рр. обсягу фінансування з державного бюджету технологічних інновацій майже у 19 разів, щорічного обсягу виконаних наукових і науково-технічних робіт - у 3,4 разу, частка реалізованої інноваційної продукції в загальному обсязі промислової продукції зменшилася з 6,8 до 6,7 %, частка підприємств, які провадили інноваційну діяльність, знизилася у 1,27 разу (з 18 до 14,2 %), кількість освоєних такими підприємствами інноваційних видів продукції - у 6 разів (з 15 323 до 2526). Згідно з рейтингом Всесвітнього економічного форуму, Україна серед 134 країн у 2009 р. посіла у сфері розвитку початкової освіти 37-ме місце, у сфері розвитку вищої освіти - 45-те, у сфері формування факторів інноваційного розвитку - 52-ге, за оснащеністю сучасними технологіями - 65-те, у сфері захисту прав інтелектуальної власності - 114-те місце, що свідчить про неефективне використання власного інноваційного потенціалу, перетворення України на державу, яка експортує сировинні ресурси з незначною часткою доданої вартості, та виникнення загрози економічній і національній безпеці. Важливим напрямом розвитку науково-технічного потенціалу України на сучасному етапі є впровадження інформаційних та комп'ютерних технологій, зростання інтелектуалізації діяльності. Збільшення ВВП, докорінне поліпшення його структури прямо залежить від інформаційної індустрії, що потребує інтелектуальних інвестицій, створення повноцінного ринку інформаційних товарів. Зростання економік зарубіжних країн - лідерів рейтингів конкурентоспроможності - свідчить про необхідність формування і забезпечення розвитку науково-технічного потенціалу країни, в основу якого має бути закладена національна інноваційна система, спрямована на активізацію інноваційних процесів, забезпечення технологічного розвитку та наукового забезпечення функціонування національної економіки. Базові принципи її формування закладені в Концепції розвитку національної інноваційної системи України, згідно з якою національна інноваційна система визначена як сукупність законодавчих, структурних і функціональних компонентів (інституцій), які задіяні у процесі створення й застосування наукових знань та технологій і визначають правові, економічні, організаційні та соціальні умови для забезпечення інноваційного процесу. Метою розвитку науково-технічного потенціалу країни є створення умов для підвищення продуктивності праці та конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників шляхом технологічної модернізації національної економіки, підвищення рівня їх інноваційної активності, виробництва наукомісткої (інноваційної) продукції, застосування передових технологій, методів організації та управління господарською діяльністю для покращення добробуту громадян та забезпечення стабільного економічного зростання.
Державна гуманітарна політика це системна і послідовна діяльність держави у відносинах з людиною зокрема і суспільством в цілому, що здійснюється через органи державної виконавчої, законодавчої та судової влади при залученні громадськості та з урахуванням основних правлюдини і ставить за мету досягнення високого життєвого, духовного та інтелектуального рівня особистості, як у її власних інтересах, так і в інтересах України в цілому. Першим і, очевидно, головним таким принципом є законність. Одним з основних завдань державотворення є побудова правової держави, що означає таку державу, в якій юридичними засобами реально забезпечені максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини. З цього ж випливає і другий принцип гуманітарної політики проведення діяльності відповідно до основних прав людини або, іншими словами, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей. У Декларації про державний суверенітет України, Акті про незалежність Української держави, у своїй Конституції Україна проголосила побудову демократичної, правової, соціальної, соборної держави. Також Україною підписані основні міжнародні документи, що стосуються прав людини. Отже, будь-яка державна діяльність повинна слугувати як інтересам Української держави, так і вимогам сучасного світового розвитку. Тому наступним принципом гуманітарної політики є поєднання інтересів як Української держави, так і світової спільноти. Тут мається на увазі також і орієнтація на досвід передових держав світу, зокрема, європейських, у створенні повноцінного соціокультурного середовища при опорі на історичні традиції українського народу, його високий духовний та інтелектуальний потенціал. Важливим також є принцип відкритості державної діяльності, формування довіри до влади, до держави, створення зусиллям всіх державних органів максимально сприятливих умов для розвитку гуманітарної сфери суспільства, надання рівних можливостей для кожного громадянина України. Базуючись на цих принципах, державна гуманітарна політика, відповідно до своїх завдань, може стати одним із гарантів побудови високорозвиненої Україн ської держави та її повноправного входження до світового співтовариства. Врахування всіх цих концептуальних засад державної гуманітарної політики є необхідною умовою для розробки цілісної концепції державної гуманітарної політики в Україні. І ще одне варто зазначити. Гуманітарна політика ні в якому разі не повинна стати засобом формування нової насильницької ідеології, вона повинна сприяти формуванню нової сучасної системи суспільних цінностей, забезпечувати високоякісний розвиток української освіти, культури, науки людського потенціалу загалом, сприяти виходу України на рівень світових стандартів.
Правовий статус національних меншин в Україні регулює Конституція України, Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 року, прийняті на їх підставі інші законодавчі акти, а також міжнародні договори України. Націонáльні менш́ини — групи громадян певної держави, які не є представниками титульного етносу, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. Закон України Про національні меншини в Україні від 25.06.1992 та має на своєму початку ДЕКЛАРАЦІЯ прав національностей України. Ці нормативно-правові акти гарантують всім народам, національним групам, громадянам, які проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Представники народів та національних груп обираються на рівних правах до органів державної влади всіх рівнів, займають будь-які посади в органах управління, на підприємствах, в установах та організаціях. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається за законом. Українська держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе обов'язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур. Усім громадянам України кожної національності гарантується право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів. Українська держава гарантує всім національностям право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання. Ці організації можуть здійснювати діяльність, спрямовану на розвиток національної культури, проводити в установленому законом порядку масові заходи, сприяти створенню національних газет, журналів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної (законодавчої, виконавчої і судової) влади та органи місцевого самоврядування. Реалізовуючи етнонаціональну політику, українська держава гарантує повагу й рівноправну участь осіб, які належать до різних етнічних спільнот, в усіх сферах життя українського суспільства та допомагає їм в усуненні будь-яких перешкод на цьому шляху. Україна є однією з небагатьох держав, де представникам нацменшин надано можливість здобувати повну середню освіту з усіх предметів рідною мовою (як правило, в європейських країнах національні меншини навчаються лише рідної мови, історії та культури). На сьогодні в Україні діє близько 800 громадських товариств національних меншин, понад 30 з яких мають всеукраїнський статус. Такі всеукраїнські громадські об'єднання, як Асоціація національно-культурних об'єднань України, Українське товариство російської культури "Русь", Єврейська Рада України, Асоціація корейців України, Асоціація єврейських організацій і громад України, |