билеты история укр — копия. Дисципліна "Історія України" як обєкт вивчення, її основні методологічні засади та джерельна база
 Скачать 313.7 Kb.
|
|
Наука: Діяльність Національної академії наук України. -Намагання поєднати зусилля українських та зарубіжних наукових шкіл. -Відтік наукової еліти за кордон. --Розвиток фундаментальних наук як пріоритетний напрямок. Розвиток прикладної науки. Співвідношення розвитку прикладної та фундаментальної науки. Стан та розвиток гуманітарних наук.
Екстенсивний розвиток економіки позначився на динаміці зростання наукового потенціалу України (якщо в 1960 р. загальна кількість науковців у республіці становила 46 тис., то на 1987 р. — 213 тис.), на збільшенні кількості нових спеціалізованих наукових установ, підрозділів, відділів, лабораторій, що входили до складу Академії наук (у 1962 р. її президентом став Б. Патон). Упродовж 1960—1980-х pp. учені АН УРСР проводили дослідження стосовно найважливіших напрямків науково-технічного прогресу. Зусиллями співробітників Українського науково-дослідного конструкторсько-технологічного інституту синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСР у 1961 р. було одержано перші штучні алмази. Колективом Інституту кібернетики АН УРСР на чолі з його директором В. Глушковим спроектовано і збудовано цифрову машину «Київ» (1960), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю «Дніпро» (1961), машини «Промінь» (1962), «Мир» (1964). З 1966 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР став до ладу найбільший у Європі лінійний прискорювач електронів. Практичних результатів домоглися українські науковці у галузі зварювання металів, зварних конструкцій і нових металургійних методів добування високоякісних та чистих металів і сплавів, у вивченні характеристик твердого тіла й низьких температур. Широкого визнання в середині 1960-х років набули дослідження і винаходи групи вчених з Інституту теоретичної фізики АН УРСР під керівництвом академіка Миколи Боголюбова в галузі статистичної фізики, нелінійної механіки, квантової теорії поля, надплинності й надпровідності. Не мали аналогів у світі наукові розробки, здійснювані співробітниками конструкторського бюро «Південне» (засноване в 1954 р. у Дніпропетровську) в галузі аеродинаміки, балістики, матеріалознавства, ракетобудування. Вагомим був внесок учених та фахівців КБ «Південне» у реалізацію космічної програми СРСР. Під орудою генеральних конструкторів М. Янгеля (1954—1971) та В. Уткіна (1971—1990) у Дніпропетровському ракетно-космічному центрі було створено декілька поколінь вітчизняних бойових ракет, відомі космічні носії «Космос», «Інтеркосмос», «Циклон-2», «Циклон-3», ракетно-космічна система «Енергія — Буран». Практичну цінність мали наукові здобутки колективів учених у царині сільськогосподарських наук. У Миронівському науково-дослідному інституті селекції і насінництва пшениць, очолюваному академіком АН УРСР В. Ремеслом, були створені сорти озимої та ярої пшениць (Миронівська-264, Миронівська ювілейна, Миронівська яра та ін.), які пізніше стали всесвітньо відомими. Вітчизняні селекціонери виводили нові сорти кукурудзи, цукрових буряків, картоплі, винограду. Помітні зрушення відбулися у галузі біотехнологій. Проте значна кількість наукових новацій, технологій і винаходів не була запроваджена у виробництво. Командно-адміністративний механізм господарювання, перевага екстенсивних шляхів розвитку економіки над інтенсивними призводили до ігнорування всіх цінних ініціатив науковців, досягнення науково-технічної революції. На початок 1980-х pp. лише 10—15% підприємств були механізовані або комплексно автоматизовані. Бюрократичні перепони, ідеологічний диктат не тільки гальмували фундаментальні дослідження, а й породжували несприятливу атмосферу в творчих колективах науковців. У надзвичайно складних умовах перебувала вітчизняна історична наука. Певне національне пожвавлення, що випало на першу половину 1960-х pp., змінилося тривалою прохолодою до всього національного. Особливо сильні «заморозки» відчувалися в період перебування на посаді секретаря ЦК КПУ з ідеологічних питань В. Маланчука. Останній усіляко прагнув підтвердити інтернаціоналістський характер своєї діяльності, рішуче брався за ліквідацію навіть незначних здобутків, здійснених з ініціативи української наукової інтелігенції. З ініціативи В. Маланчука у першій половині 1970-х pp. відбувався спланований в ідеологічних підрозділах ЦК КПУ справжній погром історичної науки, були відлучені від роботи найбільш кваліфіковані наукові кадри
Посилення консервативних тенденцій у суспільно-політичному житті, суперечливі процеси, що відбувалися в економіці республіки, позначилися і на духовній сфері суспільства. Суперечлива ситуація в царині культури в середині 1960—1980-х pp. визначалася, з одного боку, посиленням ідеологічного диктату, консервацією елементів і традицій «культового» періоду, з іншого — пробудженням національної самосвідомості. Високі кількісні показники часто-густо не відповідали якісним зрушенням у духовному житті республіки. У 1960—1980-х pp. першочергову увагу партійно-державне керівництво приділяло розвиткові та вдосконаленню системи народної освіти, яка традиційно вважалася складовою частиною ідеологічної системи За поданням В. Маланчука у квітні 1973 р. було викрито «групу націоналістів» в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського. Ідеологічне збочення вчених полягало в тому, що вони підготували і видали бібліографічний покажчик «Українське радянське карпатознавство», в якому поряд із творами радянських учених були подані праці «українських буржуазних націоналістів» Володимира Кубійовича, Сергія Єфремова, Катерини Грушевської та інших. Під жорстким пресом ідеології опинився Інститут історії АН УРСР. У його стінах не знайшлося можливості для обговорення цікавої за своїм задумом статті Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання?» (у цій науковій розвідці піддано критиці офіційну інтерпретацію Переяславської угоди 1654 p.), яку відразу ж було віднесено до розряду антирадянських. Після видання згаданої праці за кордоном її автора переслідували, обмежували в друці. У 1972 р. були звільнені з роботи кандидати історичних наук Олена Апанович та Олена Компан, які власними коштами підтримували «громадські каси» допомоги українським політв'язням. З острахом бралися за перо І. Бойко, К. Гуслистий, І. Гуржій, В. Дядиченко, Я. Дзира, які творили історичну науку не в руслі ідеологічних потреб партії. Жорсткий ідеологічний пресинг, введений Маланчуком і його найближчим оточенням, відчували на собі українські письменники і митці. Упродовж 1970-х pp. в апараті секретаря ЦК з ідеології одна за одною народжувались постанови, які мали сприяти «проведенню певної роботи щодо усунення істотних зміщень у здійсненні національної політики в галузі культури, виправлення серйозних упущень у питаннях інтернаціонального виховання, дотримання принципу класового підходу до суспільних явищ минулого і сучасного». За нехтування принципів соціалістичного реалізму було піддано остракізму та гонінням визнаних майстрів слова Олеся Бердника, Івана Білика, Євгена Гуцала, Миколу Лукаша, Григорія Кочура, Бориса Антоненка-Давидовича, Миколу Руденка, Василя Стуса, Станіслава Тельнюка. У січні 1972 р. за написання автобіографічної повісті «Більмо» про перебування в радянських політичних таборах (книгу опубліковано на Заході і перекладено багатьма мовами світу) було заарештовано й засуджено до семи років таборів і 3-річного заслання львівського письменника М. Осадчого.
Перебудова почалася в СРСР у квітні 1985 р. її метою було виправити деформованийсоціалізм, вряту вати систему, надати існуючому соціалізмові «людське обличчя. Почалися процеси демократизації суспіль ства, активізація громадської думки, поліпшення еко номічних показників тощо. Що гальмувало політику?
Замість зміцнення СРСР перебудова привела його до розпаду. Етапи перебудови: На першому етапі перебудови була оприлюднена її стратегія:
Починалася перебудова з покращення інформованості населення країни. Відродився дореволюційний термін «гласність». Одним з перших гасел перебудови було «приско рення» еконо мічного розвитку. Гласність, яка почала висвітлювати і економічне життя України, давала інформацію, яка змушувала задумуватись навіть найбільших оптимістів. Масштаби економічної кризи України давали мало підстав для покращення життя і добробуту народу. Командні методи керівництва економікою залиша лися незмінними. Малося на увазі, що основні ідеї реформи управління економікою полягають у поєднанні централізованогодирективного планування з на данням підприємствам певної свободи. Не було зміни Командно-Адміністративної системи на ринкову Тим не менше перебудова управління економікою в Україні набула великих розмірів. Було ліквідовано 103 республіканських органи управління, управлінські функції центру були передані місцевим органам, підприємствам та об'єднанням. Було також ліквідо вано 14 міністерств і відомств, 83 організації серед ньої ланки. Були також реорганізовані 1 500 під приємств, цехів, дільниць та інших структурних під розділів. Майже на 80 тис. чоловік скоротився управ лінський апарат. Економіка України була зорієнтована Москвою в основному на виробництвозасобів виробництва, до бування сировини іпалива. Відповідно, виробничі пла ни для УРСР складалися теж у Москві. Тому за роки перебудови економічне становище України погіршу валося дедалі більше. Другий етап: Виникали і зміцнювалися неформальні організації. В Україні у 1987 р. були створені Український культурологічний клуб у Києві, «Товариство Лева» у Львові, «Народний союз сприяння перебудові» в Одесі. На третьому етапі зароджується багатопартійність в Україні. Була створена Українська демократична спілка, політизує свою діяльністьУкраїнська Гельсін ська Спілка Під тиском громадськості в жовт ні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про мови в Українській РСР». Цим документом юри дично закріплювався державний статус української мови. У відповідності з законом протягом п'яти років українська мова по винна була замінити російську в діяльності держав них установ. Четвертий етап: -Політичний плюралізм сприяв появі масових рухів та організацій -Восени 1989 р. у Києві відбувся уста новчий з'їзд Народного руху України -Міцніє робітничий рух. П'ятий етап -Загострення протиріч у суспільстві -Більш консерватив ними стають керівники СРСР -Лютий — Гру день 1990 р. відчутним став спад в економіці. -Полі тичне життя України набуває більш активних форм. Головною його подією стали березневі вибори1990 р. народних депутатів до Верховної Ради УРСР. У ново му парламентіутворилась більшість (група 239) і опо зиція — Народна рада (125 осіб). Парламентська опо зиція з перших днів відіграла помітну роль у по літичній сфері. Саме з її ініціативи 16липня1990 р. було рийнято «Деклараціюпро державний, сувере нітет України». Одночасно з активізацією народних мас відбувається радикалізація політичних сил — партій і організацій. Так, НРУ на своєму з'їзді у жовтні 1990 р. висуває гас ло: «Від народного руху за перебудову — до народного руху за відродження суверенітету України», Шостий етап: -Кінець перебудови припадає на грудень 1990 р. — серпень 1991 р. -Ката строфічним став спад виробництва. Для подолання кризових явищ були спроби зробити Україну неза лежною.
Упродовж 1988-1989 рр. Масово виникають неформальні організації, які очолюють демократичний, національно-визвольний рух: Українська Гельсінська спілка, Товариство української мови ім.. Т. Г. Шевченка, екологічна організація «Зелений світ», анти сталінське товариство «Меморіал», студентське об’єднання «Громада» та ін.. У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України та інституту літератури АН УРСР була створена масова суспільно-політична організація «Народний рух України за перебудову» на чолі з І. Драчем. Спілка швидко еволюціонувала від помірної, налаштованої на співпрацю з владою, до радикально антикомуністичної.
Першою своєрідною програмою зовнішньополітичної діяльності незалежної України став виступ Голови її Верховної Ради Л. Кравчука на 46-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 2 вересня 1991 р. З високої трибуни ООН, насамперед, було проголошено вірність України принципам Статуту цієї організації, Гельсинкського Заключного акта та Паризької хартії і підтверджено намір стати безпосереднім учасником загальноєвропейського процесу членом європейських структур. Зазначалось також, що Україна не має територіальних претензій до жодного із сусідів і виступає проти будь-яких територіальних зазіхань. Одним із важливих завдань зовнішньої політики Україна визначила активну участь у зусиллях світового співтовариства з роззброєння. Зовнішня політика України спрямована на виконання таких найголовніших завдань: 1. Утвердження і розвиток України як незалежної демократи чної держави. 2. Забезпечення стабільності міжнародного становища України. 3. Збереження територіальної цілісності держави, недоторканість її кордонів. 4. Входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу. 5. Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України. 6. Надання їм допомоги згідно з міжнародним правом. 7. Поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.
Прийняття Основного Закону України стало закономірним та логічним завершенням тривалого і надзвичайно складного та суперечливого конституційного процесу в Україні. Він розпочався 16 липня 1990 p., коли Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, і відбувався у два етапи. Перший етап: 1990—1993 pp. Головним на цьому етапі було опрацювання на основі чинних конституційних положень легітимного, що відповідав би сподіванням громадян, логічного та юридично завершеного проекту Конституції. Було запропоновано сім варіантів концепції, після цього у червні 1991 р. вона була затверджена Верховною Радою. На її основі було створено чотири варіанти проекту Конституції. Один з них у липні 1993 р. Верховна Рада винесла на всенародне обговорення. За його результатами у жовтні 1993 р. Верховна Рада доручила Конституційній комісії допрацювати проект Конституції та оприлюднити його через засоби масової інформації. Опублікуванням проекту завершився перший етап конституційного процесу. Другий етап: 1994—1996 pp. Розпочався він 20 вересня 1994 p., коли Верховна Рада вирішила питання про склад і принципи утворення нової Конституційної комісії Основним на цьому етапі конституційного процесу було вироблення логічно і юридично завершеного документа, що узгоджував би позиції різних політичних сил. Дискусії точилися щодо форми державного управління (президентська чи парламентська республіка), рівноправності різних форм власності, статусу української мови, державної символіки. На початку квітня 1996 р. питання про проект Конституції України було внесено до порядку денного сесії Верховної Ради, а 17 квітня 1996 р. розпочався розгляд проекту, запропонованого Конституційною комісією. За результатами його розгляду було утворено Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради для доопрацювання проекту. |