билеты история укр — копия. Дисципліна "Історія України" як обєкт вивчення, її основні методологічні засади та джерельна база
 Скачать 313.7 Kb.
|
|
Основа політичних організацій: -Громадівський рух -Студентський рух Напрямки Українського руху: -Ліберальнодемократичний -Соціалістичний -Національний 
У першій світовій війні назва «Україна» використовувалася лише як загальнонаціональна назва території українського народу. Території, які становлять сучасну Україну, входили до складу Російської імперії (Наддніпрянщина) та Австро-Угорської імперії (Закарпаття, Галичина, Буковина). Україна в силу свого геополітичного становища потрапила в епіцентр світових інтересів і процесів. Обидві коаліції, що готувались, а потім вели світову війну (Антанта і Троїстий - згодом Четвірний союз) прагнули досягти мети значною мірою за рахунок українських земель, українського народу. Короче говоря, все Украину хотели, и вся она была такая выгодная, и вся прям блестела, как драгоценность в глазах стран. Антанта и Троистый союз хотели ее заполучить из-за родючих земель, много ресурсов, и людей….вот так.
Очолив Центральну раду М. Грушевський Він виступив проти відродження української державності ( пидрила такая ) Ну і відбувся своєрідний бум! Справа в тому, що після проголошення самодержавності почали активно утворюватися нові і нові партії ( Наприкінці 1917 їх налічувалося близько 300) Всім подобалася Центральна Рада, адже вона вимагала від Тимчасового уряду національно-територіальної автономії в складі Росії і відродження й розвитку культури українського народу. (Влітку 1917 р. до Ради входило 822 члени.)
Постановка проблеми. Період влади Директорії був найбільш тривалим і, можливо, найскладнішим в історії української національної державності 1917-1920 рр.. У результаті приходу до влади Директорії було відновлено попередню назву держави (УНР) і форму державного устрою (республіканську). Хоча, як слушно зауважують науковці, сам факт відновлення УНР не був офіційно проголошений Директорією, а читався з її повної назви - «,Директорія Української Народної Республіки» На відміну від Центральної Ради і Гетьманату, які спиралися на певні програми, Директорія керувалася здебільшого загальними гаслами. Період перебування Директорії при владі був часом її злетів і падінь. Перші тижні владарювання Директорії були водночас і періодом її найвищого тріумфу. На початку грудня 1918 р. армія УНР контролювала майже всю територію України, було чимало зроблено з розбудови основних засад державного ладу й суспільно-економічної політики. Лише наприкінці 1918 - у першій половині січня 1919 р. нова влада видала 16 законів: про місцеве врядування, Генеральний суд, землю, скасування гетьманських законів, державну українську мову, призов молоді до війська, матеріальну допомогу вчителям, автокефалію української православної церкви тощо Проте вже через півтора місяця, коли армія УНР змушена була під ударами збройних формувань радянської (більшовицької) Росії залишити українську столицю, виявилися певні ознаки занепаду Директорії. Умовно з цього моменту для неї розпочинається період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки, нескінченних переїздів (Вінниця - Проскурів - Рівне - Станіслав - Кам’янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів) та кардинальних змін офіційної політичної лінії. У зазначеному контексті основні тенденції розвитку національної української державності впродовж майже дворічного існування «другої» УНР найвиразніше виявляли себе крізь призму двох хронологічних етапів. Часовий відтинок від листопада 1918 до серпня 1919 р. в пошуках стратегії державотворення характеризувався великим компромісом, сформульованим як трудовий принцип державотворення. Лідери Директорії УНР в цей період коливалися між соціалістичними і загальнодемократичними гаслами, але в межах соціалістичної орієнтації на трудовий народ та радянські форми влади. У результаті компромісу було обрано третій шлях: на місцях передбачалося створити Ради, а в центрі - скликати Конгрес трудового народу. Найвиразніше така позиція була відображена у першому програмному документі Директорії, що мав програмний характер, - її Декларації (26 грудня 1918 р.). Від серпня 1919 до листопада 1920р. спостерігаються певні сталі тенденції розвитку української державності, які, хоч і не мали чітко окреслених форм, вже не змінювалися до останніх днів УНР. Слід також додати, що процес розбудови національної державності в добу Директорії УНР відбувався у надзвичайно складних міжнародних та внутрішньополітичних умовах. Зокрема, в період існування «другої» УНР військово-політична ситуація в Україні ускладнювалася частковим загарбанням сусідніми державами українських етнічних земель. Зокрема, Буковина була захоплена Румунією (листопад 1918 р.), Західна Волинь і Галичина загарбані Польщею (травень-липень 1919 р.), а Закарпаття окупували румунські й чеські війська (липень 1919 р.). Окрім того, з листопада 1918 до квітня 1919 р. ряд південноукраїнських міст утримували війська Франції, Англії, Греції. На півдні України, на північних і північно-східних кордонах УНР з’явилися війська радянської Росії, які, не визнаючи Україну суверенною державою після анулювання Брестської угоди, захопили впродовж січня-квітня 1919 р. більшу частину території УНР. Влітку 1919 р. активний наступ Добровольчої армії генерала А. Денікіна призвів до заміни радянського режиму окупаційною «білою» владою. За Директорією залишилися окремі райони Волині й Поділля. З листопада 1919 р. російські радянські (більшовицькі) війська при підтримці «червоних» партизан і селянської армії Н. Махна витіснили денікінців з більшої частини України. У травні 1920 р. польська армія спільно з союзними збройними силами УНР перейшла в наступ і увійшла до Києва. Проте за місяць (12 червня) російські більшовицькі війська знову захопили Київ і до серпня 1920 р. повернули собі більшу частину Правобережної України. Тим часом, Крим і вся Таврія перебували під контролем «білого» генерала П. Врангеля. Висновок. Приходу Директорії до влади сприяла народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика, а головно, відсутність моделі державотворення, яка б відповідала тогочасним реаліям, протистояння політичних лідерів, катастрофічно слабнуча армія, міжнародна ізоляція та втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.
Політика Директорії УНР: Директорія УНР була урядом соціалістичного спрямування. Прийшовши до влади, вона розгорнула активну державотворчу діяльність. Зокрема, була відтворена назва УНР, визначені органи влади (вища влада належала Директорії, законодавча – Трудовому конгресу, виконавча – Раді народних міністрів, а на місцях – трудовим радам селян, робітників, трудової інтелігенції), ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам. 22 січня 1919 р. проголошено Злуку УНР та ЗУНР. З 21 по 29 січня 1919р. працював Трудовий конгрес, який схвалив Акт Злуки, висловився за демократичний лад в Україні, визнав за Директорією право призначати членів Ради народних міністрів, видавати закони, доручив Директорії оборону України. Але в лютому 1919 р. Директорія під тиском більшовицького натиску була вимушена залишити Київ та перебратися до Вінниці, а згодом до Тернополя.
УЦР, після її офіційного проголошення 17 березня 1917 р. стала фундатором відродження української нації, політичного і духовного визволення власного народу, яке ще називали “українізацією” та реалізації його права на самовизначення. Саме вона, в період перебування України в епіцентрі Першої світової війни, політичної кризи у Російській імперії (припинення діяльності Держдуми, формування Тимчасового уряду, виникнення двовладдя) та у зв’язку з цими подіями значного погіршення економічного стану українського люду «очолила український національно-визвольний рух, надала українській революційній стихії організованих форм, об’єднала під своїм прапором провідні українські політичні партії, змусила російську революційну демократію рахуватись і вести діалог з українськими національними силами, проголосила Українську Народну Республіку і виступила її будівничим» Тільки завдячуючи УЦР, у новітній період ствердження націй, що для української державності було найголовнішою проблемою кінця 19 – початку 20 ст., із «бездержавної нації» українство трансформувалося у національно свідому, цивілізовану й політичну громаду і це стало апогеєм формування української «історичної нації». Найбільш вдало подію створення Центральної Ради охарактеризував В. Винниченко: «…це був вислов усієї нації. Це було не тільки координоване, сполучене співробітництво всіх українських партій і впливових організацій, а виразний, необхідний прояв існування української нації. Центральна Рада явилась найкращим доказом цього. Коли б вона не виникла в Києві, то утворилася би в Харкові, в Полтаві, Одесі. Вона мусила бути, бо нація мусила, як така, як уся нація, як певний організм, мати єдиний вираз, єдиний орган свого проява. Це був центр, до якого радіусами стікались усі хилитання пробудженої, національної енергії; з усіх куточків, з усіх великих і малих пунктів животворіння національного організму простяглись до центру нерви нації»
Корое Скоропадский ваще не любил всё что делает Тымчасовый Уряд, и УЦР. Потому что они социалистические и выступал против… В 1917 его сделали на Кубани атаманом Вільного козацтва, и он был в авторитете. Но позже сучка всех предал (относительно) тем, что балатировался на выборы Установчих зборів від блоку реакційних російських землевласників. А теперь внутрішня політика 1. Гетьман негайно припинив вихід соціалістичних газет і запровадив попередню цензуру. Було заборонено будь-які збори, розігнано органи місцевого самоврядування. 2. Гетьман зосередив у своїх руках усю повноту влади - законодавчу, виконавчу, судову. 3. Відновлено поміщицьке землеволодіння, приватну власність на фабрики, заводи, шахти. Поміщики розгорнули рух за відшкодування завданих їм під час революції збитків. 4. Створювалася регулярна українська армія. Уряд видав закон про загальну військову повинність. Гетьман передбачав відродити козацтво як стан українського суспільства. Але план створення армії реалізований не був. 5. Успішною була діяльність уряду в культурній сфері: українізація шкіл, відкриття нових гімназій, університетів, Української академії наук, Національного архіву та інших культурно-просвітницьких центрів. 6. Налагоджено дієздатний адміністративний апарат, який вдавався до репресивних методів. Переслідувалися політичні сили лівого спрямування, заборонялися вуличні процесії, мітинги, припинилося видання ряду газет. Демократичний режим змінився авторитарним. Короче во всей єтой политике хорошо то что он приделял внимание економите…он выкупал что приватна власнисть нужна, как не крути, чтоб економика была норм. Потом хорошо что он школы открывал, и прочю поеботу для точго чтоб народу нормально жилось… А плохое…даж не знаю, плохого как такого нет, просто есть недостатки…недостатки в том, что он всё держал в своих руках, что скорее всего усложняло скорость принятия решений и их трение между собой. У него не было никакого-либо исполнительного комитета, ни законодательнго, ни судового…короче хазяин барин. Это сами выкупаете что не очень…
Сравнивая видим: УЦР – социалистическая, Гетьманат – диктаторська влада. УЦР –без Тимчасового уряду нихера сделать не могла. Гетьманат – всё мог. Ибо был после 4го универсала, который проголосил независимость. УЦР не была так агрессивно настроена как Гетьманат. Гетьманат начинал повстання, после чего на него ополчилась Рос. Империя, и ожидала помощь Антанты.
Директория – пыталась решить национальный вопрос, путем надання прав нац. меньшинам. Она хотела привлечь к власти представителей других национальностей для построения укр державы. В 1919 г 14 Січня даже приняли закон «Про карну відповідальність за образу національного достоїнства» Центральна рада - тоже решала нац проблему, плюс она была раньше директории. Принимала закони, про нац. меньшин например « Закон Укр. Нар. Республіки про утворення єврейських рад і проведення виборів членів цих рад» «Закон УЦР про національну автономію» Представники єврейського народу брали активну участь у політ. Житті України. Гетьманський уряд - його Міністерство закордонних справ з самого початку почали роботу щодо вирішення національного питання стосовно українців, які проживають в Росії. Вже 7.05.1918 р. Рада Міністрів розглянула питання про необхідність приєднання Криму до Української Держави. Гетьманська Українська Держава успадкувала від ЦР багато невідкладних проблем у стосунках між етносами. Найбільш складною була справа з українізацією середніх шкіл. Проблема полягала в тому, що міське населення значною мірою складалося з росіян, інших національних меншин. Тому, щоб уникати конфліктів, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств ЦР, вважало за доцільне заснувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. Протягом літа 1918 р. було відкрито 54 українських гімназій, а наприкінці гетьманської доби їх було вже 150. У гімназіях, які залишилися з російською мовою навчання, введено як обов’язкові предмети: українську мову, історію та географію України і історію української літератури. Короче по сути у всех біла одна цель (хз как у Гетьманата) єто чтоб в украине не ущемляли жидов, и прочую нечисть.
Українська Національна Рада постановила взяти долю народу в свої руки. В її рішенні було записано: І) всі українські землі під орудою Австрії становлять єдину етнографічну цільність; 2) тепер вони представляють окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції українсь кий народ презентуватимуть його власні представницькі органи, оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незале жної України. Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 p., і цей день є початком існування ЗУНР. До порядку денного нарад Української Національної Ради було включене питання про злуку галицьких земель з Наддніпрян ською Україною. Але на той час перемогла думка, що з цією справою слід зачекати, бо, по-перше, не знали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з німцями в Бресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому слухався німецької та австрійської окупаційної влади. По-третє, політичні тенденції тоді шнього гетьманського уряду в Наддніпрянщині, спрямовані на федерацію з Москвою, суперечили українським національним інте ресам. Через непевне державно-правове становище гетьманської держави й її залежність від сторонніх чинників обережність Украї нської Національної Ради була виправданою. Комітет по злуці українських земель вирішив направити до Києва своїх представників. Гетьман Скоропадський із задоволен ням сприйняв прого лошення ЗУНР та її прагнення з'єднатися з Наддніпрянською Україною. Але Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана, повідомив Львів, що негайна злука Галичини й Буковини з гетьманською державою небажана, бо вона піднесе престиж гетьмана в очах народу і закріпить його режим, який союз мав намір повалити. |