билеты история укр — копия. Дисципліна "Історія України" як обєкт вивчення, її основні методологічні засади та джерельна база
 Скачать 313.7 Kb.
|
Історія України вивчає історичну діяльність українського народу, закономірності й особливості формування та розвитку суспільного життя на теренах України з найдавніших часів до наших днів. Предмет курсу історії України вивчення проблем зародження та розвитку українського етносу, його стосунків з іншими народами, боротьби українців з польськими, литовськими, австро-угорськими, російськими, монголо-турецько-татарськими завойовниками за своє національне та соціальне визволення, здобуття незалежності та створення власної держави, діяльності українських громадських і політичних організацій. Методологія історії – сукупність прийомів, принципів та методів, що застосовуються істориком при здійсненні наукового дослідження. Методологія зосереджена на прикладній роботі. Вона виступає критерієм виокремлення певного наукового напрямку, школи тощо. Методологічні принципи 1. Принцип історизму. Він передбачає розгляд кожного явища з точки зору того, як явище виникло, які етапи розвитку пройшло, коли припинило своє існування або дало поштовх для виникнення нового явища. Також вказаний принцип вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв’язку з конкретним досвідом історії, тобто у світлі подальших подій. Водночас він вимагає аналізувати історичні явища та процеси з позицій динаміки, вивчення взаємозв’язків між ними та їхньої взаємозумовленості. 2. Принцип об’єктивності вимагає, щоб людина вивчала всю суму фактів, давала правдиву неупереджену інформацію, а не перекручувала її заздалегідь під намічену схему. Отже, історичний процес відбувається незалежно від волі і свідомості, мрій і теорій тих чи інших осіб. 3. Хронологічний принцип вимагає обов’язкового закріплення у пам’яті хронологічних дат. Дати – це вирішальна умова вивчення історії. Європейські народи мають два календарі: юліанський та григоріанський. Різниця між ними на сьогодні дорівнюється 13 дням. Джерельна база Вона має два основних рівня:
Реальна джерельна база ділиться на дві підгрупи:
Реальна база неухильно збагачується в результаті пошуку, виявлення існуючих, але ще не відомих і не залучених до наукового обігу джерел, поповнення за рахунок створення нових пам'яток, що відкладаються у процесі діяльності людей. Ідеться про величезний масив сучасної інформації, документообігу, періодичної преси, службового і приватного листування, кінофотофоновідеодокументів, мемуарів та спогадів, матеріалів конкретно-соціологічних досліджень тощо. Межі джерельної бази, її склад і характер завжди визначаються проблематикою і характером дослідження. Вона має хронологічні й географічні ознаки. Багату і різноманітну джерельну базу має історія українського народу, яка у хронологічному вимірі охоплює джерела з часів палеоліту і до наших днів, а в географічних межах включає як етнічні землі, на яких безпосередньо формувався український етнос, так і країни, в яких проживали чи проживають українці, в яких зберігаються документальні та інші пам'ятки з історії України. При цьому слід мати на увазі, що історія України це не лише історія українців, а й тих етнічних груп і народів, які мешкали або мешкають на її території. Це означає, що до джерельної бази історії України відноситься увесь комплекс історичних джерел, що містять будь-які відомості як про праукраїнців та українців, так і про етнічних поляків, євреїв, росіян, німців, кримських татар, греків, болгар, вірмен, караїмів, угорців, білорусів, молдаван, інших етнічних груп, які з найдавніших часів проживають на українських землях.
Історико-етнографічний регіон - етнотериторіальне утворення в рамках всього українського етносу, яке об’єднує певну спільність людей, що історично склалася, має спільні особливості культури, мови, звичаїв, усвідомлює як свою єдність, так і відмінність від інших подібних спільностей. Етапи формування: Перший охоплює VІ–Х ст. і пов’язаний із етноплемінними утвореннями. Якщо зіставити територію розселення східнослов’янських племен з історико-етнографічними регіонами, то можна побачити, що деякі з них певним чином співпадають. Так, територія Середньої Наддніпрянщини приблизно співпадає з територією розселення полян, Волинь – волинян, Полісся – деревлян і т. ін. Другий етап відбувався у ХІ–ХІV ст. і пов’язаний з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Тривалість такої самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення землі, сприяла поступовій трансформації землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. Третій етап – ХV–ХІХ ст. –колонізація її окремих земель сусідніми державами, а також колонізація українцями «вільних» земель Півдня і Сходу.
Концепції походження українського народу
Згідно цієї концепції українці, як народ виникають ще за часів Трипілля4-3 тис. до н. е. або давніхАріїв– 2-1 тис. до н. е. Можна почути модифіковану версію, трипільці перейшли в арійців, або змішалися з останніми Слід зазначити, що культура Кукутені-Трипілля існувала крім території України, також на території Молдови та Румунії, тож значить сучасні молдавани та румуни, також є нащадками трипільців. Крім того трипільці не були індоєвропейцями і мали відмінний від сучасних українців антропологічний тип (близький до сучасних вірмен). Арійська проблематика є ще більш складною, до сьогодні вчені точно не можуть пояснити – хто взагалі такі арійці, з якими народами ми можемо їх ототожнювати. Проблема ще більше ускладнюється через сумний досвід Другої Світової війни.
Частково схожа з попередньою. За цією концепцією предками сучасних українців були народи вихідці з Азії – скіфи, сармати, гунни, хазари, печеніги, половці та ін. Азійські впливи на сучасну українську культури, а тим більше на давню дуже великі, і їх не можна відкидати, проте говорити, що половці чи інші азійські народи є предками українців не можна, тому що українці – це слов’яни. - Ранньослов’янська Найбільш переконлива. Згідно цієї концепції українці як етнос виникають в часи Раннього Середньовіччя – V – VIII ст. до появи першої української держави Київської Русі. Очевидно, українці – це слов’янський народ, тому вони не могли виникнути раніше. Ця концепція органічно вписується в європейську історію – формування сучасних європейських націй починається після падіння Римської імперї та в наступні століття. Англійці, французи, поляки, чехи виникають ще до часів формування етнічних держав у 9-11 століттях, чому тоді українці повинні складати виняток, адже українські землі також знаходилися на культурній переферії Римської імперії. - Києворуська Згідно цієї концепції український етнос виникає за часів існування першої української держави – Київської Русі у ΙX - XΙΙ ст. Але виникає питання: спочатку виникає українська держава, а потім українці. Звичайно Київська Русь значно прискорила етнічний розвиток українців, але коріння слід шукати в серед давніх слов’ян. - Пізньосередньовічна Була популярною за часів Російської імперії та СРСР, дуже сильно заполітизована. Головним прибічником був М. Погодін, який стверджував, що найдавнішим населенням України були росіяни, які після монгольської навали втекли до межиріччя Оки та Волги, а на їх місце, з-за Карпат прийшли поляки, чехи, угорці, німці, змішання яких і було причиною винекнення українців. В часи СРСР ця концепція існувала в дещо зміненому вигляді. В часи Київської Русі існував єдиний давньоруський народ, який після розпаду держави трансформувався в український, білоруський та російські етноси.
Державний устрій Антської держави описали готський історик Іордан та візантійський Прокопій Кессарійський у своїх працях VII ст . н.е. Вони характеризують громадсько – політичний лад антів як демократію. Однак це не була демократія грецького типу. Антське царство мало свою форму та структуру державного управління Отже, влада в Антській державі належала талановитим полководцям або царям, яких називали рексами. Авторитет царів був визнаний усім народом . Антські царі мали при собі раду племінних старшин, а при розв’язанні найважливіших питань скликалися народні збори (віче) усіх антів .  5. Висвітліть основні підходи, які існують у сучасній історичній науці, щодо проблеми етнічного походження Київської Русі. Існує декілька теорій. 1. Норманська теорія (Г. Баєр та Г.Міллер, друга половина XVIII ст. в Російській Академії наук) «Норманісти» наголошують, що східні слов'яни були нездатні без зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської держави. Слово «Русь» походить від фінської назви шведів «Ruotsi». 2. Хозарська теорія поляни є не слов'янами, а різновидом хазарів. Модель влади, яка існувала в Хозарії. Там водночас правили два царі — цар по крові (хакан каган), та його «заступник» (хакан-бек). Тогочасні візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана. 3. Панюркська теорія, за якою слово «Русь» походить від іранського і означає — світлий та належить іраномовним мешканцям одного з регіонів Середнього Подніпров'я. 4. Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). (В. Антонович, М.Грушевський) Прихильниками цієї теорії стверджують, що у східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин, існувала майнова диференціація, відбувалося захоплення старійшинами общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких була велика кількість здобичі. Основними джерелами є літопис «Повість врем'яних літ», який розповідає про правління князя-слов'янина Кия (кін V — поч.УІ ст.) та хроніка «Бертинські аннали». Перші три концепції, хоч і мають під собою певну фактичну основу (варязьке походження багатьох руських князів, правління двох князів одночасно, різні варіанти походження слова «Русь» тощо), але ігнорують повністю ту обставину, що державність — це результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку, її не можна принести ззовні. Тому чимало вчених схиляється до думки, що Київська Русь утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов'ян. Розвиток феодальних відносин, а також переростання органів племінного управління в державні органи сприяли перетворенню союзів племен у «княжіння» державного типу.
Причини що привели до утворення Руської держави : 1. Становлення державності у східних слов’ян відбувалося протягом тривалого часу і було закономірним підсумком внутрішньої еволюції і попереднього розвитку їх суспільства. 2. Історичні факти переконливо свідчать, що перші протодержавні утворення, князівська влада та інші елементи державотворчого процесу з’явились задовго до утворення центраплізованої Давньоруської держави. 3. Утворення і утвердження політичного, географічного, економічного і духовного центру земель – міста Києва на Дніпрі, ще в першій пол. 1 тис. н. е. 4. Процес християнізації Русі, сприйняття і поширення християнської віри об’єднувало племена і народи. 5. Зростання ролі військової дружини як фактора захисту території від ворога і ознаки концентрації влади у привілейованого стану. 6. Вплив зовнішнього фактора – варязького, візантійського, хозарського і т. д. Таким чином, поява Давньоруської держави у IX ст. на теренах Східної Європи – результат взаємодії різноманітних факторів і чинників в усіх сферах не тільки тогочасного суспільства, а й попередніх століть. До інших причин можна віднести: 1. Варто підкреслити, що вдосконалення землеробських знарядь, підвищення продуктивності праці, зростання виробництва додаткового продукту викликали кардинальні зміни у соціально-економічній сфері. В результаті поступово розпадаються патріархальні зв’язки, відбувається перехід до сусідської, територіальної общини, а далі – розклад родо-общинного ладу і формування елементів феодальної системи. Землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються у феодально залежне населення, що створює умови для активного державотворчого процесу. Інтенсивний розвиток ремесла, відокремлення його від сільського господарства, зародження товарного виробництва у VIII-X ст. зумовили помітну активізацію внутрішнього обміну та розширення зовнішньої торгівлі, яка об’єднувала в ціле клаптики земель слов’янських сусідських територіальних общин. 2. В V-VIII ст. відбувається процес розселення (“виділення”) великих союзів слов’янських племен (поляни, дуліби, волиняни та інші) в певні етнокультурні спільності. Саме на цьому ґрунті виникають державні утворення – племінні князівства та їх федерації. Отже, словянські союзи племен, Руська земля і стали тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла єдина централізована держава – Київська Русь в кінці 1Х ст.
Князь:
Бояри – знатні феодали, нащадки знаті і верхівки дружинників князя. Разом з УК мали право володіти землею, повинні були брати участь у військових походах разом з синами, формували Держ.Адміністрацію Духовенство:
Урядники:
Дружинники:
Купці: торгівля, іноді входили до органів управління містами Ремісники: ремесло Селяни:
Челядь Чернь
3 періоди: - Перший період - відбувалося виникнення й формування давньоруської держави ІХ-Х ст. В цей час з”являються перші згадки у візантійських східних джерелах про нашу державу. В середині ІХ ст. Київська Русь виходить на арену світовох історії, стверджуючи себе. Піднеснення Русі пов”язане з ім”ям Аскольда. Аскольдпроводив активну зовнішню політику. Київська Русь міцно утверджувалась на узбережжі Чорного моря (Руського моря). Політика була спрямована на захід, де знаходилися розвинуті країни. Аскольду належить перший літопис, який мав визначити місце Русі, як невід”ємну частину слов”ян. З іменем Олега зв”язано відкиття Русі на цілий етап назад. Часи Олега, Ольги, Ігоря, Святослава були часами експансії, коли кордони Русі значно розширилися. |