билеты история укр — копия. Дисципліна "Історія України" як обєкт вивчення, її основні методологічні засади та джерельна база
 Скачать 313.7 Kb.
|
|
24. Проаналізуйте в історико-етнополітичному контексті особливості процесу обмеження та ліквідації царським урядом автономії України (друга половина XVII-XVIII ст.). Перехід І.Мазепи на бік шведів Петро І використав як привід для рішучих дій по ліквідації української автономії. А восени 1722 р. царський уряд створив Малоросійську колегію. Уся влада в Україні належала Малоросійській колегії. Лише в 1727 р. було дозволено обрання нового гетьмана. З приходом до влади в Росії Катерини II було остаточно ліквідовано автономію Гетьманщини. У 1764 р. управління Гетьманщиною було передано Малоросійській колегії. Після успішного завершення російсько-турецької війни, коли відпала необхідність у Запорозькій Січі, Катерина II вирішує ліквідувати останній оплот української вольниці і захисника прав та свобод України. З ліквідацією Запорожжя 1775р. царський уряд провів реорганізацію адміністративного устрою України. У 1781 р. було ліквідовано Малоросійську колегію. На українських землях було утворено три намісництва — Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, об'єднані в Малоросійське генерал-губернаторство. Таким чином, у другій половині XVIII ст. на Україну був поширений суспільно-політичний устрій, характерний для всієї території Російської імперії. Залишки української автономії були ліквідовані. Козацтво як суспільну верству України було знищено. Ключові дати 1764 р. — ліквідація автономії Гетьманщини 1775 р. — ліквідація Запорозької Січі 1783 р. - остаточне закріпачення українського селянства 25. Дайте характеристику процесу остаточної ліквідації автономного устрою Гетьманщини у другій половині XVIII ст. Після невдалої спроби гетьмана Мазепи визволити Україну з-під російського панування, Петро І направив свої зусилля на ліквідацію автономії України. Обраний після Мазепи гетьманом І. Скоропадський фактично був позбавлений права самостійно приймати рішення. Після його смерті Петро І заборонив обирати нового гетьмана (на короткий час наказним гетьманом став П. Полуботок), і Україною стала правити Малоросійська колегія (1722-1727 pp.). Нова імператриця Катерина І, що правила з 1725 р. дозволила обрати гетьманом Данила Апостола (1727-1734 pp.), однак його діяльність знаходилася під жорстким царським контролем. По смерті Апостола відання українськими справами було передано «Правлінню гетьманського уряду» (1734-1750 pp.), яке складалося з представників козацької старшини та російських чиновників. Останній гетьман України – Кирило Розумовський (гетьманував у 1750-1764 pp.), який одержав булаву завдяки брату, що був коханцем імператриці Єлизавети І. З приходом до влади в Росії імператриці Катерини II автономії України завдано смертельного удару – в 1764 р. було скасовано гетьманство (Розумовський отримав компенсацію грошима та землями), справи управління Україною передані Малоросійській колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Територію Гетьманщини поділили на намісництва, козацькі полки реорганізували в регулярні карабінерські частини, слобідське козацтво ліквідоване. Україна перетворилася на окраїну Російської імперії, втративши будь-які суверенні права. 26. З’ясуйте якими були особливості процесу українського національного відродження на західноукраїнських землях наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст За час тривалого перебування у складі різних держав західні українці, або, як вони називали себе протягом ХІХ ст., русини, фактично втратили власну національну еліту, і переважну більшість їх складало селянство. Єдиною суспільною верствою, спроможною відіграти роль духовних лідерів народу у Східній Галичині та Закарпатті, було греко-католицьке духовенство. На західноукраїнських землях, на відміну від Наддніпрянщини, українці, крім імперської влади, потерпали від утисків поляків, румунів та угорців, які вели перед у різних регіонах. Імператорські реформи наприкінці XVIII ст. мали вислідом деяке покращання становища українського населення. Відтак Габсбурги могли розраховувати на підтримку українців, коли тут розгорталися польські та угорські національні рухи. Процес українського національно-культурного відродження зародився наприкінці XVIII ст. в Закарпатті. Закарпатські вчені-просвітники першими розпочали пізнавати історію, мову та культуру народу, замислилися над своїм історичним походженням. У перших десятиліттях ХІХ ст. ідеї українського відродження набули поширення серед галицьких русинів. У Північній Буковині українське національне відродження розпочалося лише у другій половині ХІХ ст. Спочатку український рух розвивався досить повільно але в роки революційних подій 1848–1849 рр. в Австрійській імперії, західноукраїнські землі стали випереджати Наддніпрянщину за темпами розвитку українського національного руху. Факт переходу першості зі сходу на захід українських земель мав важливе історичне значення. Він став свідченням того, що одним із здобутків українського руху стало розуміння того, що український народ, розмежований імперськими кордонами, має спільне минуле і майбутнє.  27. Назвіть головні причини масового переселення українців за кордон у кожну з чотирьох «еміграційних хвиль». Дослідники визначають чотири хвилі переселенського руху в історії української еміграції. Перша хвиля Перша хвиля починається з останньої чверті XIX століття і триває до початку Першої світової війни. Ця масова трудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії — у 1880-ті роки, у Канаду — з 1891 року, до Російського Сибіру — після революції 1905–1907 рр. Виїздили й до Аргентини, Австралії, Нової Зеландії, на Гавайські острови. Цю першу хвилю еміграції спричинили як і аграрна перенаселеність українських територій, так і утиски: економічні, соціальні, політичні, — і національний гніт з боку австро-угорської і російської імперій. Нащадки цієї хвилі еміграції зараз у шостому-сьомому поколіннях і більш схильні звати себе українцями за походженням — радше ніж емігрантами у країнах проживання. Відомо, що у 1891–1901 роках зі Східної Галичини емігрували до Канади і США 78 тисяч українців. У 1901–1911 роках виїхало 224 тисяч чоловік. Таким чином, на початку XX століття лише зі Східної Галичини емігрувало понад 302 тисячі українців.[1] Наприкінці 19 століття еміграційний синдикат, створений канадським урядом, відправив на територію Західної України понад 6 тисяч вербувальників. Агент, що завербував сім`ю до Канади, отримував від 2 до 5 доларів за кожного переселенця. Друга хвиля Друга хвиля еміграції українців охоплювала період між Першою і Другою світовими війнами у ХХ столітті і була зумовлена поєднанням соціально-економічних та політичних причин. Емігрували в основному ті українці, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. Це були великі і середні землевласники, торговці, службовці, священослужителі, інтелігенція, солдати і козаки українських військових з'єднань. Вони виїздили до Польщі, Чехословаччини, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччини, Франції, США і Канади. Третя хвиля Третя хвиля еміграції викликана головно політичними мотивами і розпочалася наприкінці Другої світової війни. Більшою мірою це репатріанти з англійської, американської, французької окупаційних зон. Найчисленнішими серед них були колишні військовополонені, яких сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками. Істотну частину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані на роботи до Німеччини. Були тут також, звичайно, і біженці, хто відверто сповідував антирадянські погляди. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в Канаді, США, Великобританії, Австралії, Бразилії, Аргентині, Франції. Четверта хвиля Четверта хвиля — так звана «заробітчанська» — розпочалася у 1990-х роках. Її головні причини — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Деякі дослідники наголошують на умисному створенні безробіття, головним чином — у Західній Україні. В результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і у Росію виїхало близько 7—8 млн. людей. Частина з них, ймовірно, вже не повернеться в Україну. За оцінкою директора Інституту досліджень діаспори (Київ) Ігоря Винниченка на 2001 за межами України проживало 10—13 млн. українців. Унаслідок того, що за межі власної країни вимушена була виїздити під тиском економічних, політичних і воєнних обставин активна частина нації, а також внаслідок відсутності повноцінної Української держави на етнічних землях українців, у нових країнах поселення за кордоном українство продовжувало і розвивало національні державні (УНР), політичні (практично весь спектр політичних партій у діаспорі), громадські, культурні, наукові, духовні інституції. Для української діаспори однією з найвищих соціокультурних цінностей стала мета відновлення повноцінної Української держави. Зорганізована українська діаспора в США сприяє українським емігрантам четвертої хвилі в пошуку роботи, житла, налагодженню бізнесових контактів тощо З цією ціллю створено сайт оголошень української діаспори в США: www.ukrdiaspora.com — головною метою якого є підтримування зв'язків як і між самими емігрантами, так із Батьківщиною. 28. Порівняйте особливості етнополітики Російської та Австрійської імперій щодо «українського питання». Доповідь академіків категорично вимагала дозволити українському народові говорити публічно й друкувати книги рідною мовою. Водночас прогресивна російська преса розгорнула широку кампанію за скасування драконівських урядових розпоряджень 1863 і 1876 рр. щодо української мови. У газетах публікувалися довгі списки осіб, у тому числі робітників і селян, які вимагали свободи українському слову. Остаточно ж питання було розв'язане в результаті масових революційних дій трудящих страйків, демонстрацій, мітингів. 3 огляду на ці події з'явився царський маніфест 17 жовтня 1905 р. У ньому обіцялося запровадити політичні свободи, у тому числі свободу слова. Невдовзі потому стала виходити періодична преса українською мовою 1906 р у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві з'явилося 18 українських газет і журналів Перейшов на українську мову найстаріший на той час в Україні журнал «Киевская старина». Він почав видаватися під назвою «Україна», проте проіснував недовго — лише до кінця 1907 р. У міру спаду і відступу революції царизм, знову набираючи сили, під різними приводами закривав одне за одним україномовні періодичні видання. Австрійська буржуазна революція 1848 р. призвела до повного скасування панщини і пожвавлення політичного життя на західноукраїнських землях. У квітні 1848 р . поляки у Львові створили свій політичний орган - Центральну раду народову і почали формувати загони Національної гвардії. 2 травня 1848 р. також у Львові була створена і перша українська політична організація - Головна руська рада, основною вимогою якої був поділ Галичини на польську і українську частини з окремими адміністраціями. Емблемою цієї організації став відроджений герб галицько-волинських князів - золотий лев на блакитному щиті, був затверджений жовто-блакитний прапор, як національний стяг українського народу У 1894 р. з Києва до Львова переїхав молодий історик М. Гру-шевський. Він отримав кафедру історії в місцевому університеті. Незабаром разом з І. Франком М. Грушевський став ідейним лідером українського національного руху. У 1899 р. у Львові була створена Українська національно-демократична партія (УНДП), що стала найбільш масовою політичною організацією в Україні. У Галичині виникають також перші українські військово-спортивні товариства - "Сокіл" (1898 р.) і "Січі" (1900 р.), що стали зародком майбутнього національного війська. 29. Здійсніть порівняльний аналіз соціальної модернізації України в Російській та Австрійській імперіях наприкінці XVIII – на початку ХХ ст. Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80 % із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів. Як усі імперії, Російська імперія Романових та Австрійська Габсбургів являли собою величезні територіальні конгломерати, численне населення яких складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим. В управлінні численними, розкиданими на великій території підданими імператори спиралися насамперед на армію та бюрократію. Армія боронила, а при нагоді й розширяла кордони імперії. Вона також забезпечувала внутрішній порядок. Бюрократія збирала податки (більша частина яких ішла на утримання її самої та армії), а також прагнула організувати суспільство у спосіб, що найкраще відповідав інтересам імперії. На відміну від знаті,— як української старшини, так і польської шляхти,— що панувала в українському суспільстві XVIII ст. й діяла за принципом «чим менше втручання уряду, тим краще», імперські бюрократи, які правили у XIX ст., вважали, що чим більшим числом законів і правил вони обкладатимуть суспільство, тим ліпше буде в ньому жити. І хоч місцева верхівка й далі зберігала своє значення, проте важливі рішення, що визначали життя українців, все частіше приймали імперські міністри у далеких столицях Лівобережжя набуло рис більшої сформованості та стабільності, розвинувши суспільні відносини, подібні до тих, що існували в сусідніх країнах, де знать займала панівне становище. Після 1648р. козацтво користувалися широкими привілеями. Військова служба надавала козакам право землеволодіння й звільняла від податків. Але з кінця XVIIст. Спостерігається постійне погіршення становища рядового козацтва. Унаслідок зростання впливу старшини прості козаки втратили такі важливі політичні прерогативи, як право обирати старшину та брати участь у радах. Ще згубнішими були для них економічні проблеми. Тобто фактично козаки зрівнювались з селянами. Становище селянства починаючи з 1648р теж постійно погіршувалось. Різкий занепад селянства стався у XVIIст, коли вільні та автономні “військові поселення” було відписано з земельного фонду Гетьманщини індивідуальними землевласниками із старшини. Але все ж таки селянин ще мав право переходити до іншого пана. Закон 1727р передбачав що, лишаючи своїх феодалів селяни втрачають своє майно, а з 1760р. селяни повинні були отримувати у пана письмовий дозвіл на переїзд. Отже фактично селяни знов стають кріпаками. На правобережжі відновила свій режим польська шляхта, яка повернула старі порядки. Соціально-економічні гноблення поглиблювались релігійною дискримінацією. У другій половині XVIIIст. володіння козацької старшини розширювалися за рахунок захоплення нею земель у селян, рядового козацтва і царських даруваль. Найбільшим землевласником був гетьман. Різко посилюється феодальне пригноблення селянсько-козацьких мас. Селяни й козаки, окрім панщини, змушені були брати участь у будівництві фортець, каналів, платити нові види грошових податків. Збільшувалась чисельність міського населення. Змінився адміністративний поділ: замість полків з’явились намісництва, а згодом – губернії. У 1785 імператорський уряд включає українську знать до російського дворянства . Старшинська верхівка остаточно остаточно зрівнюється в правах з дворянством. 1775р. Катерина II надала наказ зруйнувати запорозьку Січ. Правобережна Україна до кінця XVIIIст залишалась у складі Польші. Основними землевласниками були польські пани. Протягом 70-90-х років на Правобережжі сталися значні політичні зрушення, пов’язані з винекненням мануфактур. Виникає небувалий розмах антифеодальних антифеодальних виступів у зв’язку зі збільшенням панщини. Гайдамацький рух, що розпочався XVIIIст. переріс у величезне народно-визвольне повстання. 1768р – польський сейм ухвалив постанову про формальне зрівняння в правах католиків і православних. Перша половина XIXст. – це період визрівання глибокої суспільно-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із скрутного положення. Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи викликало протидію у пригнічених народних мас. Залежно від обставин ця протидія набувала різних пасивних і активних форм. Селяни писали скарги на поміщиків в урядові установи; відмовлялися відбувати панщину, платити оброк; виявляли непокору місцевим та центральним офіційним властям; самовільно створювати самоврядування тощо. Всі ці вияви народної непокори та протесту складали зміст селянського руху. 30. Якими були передумови створення українських політичних партій в Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст., охарактеризуйте програмові засади найбільш впливових із них Передумови: -Прихід до українського руху молодого покоління діячів, яких не влаштовувало старе культурництво -Загальна тенденція опозиційних рухів у Російській імперії до створення політичних партій -Соціально-економічні зміни другої половини XIX ст. — індустріалізація економіки, пролетаризація, обезземелення селянства, загострення соціальних протиріч і політизація суспільства |