І. В. СпасибоФатєєвої, В. Л. Яроцького
 Скачать 4.59 Mb.
|
|
Міністерство освіти і науки України Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» Цивільне право Підручник У двох томах Том 2 За редакцією професорів В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів Харків «Право» 2011 Ц58 ISBN 978-966-458-201-5 ISBN 978-966-458-203-9 (т. 2) ББК 67.9(4УКР)304я73 Ц58 Затверджено Міністерством освіти і науки України (лист № 1/11-3548 від 11 травня 2011 р.) Рекомендовано до видання редакційно-видавничою радою Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» (протокол № 2 від 28 березня 2011 р.) Р е ц е н з е н т и: Н. С. Кузнєцова — професор, доктор юридичних наук, академік НАПрН України; В. В. Луць — професор, доктор юридичних наук, академік НАПрН України; І. М. Кучеренко — старший науковий співробітник, доктор юридичних наук Укладач предметного покажчика – В. І. Борисова Цивільне право : підручник : у 2 т. / В. І. Борисо- ва (кер. авт. кол.), Л. М. Баранова, Т. І. Бєгова та ін.; за ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького – Х. : Право. – 2011. – Т. 2. – 816 с. ISBN 978-966-458-201-5 ISBN 978-966-458-203-9 (т. 2) У другому томі підручника висвітлюються загальні положення про договір, про зобов’язання та їх окремі види – договірні та недоговірні. Для студентів, аспірантів і викладачів вищих навчальних юридичних закладів освіти, а також наукових і практичних працівників. ББК 67.9(4УКР)304я73 © Борисова В. І., Баранова Л. М., Бєгова Т. І. та ін., 2011 © «Право», 2011 3 КОЛЕКТИВ АВТОРІВ Л. М. Баранова, кандидат юридичних наук, доцент — гл. 34 (у співавт. з О. П. Печеним та С. Є. Сиротенко); гл. 36 § 4; гл. 40 (§ 3; § 4; § 6); Т. І. Бєгова, кандидат юридичних наук, доцент — гл. 60; А. Г. Бірюкова, кандидат юридичних наук, доцент — гл. 58 § 2; 3; В. І. Борисова, кандидат юридичних наук, професор — гл. 36 (§ 1; 2); гл. 40 § 2; гл. 43 § 1; 3; М. В. Домашенко, кандидат юридичних наук, доцент — гл. 46; І. В. Жилінкова, доктор юридичних наук, професор — глави 45; 49; 50; Р. М. Замуравкіна, асистент — гл. 41; В. М. Ігнатенко, кандидат юридичних наук, доцент — глави 65; 66; 67; 68; С. В. Казанцев, асистент — гл. 37; гл. 40 § 7; Н. В. Коробцова, кандидат юридичних наук, доцент — гл. 33 (у співавт. з О. П. Печеним); глави 62; 63; 64; В. І. Крат, кандидат юридичних наук, доцент — гл. 31; С. В. Кривобок, кандидат юридичних наук, доцент — гл. 36 § 3; гл. 40 § 5; гл. 51 § 4; В. М. Крижна, кандидат юридичних наук, доцент — гл. 43 § 4 (у співавт. з В. Л. Яроцьким); гл. 44 (у співавт. з В. Л. Яроцьким); глави 59; 61; В. В. Новікова, кандидат юридичних наук, доцент — гл.47; Я. В. Новохатська, кандидат юридичних наук, доцент — гл. 30; М. М. Мороз, кандидат юридичних наук, доцент — гл. 40 § 1; О. П. Печений, кандидат юридичних наук, доцент — гл. 33 (у співавт. з Н. В. Коробцовою); гл. 34 (у співавт. з Л. М. Барано- вою та С. Є. Сиротенко); гл. 43 § 2; С. Н. Приступа, кандидат юридичних наук, доцент — гл. 69 § 1–11; І. Й. Пучковська, кандидат юридичних наук, доцент — глави 32; 38; 39; С. Є. Сиротенко, асистент — гл. 34 (у співавт. з Л. М. Барановою та О. П. Печеним); гл. 56, гл. 58 § 1; 4; 5; гл. 69 § 12; О. М. Соловйов, кандидат юридичних наук, доцент — гл. 36 § 6; глави 42; 53; І. В. Спасибо- Фатєєва, доктор юридичних наук, професор — гл. 51 (§ 1; § 2; § 3); О. А. Сурженко, кандидат юридичних наук, доцент — гл. 36 § 5; В. Ю. Чуйкова, кандидат юридичних наук, доцент — гл. 70; О. А. Явор, кандидат юридичних наук, доцент — гл. 36 §7; В. П. Янишен, кандидат юридичних наук, доцент — глави 52; 54; 55; 57; В. Л. Яроцький, доктор юридичних наук, професор — гл. 43 § 4 (у співавт. з В. М. Крижною), гл. 44 (у співавт. з В. М. Крижною); гл. 48 4 Скорочення ЦК — Цивільний кодекс України ЦК УРСР — Цивільний кодекс Української РСР ГК — Господарський кодекс України ЦПК — Цивільний процесуальний кодекс ГПК — Господарський процесуальний кодекс України СК — Сімейний кодекс України ЗК — Земельний кодекс України ПК — Повітряний кодекс України КТМ — Кодекс торгового мореплавства України 5 РОЗДІЛ VII ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ГЛАВА 30 ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО І ЗОБОВ’ЯЗАННЯ § 1. Поняття зобов’язального права Зобов’язальне право є найбільшою підгалуззю цивільного права. Норми зобов’язального права регулюють відносини майнового обо- роту, що виникають при переході матеріальних та інших благ в еконо- мічній формі товару від однієї особи до іншої. Зобов’язальне право опосередковує увесь спектр відносин, пов’язаних з переміщенням майна зі сфери виробництва до сфери спо- живання, тим самим надаючи економічному обороту форми обороту цивільно-правового. Норми зобов’язального права опосередковують відносини щодо придбання майна у власність, передачі майна у корис- тування, виконання робіт, надання послуг, використання об’єктів пра- ва інтелектуальної власності та ін. Так, норми зобов’язального права визначають порядок переходу майна від продавця до покупця за до- говором купівлі-продажу; від наймодавця до наймача за договором найму; порядок виконання підрядником робіт за договором підряду; надання послуг за договорами про надання послуг тощо. Зобов’язальним правом регулюються виключно відносини еконо- мічного обороту, тобто ті, що виникають при переході від однієї особи до іншої таких матеріальних та інших благ, які набули форми товару. Товарної форми можуть набувати не тільки речі, а й інші види об’єктів, наприклад, послуги, майнові права, деякі нематеріальні блага, зокрема результати творчої діяльності, інформація тощо. Зазвичай не набувають економічної форми товару речі, що передаються одними членами сім’ї іншим для споживання, у користування тощо, а також їх роботи та по- 6 Розділ VII. Зобов’язальне право. Загальні положення слуги щодо перевезення, ведення домашнього господарства, по до- гляду за дітьми, хворими членами сім’ї тощо. Тому побутові відноси- ни між членами сім’ї не регулюються зобов’язальним правом. У вка- заних осіб не виникає суб’єктивних цивільних прав вимагати один від одного передання речей, виконання робіт і надання послуг такого роду, а також відповідних юридичних обов’язків. Проте це не означає, що переміщення матеріальних благ між чле- нами сім’ї не може породжувати відносини економічного обороту. Це можливо, якщо матеріальні блага, що переходять від одного члена сім’ї до іншого, виступають у формі товару. Так, члени сім’ї нерідко укладають між собою різного роду договори щодо передання майна у власність або у користування, договори позики тощо. Зобов’язальні правовідносини становлять чи не найбільший пласт цивільно-правових відносин. Вони характеризуються низкою відмін- них ознак, що виокремлюють їх серед інших суспільних відносин. Питання про особливості зобов’язальних правовідносин бере свій по- чаток у проблемі дуалізму цивільного права, тобто його поділу на ре- чове і зобов’язальне. Цей поділ простежується з римських часів і отри- мує найбільш завершений вигляд у правових системах континенталь- ного права пандектного типу, до яких належить і правова система України. У зв’язку з цим особливості зобов’язальних правовідносин закономірно виявляти у порівнянні їх із речовими. По-перше, речові правовідносини опосередковують приналежність майна певній особі на праві власності або іншому речовому праві і цим уособлюють статику відносин, що регулюються цивільним правом. Зобов’язальні правовідносини, на відміну від речових, опосередкову- ють переміщення майнових благ від однієї особи до іншої, а тому становлять динаміку відносин, що входять до предмета цивільного права. По-друге, речові правовідносини є абсолютними, оскільки їх суб’єктний склад невизначений: власнику (іншому титульному воло- дільцеві) протистоїть необмежене коло осіб, зобов’язаних утримува- тися від порушення права власності (іншого речового права). Суб’єктний склад усіх зобов’язальних правовідносин, навпаки, завжди конкрети- зований: особа має право по відношенню до іншої, чітко визначеної, особи, яка перед нею зобов’язана. Іншими словами, зобов’язальним правовідносинам властива чітка персоніфікація суб’єктного складу, вони юридично пов’язують лише конкретних осіб. Тому їх характери- зують як відносні правовідносини. 7 Глава 30. Зобов’зальне право і зобов’язання По-третє, речові і зобов’язальні правовідносини різняться за юри- дичними об’єктами. Об’єктом речових правовідносин є речі. Юридич- ним об’єктом зобов’язальних правовідносин виступає поведінка зобов’язаної особи, а його матеріальним об’єктом виступає певне май- нове благо. Тобто такі відносини дійсно нерідко виникають з приводу майнових благ, включаючи речі, однак безпосередньо на блага вони не спрямовані. Звідси випливає четверта відмінність, що корениться у сутності суб’єктивних прав у речових і зобов’язальних правовідносинах. Речо- ві правовідносини закріплюють можливість особи безпосередньо па- нувати над річчю, виключаючи сторонній вплив на неї. Вони встанов- люють безпосереднє відношення особи до речі, надають можливість використовувати її у власних інтересах без участі інших осіб. Тобто особа має право на власні дії. У зобов’язальних правовідносинах упра- вомочена особа може задовольнити свій інтерес лише через дії зобов’язаної особи. Хоча вступаючи до таких правовідносин особа може мати за кінцеву мету отримання майна, її право завжди спрямо- ване на конкретну особу — це право вимоги, право на задоволення майнового інтересу за допомогою дій іншої особи. Отже, суб’єктивне право у зобов’язальних правовідносинах за своєю сутністю є правом на дії іншої особи. Незважаючи на вказані суттєві відмінності, речові і зобов’язальні правовідносини є тісно пов’язаними між собою, оскільки нерідко ста- новлять передумову виникнення одне одного, а відповідно і цивільно- правового обороту в цілому. Учасники майнового обороту можуть надавати своїм відносинам залежно від їхнього типу різної юридичної форми. Наприклад, при передачі майна у власність може бути укладено договір купівлі-про- дажу, а у користування — договір найму. Якщо йдеться про оплатне відчуження майна, вони можуть обрати договір міни, а якщо про без- оплатне — договір дарування. При цьому відносини одного типу за- лежно від потреб їх учасників можуть набувати різного юридичного оформлення. Зобов’язання щодо користування чужим майном можуть виникати з таких різновидів договору найму, як прокат, лізинг та ін. Зобов’язання щодо виконання робіт можуть виникати з таких різно- видів договору підряду, як побутовий підряд, будівельний підряд, під- ряд на проектні та пошукові роботи, договір на виконання науково- дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт тощо. Економічні зв’язки учасників майнового обороту можуть буду- 8 Розділ VII. Зобов’язальне право. Загальні положення ватися за типовими для них юридичними моделями або на змішаних началах, що поєднують різні типи зобов’язань. Норми зобов’язального права спрямовуються на регулювання не лише нормальних майнових зв’язків суб’єктів, а й на усунення нега- тивних наслідків, що виникають у результаті порушення суб’єктивних прав особи. У цьому випадку виникають зобов’язання з відшкодуван- ня шкоди, створення загрози життю, здоров’ю чи майну іншої особи, набуття або збереження майна без достатньої правової підстави. Відносини майнового обороту відрізняються різноманіттям, що з часом тільки збагачується, і відповідно вимагають ретельного цивільно-правового регулювання. Цим пояснюється той факт, що нор- ми зобов’язального права переважають у кількісному відношенні в Цивільному кодексі України, а також становлять вагому складову інших актів цивільного законодавства. Зобов’язальне право як підгалузь цивільного права має власну роз- галужену систему, яка розширюється та ускладнюється в процесі розвитку потреб учасників майнового обороту. Воно поділяється на Загальну та Спеціальну частини, що складаються з численних інсти- тутів та субінститутів. Загальна частина зобов’язального права включає загальні положення про зобов’язання (поняття зобов’язання, підстави виникнення, способи та забезпечення виконання, підстави припинен- ня, правові наслідки порушення зобов’язань), а також загальні поло- ження про договір (поняття та умови договору, порядок його укладен- ня, зміни і розірвання), який становить найпоширенішу підставу ви- никнення зобов’язань. Ці загальні правила поширюються на всі види зобов’язань. Кожний вид зобов’язань має свої особливості, що зумовлює їх від- носну самостійність та існування окремих інститутів та субінститутів зобов’язального права. Положення стосовно окремих видів зобов’язань становлять Спеціальну частину зобов’язального права. Більшість з них встановлено на регулювання відносин, які виникають на підставі різно- го роду договорів, і в своїй сукупності становлять договірне право. Інші положення Спеціальної частини регламентують правовідносини, що виникають з односторонніх правомірних або неправомірних дій (деліктів), і становлять окремий інститут недоговірних зобов’язань. Такі зобов’язання є формою цивільно-правової відповідальності за правопорушення, що становлять відхилення від норми, нормальних економічних зв’язків. Тому їх відокремлено від інших зобов’язань і поєднано в Цивільному кодексі України в самостійний підрозділ. 9 Глава 30. Зобов’зальне право і зобов’язання § 2. Поняття та види зобов’язань Зобов’язання передусім є цивільними правовідносинами. Відпо- відно до ст. 509 ЦК зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати по- слугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання, як і будь-яке правовідношення, становлять такі еле- менти: суб’єкти, об’єкт і зміст. Суб’єктами зобов’язання є його сто- рони: управомочена сторона — кредитор і зобов’язана сторона — боржник. У деяких зобов’язаннях один із суб’єктів виступає виключ- но як кредитор, інший — виключно як боржник. Наприклад, у догово- рі позики позикодавець є виключно кредитором, а позичальник — ви- ключно боржником. Однак у переважній більшості випадків кожний із суб’єктів зобов’язання є водночас і кредитором, і боржником. Так, відповідно до ч. 3 ст. 510 ЦК якщо кожна із сторін зобов’язання має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кре- дитором у тому, що вона має право вимагати від неї. Наприклад, у до- говорі купівлі-продажу обидва продавець і покупець виступають і кре- диторами, і боржниками одночасно. Сторонами у зобов’язанні можуть виступати як фізичні, так і юри- дичні особи приватного та публічного права, тобто всі учасники ци- вільних відносин, зазначені в ст. 2 ЦК. Разом з тим норми актів цивіль- ного законодавства можуть містити певні обмеження щодо суб’єктного складу окремих видів зобов’язань. Вказане головним чином стосуєть- ся зобов’язань, які виникають на підставі договору. Це означає, що особи мають відповідати вказаним у законі вимогам для того, щоб ви- ступити стороною у певному виді зобов’язання. Так, у законі може міститися пряма вказівка на те, що відповідною стороною зобов’язання є тільки фізична особа (замовник за договором побутового підряду або за договором перевезення пасажирів, відчужувач майна за договором довічного утримання, відчужувач у спадковому договорі тощо). У ба- гатьох зобов’язаннях, що стосуються окремих сфер діяльності, однією із сторін може бути тільки юридична особа, створена у визначеній організаційно-правовій формі (банк або інша фінансова установа у кредитному договорі, у договорі банківського вкладу, у договорі банківського рахунку). Право бути однією або обома сторонами 10 Розділ VII. Зобов’язальне право. Загальні положення у зобов’язанні в законодавстві іноді надається тільки суб’єктам під- приємницької діяльності (договір роздрібної купівлі-продажу, постав- ки, прокату, побутового підряду, окремих видів зберігання, факторин- гу, комерційної концесії тощо) або пов’язується з одержанням ліцензії на здійснення певного виду діяльності (договір будівельного підряду, перевезення тощо). На відміну від речового правовідношення, об’єктом якого є річ, юридичним об’єктом зобов’язання визнається певна поведінка зобов’язаної особи. Іншими словами, об’єктом зобов’язання є дія, здійснення якої (або утримання від якої) кредитор має право вимагати від боржника. При цьому першочергового значення набуває саме ак- тивна поведінка боржника, покладення на боржника обов’язку щодо здійснення ним відповідних дій. Пасивна поведінка боржника (утри- мання від вчинення певних дій) зазвичай виступає лише доповненням або наслідком його активної поведінки і вважається такою, що не може бути самостійним юридичним об’єктом зобов’язання. У зобов’язанні виділяють окрім юридичного матеріальний об’єкт. Ним виступає певне матеріальне благо, з приводу якого суб’єкти всту- пають у зобов’язальні правовідносини і яке становить безпосередній інтерес для управомоченої сторони. У зобов’язанні може бути декілька юридичних і матеріальних об’єктів. Якщо обидва суб’єкти виступають у зобов’язанні одночасно як кредитор і боржник, то в ньому буде два юридичні об’єкти — дії кожного суб’єкта, здійснення яких (або утримання від яких) вправі вимагати від нього інший суб’єкт зобов’язання. У ряді зобов’язань при наявності двох юридичних об’єктів існує тільки один матеріальний об’єкт (насамперед у безоплатних зобов’язаннях). Однак здебільшого у зобов’язаннях з двома юридичними об’єктами є два матеріальні об’єкти. Наприклад, у договорі найму двом юридичним об’єктам (пе- редача наймодавцем майна наймачу та передача наймачем оплати за користування цим майном наймодавцю) відповідають два матеріальні об’єкти — майно, яке надається у користування, і гроші, що переда- ються як плата за користування цим майном. Зміст зобов’язання, як і будь-якого цивільного правовідношення, включає суб’єктивне право і відповідний йому обов’язок. Суб’єктивне право, що належить управомоченій стороні у зобов’язанні (кредитору), називають правом вимоги, а відповідний йому обов’язок зобов’язаної сторони (боржника) — боргом. Отже, зміст зобов’язання становлять права та обов’язки його сторін. 11 Глава 30. Зобов’зальне право і зобов’язання Термін «зобов’язання» застосовується в юридичній літературі та законодавстві як для позначення зобов’язального правовідношення в цілому, так і для позначення окремо обов’язку боржника (боргу). Проте такий підхід важко визнати коректним, оскільки поняття «зобов’язання» та «обов’язок» не є тотожними. По-перше, обов’язок боржника, поряд із правом кредитора, є лише однією зі складових змісту зобов’язання як правовідношення. По-друге, зобов’язання як правовідношення та як обов’язок боржника здебільше виникають неод- ночасно. Наприклад, зобов’язальне правовідношення з договору ви- никає від моменту укладення договору, у той час як виникнення пев- ного обов’язку у боржника може пов’язуватися з настанням встанов- леного терміну виконання зобов’язання. Термін «зобов’язання» нерідко використовується також для позна- чення явищ, які відрізняються за своєю сутністю від поняття зобов’язання в цивільному праві. Так, цей термін застосовується до податкових та адміністративних правовідносин. Такий підхід видаєть- ся невиправданим. Зобов’язання слід відмежовувати від інших суміж- них понять, що існують в інших галузях права або законодавства. При цьому слід враховувати його майновий зміст, а також особливості зв’язку між його сторонами. Сутність зобов’язання в першу чергу по- лягає у праві вимоги кредитора і тільки потім у відповідному обов’язку боржника. Тобто вирішальне значення для юридичного змісту зобов’язання набуває саме надана управомоченому суб’єктові можли- вість вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи. В інших галу- зях права у суміжних із зобов’язанням явищах, навпаки, під акцентом перебуває обов’язок однієї зі сторін у правовідносинах, тому для остан- ніх більш прийнятним видається застосування терміна «обов’язок», а не зобов’язання. Різноманітність та широка сфера застосування зобов’язань зумов- лює необхідність їх класифікації. Класифікацією зобов’язань є їх поділ на типи, підтипи, види та інші класифікаційні утворення залежно від певних критеріїв. Здійснення класифікації дає можливість визначити загальні положення щодо того чи іншого виду зобов’язань, основні риси та суттєві ознаки зобов’язання, а отже, і його місце в системі зобов’язань, що значно спрощує кваліфікацію конкретного зобов’язання в правозастосовній діяльності. Для побудови системи зобов’язань у науці цивільного права ви- користовують багатоступінчастий принцип. Спочатку виокремлюють тип як родове поняття, складовими елементами якого виступають 12 Розділ VII. Зобов’язальне право. Загальні положення менші за обсягом класифікаційні утворення — підтипи, види, підвиди тощо. Для поділу зобов’язань використовують різні класифікаційні кри- терії. Залежно від підстави виникнення зобов’язання поділяють на до- говірні та недоговірні. Договірне зобов’язання виникає на підставі договору, який представляє спільну волю його сторін на досягнення правового результату майнового або немайнового характеру (напри- клад, зобов’язання з договору купівлі-продажу, ренти, страхування тощо). Недоговірне зобов’язання виникає на підставі правомірних односторонніх дій (правочинів чи юридичних вчинків) або неправо- мірних дій особи, за якими наслідки настають незалежно або всупереч її волі (наприклад, зобов’язання із заподіяння шкоди, з публічної обі- цянки винагороди тощо). На відміну від договірних зобов’язань, зміст яких визначається сторонами на власний розсуд (ст. 6 ЦК), зміст недо- говірних зобов’язань визначений імперативними приписами закону і не може бути змінений сторонами зобов’язання. У ЦК здійснено поділ зобов’язань на групи залежно від їх юридич- ної направленості: а) зобов’язання щодо передачі майна у власність; б) зобов’язання щодо передачі майна у користування; в) зобов’язання щодо виконання робіт; г) зобов’язання щодо надання послуг; ґ) зобов’язання щодо розпорядження правами інтелектуальної влас- ності; д) зобов’язання, що виникають з багатосторонніх правочинів, тощо. Основне значення цієї законодавчо закріпленої класифікації по- лягає в розташуванні нормативного матеріалу в послідовності, най- зручнішій для практичного застосування. Залежно від виконуваної функції зобов’язання поділяють на регу- лятивні та охоронні. До регулятивних належать всі види договірних та окремі види недоговірних зобов’язань (глави 78–80 ЦК). До охорон- них зобов’язань належать інші види недоговірних зобов’язань (глави 81–83 ЦК). Залежно від концентрації прав та обов’язків суб’єктів зобов’язання останні поділяють на односторонні та двосторонні (взаємні).В одно- сторонніх зобов’язаннях одна сторона має тільки права і виступає виключно як кредитор, а інша — тільки обов’язки і виступає виключ- но як боржник. Прикладом одностороннього зобов’язання може бути зобов’язання із заподіяння шкоди, в якому потерпілий виступає креди- тором, а заподіювач шкоди — боржником. У двосторонніх зобов’язаннях кожний із суб’єктів має і права, і обов’язки і виступає одночасно і кре- 13 Глава 30. Зобов’зальне право і зобов’язання дитором, і божником (ч. 3 ст. 510 ЦК). Двосторонні зобов’язання ще йменують взаємними, оскільки в них завжди присутня взаємність дій сторін, тобто взаємність виконання. Іноді такі дії є тісно пов’язаними і виконання однієї зі сторін перебуває у залежності від виконання іншої сторони. Наприклад, у зобов’язанні з договору підряду підрядник не може приступити до виконання роботи, якщо замовник не виконав свого обов’язку щодо надання матеріалів (якщо робота виконується з матеріалів останнього). Залежно від характеру поведінки боржника виділяють зобов’язання з позитивним та негативним змістом. У зобов’язаннях з позитивним змістом боржник зобов’язаний до вчинення певної активної дії. У зобов’язаннях з негативним змістом обов’язок боржника полягає, навпаки, в утриманні від певних дій. Слід зауважити, що поділ зобов’язань на зазначені види є досить умовним, оскільки існування зобов’язань з самостійним негативним змістом є нетиповим для ци- вільного обороту. Зазвичай обов’язок боржника утримуватися від певних дій є поєднаним з іншими його обов’язками, що передбачають активну поведінку. Залежно від цільового призначення зобов’язання поділяють на основні та додаткові (акцесорні). Додаткові зобов’язання призначені для забезпечення виконання основного зобов’язання. Вони є спеціаль- ними забезпечувальними засобами, які застосовуються лише до тих зобов’язань, для яких їх спеціально встановлено законом або домов- леністю сторін. Забезпечення виконання зобов’язання стимулює борж- ника до належного виконання ним основного зобов’язання, оскільки в іншому випадку на нього буде покладено додаткові майнові обтяжен- ня. До додаткових зобов’язань належать зобов’язання щодо неустойки, поруки, завдатку, застави, притримання (ч. 1 ст. 546 ЦК). Додаткові зобов’язання мають допоміжний і залежний характер. Їх юридична доля залежить від основного зобов’язання. Насамперед це означає, що дійсність та існування додаткового зобов’язання визначається дійсніс- тю та існуванням основного зобов’язання, а не навпаки. За загальним правилом недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє не- дійсність правочину щодо його забезпечення (ч. 2 ст. 548 ЦК). І на- впаки, недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання не спричиняє недійсність основного зобов’язання (ч. 3 ст. 548 ЦК). У разі припинення основного зобов’язання припиняється і додаткове зобов’язання. Виняток становить лише зобов’язання, що виникає між гарантом та кредитором. Згідно зі ст. 562 ЦК таке 14 Розділ VII. Зобов’язальне право. Загальні положення зобов’язання не залежить від основного зобов’язання, яке забезпечу- ється гарантією. Залежно від визначеності предмета виконання виділяють однооб’єктні та альтернативні зобов’язання. В однооб’єктних зобов’язаннях предмет виконання становить цілком визначена дія — передати річ, надати певну послугу тощо. Іноді боржнику надається можливість вибору однієї з кількох дій, а також можливість вибору щодо передачі одного з кількох предметів, передбачених договором або законом. У такому випадку йдеться про виконання альтернативно- го зобов’язання (ст. 539 ЦК). Наприклад, комісіонер за договором ко- місії може за своїм вибором набути для комітента один з двох видів товарів, які будуть у продажу. Альтернативні зобов’язання необхідно відрізняти від факульта- тивних. На відміну від перших у факультативних зобов’язаннях пред- мет виконання чітко визначений, однак боржник вправі його замінити при настанні певного юридичного факту. Наприклад, сторони заздале- гідь можуть визначити, що річ, яка первісно є предметом зобов’язання і підлягає передачі боржником кредитору, у разі її випадкового зни- щення може бути замінена на інший предмет виконання — визначену грошову суму. При цьому отримувати згоду кредитора на це при на- станні юридичного факту вже не потрібно. У законодавстві встановлено спеціальні правила стосовно грошо- вих зобов’язань (п. 4 ч. 1 ст. 532, статті 533–536, 625 ЦК). Окремий вид становлять зобов’язання особистого характеру. До них належать зобов’язання, які є нерозривно пов’язаними з особою боржника або кредитора. У зобов’язаннях, які є нерозривно пов’язаними з особою боржника, виконання обов’язку боржника не може бути по- кладено на іншу особу. Боржник має виконати свій обов’язок особис- то (ч. 1 ст. 528 ЦК). Наприклад, нерозривно пов’язаним з особою боржника є зобов’язання щодо створення ним літературного чи худож- нього твору. Відповідний обов’язок не може бути виконаний іншою особою, оскільки кредитор заінтересований у результаті інтелектуаль- ної діяльності саме боржника. Прикладом зобов’язання, що є нероз- ривно пов’язаним з особою кредитора, є зобов’язання про відшкоду- вання шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю; зобов’язання щодо утримання; зобов’язання, які виникли вна- слідок порушення особистих немайнових прав особи. За зобов’язанням особистого характеру не допускається правонаступництво. Тому воно припиняється смертю тієї зі сторін, з особою якої є нерозривно пов’язаним (ст. 608 ЦК). 15 Глава 30. Зобов’зальне право і зобов’язання Гострий дискусійних характер має питання про допустимість іс- нування зобов’язань немайнового характеру. Щодо нього в науці ци- вільного права склалося дві основні позиції. Переважна більшість авторів обґрунтовує виключно майновий характер зобов’язальних правовідносин, оскільки останні опосередковують переміщення мате- ріальних благ в економічній формі товару від однієї особи до іншої. Деякі вчені вважають допустимим існування в силу відсутності заборон зобов’язань немайнового характеру. Остання позиція видається більш слушною з урахуванням сучасних реалій, коли відбувається зміна по- глядів на сутність і роль нематеріальних благ у цивільному обороті. У чинному цивільному законодавстві також не виключається можли- вість існування зобов’язань немайнового характеру. Наприклад, на- бувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію немайнового характеру до відкриття спадщини або після її від- криття (ст. 1305 ЦК). |