І. В. СпасибоФатєєвої, В. Л. Яроцького
 Скачать 4.59 Mb.
|
|
§ 5. Гарантія Гарантія відноситься до особистих забезпечень. Законодавець, запровадивши гарантію фінансової установи як самостійне, незалежне від основного зобов’язання забезпечення, за- кріпив принципово новий інститут, який не має нічого спільного з гарантією за ЦК УРСР 1963 р. За часів планової економіки з її жор- стким підпорядкуванням господарюючих суб’єктів вищестоящим ор- ганізаціям гарантія мала досить вузьку сферу застосування, оскільки використовувалася практично лише щодо забезпечення повернення позик, виданих банками соціалістичним підприємствам під відпові- дальність вищестоящої організації. У разі відсутності грошових коштів у боржника і погашення його заборгованості гарантом останній не мав права регресу до боржника — підпорядкованої господарської органі- зації. На відносини, пов’язані з використанням гарантії, ЦК УРСР поширював норми, які регулювали відносини поруки, що дозволяло зробити висновок про гарантію як різновид поруки. Відрізнялася ж га- рантія від поруки суб’єктним складом учасників правовідносин та виключно субсидіарною відповідальністю гаранта, що застосовувала- ся у спрощеному порядку (банк списував грошові кошти з рахунку боржника, а в частині, що залишилася, — з рахунку гаранта). Відповідно до ст. 560 ЦК за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого 71 Глава 32. Забезпечення виконання зобов’язання обов’язку.Отже, у відносинах за гарантією беруть участь три суб’єкти — гарант, бенефіціар (кредитор за основним зобов’язанням) та принципал (боржник за основним зобов’язанням). При цьому га- рантами можуть виступати лише фінансові установи 1 . Бенефіціарами ж та принципалами можуть бути як фізичні особи, у тому числі під- приємці, так і юридичні особи. Гарантія, видана нефінансовою уста- новою, не може вважатися дійсною. Якщо сторони мали на увазі вста- новити відносини гарантії, але гарант є неналежним, відповідне зобов’язання має бути визнано судом недійсним. Якщо ж сторони, скориставшись відкритим переліком видів забезпечення виконання зобов’язань, встановлять забезпечення з назвою «гарантія», яке перед- бачатиме відповідальність за порушення грошового зобов’язання боржником особи, що не є фінансовою установою, то відповідно до загальних положень про забезпечення виконання зобов’язань таке за- безпечення має бути акцесорним, отже, відповідатиме юридичній природі поруки як особисте акцесорне забезпечення і забезпечить ви- конання зобов’язання у свій спосіб. Таким чином, суд, вирішуючи питання щодо недійсності забезпечення, має встановити дійсні, реаль- ні наміри сторін щодо сутності забезпечувального зобов’язання. Гарантія — односторонній правочин, змістом якого є обов’язок гаранта сплатити кредитору-бенефіціару грошову суму відповідно до умов гарантії у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією. Вчиняючи таку дію, гарант, по суті, виконує грошове зобов’язання принципала перед бенефіціаром повністю або в певній частині (але не більше суми, зазначеної в гарантії) відповідно до умов гарантії. Згідно з ч.1 ст. 566 ЦК обсяг відповідальності гаранта перед бенефіціаром за порушення боржником-принципалом зобов’язання, за- безпеченого гарантією, обмежується сплатою суми, на яку її видано. Підставою для виконання гарантом свого зобов’язання є пре д’яв- лення письмової вимогикредитором (бенефіціаром) догаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії. Пред’являючи вимогу до гаранта, кредитор або в самій вимозі, або в доданих до неї документах повинен зазначити, в чому полягає по- 1 Згідно зі ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 р. банки та страхові компанії належать до фінансових установ. У той же час Закон України «Про страхування» (статті 6–7) до вичерпного переліку операцій, які страхові компанії вправі вчиняти, видачу гарантій не включив, не дозволивши, таким чином, страховим компаніям здійснювати такі операції. 72 Розділ VII. Зобов’язальне право. Загальні положення рушення боржником основного зобов’язання, забезпеченого гарантією. Недотримання цієї вимоги тягне за собою наслідки, встановлені ч. 1 ст. 565 ЦК, а саме надає гаранту право відмовитися від задоволення вимоги кредитора. Згідно зі ст. 569 ЦК гарант,сплативши кредитору грошову суму відповідно умовам гарантії, має право на зворотну вимогу(регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредитору. Головною рисою, що виділяє гарантію серед інших видів забез- печення виконання зобов’язань, є її незалежність від основного зобов’язання, виконання якого гарантія має забезпечити. Припинення основного зобов’язання або визнання його недійсним не тягне за собою припинення гарантії, навіть тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов’язання. Відмовитися від задоволення вимог креди- тора гарант може тільки тоді, коли такі вимоги не відповідають умовам гарантії або сплинув строк дії гарантії. Незалежність гарантії від основ- ного зобов’язання підкреслюється і правилом, встановленим ч. 3 ст. 565 ЦК, — гарант, який після пред’явлення до нього вимоги креди- тором дізнався про недійсність основного зобов’язання або про його припинення, повинен негайно сповістити про це кредитора та борж- ника. Однак при отриманні, незважаючи на таке повідомлення, по- вторної вимоги бенефіціара гарант зобов’язаний його задовольнити. До отримання повторної вимоги та збігу розумного часу на її розгляд гарант не вважається таким, що вдався до прострочення за своїм зобов’язанням перед бенефіціаром. Проголошена законодавцем у ст. 562 ЦК незалежність гарантії не узгоджується із визначеною у загальних положеннях про забезпечення виконання зобов’язання акцесорністю забезпечувальних зобов’язань, що є визначальною рисою останніх (частині 2, 3 ст. 548 ЦК). Незалежність гарантії, з одного боку, зміцнює положення бене- фіціара і цим посилює ефективність забезпечувального зобов’язання, що дозволяє вважати гарантію досить надійним, ефективним забез- печенням, а з другого — протиставляє гарантію іншим видам забез- печення виконання зобов’язань, передбаченим у гл. 49 ЦК, як зобов’язанням акцесорним. Останнє, як зазначається в юридичній лі- тературі, взагалі викликає сумніви щодо можливості віднесення інсти- туту гарантії до видів забезпечення виконання зобов’язань 1 1 Див.: Павлодский, Е. А. Обеспечение исполнения обязательств поручительством [Текст] / Е. А. Павлодский // Закон. – 1995. – № 5. – С. 25. 73 Глава 32. Забезпечення виконання зобов’язання Незалежність гарантії означає, що взаємовідносини між принци- палом і бенефіціаром ніяким чином не впливають на обов’язок гаран- та платити. Останній не має права відмовитися від виконання за гаран- тією, посилаючись на порушення сторонами основного договору, його недійсність або припинення. Гарант не має права вимагати від бенефі- ціара доказів того, що той звертався до принципала з вимогою вико- нати основне зобов’язання. Він не має права не платити за вимогою на підставі вказівок принципала, навіть якщо останній наводить пере- конливі доводи на користь відмови від платежу. Таким чином, все, що стосується основного зобов’язання, має бути предметом окремого роз- гляду. Зобов’язання гаранта розвивається самостійно від основного. Якщо розглядати безпосередньо зобов’язання між гарантом та бене- фіціаром — власне гарантію, то виникнення, зміна та припинення визначаються його власними умовами. Одночасно виникають цілком закономірні запитання: як гарантія може бути незалежною від основного зобов’язання, якщо у своїй ви- мозі бенефіціар повинен посилатися на порушення цього зобов’язання? Про яку незалежність іде мова, якщо в гарантії можна вказати, що вона виконується у разі надання документів, що підтверджують факт неви- конання основного зобов’язання? Вказівка законодавця у нормах про гарантію на основне зобов’язання (статті 560, 563, 565 ЦК) створює підґрунтя для висновків про зв’язок гарантії з цим зобов’язанням. З одного боку, незалежна гарантія не може виникнути без певного зобов’язання, яке вона має забезпечувати, а з другого — видана гаран- тія є самостійним, не зв’язаним з дійсністю припиненням виконанням основного зобов’язання. На нашу думку, незалежність гарантії від основного зобов’язання в силу прямої вказівки ст. 562 ЦК може розглядатися лише як свідчен- ня її самостійності лише щодо основного зобов’язання — у відносинах гаранта та бенефіціара. У відносинах же бенефіціара з принципалом, бенефіціар зобов’язаний користуватися гарантією відповідно до до- мовленості з принципалом, і в цих відносинах право бенефіціара за- явити вимогу за гарантією виявляється залежним від основного зобов’язання. Щоб визначити юридичну природу незалежної гарантії як одного з видів забезпечення виконання зобов’язань, необхідно розглянути забезпечувальний механізм гарантії цілісно, якийскладається, на відміну від інших видів забезпечення виконання зобов’язань, не з двох (основного та забезпечувального), а з трьох правочинів. Не можна 74 Розділ VII. Зобов’язальне право. Загальні положення розглядати гарантію лише як односторонній правочин, вчинений га- рантом на користь бенефіціара, оскільки гарантії, виданої банком за певну винагороду принципала, не може існувати без договору прин- ципала з бенефіціаром, для забезпечення виконання за яким бенефіці- ар вимагає від принципала забезпечення у вигляді гарантії фінансової установи. Не можегарантія існувати інакше, ніжчинник забезпечу- вальної конструкції, яку становлять відносини принципала і бенефі- ціара; принципала і гаранта; бенефіціара і гаранта, а дана конструкція, безумовно, є забезпечувальним механізмом, який використовується сторонами договірних відносин з метою забезпечення виконання зобов’язань. Отже, якщо при дослідженні гарантії як правового інституту цен- тральною фігурою виступає гарант, то з економічної точки зору голов- ною діючою особою у системі відносин у зв’язку з гарантією є бене- фіціар. Саме він, укладаючи договір з принципалом, вимагає надан- ня забезпечення, тобто ініціює виникнення гарантії. Бенефіціар, піклу- ючись про надійність гарантії, обирає гаранта, а також пред’являє вимогу за гарантією, користуючись, як і будь-яка уповноважена особа, правом вибору щодо здійснення належного йому права. На бенефіці- ара лягає і ризик та відповідальність пред’явлення необґрунтованої вимоги. Прийнявши рішення про забезпечення виконання зобов’язання гарантією, бенефіціар та принципал можуть укласти як попередній договір про укладення у майбутньому основного договору за умови надання принципалом гарантії, так і основний договір під умовою, вказавши, що права та обов’язки виникнуть у момент видачі на користь бенефіціара гарантії або що моментом виконання бенефіціаром обов’язку за цим договором виступатиме момент виникнення у нього права за банківською гарантією. При цьому сторони, як правило, обу- мовлюють участь певного гаранта та суттєві умови гарантії, які будуть передані принципалом гаранту для узгодження тексту гарантії. Щоб отримати гарантію, принципал звертається до гаранта і у разі згоди останнього між ними укладається договір про видачу га- рантії. Саме цей договір виступає зв’язуючим ланцюгом між основним договором принципала і бенефіціара, оскільки у договорі про видачу гарантії вказується, що гарантія видається на прохання принципала у зв’язку з його обов’язком перед бенефіціаром за основним договором, та гарантією, видача якої є основним обов’язком гаранта за цим до- говором. Оскільки видача гарантії становить предмет договору про 75 Глава 32. Забезпечення виконання зобов’язання видачу гарантії, у ньому мають бути чітко визначені умови гарантії, строк її дії та, як правило, спосіб забезпечення виконання боржником регрес- ного зобов’язання з повернення гаранту його витрат (ст. 569 ЦК). Таким чином, гарантія визначена законодавцем незалежним зобов’язанням саме для того, щоб визнати обставини, які стосуються основного зобов’язання, незначущими для правовідношення між га- рантом та бенефіціаром. Властивість незалежності гарантії — виключ- но правова властивість і сама по собі є достатнім обґрунтуванням права бенефіціара отримати платіж незалежно від того, чи відповідає принципал за порушення основного зобов’язання. Як відношення між бенефіціаром і гарантом, гарантія — це просто грошове зобов’язання. Особливістю ж цього грошового зобов’язання є те, що воно має цінність як правовий інструмент лише у межах на- веденої забезпечувальної конструкції. ЦК, розглядаючи гарантію як односторонній правочин і відповідно регулюючи відносини лише між гарантом і бенефіціаром, не дає ціліс- ного уявлення щодо даного забезпечувального інституту. Останній включає три правочини, за якими кредитор-бенефіціар виступає сто- роною лише в одному — основному договорі, а право вимоги має як за основним зобов’язанням, так і за незалежною від цього зобов’язання гарантією. Якщо він не отримає виконання за основним договором, то, пред’являючи вимогу гаранту, отримає виконання за гарантією, до речі, отримає терміново. Якщо ж бенефіціар скористується своїми правами за гарантією не в зв’язку з порушенням принципалом основного зобов’язання, наприклад, пред’явить вимогу гаранту після належного виконання зобов’язання боржником, то останній, отримавши регресну вимогу гаранта, має право звернутися до суду і, довівши, що кредитор отримав подвійне виконання (від нього і від гаранта), вимагати від кредитора повернення грошової суми як безпідставно одержаної, що є можливим лише за умови сприйняття гарантії видом забезпечення виконання зобов’язання, встановленого в інтересах кредитора за основ- ним зобов’язанням. Отже, гарантія призначена перш за все для того, щоб бенефіціар як кредитор за основним зобов’язанням безперешкодно міг задоволь- нити свої вимоги за рахунок гаранта, якщо боржник (принципал) на- лежним чином не виконає зобов’язання, і тому самостійність і неза- лежність гарантії від договірних правовідносин принципала і бенефі- ціара дозволяють вважати останню одним із надійних способів забез- печення виконання зобов’язань. 76 Розділ VII. Зобов’язальне право. Загальні положення Оскільки гарантія діє протягом строку, на який вона видана, ви- мога кредитора до гаранта може бути пред’явлена лише у межах вста- новленого у гарантії строку (ч. 1 ст. 565 ЦК). Поряд з основним обов’язком гаранта, що полягає у задоволенні письмової вимоги бенефіціара, ЦК встановлює для нього додаткові обов’язки, пов’язані із розглядом вимоги бенефіціара. Зокрема, після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копію вимоги разом із доданими до неї документами. Вимога бенефіціара повинна бути розглянута гарантом у строк, визначений у гарантії, а за його відсутності — у розумний строк. Питання про те, який строк є розумним, залежить від конкретних обставин справи і буде мати значення у разі судового розгляду щодо визначення моменту, з якого гарант є таким, що прострочив виконання за своїм грошовим зобов’язанням, а також для визначення моменту обчислення позовної давності за зобов’язанням по сплаті грошової суми, визначеної умовами гарантії, та за позовом про стягнення з га- ранта процентів річних. Таким чином, якщо добровільне виконання гарантом прийнятого на себе обов’язку відповідати перед кредитором за порушення борж- ником зобов’язання не відбудеться, бенефіціар має право заявити позов про стягнення грошової суми відповідно до умов гарантії в межах загального строку позовної давності та сплати процентів річних з про- строченої суми. Як і поручитель, гарант не тільки відповідає перед бенефіціаром за порушення зобов’язання боржником, але й несе само- стійну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання свого обов’язку, і це є відповідальністю боржника за грошовим зобов’язанням. Припиняєтьсязобов’язання гаранта перед кредитором у разі: сплати кредитору суми, на яку видано гарантію; закінчення строку дії гарантії; відмови кредитора від своїх прав за гарантією через повер- нення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов’язків за гарантією. § 6. Застава Застава — це традиційний майновий вид забезпечення виконання зобов’язання, при якому кредитор-заставодержатель має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого 77 Глава 32. Забезпечення виконання зобов’язання заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна пере- важно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (ст. 572 ЦК). Будучи одним із найпоширеніших забезпечень, застава ефективно стимулює боржникадо належного виконання своїх зобов’язань (мож- ливістю втрати майна), а в разі їх невиконання є дієвим способом за- доволення інтересів кредитора. Згідно з ч. 2 ст. 589 ЦК застава забез- печує вимоги кредитора-заставодержателя у повному обсязі, що ви- значається на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв’язку з пред’явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором. Забезпечувальна сутність застави полягає в тому, що, по-перше, заставляється боржником або майновим поручителем конкретне май- но, і на нього у разі порушення боржником зобов’язання кредитор може звернути стягнення; і, по-друге, кредитору-заставодержателю надаєть- ся можливість задовольнити свої вимоги переважно перед іншими кредиторами боржника. Термін «застава» використовується і в інших галузях права. Поряд з цивільно-правовою заставою існує «податкова», «кримінально- процесуальна», «митна», «виборча» застави. Безумовно, інститути застави галузей публічного права мають свою специфіку та свою сфе- ру застосування. Використання ж єдиного терміна різними галузями права може бути пояснене лише змістовністю самого слова «застава». У словнику С. І. Ожегова 1 виділяється три його значення: 1) передача майна у забезпечення зобов’язання (під позику); 2) річ, яка надана під забезпечення; 3) доказ,забезпечення будь-чого. Саме підхід до застави як до забезпечення будь-чого дозволяє використовувати термін застава в різних галузях права. Отже, і в приватному, і в публічному праві цей інститут виконує одну й ту ж саму забезпечувальну функцію, різниця полягає лише в тому, що в першому випадку забезпечуються інтереси приватної особи ( нею може бути і суб’єкт публічного права, що всту- пає у приватноправові відносини), а в другому — інтереси держави та суспільства в цілому. Цивільно-правова |