І. В. СпасибоФатєєвої, В. Л. Яроцького
 Скачать 4.59 Mb.
|
|
§ 2. Підстави та умови виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди Поняття підстав виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди. Питання про виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди в цивілістичній літературі вирішується по-різному. Протягом тривало- го часу домінуючою була точка зору, відповідно до якої виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди розглядалося крізь призму підстав цивільно-правової відповідальності, серед яких основним визнавався певний «склад цивільного правопорушення» 1 . На думку Г. К. Матвєє- ва, наявність складу цивільного (і будь-якого іншого) правопорушен- ня — загальна і, як правило, єдина підстава цивільно-правової (і будь- якої іншої) відповідальності. «Інакше кажучи — зазначав автор — 1 Див., напр.: Матвеев, Г. К. Вина в советском гражданском праве [Текст] / Г. К. Мат- веев. – Киев, 1951. – С. 7; Красавчиков, О. А. Юридические факты в советском граж- данском праве [Текст] / О. А. Красавчиков. – М., 1958. – С. 57. 727 Глава 69. Відшкодування шкоди склад правопорушення є тим юридичним фактом, який породжує правовідношення між правопорушником та потерпілим і створює пев- ні претензії потерпілого і обов’язки правопорушника заглажування шкоди, завданої протиправною дією» 1 Під складом правопорушення як підставою виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди одними авторами визнавалася сукупність пев- них ознак правопорушення, якими воно характеризується як достатня підстава відповідальності 2 , іншими — сукупність загальних типових умов, наявність яких необхідна для виникнення обов’язку з відшкоду- вання шкоди, завданої у разі будь-якого цивільного правопорушення. Заперечуючи концепцію складу цивільного правопорушення, не- безпідставно вбачаючи в ній схожість з кримінально-правовим визна- ченням ознак злочину, російський вчений В. В. Вітрянський обґрун- товує думку, що підставою цивільно-правової відповідальності є по- рушення суб’єктивних цивільних прав, оскільки цивільно-правова відповідальність є відповідальністю правопорушника перед потер- пілим 3 . Думка цього вченого заслуговує на увагу, хоча вона і не роз- криває зміст поняття «порушення суб’єктивних цивільних прав». Окрім того, наведена точка зору стосовно підстав виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди має досить віддалений від розглядуваного питання характер. Аналогічні недоліки має також погляд, відповідно до якого підставою виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди визнається правопорушення, тобто протиправна і винувата поведінка завдавача шкоди 4 , внаслідок якої порушують ся особисті немайнові та майнові права потерпілого. При визначенні підстав виникнення недоговірного зобов’язання з відшкодування шкоди слід виходити з такого. Відповідно до загальної норми ч. 2 ст. 509 ЦК зобов’язання, у тому числі й недоговірні з відшкодування завданої шкоди, виникають з під- став, встановлених ст. 11 ЦК, із змісту якої випливає, що кожна із пе- редбачених нею підстав має назву юридичного факту. Виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди ґрунтується, зрозуміло, на фактах 1 Матвеев, Г. К. Вина в советском гражданском праве [Текст] / Г. К. Матвеев. – Киев, 1951. – С. 13–15. 2 Алексеев, С. С. Гражданская ответственность за невыполнение плана железно- дорожной перевозки [Текст] / С. С. Алексеев. – М., 1959. – С. 49. 3 Брагинскй, М. И. Договорное право: Общие положения [Текст] / М. И. Брагин- ский, В. В. Витрянский – М., 1997. – С. 569–570. 4 Харитонов, Е. О. Гражданское право Украины [Текст] : учебник / Е. О. Харито- нов, Н. А. Саниахметова. – Харьков, 2004. – С. 809. 728 Розділ ХVІ. Недоговірні зобов’язання завдання цієї шкоди. Оскільки завдана шкода може мати майно вий характер чи бути тільки моральною, то згідно з п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК пе- редбачається два різновиди підстав виникнення зобов’язань з відшко- дування шкоди: а) завдання майнової (матеріальної) шкоди; б) завдан- ня моральної шкоди іншій особі. Таким чином, підставами виник- нення зобов’язання з відшкодування шкоди визнаються факти завдання шкоди майну фізичної або юридичної особи чи завдання моральної шкоди. Від підстав слід відрізняти умови відшкодування шкоди. На від- міну від підстав як фактів, передбачених законом і породжуючих від- повідне цивільно-правове явище (зобов’язання з відшкодування за- вданої шкоди), умовами визнаються ознаки, якими ці підстави харак- теризуються і які випливають із закону. Тому невипадково дослідники їх визначають як нормативні вимоги, яким у кожному конкретному випадку має відповідати підстава (юридичний факт) і за відсутності яких не можуть виникати відповідні правовідносини, оскільки цей факт не набуває значення юридичного 1 Як уже зазначалося, в зобов’язаннях з відшкодування шкоди їх по- роджуючим фактом є протиправна поведінка (дія, бездіяльність) — за- вдання майнової (матеріальної) або моральної шкоди іншій особі. У деяких випадках обов’язок відшкодувати завдану шкоду виникає за наявності вини в поведінці завдавача шкоди. В інших — для визна- чення обов’язку з відшкодування шкоди слід враховувати правила спеціального закону. Інколи обов’язок з відшкодування шко ди може виникати незалежно від вини і навіть без вини завдавача шкоди. З ура- хуванням цього умови виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди поділяються на дві групи: загальні і спеціальні. До загальних умов виникнення зобов’язань з відшкодування шко- ди належать: а) шкода; б) протиправність поведінки завдавача шкоди; в) наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою право- порушника та її результатом — шкодою; г) вина завдавача шкоди. Зазначені умови визнаються загальними тому, що їх наявність необ- хідна в усіх випадках завдання шкоди для позитивного вирішення питання щодо її відшкодування, за винятком тих, стосовно яких закон встановлює спеціальні вимоги, розширюючи чи обмежуючи перелік зазначених умов (наприклад, у разі завдання ядерної шкоди закон 1 Смирнов, В. Т. Общее учение о деликтных обязательствах в совет ском граждан- ском праве [Текст] : учеб. пособие / В. Т. Смирнов, А. А. Собчак. – Л., 1983. – С. 56. 729 Глава 69. Відшкодування шкоди встановлює межі відшкодування завданої шкоди незалежно від вини оператора ядерної установки). Шкода як загальна умова виникнення зобов’язання з її від- шкодування визнається такою з тієї причини, що у разі її відсутності питання про її відшкодування не виникне. Мабуть тому деякими авто- рами шкода визнається як підстава деліктної відповідальності, мовляв, якщо вочевидь наявність шкоди, то некоректно вести мову, що вона (шкода) є умовою відповідальності за неї 1 Тлумачення шкоди як підстави виникнення зобов’язання з її від- шкодування вбачається уразливим, оскільки воно призводить до ото- тожнення шкоди як результата протиправної поведінки правопоруш- ника з самою його поведінкою — завданням шкоди. Завдання шкоди як юридичний факт, породжуючий право потерпілого вимагати її від- шкодування, і обов’язок правопорушника це відшкодування здійснити, безумовно, пов’язані між собою, але вони не тотожні. Шкодою є одна з умов виникнення обов’язку з її відшкодування і вона означає сукупність несприятливих для особи, якій вона за- вдана, особистих немайнових, а також майнових наслідків, що виникли у разі порушення суб’єктивних цивільних прав фізичної або юридичної особи. Відповідно до ч. 1 ст. 1166 та ч. 1 ст. 1167 ЦК підлягає відшкодуван- ню як майнова, так і моральна шкода, якщо вона була завдана неправо- мірними рішеннями, діями чи бездіяльністю фізичній або юридичній особі. Тому можна зробити висновок, що загальне поняття шкоди є збір- ним і за своїм обсягом воно торкається як особистої немайнової, так і майнової сфер потерпілого, тобто його немайнових та майнових благ, ушкоджених унаслідок дій чи бездіяльності з боку інших осіб. Майновою визнається шкода, яку можна оцінити у грошовому ек- віваленті. При її відшкодуванні спрацьовує принцип повного відшко- дування. Так, зокрема, якщо шкода була завдана здоров’ю фізичної особи (її немайновим благам), то її майновий характер полягатиме у втраті за- робітної плати (інших доходів), у витратах на придбання ліків, про- тезування, санаторно-курортне лікування тощо. Так само і при поши- ренні відомостей про суб’єкта підприємниптва, що принижують його честь і ділову репутацію, можуть мати місце майнові наслідки (за не- довіри чи сумнівів у добросовісності було відмовлено у наданні пози- 1 Див., напр.: Гражданское право [Текст] : учебник: в 2 т. / отв. ред. Е. А. Суханов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М., 2000. – Том 2. Полутом 2. – С. 370. 730 Розділ ХVІ. Недоговірні зобов’язання ки чи в укладенні іншого очікуваного потерпілим договору тощо). Особливістю завданої у наведених випадках шкоди є те, що у повному обсязі вона відшкодовується лише у тій її частині, яка стосується май- нових втрат. При позбавленні фізичної особи таких належних їй благ, як життя чи здоров’я, ціль їхнього відновлення стає неможливою. Що стосується шкоди, завданої майну потерпілого, то її суть по- лягає у вартісному зменшенні майнової сфери потерпілого внаслідок пошкодження або знищення належного йому майна, а її відшкодуван- ня здійснюється на засадах вартісно-еквівалентних і воно може збіга- тися з розміром вартості того, що було потерпілим втрачено. З урахуван- ням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати збитки у повному обсязі (ч. 1 ст. 1192 ЦК). Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визна- чається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення по- шкодженої речі. Майнова шкода як умова зобов’язання з її відшкодування виступає і мірою обов’язку відповідальної за шкоду особи. Інакше кажучи, роз- мір відшкодування, право на яке має потерпілий, визначається розміром завданої його майну шкоди. Майнова шкода, як про це свідчать положення ст. 1192 ЦК, тісно пов’язана зі збитками. Останніми, за переважною думкою цивілістів, визнається грошове вираження майнової шкоди. З цього приводу необ- хідно однак наголосити, що при визначенні збитків, яких зазнав по- терпілий внаслідок завдання шкоди його майну, слід керуватися пра- вилами, встановленими ч. 2 ст. 22 ЦК, відповідно до якої збитками є: а) втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або повинна зробити для від- новлення свого порушеного права (реальні збитки); б) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Шкода, яку неможливо оцінити у грошовому еквіваленті, вважа- ється немайновою або, що те ж саме, моральною. Інститут відшкодування моральної шкоди для вітчизняного зако- нодавства є відносно новим. За часів колишнього Союзу РСР компен- сація моральної шкоди не визнавалася. Вважалося, що потерпілий у разі завдання йому немайнової шкоди міг вимагати відповідного по- карання завдавача цієї шкоди. 731 Глава 69. Відшкодування шкоди В актах законодавства радянських часів категорія «моральна шко- да» вперше з’явилася в Основах кримінального судочинства Союзу РСРі союзних республік від 25 грудня 1958 р. 1 , відповідно до ст. 24 яких потерпілим визнавалась особа, якій злочином завдано моральну, фізичну або майнову шкоду. Зазначене положення невдовзі було від- творено Кримінально-процесуальним кодексом України (ч. 1 ст. 49) від 28 грудня 1960 р. та аналогічними кодексами інших колиш ніх союзних республік. Щоправда, введення в законодавчу термінологію поняття «моральна шкода» зовсім не означало законодавчого вирішення питан- ня стосовно відшкодування цієї шкоди. І цивільний позов у криміналь- ній справі міг бути пред’явлений до обвинувачено го лише з приводу відшкодування матеріальної шкоди (статті 2850 КПК). Слід, однак, зазначити, що радянське законодавство до певного часу, хоч і не передбачало безпосереднього відшкодування саме мо- ральної шкоди, в той же час воно містило норми, спрямовані не тіль ки на відшкодування матеріальної шкоди, а й на задоволення осо бистих немайнових інтересів потерпілого. Так, відповідно до п. 18 Правил відшкодування підприємствами, установами і організаціями шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з їх роботою, від 22 грудня 1961 p., якщо подальше використання потерпі- лого на попередній роботі стало неможливим внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я, адміністрація на прохання потерпілого зобов’язана була забезпечити за рахунок підприємства (установи, ор- ганізації) навчання його новій професії відповідно до рекомендації лікарняно-трудової експертизи 2 . У даному разі йдеться не стільки про відшкодування потерпілому майнової шкоди, скільки про задоволення бажання потерпілого отримати нову професію. Уперше норма стосовно компенсації моральної шкоди була вклю- чена в Закон Союзу РСР «Про засоби масової інформації» 3 . Змісту поняття моральної шкоди цей Закон не розкривав. Певний крок у цьо- му напрямі був зроблений прийнятими 31 травня 1991 р. Основами цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 4 , якими ви- значалася моральна шкода як фізичні або моральні страждання. У зв’язку з припиненням існування Союзу РСР зазначені Основи на території України не набрали чинності. Однак їхня основна ідея щодо 1 Ведомости Верхов. Совета СССР. – 1959. – № 1. – Ст. 15. 2 Сборник нормативных актов. – М., 1977. – С. 931–933. 3 Ведомости Верхов. Совета СССР. – 1990. – № 26. – Ст. 942. 4 Ведомости Верхов. Совета СССР. – 1991. – № 26. – Ст. 26. 732 Розділ ХVІ. Недоговірні зобов’язання поняття моральної шкоди була сприйнята спочатку судовою право- застосовчою практикою України, а пізніше і новим ЦК України. Під моральною шкодою розуміються втрати немайнового характе- ру внаслідок моральних чи фізичних страждань, завданих фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода полягає: а) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; б) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна; в) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів; г) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (ч. 2 ст. 23 ЦК). З наведених законоположень можна зробити висновок, що мораль- на шкода — це фізичні або душевні страждання, завдані фізичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю (ч. 1 ст. 1167 ЦК), якими порушуються її особисті немайнові права або які посягають на належне фізичній особі майно, а також принижен- ня честі, гідності, ділової репутації фізичної або юридичної особи. Звідси можна зробити висновок, що сама по собі моральна шкода немайнова і полягає в негативних наслідках, що можуть мати місце в особистій немайновій сфері потерпілого. При цьому зазначені на- слідки можуть виникати не тільки у разі ушкоджень немайнових благ (здоров’я, честі, гідності, ділової репутації тощо), а й у зв’язку із зни- щенням чи пошкодженням належного фізичній особі майна, яке для неї мало значну особисту цінність, скажімо, як пам’ять про близьку людину. Суттєвим тут є також те, що зазначена шкода може полягати у посяганні на немайнові блага, безпосередньо належні не тільки само- му потерпілому, а й членам його сім’ї чи близьким родичам, у зв’язку з чим потерпілий зазнає душевних страждань. Незважаючи на те, що моральна шкода є немайновою, відшкоду- вання її здійснюється грішми або іншим майном, незалежно від май- нової шкоди, яка підлягає відшкодуванню (частини 3, 4 ст. 23 ЦК). У зв’язку з цим виникає запитання: якщо законодавець використо- вує в нормах поняття «майнова шкода» та «моральна шкода», то чи не йдеться при цьому про два різновиди наслідків одного і того ж право- порушення, чи йдеться все ж таки про єдину категорію, охоплюючу як майнову, так і немайнову (моральну) шкоду? Відповідаючи на поставлене запитання, слід зазначити, що за ло- гікою гл. 82 ЦК, названої «Відшкодування шкоди», два поняття — май- 733 Глава 69. Відшкодування шкоди нова шкода і шкода моральна — підпорядковані загальному поняттю «шкода», усередині якого вони не ототожнюються, оскільки відобра- жають різні грані можливого, але для потерпілого завжди негативного наслідку дій чи бездіяльності причетних до його настання суб’єктів права (завдавачів шкоди). Тому шкода як одна із загальних умов ви- никнення деліктного зобов’язання — категорія збірна, що охоплює два різновиди втрачених потерпілим благ. У рамках загального поняття «шкода» підставою для розмежування його складових є також консти- туційні положення про те, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи без- діяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядуван- ня, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повно- важень (ст. 56 Конституції), що у разі скасування вироку суду як не- правосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ст. 62 Конституції). Стосовно протиправності поведінки суб’єкта права, відповідаль- ного за завдану майнову чи моральну шкоду, як умови виникнення обов’язку з відшкодування завданої шкоди, слід зазначити, що завдан- ня шкоди — явище завжди негативне. З цього однак не випливає, що будь-яка завдана шкода породжує зобов’язання з її відшкодування. Покладення обов’язку відшкодувати завдану майнову чи моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи. На проти- правність поведінки особи, що завдала шкоди, як на умову настання обов’язку з відшкодування вказують статті 1188, 1167 ЦК, зазначаючи при цьому, що шкода, завдана неправомірними діями, відшкодовуєть- ся у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом. Отже, відшкодування шкоди, завданої правомірними діями, є винятком із загального правила про відшкодування протиправно завданої шкоди. В актах цивільного законодавства відсутнє визначення поняття протиправності. Однак зрозуміло, що протиправною завжди стає по- ведінка, якщо суб’єкт права порушує встановлену нормою права за- борону. Наприклад, забороняється задовольняти прохання фізичної особи про припинення її життя (ч. 4 ст. 281 ЦК), вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи ліку- вання фізичної особи (ч. 2 ст. 286 ЦК) тощо. Поряд із цим необхідно зазначити, що протиправність поведінки не вичерпується порушенням встановлених правовими нормами заборон. Вона супроводжується 734 Розділ ХVІ. Недоговірні зобов’язання також порушенням охоронюваних законом суб’єктивних прав потер- пілого. Такими суб’єктивними правами можуть бути абсолютні права потерпілого: особисті немайнові права (статті 269–271 ЦК), право власності (статті 316, 317, 319 ЦК), право інтелектуальної власності (ст. 423 ЦК) тощо. Тому, скажімо, позбавлення власника права влас- ності на майно буде протиправним не тільки тому, що тим самим здійснюється порушення правової норми (ч. 1 ст. 391 ЦК), а й тому, що такою дією порушується суб’єктивне право власника на майно. Таким чином, протиправною поведінкою, з якої виникає обов’язок відшкодувати завдану нею шкоду, є поведінка, якою порушується пра- во як в об’єктивному його значенні, так і суб’єктивне право потерпі- лого. Існує три форми протиправної поведінки, внаслідок якої може бути завдана шкода: а) рішення; б) дії; в) бездіяльність. Рішення і дії як форми вияву протиправної поведінки значною мірою збігаються, оскільки вони виражають певну активність, здій- снювану суб’єктом права діяльність. Відмінність між ними полягає у тому, що рішення — це різновид активних дій, які здійснюються суб’єктами права (наприклад, державними органами чи органами міс- цевого самоврядування, їхніми службовими чи посадовими особами або відповідним органом юридичної особи тощо), підлягають відповідному зовнішньому оформленню, завдяки чому вони стають придатними для правозастосування. Неправомірними визнаються рішення, видані всу- переч актам законодавства або з перевищенням меж повноважень, уна- слідок яких піддаються ушкодженню належні іншим особам особисті немайнові та (або) майнові блага. У більшості випадків рішення при- ймаються органами влади, місцевого самоврядування, юридичної особи, їх посадовими і службовими особами, ор ганами державної влади, орга- нами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого само- врядування, їх посадовими і службовими особами. Зовнішній вияв протиправної поведінки цілком можливий діями, вчинюваними і без їхнього спеціального оформлення (наприклад, знищення чужого майна, крадіжка тощо). Протиправній дії як формі протиправної поведінки відповідає юридичний обов’язок утримуватися від здійснення посягань на вста- новлені нормами права заборони та на охоронювані законом суб’єктивні права інших осіб. При зазначеній формі протиправної поведінки особа здійснює саме ту дію, яку не повинна була здійснювати. Цією дією порушується обов’язок, встановлений правовою забороною. 735 Глава 69. Відшкодування шкоди Як зазначав В. М. Горшеньов, реалізація правової заборони від- бувається не тоді, коли вона порушена і викликала відповідну реакцію з боку органів держави або інших уповноважених суб’єктів, а коли люди у повсякденному житті не вчинюють дії, поступки, стосовно яких у праві існують відповідні заборони 1 Навпаки, протиправній бездіяльності як формі протиправної по- ведінки відповідає юридичний обов’язок активної форми — вчинюва- ти суспільно необхідні дії. Якщо неправомірність дії полягає у тому, що особа проявляє заборонену поведінку, то при бездіяльності особа не вчинює дії, до якої ця особа була зобов’язана. Так, наприклад, без- діяльністю, що матиме неправомірний характер, буде поведінка ка- пітана судна у випадку, передбаченому ст. 59 Кодексу торговельного мореплавства України, коли він зобов’язаний, якщо це не створить серйозної загрози для судна і осіб, які перебувають на ньому: а) по- дати допомогу будь-якій виявленій у морі особі, котрій загрожує за- гибель; б) прямувати з найбільшою швидкістю на допомогу гинучим, якщо йому повідомлено, що вони потребують допомоги, і якщо на такі дії з його боку можна розумно розраховувати. Протиправність поведінки суб’єкта права, що обумовлює настання на стороні потерпілого шкоди, виключається, і відшкодуванню ця шкода не підлягає, якщо вона була завдана: а) при належному здійснен- ні особою своїх професійних обов’язків; б) при здійсненні права; в) за згодою самого потерпілого; г) у стані крайньої необхідності; д) перед- баченим законом вилученням майна із володіння особи. Здійснення певних професійних обов’язків, обумовлених служ- бовим становищем деяких фізичних осіб, інколи дійсно супроводжу- ється із завданням майнової шкоди. У таких випадках відповідна осо- ба стає «уповноваженою на завдання шкоди». Так, наприклад, пожеж- ники зобов’язані гасити пожежу і водночас уповноважені знищувати майно, яке може сприяти розповсюдженню вогню. Завдання шкоди при здійсненні прав визнається правомірним і завдана шкода не підлягає відшкодуванню у випадках, передбачених законом. Найбільш яскравим прикладом цього є завдання шкоди при здійсненні особою права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були пе- ревищені її межі (ч. 1 ст.1169 ЦК). Завдання шкоди за межами необ- 1 Горшенев, В. М. Способы и организационные формы правового регулирования в социалистическом обществе [Текст] / В. М. Горшенев. – М., 1972 .– С. 52–53. 736 Розділ ХVІ. Недоговірні зобов’язання хідної оборони набуває характерної протиправної дії і шкода підлягає відшкодуванню особою, яка її завдала 1 Не визнається протиправним завдання шкоди у випадках, перед- бачених законом, за згодою самого потерпілого (наприклад, у разі донорства крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин). У той же час фізична особа не може бути позбавлена життя (ч. 2 ст. 281 ЦК). Тому неправомірним визнається задоволення прохання хворої людини про прискорення її смерті будь-якими діями. Правомірними визнаються дії, вчинені у стані крайньої необхід- ності (ст. 1171 ЦК). Відповідно до ч. 1 ст. 1171 ЦК стан крайньої необ- хідності означає ситуацію, коли шкода завдається особі у зв’язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної особи, якщо цю не- безпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами. Поняття крайньої необхідності розкрите у названій статті. Воно пере- важно збігається з ідентичним поняттям, визначеним у ст. 39 КК України. Однак якщо кримінальна відповідальність за шкоду, завда- ну охоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, не настає, то цивільний обов’язок з відшкодування цієї шкоди може бути по- кладено на особу, яка її завдала. Крім того, на відміну від Криміналь- ного кодексу, Цивільний кодекс не обмежує кола дій, що підпадають під це поняття, умовою про неприпустимість перевищення меж край- ньої необхідності. Що ж стосується правомірності завдання шкоди у разі передбаче- ного законом вилучення майна із володіння його власника, то йдеть- ся про застосування до особи позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкції за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, передбачених законом (ч. 1 ст. 354 ЦК). Зокрема, конфіс- кація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально перед- бачених в Особливій частині Кримінального кодексу. Вона полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого (ст. 59 КК). Для виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди наявність самої шкоди і протиправної поведінки (дії, бездіяльності) матиме зна- чення тільки тоді, якщо між ними існує зв’язок, що має назву при- чинного. 1 Див. § 3 цієї глави. 737 Глава 69. Відшкодування шкоди Причинний зв’язок — категорія філософська. Нею позначаються існуючі у природі і суспільстві явища, серед яких одні виступають причиною, а інші — наслідком цих причин. Юридична суть причин- ного зв’язку розкривається у самому законі і полягає у тому, що не- правомірно завдана майнова та моральна шкода відшкодо вується особою, яка її завдала (ч. 1 ст. 1166, ч. 1 ст. 1167 ЦК). Звідси випливає, що з’ясувати і встановити причинний зв’язок завжди означає дослі- дження того, наслідком чиєї саме поведінки (дії чи бездіяльності) стало ушкодження належних потерпілому й охоронюваних законом особистих немайнових, а також майнових благ, чиєю саме поведінкою викликані особисті немайнові чи майнові втрати потерпілого. Від правильної відповіді на це питання залежатиме визначення суб’єкта права, на якого тільки й може бути покладений обов’язок з відшкоду- вання завданої його поведінкою шкоди. Тому зв’язок між протиправною поведінкою заподіювача і шкодою має бути юридично значущим. Таким він може стати тільки тоді, коли він вказуватиме на причетність до появи шкоди на стороні потерпіло- го дієздатного конкретного суб’єкта права. Наприклад, смерть фізичної особи може настати з різних причин і будь-коли з нею пов’язуються, щонайменше: а) витрати на поховання померлого та на спорудження надгробного пам’ятника; б) позбавлення непрацездатних осіб одержу- ваного ними від померлого за його життя відповідного утримання; в) страждання осіб у зв’язку зі смертю рідної чи близької їм людини. Однак зазначені втрати, хоч і мали місце, але питання стосовно їх компенсації не завжди може бути вирішене на користь осіб, що ці втрати понесли. Наприклад, без відшкодування залишатимуться втра- ти, викликані природною смертю фізичної особи. Навпаки, якщо смерть стала наслідком неправомірної поведінки іншої особи, яка завдала потерпілому шкоди, вона підлягає відшкоду- ванню за рахунок правопорушника (статті 1200–1202 ЦК). Першочергове значення завжди має визначення прийомів виявлен- ня юридично значущого причинного зв’язку, необхідного і достатньо- го для притягнення порушника до відповідальності. Для досягнення такої цілі у правозастосовчій практиці використовуються не тільки юридичні знання і досвід юридичної практики, а й знання у сферах інших наук, висновки експертів тощо. Особливістю причинного зв’язку між протиправною поведінкою правопорушника і завданою шкодою є те, що інколи вона може скла- датися із декількох ланок, безпосередньо пов’язаних між собою в один 738 Розділ ХVІ. Недоговірні зобов’язання ланцюжок. Так, наприклад, при відшкодуванні шкоди, завданої мало- літньою особою, необхідно з’ясувати, чи існує зв’язок між зав даною шкодою і поведінкою малолітньої особи, а також, чи існує зв’язок між поведінкою малолітньої особи і поведінкою осіб, зобов’язаних завдану шкоду відшкодувати (батьків, усиновлювачів, опікуна чи іншої фізичної особи, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої осо- би). Адже останні можуть бути звільнені від обов’язку відшкодувати завдану малолітнім шкоду, якщо ними буде доведено, що шкода не є на- слідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою (ч. 1 ст. 1178 ЦК). У будь-яких випадках причинний зв’язок між шкодою і неправо- мірною поведінкою відповідальної за цю шкоду особи є об’єктивною умовою, за наявності якої у сукупності з іншими можливе стягнення з відповідача відшкодування зазнаних потерпілим втрат. Тому буде завжди помилкою шукати причинний зв’язок між шкодою і виною правопорушника. Як об’єктивне явище, причинний зв’язок не залежить від волі та свідомості завдавача шкоди. Навпаки, вина завжди пере- буває в площині цієї волі. Таким чином, вина як умова виникнення обов’язку з відшкодуван- ня шкоди в обсязі «генерального делікту» є елементом, що має суб’єктивне значення. Проблема вини у цивільному праві завжди була і залишається од- нією з найбільш актуальних, складних, а тому дискусійних. Тривалий час її понятійна суть визначалася як психічне ставлення особи до протиправної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу чи необережності. Таке визначення поняття вини мало загаль- ноправовий характер і таке її розуміння сприймалося більшістю до- слідників і правозастосовчою практикою безвідносно до того, в межах якої правової сфери (приватно-правової чи публічно-правової) оціню- валась суб’єктивна сторона поведінки правопорушника. Таке визна- чення поняття вини здобуло закріплення у ст. 23 КК. У цивілістичних дослідженнях останніх років уявлення про вину як про психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої законом як протиправної, та її наслідків викликало деякі сумніви. Наприклад, російський вчений В. В. Вітрянський визначення поняття вини в наведеному її трактуванні оцінює як некорисне 1 , прак- тично даремне. Вирішувати питання про вину та невинуватість необ- 1 Брагинский М. М. Договорное право: Общие положения. [Текст] / М. И. Брагин- ский, В. В. Витрянский – М., 1997 – С. 604. 739 Глава 69. Відшкодування шкоди хідно шляхом аналізу ставлення особи до своїх справ та обов’язків 1 Додамо, що концепція вини як психічного ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її шкідливих наслідків стає найбільш ураз- ливою при її застосуванні до юридичної особи, відповідальної за за- вдану потерпілому шкоду. Досить важко, якщо взагалі можливо, оці- нювати суб’єктивну сторону поведінки юридичної особи крізь призму її психічного ставлення до своїх дій (бездіяльності) і їх негативних наслідків (наприклад, коли всупереч ст. 19 Закону «Про охорону праці» 3 власник не організовує за свої кошти проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потре- ба у професійному доборі, а також щорічного медичного огляду осіб віком до 21 року, внаслідок чого своєчасно не виявлене професійне захворювання останніх набуває характеру невиліковуваного, а стан здоров’я працівника — невідновлюваним). У даному чи аналогічних інших випадках визначального значення набуватиме не саме психічне ставлення власника підприємства до виконання свого обов’язку, а на- явність чи відсутність зовнішнього вияву його волі, спрямованої на виконання цього обов’язку (наприклад, наявність чи відсутність від- повідного наказу, адресованого працівникам щодо проходження ними професійного медогляду, за невиконання якого власник набуває права притягнути працівника, який ухиляється від проходження обов’язкового медичного огляду, до дисциплінарної відповідальності (ч. 2 ст. 19 За- кону «Про охорону праці»). З об’єктивної сторони така бездіяльність роботодавця матиме про- типравний характер, а з суб’єктивної — характеризуватиметься від- сутністю залежного від повноважних органів юридичної особи зо- внішнього вияву її обов’язкової власної волі. Те саме можна сказати і стосовно оцінки суб’єктивної (вольової) сторони поведінки фізичної особи. Її психічний стан може характеризу- ватися байдужістю (притупленням або цілковитою втратою інтересу до інших людей) або легковажністю (полегшеним чи спрощеним ставлен- ням до своїх висловлювань, дій, поведінки 2 ). Однак останні не матимуть юридичного значення, доки не буде їх зовнішнього вияву. Визначальним 1 Гражданское право [Текст] : учебник в 2 т. / отв. ред. Е. А. Суханов. – 2-е изд. перераб. и доп. – М., 2000. – Том ІІ. – Полутом 2. – С. 279. 3 Відом. Верхов. Ради України. – 1992. – № 49. – Ст. 668. 2 Психологічний словник [Текст] / за ред. В. I. Войтка. – К., 1982. – С. 1985. 740 Розділ ХVІ. Недоговірні зобов’язання тут є не стільки ставлення до своєї протиправної поведінки, скільки упущення суб’єктом права (свідоме чи несвідоме, умисне чи необереж- не) з-під власної волі контролю за цією поведінкою, сприйнятою ото- ченням як негативне і шкідливе. Сприйняття оточенням поведінки суб’єкта права відображається в обраних оточенням формах реагування на сприйняту поведінку, в доказах її негативного вияву. Не випадково тому, на відміну від кримінального права, де пре- зюмується відсутність вини (особа вважається невинуватою у вчинен- ні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинуваль- ним вироком суду — ч. 2 ст. 2 КК), цивільне законодавство виходить із принципу презумпції вини: особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (ч. 2 ст. 1166 ЦК). Невинуватою ж особа визнається, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо на лежного виконання зобов’язання (ч. 1 ст. 614 ЦК). Відсутність своєї вини доводить особа, яка завдала шкоди. На відміну від кримінального права, мірою цивільного обов’язку з відшкодування завданої шкоди є розмір цієї шкоди, а не характер і ступінь вини боржника. Крім того, обов’язок з відшкодування шкоди може бути покладений не тільки на особу, безпосередніми діями якої ця шкода була завдана, а й на інших осіб, вина яких презюмується (наприклад, батьків мало- літньої особи, що завдала шкоди — ч. 1 ст. 1178 ЦК). Виходячи з наведеного, вину як одну з умов виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди можна визначити як намірене чи ненамірене, але завжди залежне від волі та свідомості суб’єкта права його влас- не ставлення до вжиття чи невжиття заходів запобігання зовніш- ньому прояву своєї поведінки, яка є протиправною і шкідливою для особистих немайнових чи майнових благ, належних оточенню. Наведене визначення поняття вини в зобов’язаннях з відшкодуван- ня шкоди асоціюється з відомою цивілістичній теорії деліктоздатністю, тобто здатністю суб’єкта права бути відповідачем (боржником) за за- вдану шкоду. Не визнаються тому деліктоздатними, наприклад, особи, визнані судом недієздатними (статті 39, 1184 ЦК), та малолітні особи (ч. 3 ст. 31, ч. 1 ст. 1184 ЦК). Залежно від того, яким саме чином особа керувала своєю поведін- кою чи ставилася до її зовнішнього вияву, у зобов’язаннях з відшкоду- вання шкоди існують дві форми вини: умисел і необережність. 741 Глава 69. Відшкодування шкоди Щоправда, для покладення на особу, відповідальну за шкоду, обов’язку з її відшкодування особливого значення не має сама форма вини цієї особи. Завдана нею шкода підлягатиме відшкодуванню будь- коли, за винятком випадків, коли вона доведе, що шкоди було завдано не з її вини. Однак визначення кожної з форм вини у зобов’язаннях із відшко- дування шкоди необхідне. Його практичне значення полягає, напри- клад, у тому, що шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується (ч. 1 ст. 1193 ЦК). Форм умислу цивільне законодавство не визначає. Виходячи з того, що свідомість і воля суб’єкта права — чи не найважливіші регулятори його поведінки, умисел як форма його вини завжди відображає наяв- ність у особи відповідного бажання, цілеспрямованого наміру. Напри- клад, певне бажання і ціль може переслідуватися потерпілим при здійсненні ним суїциду (самогубства). У поведінці особи, яка завдала шкоди, умисел — явище порівняно рідкісне, хоч і цілком можливе. Спрямованість дій до завдання шкоди ма- тиме місце, зокрема, при перевищенні меж самозахисту, коли особа, пере- буваючи під впливом почуття помсти, завдає шкоди родичам правопоруш- ника, від протиправного посягання з боку якого довелось оборонятися. Що стосується форм вини потерпілого, то у зобов’язаннях із від- шкодування шкоди врахуванню підлягає і його власна необережність, але не будь-яка, а необережність, що визнається грубою. Будь-яка нео- бережність характеризує поведінку особи з точки зору відповідного ступеня необачливості, байдужості чи легковажності в ставленні по- терпілого до зовнішнього вияву власної поведінки. Загальні ознаки грубої необережності потерпілого вбачаються в положеннях ч. 2 ст. 1193 ЦК. Це: а) необережність, яка сприяла виникненню шкоди; б) необережність, яка сприяла збільшенню шкоди, завда ної потерпілому. Так, при розгля- ді однієї з цивільних справ судом було встановлено, що потерпілий (позивач у справі) перед тим, як скористатися найнятою автомашиною, з водієм розпив спиртні напої, їдучи у машині як пасажир, у дорозі йому були завдані тілесні ушкод ження внаслідок допущеної з вини водія дорожньо-транспортної пригоди. Суд обґрунтовано визнав, що в пове- дінці потерпілого були ознаки грубої необережності, за причини якої розмір належного йому відшкодування було зменшено. Найчастіше необережність потерплого враховується при так званій змішаній відповідальності, коли появі шкоди сприяла не тільки вина особи, яка завдала шкоди, а й груба необережність потерпілого. 742 Розділ ХVІ. Недоговірні зобов’язання Важливо зазначити, що наявність грубої необережності потерпіло- го не звільняє повністю завдавача шкоди від обов’язку її відшкодуван- ня, а за загальним правилом може тягнути лише зменшення розміру відшкодування. Винятки із цього правила можуть бути встановлені лише законом. Наприклад, Закон України «Про цивільну відповідаль- ність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» передбачає, що оператор ядерної установки може бути звільнений від обов’язку від- шкодувати шкоду за рішенням суду, якщо буде доведено, що потерпі- лому була завдана шкода внаслідок його грубої необережності (напри- клад, у випадку, коли потерпілий самочинно проникає на охоронюваний радіаційно небезпечний об’єкт, де отримує небезпечну дозу іонізую- чого випромінювання). Вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат (ст. 1195 ЦК), у випадках відшкодування шкоди, завданої смер- тю годувальника (ст. 1200 ЦК) та у разі відшкодування витрат на по- ховання (ст. 1201 ЦК). У зазначених випадках ідеться не про від- шкодування втрат, причинно обумовлених протиправною та винною поведінкою особи, яка зазнала шкоди, а поведінкою особи, яка до цих витрат призвела. Слід також зазначити, що вина як умова виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди не є абсолютною. У низці випадків обов’язок з відшкодування шкоди законом покладається на відповідального за цю шкоду суб’єкта права незалежно від вини, тобто і за її відсутності (наприклад, відшкодування шкоди, завданої органом публічної влади чи його посадовою або службовою особою незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, проку- ратури або суду тощо). В усіх інших випадках для виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди необхідна наявність зазначених вище загальних умов у їх сукупності. |