І. В. СпасибоФатєєвої, В. Л. Яроцького
 Скачать 4.59 Mb.
|
|
§ 6. Відшкодування шкоди, завданої актами правоохоронних органів та органів судової влади Здійснення державної влади не вичерпується сферами законодавчої та виконавчої її діяльності. Серед найважливіших напрямів діяльнос- ті публічної влади є також практичне забезпечення і реалізація консти- туційних прав і свобод людини, запобігання будь-якому вияву неза- конних на неї посягань чи обмежень у правах, особливо з боку самої публічної влади, а ще більше з боку таких її підрозділів, які за своєю природою і соціальним призначення здійснюють правоохоронну ді- яльність та правосуддя: а) органів дізнання (міліція, органи безпеки; митні органи; органи державного пожежного нагляду; органи охорони державного кордону; командири військових частин, з’єднань, началь- ники військових установ та інші органи і посадові особи, що наділені правом провадити слідчі дії); б) органів досудового слідства у кримі- нальних справах (слідчі прокуратури; слідчі органів безпеки; слідчі податкової міліції; слідчі органів внутрішніх справ); в) органів про- куратури (Генеральна прокуратура України; прокуратура Автономної Республіки Крим; прокуратури областей, міст Києва та Севастополя, міські, районні, міжрайонні, військові); г) органів суду (Конституцій- ний Суд України; Верховний Суд України; вищі спеціалізовані суди; Апеляційний суд України; апеляційні суди; місцеві суди). У діяльності зазначених органів публічної влади будь-які помилки неприпустимі. Як правило, вони спричинюють порушення конститу- 755 Глава 69. Відшкодування шкоди ційних прав кожної людини на свободу і особисту недоторканність, принижують її честь, гідність і ділову репутацію, внаслідок чого тяг- нуть за собою не тільки майнові втрати, а й моральні страждання фі- зичної особи, що й створює підставу для виникнення особливого правовідношення — зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю правоохоронних органів або су ду, що мають незаконний характер. Відповідно до ч. 1 ст. 1176 ЦК відшкодуванню підлягає шкода, за- вдана фізичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, якщо мала місце хоч би одна із наступних обставин: а) незаконне засудження; б) незаконне притягнення до кримінальної відповідаль- ності; в) незаконне застосування як запобіжного заходу тримання під вартою; г) незаконне застосування як запобіжного захо ду підписки про невиїзд; д) незаконне затримання; е) незаконне накладення адміністра- тивного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт; є) передбаче- не ч. 5 ст. 1176 ЦК незаконне рішення в цивільній справі у разі вста- новлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення неза- конного рішення, складу злочину за обвину вальним вироком суду, що набрав законної сили. В інших випадках шкода, завдана незаконними рішенням, дією чи бездіяльністю тих само правоохоронних органів або суду, відшкодовується на загальних підставах. З наведених обставин вбачається, що у переважній більшості ви- падків ідеться про відшкодування шкоди, завданої тільки фізичній, а не юридичній особі. Юридичній особі може бути відшкодована шко да, якщо вона була завдана внаслідок постановления судом незакон ного рішення в цивільній справі, однак за умови, що суддя (судді) вплинули на постановления такого рішення, за що були звинувачені як за вчине- ний склад злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Обов’язок з відшкодування шкоди, завданої за наведених вище обставин, покладається на державу. Це не випадково. По-перше, орга- ни дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду є підрозділами публічної влади загальнодержавного значення. По-друге, зазначені державні органи зазвичай діють від імені держави. Тому остання у да- ному разі відповідає як за власні акти і до посадової або службової особи, з безпосередньої вини якої шкода була завдана, права зворотної вимоги, як правило, не набуває. Держава, відшкодувавши шкоду, за- вдану посадовою, службовою особою органу дізнання, досудового 756 Розділ ХVІ. Недоговірні зобов’язання слідства, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у разі встановлення в її діях складу злочину за обвину- вальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили (ч. 3 ст. 1191 ЦК). Незаконність дій правоохоронних та судових органів, якими була завдана шкода, не презюмується, а має бути підтверджена: а) поста- новленням судом виправдувального вироку; б) скасуванням незакон- ного вироку суду; в) закриттям кримінальної справи органом попере- днього (досудового) слідства, а також у разі закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення. Якщо ж кримінальну справу закрито на підставі закону про амністію чи акта помилування, або фізична особа у процесі дізнання, досудового слідства або судо- вого розгляду шляхом самообмови перешкоджала з’ясуванню істини і цим сприяла застосуванню до неї передбачених ч. 1 ст. 1177 ЦК незаконних заходів впливу, то право на відшкодування шкоди не ви- никає. Обов’язок держави відшкодувати завдану у зазначених ситуаціях шкоду виникає незалежно від вини посадових або службових осіб правоохоронних органів чи суддів. Виходячи з того, що ЦК особливо наголошує на необхідності від- шкодування такої шкоди у повному обсязі, слід визначити, що саме підлягає відшкодуванню і який порядок його здійснення. Детальну відповідь на це питання надає Закон «Про відшкодування шкоди, за- вданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попе- реднього слідства, прокуратури і суду» 1 Відповідно до ст. 3 цього Закону відшкодуванню підлягають: а) заробіток та інші грошові доходи, які фізична особа втратила вна- слідок незаконних дій; б) майно (у тому числі гроші, грошові вклади і відсотки від них, цінні папери та відсотки від них, частка у статутно- му фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цін- ності); майно, конфісковане або звернене в доход держави судом, ви- лучене органами дізнання чи досудового слідства, органами, що здій- снюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке на- кладено арешт; в) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; г) суми, сплачені громадянином у зв’язку з наданням йому юридичної допомоги; д) моральна шкода. 1 Відом. Верхов. ради України. – 1995. – № 1. – Ст. 1. 757 Глава 69. Відшкодування шкоди § 7. Відшкодування шкоди, завданої фізичними особами з частковою або неповною цивільною дієздатністю, недієздатними, з вадами психічного чи фізичного стану та особами з обмеженою цивільною дієздатністю Враховуючи стан психічного розвитку, міру набутого життєвого досвіду, здатність фізичної особи до адекватної оцінки значення своїх дій та керування ними, законодавство підходить диференційовано до регулювання зобов’язань з відшкодування шкоди залежно від віку, розумового розвитку, психічного чи фізичного стану фізичної особи, якою була завдана шкода. Тому існує низка винятків із загального пра- вила про те, що обов’язок з відшкодування шкоди може бути по- кладений тільки на особу, цивільна дієздатність якої є повною за до- сягнутим вісімнадцятирічним віком. Ідеться про такі різновиди зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої фізичними особами: а) малолітніми; б) неповнолітніми; в) визнаними судом недієздатними; г) особою, яка в момент завдання шкоди не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Малолітні фізичні особи (що не досягли чотирнадцяти років), хоч і мають право вчиняти деякі передбачені законом правочини, але в той же час ніякою деліктоздатністю не володіють і за завдану шкоду вони не відповідають (ст. 31 ЦК). За шкоду, завдану малолітніми, обов’язок з її відшкодування покладається на їх законних представників (батьків, усиновлювачів, опікуна), а також на вказаних у законі інших фізичних або юридичних осіб. За смислом норм ст. 1178 ЦК законні представники малолітньої фізичної особи зобов’язані відшкодовувати завдану нею шкоду, якщо вона стала наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою. Наприклад, обов’язок щодо виховання дитини (ст. 150 СК) покладається у рівній мірі на кожного з батьків (ст. 141 СК) незалежно від того, перебува ють вони в шлюбі чи ні, проживають разом з дитиною чи окремо від неї. Батьки зобов’язані відшкодувати шкоду, завдану дитиною, навіть тоді, коли щодо неї вони були позбавлені батьківських прав, щоправ да тіль- 758 Розділ ХVІ. Недоговірні зобов’язання ки протягом перших трьох років після позбавлення цих прав, якщо не буде доведено, що завдана дитиною шкода не є наслідком невиконання ними своїх батьківських обов’язків (ст. 1183 ЦК). Таким чином, обов’язок з відшкодування завданої малолітньою особою (як частково дієздатною) шкоди покладається на законних представників дитини за таких умов: а) за наявності причинного зв’язку між діями дітей, якими була завдана шкода, і протиправною бездіяль- ністю (неналежним виконанням чи невиконанням батьківських обов’язків щодо виховання дітей та нагляду за ними) законних пред- ставників; б) вини законних представників дітей у протиправній їхній бездіяльності; в) у разі позбавлення батьківських прав протягом пер- ших трьох років після цього, коли батьки зберігають обов’язок з від- шкодування завданої їхніми малолітніми дітьми шкоди. Особливу категорію суб’єктів права, на яких може бути покладе ний обов’язок з відшкодування завданої малолітніми дітьми шкоди, скла- дають окремі установи. Закон називає дві їхніх категорії. Це нав чальні заклади та заклади охорони здоров’я, хоч припускаються й ін ші за- клади (наприклад, заклади соціального забезпечення, заклади пенітен- ціарної системи тощо). Всі вони виконують щодо малолітньої особи функції опікуна або піклувальника. Так, зокрема, якщо малолітня особа завдала шкоди під час пере- бування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров’я чи іншого закладу, що зобов’язаний здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, — ці заклади та особа зобов’язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Аналогічно вирішується питання щодо відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою, яка перебувала в закладі, який за законом здій- снює щодо неї функції опікуна. У зв’язку з цим слід зазначити таке. Якщо законні представники малолітньої особи зобов’язуються за за- коном відшкодовувати завдану цією особою шкоду як за неналежне її виховання, так і за неналежний догляд за нею, то в деяких випадках закон не виключає покладення такого обов’язку на суб’єкта права тільки за неналежний догляд за малолітньою особою. Звідси стає зро- зумілим і логічним законодавче вирішення питання щодо відшкоду- вання шкоди, завданої малолітньою особою як з вини батьків (усинов- лювачів) або опікуна, так і з вини особи або відповідного закладу, що зобов’язані здійснювати тільки нагляд за малолітньою особою, шляхом розподілу часток відшкодування за до мовленістю між ними або за рішенням суду. 759 Глава 69. Відшкодування шкоди Оскільки обов’язок з відшкодування шкоди, завданої малолітніми, має самостійний характер (він настає за наявності протиправності та вини зазначених вище відповідальних осіб, а також причинного зв’язку між їхніми діями (бездіяльністю) та діями дитини, що завдала шкоди), то цей обов’язок не припиняється у разі досягнення малолітньою осо- бою повноліття, а також у разі набуття нею чи надання їй повної ді- єздатності або набуття цією особою коштів, достатніх для здійснення відшкодування завданої нею шкоди. Однак слід зазначити, що закон в інтересах потерпілого, життю або здоров’ю якого була завдана шко- да, встановив досить істотний виняток із загального правила. Мається на увазі ситуація, коли особи (батьки (усиновлювачі), опікун або осо- ба, на яку покладено обов’язок здійснювати нагляд за малолітньою особою), на яких був покладений обов’язок з відшко дування завданої малолітнім шкоди, стали неплатоспроможними або померли. У таких випадках суду надано право покласти частково або у повному обсязі обов’язок на повнолітню особу відшкодувати шко ду, завдану нею у віці до чотирнадцяти років. Це можливо за наявно сті двох наступних об- ставин: а) малолітня особа стала повністю дієздатною; б) вона має достатні для такого відшкодування кошти. Другим різновидом зобов’язань з відшкодування шкоди є зобов’язання, що виникає внаслідок завдання шкоди особою, цивіль- на дієздатність якої неповна (ст. 32 ЦК). Це особи у віці від чотир- надцяти до вісімнадцяти років. Вони деякою мірою обмежені в мож- ливості вчинювати правочини, однак повністю деліктоздатні і вони несуть самостійну відповідальність за шкоду, завдану ними іншій осо- бі (статті 33,1179 ЦК): можуть виступати в суді як відповідачі у справі, їхні дії оцінюються з точки зору протиправності і вини, на них покла- дається обов’язок з відшкодування шкоди. У той же час у контексті із положеннями ст. 1179 ЦК проглядають- ся деякі обставини, які законодавцем враховуються як істотні, і за причини яких існує об’єктивна потреба у спеціальному регулюванні відносин з відшкодування шкоди, завданої такими особами. Таких об- ставин можна назвати щонайменше три: а) у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років фізична особа, як правило, продовжує навчання, так би мовити, тільки готується до активної життєдіяльності, у тому числі трудової; б) неповнолітні особи найчастіше не мають самостій- них джерел доходів чи іншого майна у власності, достатнього для відшкодування шкоди; в) істотним вбачається й те, що неповнолітні особи, хоч і здатні оцінювати свою поведінку і визначати межі її зо- 760 Розділ ХVІ. Недоговірні зобов’язання внішнього вияву, все ж таки потребують і виховання, і відповідних наставлень, а також догляду з боку батьків (усиновлювачів), піклуваль- ників. Цілком імовірно, що саме за цих обставин законом встановлю- ється, що у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатньо- го для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується у частці, якої не вистачає, або у повному обсязі її батьками (усинов- лювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Обов’язок названих осіб, у тому числі піклу- вальника, з відшкодування завданої неповнолітньою особою шкоди, додатковий (субсидіарний). Однак їхня поведінка, як і поведінка не- повнолітнього завдавача шкоди, також оцінюється з точки зору її про- типравності і причинного зв’язку між їхніми діями (бездіяльністю) і поведінкою неповнолітнього, а також з точки зору їхньої вини. Обов’язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальни- ка, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона ще до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди. Таким чином, для відносин з відшкодування шкоди, завданої не- повнолітньою особою, є загальним правилом, що у разі набуття цією особою повноліття, тобто повної дієздатності, завдана нею раніше шкода відшкодовується самостійно і на загальних підставах (ст. 1180 ЦК). Водночас це правило у повному обсязі не поширюється на ситу- ацію, коли неповнолітня особа за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника набула до досягнення нею вісімнадцятирічного віку повної дієздатності. У даному разі батьки (усиновлювачі), піклувальник відшкодовуватимуть шкоду, завдану неповнолітньою особою, у частці, якої не вистачає, або у повному обсязі, якщо у неповнолітньої особи, яка набула повної дієздатності, відсутнє майно, достатнє для відшко- дування завданої нею шкоди. Характеризуючи зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої малолітніми або неповнолітніми (тобто з частковою або неповною цивільною дієздатністю) фізичними особами, окремої уваги заслуго- вують ситуації, коли шкода була завдана спільними діями кількох малолітніх або спільними діями кількох неповнолітніх осіб. Відповідно до ст. 1181 ЦК шкода, завдана спільними діями кількох малолітніх осіб, відшкодовується їхніми батьками (усиновлювачами), опікунами в частці, яка визначається за домовленістю між відповідаль- ними за шкоду особами або за рішенням суду. За рішенням суду визна- 761 Глава 69. Відшкодування шкоди чається частка відшкодування, забезпечуваного закладом, який за за- коном здійснював функції опікуна щодо однієї із малолітніх осіб, що спільно з іншою малолітньою особою завдала шкоди. Аналогічно вирішується питання і щодо відшкодування шкоди, за вданої спільними діями кількох неповнолітніх осіб, з тією лише різницею, що вони самі визначають частку відшкодування або, як і у попередньому випадку, за рішенням суду (ст. 1182 ЦК). Окремим різновидом зобов’язань з відшкодування шкоди є зобов’язання, що виникають у разі її завдання особами, які за рішен- ням суду визнані недієздатними внаслідок хронічного, стійкого пси- хічного розладу, за чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. 1 ст. 39 ЦК). Такі особи не мають права вчинювати правочини і на них не може бути покладений обов’язок з відшкодування завданої ними шкоди (статті 41, 1184 ЦК). Такий обов’язок покладається на опікуна або на заклад, який зобов’язаний здійснювати нагляд за недієздатною особою (зазвичай це лікарні, які надають психіатричну допомогу, спеціалізовані інтернати тощо). Покладаючи на опікуна чи на відповідний заклад обов’язок від- шкодувати шкоду, завдану особою, яку визнано недієздатною, закон виходить із того, що цей обов’язок відповідальної за шкоду особи ви- никає як наслідок її протиправної і водночас винної поведінки. Це є загальним правилом. Однак якщо опікун недієздатної особи, яка за- вдала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшко- дування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю потерпілого, частково або у повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи. Окремий різновид зобов’язань з відшкодування шкоди складають зобов’язання, у яких боржник (фізична особа) в момент завдання шко- ди перебував у такому стані, що був не здатний усвідомлювати зна- чення своїх дій та (або) не міг керувати ними. Маються на увазі фізич- ні особи дієздатні. Ні до однієї із категорій осіб, про яких згадувалося вище, вони не належать. Залежно від причин, що позбавили фізичну особу здатності усві- домлювати значення своїх дій або керувати ними, диференціюються і правові наслідки завдання такою особою шкоди (ст. 1186 ЦК). Загальне правило, яке діє у даному разі, полягає в тому, що фізич- на особа, яка в момент завдання шкоди не усвідомлювала своїх дій, звільняється від обов’язку з відшкодування шкоди і остання залиша- 762 Розділ ХVІ. Недоговірні зобов’язання ється невідшкодованою. Однак якщо фізична особа, яка завдала шкоди, сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними внаслідок вживан ня нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин то що, шко- да, завдана нею, відшкодовується на загальних підставах. Як виняток із цього правила щодо таких ситуацій закон, рахуючись з інтересами потерпілого, припускає можливість відшкодування шко- ди, завданої за зазначених вище обставин. Так, зокрема, якщо шкоди було завдано особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними у зв’язку з психічним розладом або недоум- ством, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми за умови, що останні проживали разом із цією особою, що вони знали про її психіч- ний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоді. У реальному житті непоодинокими є випадки, коли за тих чи інших причин питання не ставиться про визнання недієздатною особи, яка страждає психічними захворюваннями або недоумством. Тому вбача- ється цілком виправданим покладення обов’язку з відшкодування за- вданої такими особами шкоди на їх близьких родичів, які разом з ними проживають і знали про стан здоров’я психічно хворої людини. Однак було б не зайвим внесення в закон деяких уточнень із зазначеного при- воду. Зокрема, доцільною була б вказівка на те, що при постановленні рішення про відшкодування шкоди особами, які проживали разом з психічно хворою людиною, суд враховує стан здоров’я цих осіб, їх майнове становище тощо. За аналогією з нормою ч. 2 ст. 1184 ЦК було б також доцільним відшкодування шкоди, завданої особою з психіч- ними вадами, за рахунок майна цієї особи, чим значно підвищувалися б гарантії захисту прав потерпілого. Судовій практиці відомі випадки, коли фізична особа за рішенням суду обмежується у цивільній дієздатності внаслідок того, що вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. 1 ст. 36 ЦК). Інакше кажучи, йдеться про те саме, про що вище вже зазначалося, з тією тільки різницею, що у разі завдання шкоди особою, яка страждає вадами свого психічного стану, але цивільна дієздатність якої не була обмеженою, ця шкода не відшкодовується. Навпаки, як що за тих самих причин така особа в цивільній дієздатності була обмежена, то від обов’язку відшкодувати завдану нею шкоду (ч. 5 ст. 37, ст. 1185 ЦК) 763 Глава 69. Відшкодування шкоди ця особа не звільняється. Таких суперечностей у законоположеннях не повинно бути, а тому норма ч. 1 ст. 36 ЦК за контекстом ст. 1185 ЦК вбачається зайвою. Таких питань не виникає щодо положень ч. 2 ст. 36 ЦК, відповідно до якої не звільняється від обов’язків особа, яка за рішен- ням суду в цивільній дієздатності була обмежена у зв’язку з тим, що вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсич- ними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матері- альне становище. Відшкодування шкоди, завданої такими особами, здійснюється на загальних підставах. |