І. В. СпасибоФатєєвої, В. Л. Яроцького
 Скачать 4.59 Mb.
|
|
§ 3. Відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист Відповідно до ч. 5 ст. 55 Конституції України кожен має право будь- якими не забороненими законом засобами захищати свої права і сво- боди від порушень і протиправних посягань. Одним із засобів реалі- зації цього конституційного права є самозахист,яким визнається за- 743 Глава 69. Відшкодування шкоди стосування особою засобів протидії,які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 19 ЦК). Інститут відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист (ч. 1 ст. 1169 ЦК), суттєво змінив і розширив існуючу раніше норму ст. 444 ЦК 1963 p., відповідно до якої не під- лягала відшкодуванню шкода, завдана у межах необхідної оборони. Остання за новим ЦК розглядається лише як один із можливих спосо- бів здійснення особою належного їй права на самозахист від проти- правних посягань. Зрозуміло, що за визначених вище обставин питання щодо від- шкодування шкоди не виникає. Проте ситуація зміниться, якщо межі здійснення особою свого цивільного права на самозахист від порушень і протиправних посягань або межі необхідної оборони будуть переви- щені. У такому випадку, як це випливає із змісту ч. 1 ст. 1169 ЦК, пи- тання стосовно відшкодування шкоди виникне, а його позитивне ви- рішення відбудеться за рахунок особи, яка оборонялася, але при цьому вийшла за межі дозволеного (наприклад, за межі необхідної оборони). Такі дії стають неправомірними і причинно обумовлена ними шкода складає підставу для виникнення обов’язку з її відшко дування на ко- ристь особи, від якої відповідач перед тим захищався (оборонявся). Постає запитання: де пролягає межа, переступивши яку самозахист перетворюється у протиправну поведінку? Пряма відповідь на поставлене запитання в актах цивільного за- конодавства відсутня. Визначаючи самозахист як застосування особою засобів протидії, які не суперечать законові та моральним засадам суспільства, закон вимагає, щоб способи самозахисту відповідали змісту права, що порушене, а також характерові дій, якими це право порушене, і наслідкам, спричиненим цим порушенням. Однак спосо би самозахисту можуть обиратися самою особою (ст. 19 ЦК). Для визначення юридичних меж самозахисту цивільних прав важ- ливо мати на увазі, які саме способи можуть бути обрані особою для його здійснення. Слід погодитися з думкою російського вченого В. П. Грибанова, що такими способами можуть бути: а) превентивний; б) активно- оборонний 1 Заходи превентивного характеру застосовуються, як правило, влас- ником або володільцем майна для забезпечення його охорони. Саме по собі забезпечення власником або володільцем охорони свого майна 1 Грибанов, В. П. Осуществление и защита гражданских прав [Текст] / В. П. Гри- банов. – Изд. 2-е, стер. – М., 2001. – С. 117–119 (Классика российской цивилистики). 744 Розділ ХVІ. Недоговірні зобов’язання законові не суперечить і за межі здійснення цивільних прав, передба- чених ст. 13 ЦК, не виходить. Цілком правомірним є використання превентивного способу для цілей самозахисту, наприклад, із застосуванням засобів техніки, зо- крема пристроїв відеоспостереження, сигналізаційного обладнання помешкання чи іншого об’єкта. Однак існує одне застереження, яке у даному разі має істотне значення. Не допускається дія особи, яка хоч і спрямована на охорону власного майна, однак за своїм характером містить намір особи завдати шкоди іншій особі чи майну іншого влас- ника або зловживання правом в ін ших формах (ч. 3 ст. 13 ЦК). Інколи, здійснюючи право на самозахист превентивними заходами, особа створює небезпеку завдання шкоди іншим особам, причому необов’язково тим, що вчиняють протиправні посягання. Наприклад, власник у цілях охорони свого майна, розташованого на присадибній земельній ділянці, огороджує ділянку колючим дротом і пропускає через огорожу електричний струм. Стає очевидним, що застосування такого способу «охорони» майна містить ознаки наміру завдання шко- ди будь-якій іншій особі, її майну, наприклад тварині, яка може ви- падково торкнутися такої огорожі. Очевидно, що подібні дії ніякими межами самозахисту не охоплю- ються. Вони протиправні і неприпустимі. У разі настання шкідливих наслідків вони, безумовно, стануть підставою для виникнення обов’язку з ліквідації цих наслідків шляхом відшкодування завданої шкоди. Що стосується активно-оборонних способів самозахисту цивіль- них прав, то найбільш яскравим прикладом одного із них є необхідна оборона, про яку згадує ч. 1 ст. 1169 ЦК. Уперше категорія «необхідна оборона» була введена у цивільне за- конодавство у 1963 p., коли був прийнятий другий Цивільний кодекс України, який набрав чинності з 1 січня 1964 р. Однак визначення її по- няття в актах цивільного законодавства завжди було відсутнє. Мабуть тому в цивілістичній літературі при визначенні поняття необхідної оборони використовується відповідна норма кримінального законодавства. Так, відповідно до ч. 1 ст. 36 КК необхідною обороною визнають- ся дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтере- сів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтере- сів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заволодіння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення пося гання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. 745 Глава 69. Відшкодування шкоди Таким чином, інститут необхідної оборони може бути охарактери- зований як комплексний, що має як цивільно-правове, так і кримінально- правове (приватно-правове і публічно-правове) значення. Однак застосування поняття необхідної оборони у приватно-пра- вовій та публічно-правовій сферах ще не означає абсолютної тотож- ності його змісту для кожної сфери. Якщо кримінальне законодав ство визнає необхідною обороною протидію суспільно небезпечному по- сяганню (ч. 1 ст. 36 КК), тобто посяганню, що має ознаку злочину (ч. 1 ст. 11 КК), то з цивільно-правової точки зору необхідною буде також оборона від будь-яких інших протиправних посягань на охоро- нювані законом суб’єктивні права та інтереси особи, що обороняється, які до складу передбачених КК злочинів не належать (наприклад, про- тидія самовільному будівництву споруди на земельній ділянці, належ- ній особі, що обороняється). Крім того, якщо кримінальна відповідаль- ність особи, яка обороняється, настає лише за умисне вбивство та за умисне завдання тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони (ч. 3 ст. 36, статті 118, 124 КК), то цивільно- правовий обов’язок відшкодувати завдану шкоду настане будь-коли, якщо обрана особою, що захищалася від протиправного посягання, протидія виходила за межі необхідної обо рони. Закон не встановлює меж, переступивши які оборона перестає бути необхідною. Вбачається, що перевищенням меж необхідної оборони можуть бути визнані такі дії особи, яка обороняється, що розпочалися як адекватна протидія протиправному посяганню з боку іншої особи і не були призупинені в момент припинення посягання або коли така протидія була ще більш небезпечною, ніж саме посягання. Так, наприклад, суд визнав перевищенням меж необхідної оборо ни громадянином К., який під час бійки вдарив ножем у груди М. і вбив його. Сталося це за таких обставин. Потерпілий М., скориставшись моментом, коли К. заправляв у чоботи штани, сильно вдарив його ногою в обличчя, на що К. відповів смертельним ударом у М. ножем. Суд дійшов висновку, що потреба у К. негайно відвернути посягання на його життя з боку потерпілого М. дійсно виникла. Однак застосу- вання ним ножа проти М. у даній обстановці не викликалось необхід- ністю, оскільки М. посягав на нього неозброєним 1 Перевищенням меж необхідної оборони може бути визнане також завдання особі, яка нападає, шкоди, явно не співрозмірної з небезпеч- 1 Рішення Верховного Суду України: Щорічник. Офіційне видання [Текст] / за заг. ред. В. Ф. Бойка. – Ю, 1997. – С. 119–120. 746 Розділ ХVІ. Недоговірні зобов’язання ністю посягання (наприклад, завдання шкоди смертю особи, яка вчи- нила замах на крадіжку чужого майна). У деяких випадках матиме значення відповідність завдання шкоди нападаючому тій обстановці, в якій напад був вчинений (наприклад, вбивство особи, яка проникала на охоронюваний об’єкт, пострілом охоронця без попередження). Межі, за якими оборона стає перевищеною, завжди визначаються судом залежно від конкретних обставин і характеру посягань. Проте у всякому разі, коли межі необхідної оборони були перевищені і вна- слідок цього завдана шкода особі, яка перед тим чинила посягання на особу, що змушена була захищатися, повинна відшкодовуватися осо- бою, діями якої межі необхідної оборони були перевищені. У зв’язку з цим постає запитання: у якому розмірі має бути від- шкодована шкода у разі, коли мало місце перевищення меж необхідної оборони? При вирішенні цього питання необхідно враховувати, що поведін- ка потерпілого у даному разі була спровокована посяганням його як нападаючої особи. Поведінка нападаючого за своїм характером про- типравна і за своєю зовнішньою подібністю може сприйматися як ви яв відомого тільки нападаючому протиправного наміру. За таких об ставин навряд чи можна говорити про можливість повного відшко- дування шкоди, завданої при перевищенні меж необхідної оборони. Вина потерпілого у даному разі цілком очевидна, тому і відшкодуван- ня шкоди має бути співрозмірним із ступенем цієї вини. § 4. Відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою Правовою підставою виникнення зобов’язання юридичної або фі- зичної особи відшкодувати шкоду, завдану їхнім працівником чи іншою особою, є ст. 1172 ЦК. Передбачається кілька можливих ситу ацій, коли зазначене зобов’язання може виникнути: а) коли шкода бу ла завдана найнятим юридичною або фізичною особою працівником під час ви- конання ним своїх трудових (службових) обов’язків; б) ко ли шкода була завдана іншій особі підрядником, що діяв за завданням замовника; в) коли шкода була завдана учасником (членом) підприємницького това- риства або кооперативу під час здійснення ним підприємницької діяль- ності або іншої діяльності від імені товариства чи кооперативу. 747 Глава 69. Відшкодування шкоди Загальною ознакою зобов’язань, що виникають у зазначених вище випадках, є те, що всі вони характеризуються багатосуб’єктністю. У кожному із них присутні три суб’єкта: а) відповідальна за шкоду юридична або фізична особа; б) безпосередній заподіювач шкоди під час виконання ним трудових (службових) обов’язків або при вико нанні завдання замовника за договором підряду, чи який діяв від імені під- приємницького товариства, учасником якого він є, або від імені коопе- ративу, до складу членів якого заподіювач шкоди входить; в) потерпі- лий, тобто особа, яка зазнала завданої їй шкоди. Таким чином, ідеться про зобов’язання, які можуть мати місце у трьох сферах приватно-правових відносин: а) у сфері трудових (служ- бових) правовідносин; б) у сфері цивільно-правових договір них, зо- крема підрядних відносин; в) у сфері відносин, пов’язаних з участю у підприємницькому товаристві або членством у відповідно му коопе- ративі. Поряд із загальними умовами, при відшкодуванні шкоди, завданої у зазначених випадках, слід враховувати деяку специфіку правовідно- син, що виникають при здійсненні цього відшкодування. Шкода у даному разі як умова виникнення обов’язку з її відшко- дування якихось особливостей не набуває. Особливість вбачається у неправомірності поведінки заподіювача шкоди, який при виконан- ні покладених на нього трудових (службових) обов’язків чи обов’язків за договором підряду за замовленням замовника або здійснюючи представництво (виконуючи доручення) підприємницького товари- ства чи кооперативу, учасником (членом) яких він є, діяв неналежним чином. А оскільки останній діяв, хоч і неправомірно, але за умов ви- конання доручень свого роботодавця чи замовника-контрагента за договором підряду чи дорученням підприємницького товариства (кооперативу), то автоматично поведінка останніх набуває ознаки неправомірної. Однак слід зазначити, що перш ніж покласти на роботодавця, за- мовника чи підприємницьке товариство або кооператив обов’язок з відшкодування шкоди, завданої працівником, підрядником, учасником товариства чи членом кооперативу, необхідно виявити наявність при- чинного зв’язку між поведінкою заподіювача шкоди і самою шкодою. Адже такий обов’язок не виникатиме, якщо працівник отримав від- пустку, під час якої ним була завдана іншій особі майнова чи моральна шкода. Тому слід з’ясувати, що: а) безпосередній заподіювач шкоди дійсно під час її завдання перебував з юридичною або фізичною осо- 748 Розділ ХVІ. Недоговірні зобов’язання бою у трудових (службових) правовідносинах або він був підрядником за договором підряду із замовником, укладеним належним чином, або учасником підприємницького товариства чи членом кооперативу; б) що шкода була завдана під час і безпосередньо при виконанні за- вдавачем шкоди покладених на нього обов’язків як на працівника за трудовим договором (контрактом) або як на підрядника за договором підряду, чи при виконанні представницьких повноважень від імені підприємницького товариства, кооперативу, учасником (членом) яких є завдавач шкоди. В одній із цивільних справ судом було встановлено, що підрядник, використовуючи підйомний кран у будівництві споруди, його стрілою зачепив лінію електропостачання, пошкодивши її. За- вдана при цьому шкода була відшкодована замовником за договором підряду. Суттєвою особливістю зобов’язань, що виникають з приводу від- шкодування шкоди, завданої у зазначених випадках, є те, що законом проводиться досить чітке відмежування особи, яка безпосередньо завдала шкоди, та особи, яка має цю шкоду відшкодовувати: а) пра- цівника (службовця) і юридичної або фізичної особи, з якою праців- ник (службовець) перебуває у трудових (службових) відносинах; б) підрядника і замовника, з яким підрядник перебуває в договорі підряду; в) учасника (члена) підприємницького товариства чи коопе- ративу і підприємницьке товариство чи кооператив, учасником (чле- ном) якого він є. Внаслідок такої диференціації в юридичній літературі резонно по- стає запитання: у чому ж полягає вина осіб, на яких покладається обов’язок з відшкодування завданої їхнім працівником чи іншими осо- бами шкоди? Вважається, що оскільки всі дії працівників (службовців) та інших осіб, коли вони вчиняються для виконання певних трудових (службових) та інших обов’язків, юридично прирівнюються до дій юридичної або фізичної особи та інших зобов’язаних суб’єктів, то й у разі завдання шкоди вони діють від імені та в інтересах зазначених роботодавців, замовників та підприємницьких товариств і кооперати- вів, а тому і вина безпосереднього заподіювача шкоди, який перебуває у відповідних відносинах з юридичною, фізичною чи іншою уповно- важеною особою, яка передбачена відповідачем відповідно до ст. 1172 ЦК, має визнаватися виною останніх 1 1 Цивільне право України. Академічний курс [Текст] : підручник : у 2 т. / за заг. ред. Я. М. Шевченко. – Ю, 2003. – Т. 2. Особлива частина. – С. 337. 749 Глава 69. Відшкодування шкоди Не заперечуючи проти такої думки в принципі, необхідно зробити деякі уточнення. Насамперед навряд чи можна погодитися з тим, що у разі завдання шкоди працівник, замовник чи представник підпри- ємницького товариства або кооперативу діють в інтересах відповід- ного роботодавця, замовника, підприємницького товариства або коо- перативу. З точки зору останніх завдання шкоди завжди поза межами їхнього інтересу. Завдана шкода для них — явище завжди неочікува- не, хоч вона нерозривно пов’язалася з виконуваним правомірним дорученням, покладеним на виконавця. В будь-яких діях працівника, підрядника, представника підприємницького товариства або коопе- ративу, якщо вони вчинювалися в межах покладеного на них обов’язку згідно з договором, уособлюються відповідні юридичні або фізичні особи, завдання яких виконували працівник, підрядник, представник. Оскільки поведінка останніх фактично в собі уособлює діяльність роботодавця, замовника, підприємницького товариства або коопера- тиву, то й обов’язок з відшкодування шкоди покладається на зобов’язану юридичну або фізичну особу не як за чужі дії, а за свої, не за чужу вину, а за свою. Вина відповідальної юридичної або фі- зичної особи за шкоду, завдану їхнім працівником, підрядником чи учасником підприємницького товариства або членом кооперативу пов’язується з певним ризиком настання негативних наслідків нена- лежної поведінки виконавця їхнього доручення. Це природно, адже згадані юридична або фізична особи, відповідальні за шкоду, завдану виконавцем їхніх завдань (доручень), як правило, є суб’єктами під- приємництва, їхня вина у даному разі полягає у залежному від їхньої волі власному ставленні до вжиття чи невжиття адекватних заходів запобігання тому, щоб поведінка працівника, найнятого за трудовим договором, підрядника за договором підряду, виконуючого підпри- ємницьку чи іншу діяльність від імені підприємницького товариства чи кооперативу їхнього учасника (члена) під час виконання й у зв’язку з виконанням покладеного на них завдання, не набувала характеру протиправної і не стала шкідливою для оточення незалежно від того, чи то для третіх осіб, чи для інших осіб, наприклад, працівників того ж самого роботодавця. Оскільки вина особи, відповідальної за завдану шкоду, у даному разі уособлюється неналежною поведінкою (виною) безпосереднього завдавача шкоди, до нього можуть бути пред’явлені регресні вимоги відповідно до ст. 1191 ЦК. 750 Розділ ХVІ. Недоговірні зобов’язання § 5. Відшкодування шкоди, завданої актами 1 законодавчої та виконавчої влади Чинний ЦК ознаменував новий етап на шляху вдосконалення ре- гулювання відносин з відшкодування шкоди, завданої владною діяль- ністю. Зберігаючи ідею поділу зобов’язань з відшкодування шкоди залежно від того, чи була вона завдана у сфері владно-розпорядчих відносин, чи у сфері судово-прокурорської і досудово-слідчої діяль- ності, новий ЦК інакше, ніж його попередники (Цивільні кодекси УРСР від 16 грудня 1922 р. і від 18 липня 1963 p.), вирішує питання щодо регулювання відносин, що виникають внаслідок завдання шкоди ді- яльністю, пов’язаною із здійсненням владних функцій. Насамперед значно ширшим стало коло суб’єктів зобов’язання. До фізичних осіб, які мають право отримувати відшкодування шкоди, завданої актами влади, приєдналися також особи юридичні. Зобов’язаними цю шкоду відшкодовувати стали: держава, Автономна Республіка Крим, органи місцевого самоврядування. Крім того, в цьому плані ЦК торкнувся всіх гілок влади, передбачених у ст. 6 Конституції України. Завдяки цьому здобули втілення у приватно-правову сферу ідеї про те, що: а) консти- туційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не до- пускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22); б) кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56). Існує три рівня суб’єктів права, відповідальних за шкоду, завдану актами влади: а) держава; б) Автономна Республіка Крим; в) органи місцевого самоврядування. Всі вони є суб’єктами публічно го права. Характерною особливістю актів влади є те, що суб’єкти приватно- го права (фізичні та юридичні особи), яким ці акти адресовані або прав та інтересів яких вони торкаються, зобов’язані підкорятися їм. Вони вчиняються у сфері державної (законодавчої або виконавчої) влади, при здійсненні якої заподіювач і потерпілий перебувають у відносинах влади і підлеглості. У цьому відношенні винятку не становлять також 1 Від лат. actum – дія, документ, вияв якої-небудь діяльності. 751 Глава 69. Відшкодування шкоди акти органів місцевого самоврядування. Останні до ор ганів влади не належать. Проте вони можуть здійснювати повнова ження органів ви- конавчої влади відповідно до закону (частини 3, 4 ст. 143 Конституції). В межах повноважень, визначених законом, органи місцевого само- врядування приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території (ч. 1 ст. 144 Конституції). Владно-розпорядчі акти можуть бути вчинені також посадовими і службовими особами, які здійснюють функції влади, обіймають по сади, згідно з якими мають повноваження виконувати організаційно-розпорядчі функції шляхом усних чи письмових розпоряджень, обов’язкових до виконання тими, кому вони адресовані. Виконувані органами влади та їх посадовими і службовими осо- бами функції мають публічно-правовий характер. Фактично вони діють від імені владних публічно-правових утворень: держави, Автономної Республіки Крим, а посадові і службові особи — від імені органів місцевого самоврядування. Саме з цієї причини останні і стають зобов’язаними відшкодувати шкоду, якщо буде встановлено, що вона була завдана рішеннями зазначених органів, діями чи бездіяльністю їхніх посадових і службових осіб, що є незаконними. Вчинені акти вла ди, що є законними, як правило, не породжують зобов’язання з від- шкодування завданої ними шкоди, якщо винятку із цього правила не передбачає сам закон. Такий виняток існує і стосується він лише актів законодавчої державної влади. Так, зокрема, відповідно до ст. 1170 ЦК у разі прийняття закону, що припиняє право власності на певне майно, шкода, завдана власни- кові такого майна, відшкодовується державою у повному обсязі. Характерними для наведеного недоговірного зобов’язання держа- ви відшкодувати шкоду, завдану внаслідок прийняття закону, яким припиняється право власності на певне майно, є такі ознаки: а) шкода у даному разі завдається законним актом, видання якого є складовою частиною компетенції тільки законодавчого органу державної влади — Верховної Ради України (п. 3 ст. 85 Конституції); б) завдання шкоди полягає у припиненні права власності особи на певне майно (річ), перехід якого, скажімо, у власність держави не означає переходу від власника права на об’єкт права інтелектуальної власності; в) законність (правомірність) завдання у даному разі майнової шкоди, виводить зобов’язання з її відшкодування за межі де ліктного і, з точки зору ч. 4 ст. 1166 ЦК, є винятковим; г) припинення права власності на майно має примусовий характер, можливість застосування якого, як винятку 752 Розділ ХVІ. Недоговірні зобов’язання із загального принципу цивільного за конодавства України про непри- пустимість позбавлення права влас ності (ч. 4 ст. 41 Конституції, ст. 3 ЦК), пояснюється мотивами суспільної необхідності, на підставі і в по- рядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного від- шкодування. Примусове від чуження об’єктів приватної власності до- пускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану (ч. 7 ст. 41 Конституції). Правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації визначається виключно законами України (п. 19 ст. 92 Конституції), на підставі яких майно може бути примусово від- чужене у власника у порядку реквізиції (ст. 353 ЦК) або можуть бути мобілізовані і використані ресурси підприємств, установ і орга нізацій незалежно від форми власності, для відвернення небезпеки та ліквіда- ції надзвичайних ситуацій з обов’язковою компенсацією понесених втрат (п. 6 ст. 17 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 р.) 1 Дещо інакше регулюються відносини, пов’язані з відшкодуванням шкоди, завданої внаслідок діяльності органів виконавчої влади, яку називають діяльністю у сфері адміністративного управління 2 . Йдеться, зокрема, про такі три можливих різновиди ситуацій, за наявності яких шкода, завдана внаслідок діяльності органів виконавчої влади, підлягає відшкодуванню: а) у разі завдання шкоди незакон ними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Авто- номної Республіки Крим або органу місцевого са моврядування (ст. 1173 ЦК); б) у разі завдання цими органами шкоди в результаті прийняття ними нормативно-правового акта, що був визнаний неза- конним і скасований (ст. 1175 ЦК); в) у разі завдання шкоди незакон- ними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи зазначених вище органів виконавчої влади (ст. 1174 ЦК). Загальною особливістю зобов’язань з відшкодування шкоди, за- вданої у кожній із наведених ситуацій, є те, що для здійснення цього відшкодування доказу потребує найперше не сам факт завдання шкоди, а незаконність дій чи бездіяльності органів влади чи їх посадових або службових осіб, і тягар цього доказу покладається на заінтересовану у відшкодуванні шкоди фізичну або юридичну особу, тобто потерпіло- го. Незаконними визнаються дії чи бездіяльність органів влади та їхніх 1 Відом. Верхов. Ради України. – 2000. – № 23. – Ст. 176. 2 Див., напр.: Харитонов, Е. О. Гражданское право Украины [Текст] / Е. О. Хари- тонов, Н. А. Саниахметова. – Харьков, 2004. – С. 878. 753 Глава 69. Відшкодування шкоди посадових або службових осіб не тільки ті, що суперечать тому чи іншому законові в буквальному його розумінні, а й ті, що суперечать іншим правовим актам. Наприклад, Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується не лише Конституцією і законами України, а й актами Президента України (ч. 3 ст. 113 Конституції), а нормативно- правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення уряду автономії приймаються відповідно до Конституції і законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання (ч. 2 ст. 135 Конституції). Інакше кажучи, поняття «неза- конність акта виконавчої влади» у даному разі підлягає розширеному тлумаченню і за своєю суттю означає протиправність цього акта. З на- ведених конституційних положень можна зробити висновок, що у да- ному разі презюмується правомірність діяльності органів влади та їхніх посадових або службових осіб при виконанні покладених на них функцій, за чого і потребує доказу саме незаконність, тобто неправо- мірність цієї діяльності. Сенс такого підходу до оцінки юридичного характеру вчинюваних владними органами актів вбачається у тому, що останні здобувають ознаки неправомірних не тому, що вони зачіпають чиюсь майнову сферу, а через те, що самі по собі вони суперечать актам зако нодавства вищого рівня або виходять за межі повноважень відповідного органу влади, їх посадової або службової особи. Слід також зазначити, що повноваження останніх мають і зобов’язуючий характер, а тому проти- правною може бути і бездіяльність органів влади чи їх посадових або службових осіб, наприклад, відмова у державній реєстрації юридичної особи (ст. 89 ЦК). Виходячи з презумпції правомірності діяльності органів влади у сфе- рі нормотворчої діяльності, прийняті ними нормативно-правові акти можуть бути визнані недійсними судом (п. 10 ст. 16 ЦК). Наприклад, у судовому порядку визнається незаконним та скасовується правовий акт органу виконавчої влади, який не відповідає законові і порушує права власника (ст. 393 ЦК). З мотивів невідповідності нормативно- правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конститу- ції України Президент України може зупинити дію цих нормативно- правових актів з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності (ч. 2 ст. 137 Конституції). Що стосується причинного зв’язку між незаконними рішеннями, прийнятими, але визнаними незаконними, і скасованими нормативно- правовими актами, незаконними діями та бездіяльністю органів ви- 754 Розділ ХVІ. Недоговірні зобов’язання конавчої влади і їх посадових або службових осіб та завданою ними шкодою, то цей зв’язок має бути прямим і безпосереднім та вказувати, яким саме суб’єктом відшкодовуватиметься завдана шкода. Зобов’язаною її відшкодувати буде держава, якщо було завдано шкоди незаконними рішеннями, визнаними незаконними, і скасованими нормативно- правовими актами, діями чи бездіяльністю, наприклад, Кабінету Мі- ністрів України чи інших центральних органів виконавчої влади та їх посадових або службових осіб. За шкоду, завдану аналогічними актами на рівні Автономної Республіки Крим, відповідальною буде автономія, а на рівні місцевого самоврядування — органи місцевого самовряду- вання. Відшкодування здійснюється незалежно від вини як самих ор- ганів влади, так і їх посадових або службових осіб. |