бзщасний. Конституційне (державне) право зарубіжних країн Навч посіб. В. М. Бесчастний, О. В. Філонов, В. М. Субботін, С. М. Пашков За ред.
 Скачать 498.67 Kb.
|
Розділ 13 РЕГУЛЮВАННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ВІДНОСИН У НІМЕЧЧИНІ13.1. Характеристика Основного закону ФРН 1949 р. 13.2. Конституційно-правовий статус парламенту в Німеччині. 13.3. Глава держави. 13.1. Характеристика Основного закону ФРН 1949 р. Загальні відомості про країну. Федеративна Республіка Німеччина – держава в Західній Європі. За формою державного устрою – федерація, що складається із 16 земель (10 з них – так звані старі землі, тобто ті, які входили до складу Західної Німеччини; 6 земель утворено на території колишньої НДР: Берлін, Мекленбург – Передня Померанія, Бранденбург, Саксонія, Саксонія-Ангальт, Тюрінгія). Межі земель з деякими змінами збігаються з кордонами князівств та історичних областей, що склалися в період раннього Середньовіччя. З урахуванням цього, а також практично мононаціонального характеру держави, федерація будується за територіальною ознакою, без яких-небудь національних підстав. Водночас кожна земля має власну конституцію, виборний законодавчий орган – однопалатний ландтаг (лише в Баварії існує двопалатний представницький орган) і уряд на чолі з прем'єр-міністром. Конституцію Федеральної Республіки Німеччини було прийнято Парламентською радою 8 травня 1949 р. і затверджено військовими губернаторами США, Франції, Великобританії. Терміни "Засновницькі (установчі) збори" і "конституція" були знято з ужитку на вимогу німецьких представників як такі, що "мають на увазі явний сепаратизм". Встановлений Основним законом конституційний порядок повинен був мати "тимчасовий характер". Фактично після схвалення його всіма землями Західної Німеччини (крім Баварії, що підтвердила, проте, свою належність до ФРН) наприкінці травня 1949 р. він набрав чинності як постійна Конституція ФРН. 23 травня 1949 р. вважається днем утворення держави ФРН. Інститут військових губернаторів було перетворено на інститут "військових комісарів" західних держав у Німеччині. 14 серпня 1949 р. відбулися перші вибори в бундестаг, а 12 вересня 1949 р. створено бундесрат, через три дні вибрано президента і федерального канцлера. Але і після виборів ФРН, навіть формально, не здобула повного суверенітету, оскільки сфери зовнішніх відносин, зовнішньої торгівлі та ін. залишалися прерогативою верховних комісарів. За формою державного правління ФРН – парламентська республіка. Найвищими органами держави є федеральний президент, бундестаг і бундесрат, Федеральний уряд і Федеральний конституційний суд. Договір про єдність Німеччини було підписано 31 серпня 1990 р. у Берліні, в палаці "Унтер ден Лінден". Договір є об'ємним і змістовним документом, який регулює всі правові аспекти створення єдиної Німецької держави, а також дає тлумачення окремих статей і положень у протоколі та численних додатках. Преамбула договору формулює мотиви об'єднання, а суть договору визначається в першій статті: "Із вступом Німецької Демократичної Республіки у Федеральну згідно зі статтею 23 Основного закону..." Конституція 1949 р. Конституцію (Основний закон) Німеччини, як уже йшлося вище, було прийнято 1949 р. У цьому документі, що починається короткою преамбулою і розділом про основні права громадян, детально регулюються питання взаємовідносин федерації і всіх 16 земель – суб'єктів федерації, а також визначається система органів влади, управління і правосуддя. У сфері законодавства вирішальна роль належить федерації, а землі вирішують питання освіти і культури, діяльності місцевих органів влади, управління, поліції. Згідно зі ст. 73 Основного закону федерація має виключну компетенцію з найважливіших питань, зокрема у сфері зовнішніх відносин, оборони, грошового обігу, громадянства, взаємодії федерації і земель. У ст. 74 визначено конкуруючу компетенцію федерації і земель, водночас питання, що належать до виключної компетенції земель, в Основному законі юридично не зафіксовані. Конституція 1949 р. визначила Німеччину як демократичну і соціальну федеральну державу (ч. 1 ст. 20 Конституції). Свій перший розділ Конституція 1949 р. присвячує правам людини, визнаючи тим самим їх пріоритет перед усіма іншими положеннями. Цей розділ більше, ніж інші, несе на собі навантаження щодо заперечення порядків "Третього рейху", проголошуючи "непорушність людської гідності", "недоторканність" і "невідчужуваність" прав людини (ст. 1), серед яких право на життя і особисту недоторканність, рівність усіх перед законом. Тут прямо звучить засудження минулого, коли фізично знищувалися тисячі "расово неповноцінних" і "нежиттєздатних" німців, проводилася примусова стерилізація тощо. Серед інших прав, не так детально представлених в Основному законі, як у Веймарській конституції 1919 p., – свобода віросповідання і совісті (ст. 4), свобода висловлювання думок, зборів (ст. 8), союзів і товариств, у тому числі "для охорони і поліпшення умов праці й економічних умов" (ст. 9), свобода пересування (ст. 11), вибору професії (ст. 12), таємниця листування (ст. 10), недоторканність житла (ст. 13), основні права у сфері правосуддя, наприклад на "законного суддю" та ін. У цьому переліку особливе місце займає право на петиції (скарги) до органів державної влади окремих осіб і їх об'єднань, які розглядаються у ФРН не лише як гарантія захисту прав людини, а і як одна з форм безпосереднього впливу громадян на процеси прийняття політичних і правових рішень. Перелік цих прав доповнюється гарантіями, закріпленими в самій Конституції або в поточному законодавстві. Так, надання свободи совісті супроводжується правом на відмову від військової служби, якщо остання суперечить совісті, відповідно до якого в 1973 р. було прийнято Закон про цивільну службу для осіб, що відмовляються від військової служби. Стаття 5 Конституції про свободу думок супроводжується положенням про свободу інформації, що є основою формування громадської думки, а також про заборону цензури. Відповідно до Закону 1975 р. (пункт "с" ст. 45 Основного закону) був створений спеціальний Комітет з петицій, який може заслуховувати подавців скарг, запитувати відповідну інформацію, маючи доступ до всіх установ, та ін. У бундестагу щомісячно заслуховують доповіді про розглянуті Комітетом петиції. Захисту соціальних прав в Основному законі не було відведено значного місця, повніше він закріплений у конституціях окремих земель, збагачений судовою практикою, зокрема Федерального конституційного суду (ФКС), і безпосередньо чинними у ФРН міжнародними нормами про права людини. Наприклад, закріплене в Конституції право на життя і особисту гідність трактується ФКС як визнання того, що держава в будь-якому разі повинна гарантувати кожній людині необхідний мінімум матеріального добробуту для гідного життя. Соціальні права закріплюються і самим фактом проголошення ФРН соціальною державою. У цьому контексті трактується і право власності, що повторює відповідні положення Веймарської конституції: "Власність зобов'язує. Володіння нею є служіння загальному благу", а також положення Основного закону про можливість держави на підставі закону примусово відчужувати власність, зокрема усуспільнювати землі, суспільні ресурси і засоби виробництва "для загального блага" (ст. 15). У розділі II Основного закону (ст. 20) дається загальне визначення держави ФРН як демократичної, соціальної і федеральної. Разом із демократичними правами і свободами до основоположних конституційних принципів віднесено народний суверенітет і реалізацію на практиці доктрини поділу влади або здійснення влади народу через "спеціальні органи законодавчої, виконавчої влади і правосуддя" (ч. 2 ст. 20). Розмежувавши органи трьох гілок влади, Основний закон забороняв поєднання їх функцій, втручання в справи одна одної тощо. Принцип невтручання особливо суворо дотримується щодо органів правосуддя. Демократичний характер держави ФРН розглядається Основним законом в єдності з його соціальним і правовим змістом. Соціальна держава розуміється при цьому як держава, що здійснює політику соціальної справедливості, ослаблення соціальної нерівності, захищаючи соціально-економічні права громадян у тому розумінні, як їх проголошено у Загальній декларації прав людини: "Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, який необхідний для підтримання свого здоров'я і добробуту, а також своєї сім'ї, і право на забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності". Можливість здійснення цих прав, що здавалася недосяжним післявоєнним ідеалом, забезпечується нині у ФРН високим рівнем економічного розвитку, який дає змогу 50 % бюджету країни витрачати на стимулювання економіки та соціальне забезпечення, підвищення життєвого рівня своїх громадян. Основи правової системи ФРН було закладено після об'єднання 1867 р. кількох держав під верховенством Пруссії в Північнонімецький союз, що став потім у 1871 р. Німецькою імперією. Багато з кодексів та інших законів, прийнятих у 1867-1918 pp., продовжує діяти у ФРН – з урахуванням змін і доповнень, внесених у них за часів буржуазно-демократичної Веймарської республіки (1919–1983 pp.) і після утворення в 1949 р. Федеративної Республіки Німеччини. Зберігають силу і деякі із законодавчих актів періоду нацистської диктатури (1в83–1945 pp.), оскільки їх не було скасовано ні відповідними ухвалами Союзної контрольної ради, якій належала вся повнота влади в Німеччині в 1945–1949 pp., ні законодавчими органами або органами конституційного нагляду ФРН. Разом з нормативно-правовими актами важливими джерелами права в Німеччині визнаються ухвали федерального уряду, міністрів або урядів земель, які, проте, можуть видаватися лише на підставі закону. Таким чином, іншим підзаконним актам відведена значно менша роль. Судова практика традиційно не визнається джерелом права. Разом із тим нині рішення Федерального конституційного суду та інших вищих судових установ можуть розглядатись як джерело права. Цю роль присуду вони відіграють у разі застосування права і у випадках прогалин у законодавстві або його неточності. У1958–1963 pp. було опубліковано "Зібрання федерального права" – досить об'ємний збірник чинного законодавства ФРН, під час підготовки якого систематизовано нормативно-правові акти за дев'ятьма галузями права, що визнаються "головними". До таких галузей у Німеччині прийнято відносити державне і конституційне право, управління, правосуддя, цивільне і кримінальне право, оборону, фінанси, господарське право, трудове право, соціальне забезпечення, забезпечення жертв війни, зв'язок, шляхи сполучення. В Основному законі, як уже наголошувалося, соціальну і правову характеристики держави ФРН суміщено, основоположний принцип правової держави проголошено в ст. 20: "Законодавство зв'язане конституційним ладом, виконавча влада і правосуддя – законом і правом". Цей принцип деталізується багатьма статтями Конституції, зокрема розділу IX "Правосуддя". Закріплення принципів федералізму спрямоване в Німеччині на те, щоб нейтралізувати негативні наслідки приходу до влади на рівні федерації або в конкретній землі радикальної партії будь-якого забарвлення, не дати прийняти деструктивні або антидемократичні рішення. Спроби такого роду партії провести "перетворення", що відповідають її політичним установкам, у межах усієї країни можуть бути зупинені і скориговані таким федеральним конституційним інститутом, як двопалатний парламент країни. Земельні уряди на основі своїх конституцій також мають у своєму розпорядженні дієві правові важелі, що дають можливість запобігти радикалізації політики окремих земель. Досвід федералізму у ФРН показує, що питання поділу політичної влади, взаємовідносин між федерацією і землями, зняття суперечностей між різними державними інститутами можуть вирішуватися суто конституційно-правовими методами врегулювання. Ефективна взаємодія федерації і земель забезпечує цілісність країни і стабільність у суспільстві, оберігає конституційно-демократичний лад від рецидивів тоталітарного минулого, гарантує виборцю на федеральному, земельному і комунальному рівнях право на активну участь у процесі прийняття державних рішень на благо окремого громадянина і всього суспільства. 13.2. Конституційно-правовий статус парламенту в НімеччиніЗаконодавча влада здійснюється парламентом, що складається з двох палат – бундестагу і бундесрату. Бундестаг, у складі якого 496 депутатів, обирається прямими виборами строком на 4 роки. У складі бундесрату 41 обранець, і вони є членами уряду земель. Кожна земля має в бундесраті від 3 до б голосів залежно від чисельності населення. Палати обирають своїх голів, які керують роботою депутатів, і утворюють постійні комітети. Засідання палат, як правило, є відкритими, якщо тільки депутати не ухвалять рішення про закриття засідання. Основний закон визначає коло питань виключної законодавчої компетенції федерального парламенту і конкуруючої компетенції федерації та земель. Крім того, ст. 75 Основного закону визначає питання, з яких парламент може видавати загальні розпорядження. Бундестаг виковує в конституційній системі федеративної республіки три головні функції: 1) є вирішальним органом формування уряду; 2) центром законодавчого процесу і 8) органом представництва всього німецького народу. Законодавчий процес. Бундестаг є центральним органом законодавчого процесу. Фактично процес законодавства відбувається усередині трикутника: федеральний уряд, бундестаг і (зважаючи на федеральні інтереси) бундесрат. Законодавча ініціатива може виходити від усіх трьох органів, але від бундесрату – лише зрідка, від бундестагу – на чверть, а найчастіше – від федерального уряду, тобто від його міністерств. Проте остаточне прийняття закону залишається за бундестагом. Отже, законом стає лише те, що він приймає як закон. Підписання (оформлення) закону федеральним президентом – це формальний акт. Як і в більшості демократичних країн, у ФРН стосовно законодавчої ініціативи явну перевагу має виконавча влада. Деякі законопроекти від "самої палати", тобто від парламенту, йдуть цим шляхом лише для прискорення процедури; насправді вони готуються урядом. Процедура прийняття федерального закону така. Законопроект приймається бундестагом і відразу передається бундесрату. Якщо бундесрат не схвалить цього законопроекту, він може протягом двох тижнів зажадати скликання погоджувального комітету, в якому повинні бути представлені члени обох палат. Якщо комітет запропонує які-небудь зміни до прийнятого законопроекту, його повинен повторно розглянути бундестаг. Законопроект, схвалений вдруге, знову може відхилятися бундесратом протягом тижня. Тоді законопроект направляється в бундестаг утретє, і якщо за нього проголосує більшість членів бундестагу, він вважається прийнятим. Конституція не забороняє бундестагу повністю переробити законопроект, запропонований урядом. У цьому випадку уряд не повинен піти у відставку або поставити питання про довіру, якщо опиниться в меншості, тому для нього не так уже суттєво, чи буде піддано його законопроект значному коригуванню. Низка важливих законів (наприклад, закони про картелі або закони про добровольців) була прийнята парламентом у значно зміненій редакції порівняно з проектом, внесеним виконавчою гілкою влади. Слід зазначити, що законодавчий процес суворо контролюється урядом, проте не у всіх його фазах. Правляча більшість не є слухняним виконавцем законодавчої програми уряду, опозиція може з успіхом прагнути реалізувати в цьому законі хоча б частину своїх політичних уявлень. Відбувається це переважно у фазі обговорення в комітетах. У рамках законодавчої процедури в бундестагу ця фаза – найважливіша, бо там текст закону доводиться до прийнятного для пленуму стану. Оскільки альтернативні проекти опозиції рідко мають шанси бути прийнятими більшістю, вона концентрує свої зусилля, частково з успіхом, на врахуванні її позиції під час обговорення в комітетах. Цим пояснюється те, що за чималу частину внесених і врешті-решт прийнятих бундестагом законів (якщо тільки не йдеться про політично особливо суперечливі питання) голосує і опозиція. Бундестаг традиційно розглядає законопроекти в трьох читаннях. У найтиповішому випадку закон, пропонований кабінетом, направляється в бундесрат, який дає свій висновок, а потім передається в бундестаг. Рада старійшин вирішує, коли саме він повинен бути внесений до порядку денного пленарного засідання. Після встановлення терміну фракції у своїх робочих гуртках, а також на своїх пленарних засіданнях обговорюють його зміст і ухвалюють принципове рішення про подальшу процедуру. Потім урядовий проект направляється на перше читання до парламенту. Зазвичай він відразу передається на обговорення в комітети. Лише важливі політичні законопроекти негайно проходять перше обговорення в бундестагу. Фаза проходження через комітети (на якій закон детально обговорюється відповідальним за нього комітетом за участю й інших компетентних комітетів) триває, як правило, декілька місяців. У другому читанні спеціально призначений комітетом доповідач повідомляє зміст проекту і просить пленум, відповідно до рішення комітету, або прийняти його без змін, або внести корективи, або взагалі відхилити. Перед другим читанням фракції повинні точно знати, чи мають вони намір і в якій саме формі внести можливі пропозиції про поправки. Якщо цього не відбувається, за другим читанням безпосередньо йде третє. Якщо приймаються поправки до тексту закону, третє читання має відбутися пізніше. Більшість законів, що приймаються бундестагом, можна вважати рутинними, оскільки під час їх прийняття в третьому читанні загального обговорення не проводиться. Лише політично важливі законопроекти виносяться в третьому читанні на загальну дискусію, яка завершується голосуванням, що і вирішує, чи стане цей проект законом. Приблизно третина всіх заковів (здебільшого політично менш важливих) проходить процес законодавствування без змін. Майже половина зазнає істотних змін змісту чи то в бундестагу, чи то за посередництва бундесрату. Для німецького парламентаризму характерним є те, що лише приблизно 10 % всіх законів за період однієї легіслатури1 не можуть бути прийняті конституційною більшістю, тобто голосами всіх фракцій. І цей факт підтверджує, наскільки сильно звичайна законодавча процедура враховує думку та інтереси всіх учасників процесу законодавствування. Канцлер Федеральної Республіки Німеччина формально обирається бундестагом за поданням федерального президента. У разі застосування нормальної процедури федеральний президент може зробити вибір лише між двома політичними діячами, представленими для обрання обома великими партіями як кандидати на пост канцлера. За результатами виборів і відповідно до домовленості між можливими партнерами по коаліції федеральному президенту залишається лише право запропонувати того кандидата, який, у більшості випадків, буде обраний парламентом. Як правило, це лідер сильної партії. Бундестаг має також контрольні повноваження стосовно уряду. Вони виявляються у формах інтерпеляції, усних питань, у роботі слідчих комісій, у праві вимагати відставки уряду. Діяльність фракцій бундестагу. Основна політична структура німецького парламенту – фракції, які представляють у ньому партії, що подолали п'ятивідсотковий бар'єр на вибоpax. Завдяки тісному персональному зв'язку центральних партійних органів зі своїми парламентськими представництвами у федеративній республіці практично немає суперечностей між партією і фракцією, які ще в період Веймарської республіки ускладнювали їх діяльність у парламенті. Як правило (хоч і не завжди), керівники великих партій є главами уряду або лідерами опозиції. Ні уряд, ні парламентські представництва партій, тобто фракції, не можуть у своїх політичних діях бути обмежені або зв'язані партійними рішеннями. Незважаючи на деколи бурхливі дебати, особливо в середовищі лівих, не мали успіху неодноразові зусилля зв'язати фракції, а також окремих депутатів партійними рішеннями, тобто підпорядкувати їх імперативному мандату. Імперативний мандат не є сумісним із самою ідеєю парламентаризму. Парламентська діяльність депутата і на пленарному засіданні, і в комітеті цілком спрямовується фракцією. Головні пости в парламенті займаються на основі її рішень або попередніх міжфракційних угод. Президія бундестагу, курйозно названа радою старійшин, насамперед координує інтереси фракцій. Для свого успіху як парламентарія депутату необхідна підтримка своєї фракції. Лише в її рамках і за умови схвалення нею він може знайти власний політичний профіль. Голови фракцій і члени їх правлінь утворюють групу найважливіших за значенням парламентаріїв. Від них перш за все залежить функціонування парламентського механізму. У формальній організації бундестагу теж панує поділ на фракції. Головою німецького бундестагу стає представник сильної фракції. Початковою базою (критерієм) у визначенні складу всіх органів бундестагу, чи то його комітети, чи то президія, є сила фракції. Комітети бундестагу. Політична активність депутатів найяскравіше виявляється в діяльності комітетів бундестагу. Робота у складі комітетів відкриває як партіям більшості, так і опозиції широкі перспективи для вираження власних інтересів та здійснення впливу. Представники різних парламентських інтересів особливо інтенсивно працюють у тих комітетах, де вирішуються найважливіші економічні та соціальні питання. Починаючи з періоду шостої легіслатури (1969–1972 pp.) послідовно здійснюється принцип: кожному міністерству мов відповідати певний комітет бундестагу. Проте разом із цими 15 комітетами є ще декілька традиційних парламентських комітетів (наприклад петиційний). Кількість членів комітетів різна – від 17 до 33. За винятком бюджетного комітету, який може вирішувати фінансові питання і без дискусії в рамках пленарного засідання, діяльність комітетів формально слугує лише підготовці таких засідань. Пости голів комітетів розподіляються відповідно до чисельності й політичного впливу фракції між усіма представленими в бундестагу партіями за певною схемою. Оскільки від голови комітету до певної міри залежить просування парламентських справ, він відіграє важливу роль. Засідання комітетів, як правило, проходять у закритому режимі. Бундестаг також має право створювати комітети з розслідування. Для створення такого комітету достатньо голосів лише чверті від загальної кількості депутатів, але в ньому самому (відповідно до співвідношення сил) більшість має найбільша парламентська фракція. Хоча діяльність таких комітетів одержує сильний суспільний резонанс, результати її не ведуть до юридично значущих наслідків. Депутат бундестагу ФРН офіційно іменується Mitglied des Bundestages (нім. – член німецького бундестагу) і має право ставити перед своїм ім'ям абревіатуру MdB. Фінансове забезпечення депутатів врегульоване законом про оплату та про відшкодування витрат ("закон про дієти"), а також депутатською пенсією, на яку можна претендувати після восьмирічної діяльності в бундестагу. Це дає змогу депутатові, що зазвичай не має інших засобів до існування, підтримувати достатньо високий рівень життя. Контроль над урядом. Важливим завданням парламенту, разом із законодавчою функцією, є контроль над урядом. Фактично дієвий контроль над урядом (у значенні справжньої залежності його від бундестагу) можливий лише в дуже вузьких межах. Опозиція не має достатньої кількості голосів, яка дає можливість довести до логічного завершення вотум недовіри уряду. Практично у всіх основних політичних рішеннях на практиці уряд співпрацює з парламентською більшістю. При цьому уряд зобов'язаний враховувати думку фракцій, проте це не дає повною мірою ефективного механізму контролю цієї більшості над ним. Опозиційна частина бундестагу наділена лише правом критикувати уряд. Контроль над урядом бундестаг здійснює за допомогою звичних для демократичних держав Європи парламентських засобів – інтерпеляцій і політичних дебатів. Для контролю над урядом у бундестагу також є такий засіб, як великі і малі запити. Для пожвавлення дебатів і більш оперативної інформації введено годину запитань, а для невідкладних актуальних справ – так звану актуальну годину. Уряд (особливо його глава) часто не доводять до відома бундестагу рішення з важливих політичних питань, а безпосередньо інформують громадськість іншими каналами – найчастіше по телебаченню. Бундесрат. Згідно з Основним законом ФРН бундесрат є одним із п'яти постійних конституційних органів країни, разом із федеральним президентом, бундестагом, Федеральним урядом і Федеральним конституційним судом. Його нерідко розглядають як другу палату єдиного німецького парламенту. Конституція ФРН однозначно визначає, що закони країни приймаються бундестагом, а бундесрат покликаний виконувати контрольні функції, роль свого роду гальма у разі ухвалення поспішних законопроектів, впливати на рішення бундестагу і федерального уряду. Маючи статус органу федерації і не будучи земельним органом або "земельною палатою" у власному значенні слова, бундесрат відображає один з основних принципів федералізму – єдність у різноманітті. Відповідно до Основного закону ФРН бундесрат складається з членів земельних урядів. Він не є виборним органом і не зв'язаний якимись термінами повноважень. Склад бундесрату формується поступово, у міру виборів у ландтаги (місцеві представницькі органи) земель і формування земельних урядів. Мабуть, із цієї причини бундесрат іноді називають "вічним федеральним органом". Конституційно-правовий статус членів бундесрату багато в чому відрізняється від статусу депутатів бундестагу. Постійні члени бундесрату і їх заступники підпорядковані своєму земельному уряду і під час голосування зобов'язані відображати його позицію. Члени бундесрату не володіють парламентською недоторканністю і позбавлені значної частини пільг, що надаються депутатам бундестагу. Робота бундесрату відбувається, головним чином, у комітетах. Сфера повноважень таких комітетів в основному відповідає поділу функцій між міністерствами і відомствами. У кожному а комітетів землі мають по одному голосу, направляючи туди по одному члену бундесрату, як правило, тих, чия діяльність у земельному уряді відповідає профілю того або іншого комітету. Правовий статус включення бундесрату до законодавчого процесу Федерації закріплено в ст. 50, 77 та ін. Основного закону ФРН. Згідно з Конституцією, бундесрату, разом із бундестагом, надано право обирати членів Федерального конституційного суду. Генеральний прокурор ФРН може призначатися лише за згодою бундесрату. Якщо федеральний президент не може виконувати свої обов'язки, їх бере на себе президент бундесрату. На розгляд бундесрату передаються всі законопроекти, прийняті бундестагом. Ті з них, які стосуються компетенції земель (зазвичай кожен другий законопроект, у тому числі законодавчі акти з бюджетних і податкових питань, з питань території і меж земель, структури й організації земельної влади, освіти та культури), повинні бути схвалені цим органом. Бундесрат має серйозні права й у сфері управління федерацією. Зокрема, він мав можливість до певної міри контролювати уряд. Останній, згідно зі ст. 53 Конституції ФРН, зобов'язаний інформувати бундесрат про свої поточні справи, включаючи питання соціально-економічного становища країни, оборони і зовнішньої політики. Бундесрат здійснює такі основні політичні функції: через бундесрат землі напряму представляють свої інтереси перед Федерацією; за допомогою бундесрату землі беруть участь у законодавчому процесі Федерації в цілому, компенсуючи тим самим обмеженість власної компетенції; бундесрат забезпечує землям трибуну для обміну політичним і управлінським досвідом; беручи участь у роботі бундесрату, земельні політики також беруть на себе обов'язки федеральних політиків і тим самим несуть відповідальність за справи всієї держави. У разі виникнення суперечностей між законодавчою і виконавчою гілками влади з ініціативи бундесрату, бундестагу або уряду країни скликається погоджувальний комітет. Склад комітету формується за рахунок членів, що делегуються бундестагом і бундесратом (по 16 від кожної сторони). Показово, що, працюючи в погоджувальному комітеті, члени бундестагу і бундесрату не зобов'язані виконувати вказівки органів (члени бундесрату звільняються також від обов'язку підкорятися рішенням своїх земельних урядів), які делегували їх, виступаючи як незалежні політики. 13.3. Глава державиПрезидент Німеччини обирається Федеральними зборами без дебатів (ч. 1 ст. 64 Конституції). Федеральні збори складаються з членів бундестагу і такої самої кількості членів, що обираються народними представництвами земель на засадах пропорційності. Федеральні збори збираються не пізніше ЗО днів до закінчення встановленого законом терміну повноважень Президента. Вибраною вважається особа, що одержала більшість голосів членів Федеральних зборів. Якщо у двох етапах голосування таку більшість не зібрано, обраним вважається той, хто в наступному голосуванні збере найбільшу кількість голосів. Президент Німеччини обирається строком на п'ять років. Стаття 66 Конституції закріплює текст присяги, яку складає Президент, вступаючи до посаду: "Присягаюся присвятити свої сили на благо німецького народу, сприяти його користі, оберігати його від збитку, дотримуватися Основного закону і законів Федерації та охороняти їх, сумлінно виконувати свої обов'язки і бути справедливим до всіх". Допускається складання присяги без релігійного завірення "Та допоможе мені Бог''. Повноваження Президента. Президент Німеччини представляє федерацію в міжнародно-правових відносинах. Він укладає від імені федерації договори в іноземними державами. Він акредитує і приймає послів (ч. 1 ст. 59 Конституції). Договори, що регулюють політичні відносини федерації або стосуються предметів федерального законодавства, потребують схвалення або сприяння компетентних органів федерального законодавства у формі федерального закону (ч. 2 ст. 59 Конституції). Повноваження Президента у внутрішніх справах. Федеральний президент Німеччини призначає федерального канцлера, а за його поданням – федеральних міністрів. Аналогічно відбувається їх звільнення (ч. 1 ст. 64 Конституції). Президент призначає і звільняє федеральних суддів, федеральних службовців, офіцерів і унтер-офіцерів (ч. 1 ст. 60 Конституції). Накази і розпорядження Президента дійсні лише за умови контрасигнації федеральним канцлером або відповідними федеральними міністрами (ст. 58 Конституції). Ця ж стаття встановлює випадки, коли контрасигнація не вимагається. Наприклад, призначення і звільнення федерального канцлера, розпуск бундестагу (ст. 63 Конституції). Президент Німеччини в окремих випадках здійснює від імені федерації право помилування (ч. 2 ст. 60 Конституції). Відносини з парламентом країни. Президент Німеччини може розпустити бундестаг згідно з ч. 4 ст. 63 лише у разі не-обрання федерального канцлера. Звинувачення в умисному порушенні Основного закону або іншого федерального закону проти президента Німеччини можуть порушити бундестаг і бундесрат. Для цього потрібно більше двох третин членів бундестагу або дві третини голосів бундесрату. Рішення про винність Президента приймає Федеральний конституційний суд (ч. 2 ст. 61 Конституції). Оскільки ФРН є республікою парламентського типу, повноваження федерального президента Німеччини є значно вужчими, ніж у розглянутих вище США і Франції. Реальна влада у ФРН належить федеральному канцлеру. Це дає фахівцям у галузі порівняльного конституційного права підставу говорити про існування так званої "канцлерської" республіки в Німеччині на противагу президентській республіці, наприклад Франції. Роль канцлера в державному механізмі ФРН є надзвичайно великою. Фактично саме він визначає основний курс у сфері внутрішньої і зовнішньої політики країни. У разі відставки канцлера у відставку повинен піти весь уряд. Бундестаг може висловити недовір'я не всьому уряду або окремим його членам, а лише канцлеру. Припинення повноважень канцлера передбачене лише у разі обрання нового канцлера. Контрольні запитання і завдання Які основні принципи німецької державності? Якою є структура парламенту в Німеччині? Як у Німеччині відбувається законодавчий процес? Назвіть повноваження федерального президента в Німеччині. б. Як у Німеччині будуються відносини між гілками влади? |