бзщасний. Конституційне (державне) право зарубіжних країн Навч посіб. В. М. Бесчастний, О. В. Філонов, В. М. Субботін, С. М. Пашков За ред.
 Скачать 498.67 Kb.
|
Розділ 14 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЯПОНІЇ14.1. Відомості про країну. Характеристика Конституції 1946 р. 14.2. Імператор. 14.3. Парламент. 14.4. Кабінет міністрів. 14.1. Відомості про країну. Характеристика Конституції 1946 р. Японія – острівна держава, розташована в західній частині Тихого океану. Архіпелаг включає великі острови Хоккайдо, Хонсю, Кюсю, Сикоку і декілька тисяч дрібних. Понад 90 % населення – японці. Отже, Японія є унітарною державою. Площа країни – 372,2 тис. кв. км, країна має один із найвищих у світі показників густоти населення. Японія в Другій світовій війні виступала як агресор. У результаті країна пережила атомне бомбардування і зазнала нищівної поразки. Після війни економіка й інфраструктура були повністю зруйновані, Японія опинилась під американською окупацією. Саме окупаційна влада нав'язала японцям існуючий конституційний лад. Слід зазначити, що проведені під тиском переможців перетворення благотворно позначилися на Японії: уже в 50-х роках XX ст. світ захоплювався японським "економічним дивом". Чинна Конституція Японії є другою в історії країни. Перша конституція (прийнята в результаті буржуазної революції1 у 1889 р.) зумовила високий вплив керівництва армії і флоту в політичному житті. Режим, що склався до кінця Першої світової війни, у вітчизняній літературі одержав назву мілітаристського. Його крах у результаті Другої світової війни мав наслідком суттєві перетворення у всій державно-політичній і правовій системі Японії. До демократичних ознак Конституції 1946 р. належать положення про "непорушність" основних прав людини, повагу особи, рівність усіх перед законом, свободу думки, совісті, віросповідання, зборів, об'єднань, слова, друку. Значним прогресивним моментом цієї Конституції стало введення в Японії формальної рівності подружжя. Адже Торговий кодекс визнавав жінок недієздатними в цивільному плані, позбавляв вдів права спадкоємства. Конституція також надала громадянам низку важливих кримінальнопроцесуальних прав, відомих європейській юриспруденції. Так, було заборонено тортури, застосування покарань, що не містяться в законі, практику неправомірних арештів і обшуків. Уперше в історії юридично зафіксовано права на правосуддя, справедливий і неупереджений розгляд справи, на захист, на безкоштовну юридичну допомогу. Ця група прав, тісно пов'язана з процесуальним законодавством, набула розвитку у серії так званих післяконституційних реформ 1947–1948 pp., що стосувалися судової системи. Адже аж до того часу в Японії діяло неписане правило феодальної епохи, за яким особисте зізнання вважалося основним і головним доказом у кримінальній справі. В Японії формою правління є парламентська монархія. Конституція 1946 р. ввела цю форму правління замість дуалістичної монархії. Порівняно з Конституцією 1889 р. новий Основний закон Японії став значним кроком уперед на шляху демократизації політичної системи країни. Повноваження імператора були не лише різко скорочені, а й фактично зведені до суто номінального рівня: "Імператор здійснює лише такі дії, що стосуються справ держави, передбачені цією Конституцією, і не наділений повноваженнями, пов'язаними зі здійсненням державної влади". Як у законодавчій, так і у виконавчій сфері імператор позбавлений самостійних повноважень і за жодних обставин не може діяти без санкції Кабінету: "Усі дії Імператора, що стосуються справ держави, можуть бути вчинені не інакше, як з поради і за умови схвалення Кабінету, і Кабінет несе за них відповідальність". Японська Конституція, таким чином, зберігала монархічну форму правління, перетворила імператора на суто символічну фігуру, наділену лише церемоніальними повноваженнями, які жорстко обмежені самим Основним законом. Він позбавлений будьяких "сплячих" (прихованих) прерогатив або повноважень, що маються на увазі. У японській Конституції зафіксовано: "Парламент є найвищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом держави". Особлива увага приділяється структурі цього органу: "Парламент складається з двох палат: палати представників і палати радників". Найвищий орган виконавчої влади в країні – уряд Японії, Кабінет міністрів. Як зазначається в Конституції країни, "виконавча влада здійснюється Кабінетом". Повноваження уряду є досить широкими. Він впроваджує в життя закони, здійснює керівництво державними справами, зовнішньою політикою. Кабінет несе колективну відповідальність перед парламентом. 14.2. ІмператорЯк уже зазначалося, Японія за формою правління – парламентарна монархія. Конституція країни проголошує: "Імператор є символом держави і єдності народу, його статус визначається волею народу, якому належить суверенна влада". Крім того, підкреслюється: "Імператорський трон є династичним і успадковується відповідно до Закону про імператорську фамілію, прийнятого Парламентом". Імператорський трон в Японії передається у порядку спадкоємства члену імператорської сім'ї. Перевага віддається старшому сину імператора. Особи жіночої статі успадковувати трон не можуть. Статус імператора має особливості. Імператор не наділений повноваженнями, пов'язаними зі здійсненням державної влади. Усі його дії, що стосуються справ держави, можуть здійснюватися не інакше, як з поради і за умови схвалення Кабінетом міністрів, і Кабінет несе за них відповідальність. За поданням парламенту він призначає прем'єрміністра, а за рекомендацією прем'єр-міністра – членів Кабінету; за поданням Кабінету призначає головного суддю Верховного суду. За поради і у разі схвалення Кабінетом міністрів від імені народу імператор здійснює такі дії, які стосуються справ держави: промульгацію поправок до Конституції, законів, урядових указів і договорів, скликання парламенту, розпуск палати представників і оголошення загальних виборів до парламенту, підтвердження призначень і відставок державних міністрів та інших посадовців, а також повноважень і вірчих грамот послів і посланників; підтвердження амністій, пом'якшення покарань, відновлення в правах, прийом іноземних послів, здійснення церемоніалу. Після прийняття Конституції 1946 р. повноваження імператора як самостійного глави держави було фактично скасовано. Імператор позбавлений навіть такого традиційного для глави держави права, як право вето на призначення прем'єр-міністра, оскільки імператор лише затверджує кандидатуру, обрану парламентом. Імператор є символом єдності народу, у повсякденному житті виконує церемоніальні функції зовнішньополітичного характеру. Монарх також присутній на різних національних святах і офіційних урочистостях. Як зазначають деякі японські юристи і політичні діячі, у зв'язку з тим, що в Конституції немає чіткого розмежування понять "державні справи" і "державна політика", немає статей, що забороняють імператору затягувати виконання рішень представницького органу, а також немає чітко сформульованої процедури розпуску палати представників, імператор може впливати на вирішення цих питань. Таке твердження не безперечне, оскільки за конституційним звичаєм імператор не бере активної участі у вирішенні окреслених питань. Слід також додати, що життя імператора і його сім'ї оповите таємничістю, і приставлені до нього урядовці постійно захищають його від контактів із зовнішнім світом, але ореол таємничості, як правило, має далекі стратегічні цілі, сприяє підтриманню авторитету монарха. Не будучи задіяним у вирішенні поточних справ, він зберігає високий авторитет і вплив, що за певних умов є важливішим за формальні повноваження. 14.3. ПарламентПарламент Японії, відповідно до ст. 41 Конституції країни, є "найвищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом держави". Парламент складається з двох палат: палати представників і палати радників. Депутати обох палат обираються на основі загального .виборчого права. Право бути обраним до палати представників надається з 25 років, а до палати радників – з 30 років. Кандидати в члени палати представників повинні внести виборчу заставу у розмірі З млн єн. Застава не повертається, якщо кандидат не набрав 1/5 частини голосів від квоти в цьому окрузі, яка вианачається розподілом дійсних в окрузі голосів на кількість місць у ньому. Кандидати в члени палати радників повинні внести 2 млн єн; сума подвоюється, якщо кандидати висунуті списком. Палата представників обирається на 4 роки в кількості 512 осіб. Такий склад останній раз було обрано 18 липня 1993 р. У січні 1994 р. було прийнято закон, згідно з яким чисельність членів нижньої палати зменшилась до 500 осіб. Це правило мало діяти з наступних виборів. Для обрання палати представників Японія поділяється на 129 виборчих округів. Кількість членів від округу варіюється від 3 до 5; є один одномандатний округ. Кожен виборець голосує тільки за одного з кандидатів у своєму окрузі. Мандати надаються кандидатам, що одержали найбільше число голосів, причому ця кількість повинна щонайменше становити 1/4 частину від квоти, одержувану від розподілу дійсних голосів в окрузі на кількість місць, що належать йому. Палата представників може бути достроково розпущена на вимогу уряду. Верхня палата – палата радників обирається в кількості 252 депутатів строком на 6 років, причому через кожні три роки 1/2 складу радників переобирається. 152 радники обираються від округів на базі префектур і в столиці за тією самою системою, яка застосовується для виборів до нижньої палати з тією лише відмінністю, що кандидат повинен набрати кількість голосів, що дорівнює або більша за кількість, одержувану від розподілу дійсних голосів в окрузі на кількість місць, що належать цьому округу. Решта 100 радників обираються за системою пропорційного представництва за партійними списками в загальнонаціональному виборчому окрузі. Іншими словами, уся палата представників і значна частина палати радників формуються за так званою системою єдиного непередаваного голосу, що зобов'язує політичні партії бути дуже уважними до чисельності кандидатів, які висуваються в округах. Кожна з палат може самостійно обирати голову і посадовців, встановлювати свої правила засідань, процедури і внутрішньої Дисципліни. Закон про парламент до посадовців, що обираються на весь термін повноважень палати, відносить голову, віцеголів, тимчасового голову, голів комітетів і генерального секретаря палати. З них тільки генеральний секретар обирається не в депутатів парламенту. Традиційно заступники голови палати належать до депутатів від опозиційних партій. Кожна палата формує два види комісій – постійні та спеціальні. Нині палата представників має 18 спеціальних комісій. 12 із них більше або менше безпосередньо пов'язані з роботою відповідних міністерств. У палаті радників 16 постійних комісій. Спеціальні комітети мають право вносити власні законопроекти з питань своєї компетенції, контролювати "свої" міністерства. Комісії формуються за партійною ознакою пропорційно представництву політичних партій у парламенті. При цьому кожен депутат повинен бути членом не менше 1–2 комісій. Голови обираються самими членами з депутатів партії, що має найбільше представництво. Сьогодні в Японії, як і в інших розвинутих державах, парламентські комісії є основним місцем підготовки і розгляду переважної більшості законопроектів. 14.4. Кабінет міністрів Так само, як і в інших буржуазних країнах, в Японії уряд називається Кабінетом міністрів. До нього входять прем'єр-міністр, 12 міністрів, що очолюють відповідні міністерства і 8 державних міністрів (міністрів без портфеля, що є, головним чином, радниками прем'єрміністра, їм можуть доручатися й інші функції). За Конституцією не менш як 50 % міністрів повинні бути членами парламенту. Фактично до складу Кабінету дуже рідко включаються особи, що не є депутатами. Уряд формується парламентом. Спочатку зі своїх членів палати обирають прем'єрміністра. Це обрання має передувати всім іншим справам парламенту. У разі виникнення розбіжностей між палатами щодо кандидатури прем'єр-міністра або якщо палата радників протягом 10 днів не ухвалила рішення про висунення, рішення нижньої палати вважається рішенням парламенту. Обраний кандидат призначається імператором на посаду прем'єр-міністра, за його вказівкою імператор призначає інших міністрів. Кабінет, відповідно до Конституції, здійснює виконавчу владу. Рааом з іншими загальними функціями управління Кабінет наділений повноваженнями щодо виконання законів і ведення державних справ, керівництва зовнішньою політикою, укладення міжнародних договорів, керівництва цивільною службою, складання бюджету і внесення його на розгляд парламенту, видання урядових указів. Кабінет здійснює свої функції на основі звичаю: процедура засідань і прийняття рішень не регулюється писаними нормами прав а. Обговорення питань і підготовка рішень відбуваються в умовах секретності, рішення приймаються Кабінетом шляхом одноголосності, а не голосуванням. Прийняття рішень консенсусом багато в чому сприяє більш зваженому і продуманому підходу, вимагає ретельнішої підготовки і узгодження проектів документів. Прем'єр-міністр як глава Кабінету має право призначати і зміщувати міністрів, має можливість підтримувати єдність у Кабінеті, спрямовувати і контролювати його діяльність. Усі законопроекти, бюджет та інші питання подаються через нього від імені Кабінету до парламенту. При цьому глава японського Кабінету може суміщувати пост прем'єрміністра і глави якого-небудь міністерства. Залежно від того, скільки постів одночасно займає прем'єр, він або підписує закони й укази одноособово як відповідний міністр, або після відповідного міністра як прем'єр-міністр, тобто контрасигнує підпис міністра. Він також регулює вирішення розбіжностей між членами Кабінету. Кожне міністерство очолюють міністр і два заступники – парламентський (є членом парламенту і йде у відставку разом із міністром) і адміністративний. Останній є представником вищого чиновництва і зберігає свій пост, незважаючи на часті зміни міністрів, саме він зберігає спадкоємність політики і керівництва. Внутрішня організація міністерств включає бюро, що складаються із секцій. При найважливіших міністерствах створюються адміністративні, а також консультативні комісії, які відіграють важливу роль, обмежуючи всевладдя чиновницького апарату. Японські міністри, як правило, не є фахівцями і тому повністю залежать від компетентності своїх підлеглих. Відповідно до поправки, прийнятої у 1974 р. до закону про Кабінет міністрів, міністр може очолювати більше одного міністерства або іншого відомства, що робить ротацію міністрів природнішою і менш хворобливою для конкретного міністра. Реальним керівником апарату міністерства є адміністративний заступник міністра – професійний урядовець зі спеціальною освітою. Міністр – це перш за все представник правлячої партії, який у своїй діяльності керується найчастіше партійними інтересами, тісно пов'язаний з однією з парламентських фракцій і вимушений багато часу приділяти не справам міністерства, а вирішенню партійних питань. Часта змінюваність не дає можливості міністрам детально вникнути у справи міністерства. Діяльність міністра може бути піддана перевірці лише з боку прем'єр-міністра, але таке втручання – відступ від загальноприйнятих норм. Будучи депутатом, міністр не повинен забувати своїх виборців. Міністри несуть колективну відповідальність. Тому в разі відставки прем'єр-міністра або вакансії поста прем'єр-міністра вони повинні піти у відставку. У разі висловлення урядові вотуму недовір'я або ухвалення резолюції осуду прем'єр-міністр ухвалює рішення про відставку уряду або протягом 10 днів розпускає палату представників. Контрольні запитання і завдання Коли і в яких умовах було прийнято японську Конституцію? Назвіть особливості японського конституційного будівництва. Як у Конституції Японії визначаються місце і роль монарха в житті країни? Як формується і які повноваження має парламент Японії? Як функціонує уряд Японії? |