бзщасний. Конституційне (державне) право зарубіжних країн Навч посіб. В. М. Бесчастний, О. В. Філонов, В. М. Субботін, С. М. Пашков За ред.

• Название: Конституційне (державне) право зарубіжних країн Навч посіб. В. М. Бесчастний, О. В. Філонов, В. М. Субботін, С. М. Пашков За ред.
• Анкор: бзщасний
• Дата: 21.11.2021
• Размер: 498.67 Kb.
• Имя файла: bezchastnij_k-d-pzk_2008.docx
• Тип: Документы; #277877
• страница: 31 из 35

Розділ 15 КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО РЕСПУБЛІКИ ІНДІЯ

15.1. Загальні відомості про країну і її правову систему.

15.2. Характеристика Конституції Індії.

15.3. Законодавча влада.

15.4. Виконавча влада.

15.5. Індійський федералізм.

15.1. Загальні відомості про країну і її правову систему

Республіка Індія (синонім офіційної назви – Бхарат) – держава на півдні Азії, сьома за територією (8,3 млн кв. км) і друга за чисельністю населення (за оцінкою на 1999 р. – 1019,9 млн осіб більш ніж 100 національностей) країна світу. Велика частина держави розташована на півострові Індостан. Столиця – місто Делі (Нью-Делі). Адміністративнотериторіально Індія поділена на 22 штати, б союзних територій і столичну територію. Штати поділяються на райони. Державною є мова найчисленнішої нації (хіндустанців) – хінді, тимчасово роль державної мови виконує і мова колишньої метрополії – англійська. Індія входить до Співдружності, очолюваної Великобританією. Грошова одиниця – індійська рупія. Головне національне свято – День Республіки, що припадає на 26 січня і відзначається на честь набрання чинності Конституцією країни (1950).

Індія – одна з найдавніших країн світу. На її території існувало декілька великих імперій.

У 1526 р. мусульманський правитель Бабур створив на півночі Індії Імперію Великих Моголів. Унаслідок цього на правову систему Індії великий вплив справило мусульманське право, в країні до сьогодні проживає значна кількість прихильників ісламу. У доколоніальний період і в епоху англійського владарювання саме мусульманам належали ключові пости в апараті місцевого управління, на ісламську меншину спиралася колоніальна адміністрація, князі феодальних володінь, що штучно зберігалися, були мусульманами. Це спричинило гострий конфлікт між основним (індуїстським) населенням і мусульманами. Англійці скористалися цією ситуацією і домоглися поділу своєї найбагатшої колонії на дві частини. У 1947 р. на їх території утворилися дві держави – Індія і Пакистан. Сутички між представниками релігійних общин тривають дотепер, конфлікт став основою індопакистанського протистояння. Формально суперечка двох держав включає взаємні територіальні претензії з приводу належності історичної провінції Кашмір. У 70-ті роки це призвело до озброєної сутички. Наприкінці 90-х років XX ст. обидві країни зуміли створити атомну зброю, і кожна претендує на роль регіонального лідера в Південній Азії.

З часу встановлення британського колоніального панування в Індії (XVIII ст.) починається історія розвитку індійського права. У той час колоніальні суди, які вирішували цивільні справи, належали не англійській короні, а Ост-Індській компанії. Тільки в 1856 р. управління Індією перейшло до англійської корони. У цей період індійське і мусульманське право не мали достатнього застосування в тих місцях, де використовувалося англійське колоніальне право. Тоді були досить широкі сфери, де домінували індійське і мусульманське право і практично не застосовувалися норми колоніального права. Розглядаючи колізійні випадки, суди керувалися принципами справедливості й моралі.

Таке становище викликало необхідність спеціальних робіт з кодифікації для Індії. З цією метою при генерал-губернаторові була створена юридична комісія, яка намагалася розробити і прийняти документ, що систематизує чинні в країні норми мусульманського права, зведення індуського права і кодекс територіального права, який би містив норми, вживані у випадках колізій між положеннями мусульманського і індуїстського права. Крім того, комісія планувала розробити для Індії кримінальний кодекс.

Діяльність цієї комісії не була успішною, але спроби кодифікувати право для Індії тривали в другій половині XIX ст. У результаті на території Британської Ти дії почали діяти Цивільно-процесуальний кодекс (1859), Закон про спадок (1865; у 1925 р. замінений новим законом), Закон про договори (1872), Закон про докази (1872), Закон про реальне виконання зобов'язань (1872), Закон про цінні папери (1881), Закон про довірчу власність (1882). Наведені закони регулювали важливе коло цивільно-правових відносин, не відомих індійському праву в доколоніальний період. При цьому в розробці нового нормативного матеріалу в основному брали участь юристи з метрополії. Це дало мотив багатьом дослідникам говорити про рецепцію англійського права Індією в другій половині XIX ст.

Боротьба Індії за незалежність проходила під керівництвом двох суспільних рухів, які згодом стали політичними партіями – Індійського національного конгресу і

Мусульманської

ліги. Перше суспільне об'єднання перетворилося на найвпливовішу силу Індії, воно зберігає свою провідну роль у політичній системі країни дотепер. Основою ідеології Індійського національного конгресу є гандизм – світогляд, політична програма і державне вчення, вироблене Махатмою Ганді (1869– 1948). Доктрина гандизму поєднує положення традиційних релігій Індії – індуїзму і буддизму, виходить із проповіді морального самовдосконалення, аскетизму, всепрощенчества, справедливості. Основний політичний принцип – ненасильницькі дії, бездіяння. Відповідно до нього основним практичним прийомом була "наполегливість в істині", що включає бойкот державних установ, навчальних закладів, відмову від посад, нагород, від звернень у суди. Вона доповнювалася практикою "харталів" – припиненням економічної діяльності, відмовою сплачувати податки. Вожді індійців учили диференційованому погляду на існуючі закони і порядки: дотримуватися можна лише тих, які корисні для добробуту народу. Лідери ІНК взяли найактивнішу участь у розробці Конституції Індії.

15.2. Характеристика Конституції Індії

Конституцію Індії було прийнято Установчими зборами (299 депутатів) у 1949 р. (через два роки після здобуття країною незалежності), повністю набрала чинності у 1960 р. Вона діє дотепер. Конституція Індії є найбільшою Конституцією у світі. Вона включає 435 статі (зі змінами і доповненнями)! 12 об'ємних додатків, 70 поправок. Поправки можуть або змінювати Конституцію, або додаватися до неї. Вона гранично деталізує принципи регулювання, розкриваючи положення конституційно-правових відносин з урахуванням історичної і національної специфіки Індії. Конституція Індії є еклектичним документом. Укладачі її запозичили конституційну практику всього світу, прагнучи зосередити у своїй конституції всі кращі правові досягнення інших держав. Індійська конституція містить прямі запозичення з низки положень конституційних актів колишньої метрополії – Великобританії, а також конституцій СРСР, США, Канади, Японії, Австралії та інших держав. Основна ідея розробників полягала в прагненні закласти основи моделі так званого "третього шляху" суспільного і державного устрою, який би відрізнявся як від буржуазної демократії західного зразка, так і від соціалізму в радянському або китайському трактуванні.

Крім того, Конституція Індії є дуже гнучкою (передбачає досить простий порядок внесення поправок), унаслідок чого за 50 років було змінено сотні її різних положень. Іншими словами, розробники заклали в Основний закон своєї держави можливість "пристосовувати" його до існуючої ситуації.

Принципами індійської державності були проголошені свобода від колоніалізму, рівність прав громадян, політична й економічна справедливість, демократія, дотримання гідності особи, участь у боротьбі за мир і рівноправну співпрацю між народами.

Індійська правова доктрина і судова практика виходять із того, що конституція складається з двох формально рівних за юридичним значенням частин. Ці елементи не набули відображення в структурі Конституції і виокремлюються аналітично. Перша частина – Основні риси, що є каркасом державного ладу. Норми цієї частини не підлягають зміні. Вони фіксують ліберальний політичний режим, закріплюють результати антиколоніальної боротьби, проголошують курс на відмову від експлуатації, надають громадянам широкі права, підкреслюють соціальний характер держави. У цій частині також юридично віддзеркалено змішаний характер економіки, можливість широкомасштабного втручання держави в господарське життя. Слід зазначити, що всі ці положення віднесені до так званих керівних принципів – норм, які вважаються непорушними, але не гарантовані судовим захистом. Водночас громадяни користуються низкою важливих прав і свобод. Серед основних положень вони виокремлені в спеціальний розділ "Основні права", порушення норм якого переслідується в судовому порядку. Друга частина – "Титлі положення", які піддаються коригуванню для приведення у відповідність до потреб життя.

Можна виокремити такі характерні риси Конституції Індії:

• 
  юридичне закріплення суверенітету Індійської Республіки (преамбула);
  
• 
  проголошення широкого (з урахуванням індійської специфіки) кола прав, свобод і обов'язків громадян (ч. З, 4, 4-а), які в однією з основ ліберального політичного режиму в країні;
  
• 
  встановлення парламентарної республіки (ч. б);
  
• 
  закріплення федеральної форми державного устрою;
  
• 
  юридична фіксація принципів побудови федерації (головний з яких – мовний);
  
• 
  обмеження прав громадян "ворожих держав" (спрощує порядок арешту, стеження та ін.), що перебувають в Індії, а також громадян Індії, які добровільно проживають у цих державах і підтримують з ними ділові зв'язки (однією з "ворожих держав", наприклад, є Пакистан);
  
• 
  встановлення конституційних гарантій прав національних меншин;
  
• 
  закріплення "недоторканості" та інші види дискримінації з мотивів релігії, раси, місця народження, касти тощо;
  
• 
  закріплення світського характеру держави;
  
• 
  фіксація пільг і додаткового соціального захисту для представників відсталих груп населення;
  
• 
  проголошення низки конституційних принципів-цілей, серед яких підвищення рівня життя населення, проведення економічної реформи, зокрема аграрної, подолання пережитків минулого, демократичне вирішення національного питання, підвищення рівня письменності, боротьба за мир у всьому світі.
  

15.3. Законодавча влада

Індія – парламентська республіка. Законодавча влада належить двопалатному парламенту. Нижня палата – Народна палата (індійська назва – лок сабга) формується в результаті загальних і прямих виборів. Максимальне число депутатів цієї палати – 550 (зокрема 20 депутатів представляють союзні території, 38 – відсталі племена, 37 – найбезправніші касти, 2 депутати може призначити президент для "адекватного представництва" англо-індійськой общини). Крім того, 78 місць "бронюється" за рештою каст. Вибори депутатів проводяться за мажоритарною системою відносної більшості. Термін повноважень народної палати – п'ять років.

Народна палата може винести вотум недовір'я уряду. У цьому випадку або уряд іде у відставку, або президент розпускає Народну палату (частіше відбувається друге).

Керівним органом нижньої палати є спікер, який повинен бути неупередженим, для чого виходить зі складу партії. Йому допомагає заступник. Спікер має широкі повноваження: тлумачить регламент палати, має вирішальне слово під час формування постійних комісій, має право накладати дисциплінарні стягнення на депутатів та ін. Як і в інших країнах, у палаті створюються партійні фракції, утворюються галузеві постійні комісії, створюється секретаріат палати, який провадить в основному технічну роботу. Кожна партійна фракція має свого лідера. Постійні комісії також обирають своє керівництво (при цьому помітний значний вплив спікера).

До складу верхньої палати – Ради штатів (радж'я сабга) входить не більше 250 депутатів, обирається вона шляхом непрямих виборів. 232 з 244 членів Ради штатів обираються на 6 років виборними членами законодавчих зборів штатів і союзних територій, 12 з них призначає президент з осіб, що мають спеціальні знання або досвід у сфері літератури, науки, мистецтва, суспільної діяльності. Представників штатів обирають члени їх законодавчих зборів, що одержали мандат за результатами виборів. У такий самий спосіб у верхню палату обирають представників від союзних територій. Двічі на рік третина складу верхньої палати оновлюється, вона за жодних умов не може бути розпущена.

Керує засіданнями Ради штатів віце-президент, але роль його невелика; насправді керівництво засіданнями палати здійснює заступник голови палати, обираний її членами зі свого середовища.

Головна функція парламенту – законотворчість. Законопроекти можуть бути внесені депутатами (приватні біллі), але на практиці переважна частина законопроектів вноситься урядом (публічні біллі). Якщо його приймають обидві палати в однаковому тексті, законопроект направляється на підпис президенту. Якщо в якій-небудь палаті законопроект піддається змінам, він повертається в палату, що прийняла його першою. Рада штатів має право протягом чотирьох місяців висловити незгоду із законопроектом, прийнятим нижньою палатою (право вето). У цьому випадку обидві палати намагаються дійти згоди шляхом переговорів, а у разі невдачі за рішенням президента скликається спільне засідання обох палат і спірне питання розв'язується більшістю голосів. Якщо протягом 6 місяців Рада штатів не приймає рішення за законопроектом, прийнятим Народною палатою, закон вважається прийнятим у її редакції. "Грошовий" законопроект повинен бути розглянутий Радою штатів у 14-денний термін. її рекомендації не мають обов'язкового характеру. Якщо рішення Ради штатів є негативним, Народна палата долає це вето повторним прийняттям закону у звичайному порядку – простою більшістю.

Разом із законотворчістю парламент виконує й інші функції. Народна палата формує уряд і контролює його діяльність.

Палати парламенту Індії не є рівноправними. У разі незбігу позицій остаточне рішення ухвалюється на скликаному президентом спільному засіданні палат. При цьому домінує нижня палата, яка удвічі більша за верхню. До того ж фінансові законопроекти переважно розглядає саме нижня палата, а роль верхньої, як правило, обмежується рекомендаціями. Уряд несе колективну політичну відповідальність перед нижньою палатою.

15.4. Виконавча влада

Виконавча влада формально належить президенту. Він здійснює свої повноваження "за порадою і допомогою Кабінету". Зокрема, він може накладати вето на закон, прийнятий парламентом, розпустити Народну палату, видавати укази, що мають силу закону, в умовах неможливості прийняття відповідного закону парламентом.

Президент обирається в результаті непрямих виборів колегією вибірників. До її складу входять усі члени обох палат парламенту (Народної палати і Ради штатів), а також представники штатів, обрані легіслатурами штатів у кількості, що дорівнює загальної кількості виборних членів парламенту (щоб урівноважити парламент і штати).

Кожен член колегії одержує не один, а набагато більше голосів, їх кількість визначається за допомогою досить складних розрахунків: ураховується, з одного боку, співвідношення чисельності виборщиків від парламенту і населення країни в цілому, а з іншого – співвідношення чисельності виборщиків від кожного штату і його населення. У результаті кількість голосів виборщиків від парламенту має дорівнювати кількості голосів виборщиків штату. Такий порядок покликаний зрівняти вплив центру і місць, оскільки президент рівною мірою є представником як усієї країни, так і населення різних штатів.

Термін повноважень президента – б років, одна і та сама особа може необмежено переобиратися на президентський пост.

Президент Індії наділений значними повноваженнями: є складовою парламенту; формально призначає прем'єр-міністра і міністрів; призначає губернаторів штатів; може розпустити Народну палату; має право видавати укази, що мають силу закону; мав правом оголошувати надзвичайне становище; у разі кризової ситуації може ввести пряме президентське правління в штатах; має право оголошувати надзвичайне становище у сфері фінансів; відіграє значну роль у законодавчому процесі (законодавча ініціатива, вето).

Президент несе відповідальність у формі імпічменту. Будь-яка палата може розпочати цей процес резолюцією, прийнятою не менш як 1/4 частиною її членів і підписаною ними. На основі цієї резолюції палата або сама проводить розслідування, або віддає про це розпорядження іншим органам. Після цього палата більшістю голосів формулює звинувачення. Воно передається іншій палаті для вирішення питання про імпічмент шляхом голосування. Усунення президента з посади здійснюється резолюцією будь-якої палати, якою представлено сформульоване звинувачення, більшістю у 2/3 загальної кількості її членів.

Віце-президента на такий самий термін обирає колегія виборщиків, що складається із членів палат парламенту. Віце-президент заміщує президента у разі його тимчасової відсутності і хвороби, головує у верхній палаті парламенту.

Реально виконавчу владу здійснює Рада міністрів, ядром якої є Кабінет міністрів. Згідно із законом міністри зобов'язані бути депутатами однієї з палат парламенту або принаймні бути обраними через півроку після призначення. Кабінет і Раду міністрів очолює прем'єрміністр. Його, а також міністрів призначає президент. При цьому кандидатури обумовлені розкладом політичних сил і партій у нижній палаті. Через це за всю історію незалежної Індії не було випадків вотуму недовіри уряду. Крім колективної відповідальності уряду перед нижньою палатою, Конституцією передбачено індивідуальну відповідальність міністрів перед президентом. Але глава держави має право усунути міністра з посади лише за порадою прем'єр-міністра.

Уряд Індії складається в 50–60 осіб (міністрів та інших посадовців). Найскладніші питання вирішує Кабінет міністрів – вужча колегія ("президія") Ради міністрів. Очолює уряд прем'єр-міністр, яким стає лідер партії, що перемогла на виборах в Народну палату. Він же формує склад уряду, до якого входять, як правило, вищі функціонери партії, що перемогла, але з урахуванням того, щоб в уряді було якомога більше членів від різних штатів, національностей, релігійних, мовних та інших груп. Тому за складом уряд є дуже строкатим. За вказівкою прем'єр-міністра президент призначає міністрів. Уряд представляється парламенту і просить про довіру, яка висловлюється шляхом голосування. Уряд і прем'єр-міністр фактично очолюють виконавчу владу в країні.

Прем'єр-міністр виконує виняткову роль у житті країни. У 50-ті, 60-ті, 70-ті роки XX ст. в Індії спостерігався феномен концентрації величезної влади в руках прем'єр-міністра (незважаючи на те, що Індія – парламентарна республіка з інститутами державної влади, що демократично обираються). Індію часто називали "суперпрем'єрміністеріальною" республікою. Прем'єр-міністр займав свій пост довгі роки, суміщував декілька постів, єдиновладно керував країною, володів майже диктаторською харизмою і фактично передавав владу в спадок.

15.5. Індійський федералізм

За формою державного устрою Індія – федеральна держава. До реформи 1956 р. штати представляли колишні князівства.

Спочатку за Конституцією 1950 р. поділ Індії на штати ґрунтувався на територіальному принципі без урахування національної специфіки і мови. Самі штати не були рівноправними.

У результаті прийняття Закону про реорганізацію штатів 1956 р. і подальших змін Конституції відбулася реформа федерації, і штати за територіальним принципом було ліквідовано, а замість них створено штати за національним і мовним принципами, причому головним критерієм створення штату була територія, населення якої розмовляло однією (іноді двома) мовою; усім штатам було надано рівні права, утворено союзні території під управлінням центру і з меншими, ніж у штату, правами.

Сьогодні до складу індійської федерації входять: 24 штати, 7 союзних територій, штат з особливим правовим статусом Джамму і Кашмір.

Адміністративно-територіальний устрій враховує національно-лінгвістичну ознаку.

Конституція країни допускає можливість під час надзвичайної обстановки ухвалення президентом повноважень уряду конкретного штату і передання за його рішенням повноважень законодавчого органу штатові федеральному парламенту. Таким чином, Індія є централізованою федерацією, в якій штати не мають суверенітету, хоч і створюють власні законодавчі органи. Законодавчі збори в більшості штатів складаються з двох палат. За винятком штату Джамму і Кашмір штати не мають своєї конституції і громадянства. У федеральному парламенті штати мають від 1 до 34 представників.

Конституція Індії детально розмежовує повноваження між Індійським Союзом, з одного боку і штатами і союзними територіями – з другого. Основний обсяг повноважень належить союзному центру, і лише деякі повноваження – суб'єктам федерації. До сфери виключної компетенції федерації ("союзний перелік") належать 97 питань з багатьма підпитаннями: закордонні справи, оборона, зовнішня торгівля, банківська справа, пошта і телеграф, залізниці тощо. Сумісна {або спільна) компетенція (тобто така, що збігається, конкурує) включає 47 питань: кримінальний і цивільний процес, шлюб і процес, договірне і трудове законодавство та ін. Виключна компетенція штату охоплює 66 питань: громадський порядок, поліція, в'язниці, освіта, охорона здоров'я, промисловість, сільське господарство тощо.

З питань федеральної компетенції штати не мають права видавати нормативні акти та іншим шляхом втручатися в цю сферу. У сфері конкуруючої компетенції закон штату діє лише в тому разі, якщо з цього питання немає федерального закону; якщо він є, то має пріоритет. У своїх галузях штати діють самостійно, але федерація за рішенням верхньої палати федерального парламенту, прийнятому 2/3 голосів, може віднести до своєї компетенції будь-яке питання, віднесене Конституцією до сфери виключного законодавства штатів.

Статус штату в Індії характеризується вельми скороченими повноваженнями порівняно з іншими федеральними державами. Індійські штати не мають своєї конституції (виняток, підкреслимо, – Джамму і Кашмір). На відміну від інших федерацій в Індії не передбачено подвійного громадянства, тобто штати не мають власного громадянства.

Влада в штаті належить губернаторам, які не обираються населенням, а призначаються на п'ятирічний термін президентом Індії. Губернатором може бути громадянин, що досяг 35 років; він не має права посідати інших оплачуваних посад, не може бути членом парламенту Індії або членом легіслатури штату.

Крім губернатора органами влади в кожному штаті є законодавчі збори (легіслатура), що складаються з однієї або двох палат, і уряд штату. Губернатор зобов'язаний призначати лідера партії, що має більшість у легіслатурі штату, суддів окружних судів. Судову систему в штаті очолює високий (вищий) суд штату, члени якого призначаються президентом Індії.

Виконавча влада в штатах формально належить губернаторам, яких призначає президент, але фактично її здійснюють уряди – Ради міністрів на чолі з головними міністрами. У Конституції задекларовано, що у разі конкуренції між федеральним законом і законом штату пріоритет належить федеральному закону.

Крім штатів до складу федерації входять в союзних територій. Це дрібні острови в Індійському океані, інші невеликі райони в континентальній Індії, як правило, колишні португальські колонії. На чолі союзної території стоїть управляючий, який призначається президентом країни. Союзна територія може мати свою легіслатуру й уряд.

Особливий статус в індійській федерації має штат Джамму і Кашмір. Джамму і Кашмір – найпівнічніший штат Індії, де проживає велика кількість мусульман. Цей штат – предмет територіальної суперечки між Індією і Пакистаном, який також претендує на цей штат і окупував частину його території. Штат користується широкою автономією, має власну Конституцію, жителі штату мають як федеральне громадянство, так і громадянство штату.

Штати не мають права на вихід з Індійського Союзу, але ряд штатів – Джамму і Кашмір,

Пенджаб (на півночі країни) і Тамілнад (на півдні) – активно прагнуть цього, що періодично підриває стабільність в Індії.

Контрольні запитання і завдання

1. 
   Коли і за яких умов було прийнято індійську Конституцію?
   
2. 
   Назвіть особливості індійського державного і конституційного будівництва.
   
3. 
   Опишіть коло повноважень президента Індії.
   
4. 
   Якими є порядок формування, структура і повноваження парламенту Індії?
   
5. 
   Як функціонує уряд Індії?