Філософія лекції. Курс лекцій Запоріжжя 2009
 Скачать 1.01 Mb.
|
|
некласичний, посткласичний, постмодерн. Для нього характерна тенденція до послаблення віри в науку і раціональність, посилення ірраціоналістичних тенденцій, формування концепції людини як істоти, що керується у своїй поведінці не тільки і не стільки розумом, свідомістю, скільки почуттями, ірраціональною волею, підсвідомими бажаннями тощо. Це не означає, що філософія взагалі відмовляється від ідеї раціональності. Ірраціоналістична тенденція сучасної філософії відносна, вона проявляється лише у порівнянні з попереднім періодом ХVII – початку ХІХ ст., коли значна більшість видатних мислителів вірили в те, що людство завдяки розуму й розвитку науки невпинно рухається до кращого, більш багатого, щасливого й освіченого стану, що людина за своєю природою розумна і добра: слід лише звільнити її від невігластва, забобонів і передсудів, і вона владнає своє життя згідно з ідеалами розуму, добра і краси. Ці рожеві очікування були зруйновані у ХІХ – ХХ століттях. З усе більшою очевидністю виявляється, що науково-технічний і економічний прогрес несуть з собою не лише позитивні (такі, як зростання добробуту населення), але й негативні наслідки:
Варто згадати тут пророцтво видатного німецького поета й мислителя кінця ХVIII ст. Гете: “Людство стане ще більш кмітливим і вченим, але не кращим і щасливішим.” Виникає все більше сумнівів у тому, чи є справді раціональним (тобто розумним) той інструментально-технічний “раціоналізм”, який домінує у сучасній західній цивілізації? В традиційному, гуманістичному смислі розумність означала насамперед здатність людини до життя в гармонії з самим собою, світом та іншими людьми. Схоже, що в цьому смислі сучасна людина не стала більш розумною, аніж її предки. Сучасний “раціоналізм” є абсолютизацією однієї, інструментально-технічної функції розуму за рахунок занедбання його етичного аспекту. Такий інструментально-технічний “раціоналізм” надзвичайно збільшив владу людини над природою, але при цьому людина втратила контроль за своїм власним життям. Вона не стала щасливою і постала перед загрозою самознищення. Зворотнім боком інструментально-технічного “раціоналізму” став ірраціоналізм, що поширився у ХІХ-ХХ ст. у суспільному житті й філософії. (Його попередників можна зустріти і у ХVIII ст., – наприклад, в філософії Руссо.) Ірраціоналізм являв собою бунт проти сучасної цивілізації і раціональності, був виявом прагнення до більш “природного” стану. Його пропагандисти відкидали раціональні аспекти людської мотивації і, натомість, звеличували нераціональні: волю, емоції, інтуїцію, натхнення тощо. Разом з тим, ірраціоналізм ХІХ-ХХ століть поділяв характерні вади інструментально-технічного “раціоналізму”: відкидання етичного бачення людського буття, культ сили, влади, панування. В філософії найбільш яскравим виразником цієї тенденції був Ніцше. В політичному житті ірраціоналізм найбільш повно втілився в тоталітарних фашистських режимах. Хоча ці режими і були результатом бунту проти сучасної цивілізації, у своїй практиці вони не лише не усунули її недоліків, а довели їх до крайньої межі. Можемо зауважити, що інструментально-технічний “раціоналізм” насправді зовсім не є раціональним (розумним) у гуманістичному смислі, що він насправді є ірраціональним культом науки і техніки – сцієнтизмом. Тому найбільш радикальні політичні прояви інструментально-технічного “раціоналізму” та ірраціоналізму виявилися дуже подібними: комуністичний і фашистський тоталітарні режими були ворогами-близнюками. Відповідно до цих процесів, змінюється бачення людини: філософи ХІХ-ХХ століть все менш схильні розглядати розумність як визначальну рису людини. З точки зору багатьох із них, людина зовсім не відповідає тій родовій назві, яку вона собі привласнила – homo sapiens, “людина розумна”. Раціональність є в людині лише чимось зовнішнім, поверховим; за нею приховується більш глибинне ірраціональне. Цю ідею виразно сформулював напочатку ХІХ ст. Артур Шопенгауер, який доводив, що першоосновою буття і людини є ірраціональна воля. Її підхопив і опоетизував Ніцше. В цьому ж контексті перебуває теорія Зігмунда Фрейда, про те, що в основі людської мотивації лежить підсвідома ірраціональна мотивація (яку Фрейд ототожнював насамперед з сексуальністю), яка витісняється у підсвідому і трансформується, перетворюється (сублімується) під тиском вимог культури. Інший філософ ХХ століття, Е.Морен визначав людину терміном sapiens-demens – розумний безумець. З огляду на сказане вище, які наші перспективи? Очевидно, що ірраціоналістичний бунт проти розуму і науки не може вирішити проблем сучасної цивілізації. Ми вже не зможемо, навіть якби хотіли, повернутися до стану десь до ХІХ століття. Так само не вирішує проблем і протилежний підхід – намагання підпорядкувати суспільне життя і економічну діяльність тотальному централізованому “науковому” управлінню. Досвід ХХ століття яскраво засвідчив на практиці, що обидва ці нібито протилежні підходи – представлені фашистським і комуністичним тоталітарними режимами – виявилися не лише неспроможним усунути вади сучасної цивілізації, а навпаки – довели ці вади до крайньої межі. Життя сучасного населення землі, кількість якого, порівняно з ХVIII ст., в багато разів зросла може підтримуватися тільки завдяки сучасній ринковій економіці, розвиненій техніці й технології, поділу праці й спеціалізації. Відмова від раціональності може обернутися лише катастрофою. Але й панування у сучасному суспільстві інструментально-технічної “раціональності”, хоч і більш повільними темпами, веде до того ж результату. Тому чимало філософів ХХ століття наголошують на потребі відродження раціональності (розумності) у більш широкому, гуманістичному, етичному смислі. Не відмовляючись від наукових і технічних досягнень інструментально-технічної раціональності, їх необхідно поставити під контроль етично орієнтованого розуму. Цьому сприяють нові філософські теорії розвитку наукового знання. Зокрема, варто звернути увагу на концепцію Карла Поппера. Поппер піддав гострій критиці панівну у ХІХ – ХХ століттях позитивістську концепцію наукової раціональності з її претензіями на досягнення точного, безсумнівного і, в перспективі, всеохопного знання про природу, людину і суспільство. Натомість, він сформулював власну концепцію, критичний раціоналізм, яка наголошує на тому, що:
Ми не повинні претендувати на володіння істиною. Ми – шукачі, а не володарі істини: “Чим більше й глибше ми поринаємо у вивчення світу, тим більш усвідомленим і точним стає наше знання про те, чого ми не знаємо. Наше знання може бути лише скінченним, в той час як наше невігластво необхідно мусить бути нескінченним. Нам усім корисно пам’ятати, що хоча ми сильно відрізняємося в тому малому, що ми знаємо, в нашому нескінченному невігластві ми усі рівні.”109 Необхідно відмовитися від панівної серед науковців і філософів-позитивістів ідеології “сцієнтизму” – віри в те, що методи і пояснювальні принципи, які виявляються продуктивними у царині природничих наук, дають відповідь на будь-яке значуще питання, що людина і суспільство повинні досліджуватися тими ж методами. Видатний економіст і філософ ХХ століття Фрідріх фон Гаєк характеризував сцієнтизм як “позицію, звичайно ж, ненаукову, яка передбачає механічне й некритичне перенесення деякого способу мислення, що склався в одній царині, на зовсім інші. На відміну від наукового, сцієнтистський погляд не є неупередженим, – навпаки, це дуже упереджений підхід, який ще до розгляду свого предмета претендує на точне знання того, у який спосіб його досліджувати.” Сцієнтизм – це лише “рабська імітація методу і мови науки”, – на відміну від науки як діяльності, для якої головним є дух неупередженого дослідження.110 (Карл Поппер вважав необхідним уточнити: правильніше було б говорити про “імітацію того, що дехто помилково вважає методом і мовою науки”.111) Зрештою, усе це виводить нас на головну проблему: розуміння людиною самої себе. У ХІХ-ХХ століттях, внаслідок надмірного захоплення досягненнями природничих наук і тією владою, які вони давали над природою, панівним стало розуміння людини крізь призму концепцій природничих наук: як органічної машини, комп’ютера чи високорозвиненої мавпи. Людина втратила розуміння самої себе як істоти, наділеної внутрішнім, духовним виміром: як істоти що мислить, емоційно переживає власне буття-у-світі, шукає відповіді на моральні питання і питання про сенс власного життя. Очевидно, вади сучасної цивілізації можливо подолати лише якщо людина навчиться розуміти сама себе... “Пізнай себе!” – гасло, яким керувалися у своїй філософській діяльності “батьки” європейської та української філософських традицій, Сократ і Григорій Сковорода, є для сучасної людини і сучасної філософії актуальним, як ніколи. 2. Релігійно-філософська традиція Китаю Філософія в Китаї виникає приблизно в VІ-V ст. до н.е. Її головні напрямки: Даосизм. Засновником цього вчення був філософ VІ-V ст. до н.е. Лао-цзи; у IV-III ст. до н.е. його розвивав Чжуан-цзи. Головне поняття цієї філософії – Дао, що означає шлях. Дао – це шлях людини і усього світу, загальна основа і закон буття космосу. Людина має осягнути цей закон і жити відповідно до нього. Слідувати Дао означає жити в гармонії зі світом. Одна з головних ідей, яку сповідуває даосизм діяльне недіяння -утримання від грубого втручання, спроб перетворення дійсності за власними бажаннями (характерна для західної цивілізації ідея підкорення природи і технічного перетворення дійсності), і, натомість, намагання осягнути власну логіку навколишнього світу і діяти в гармонії з нею. Важливою ідеєю даосизму є гармонія чоловічого і жіночого начал – янь та інь. Сексуальні стосунки в культурі даосизму є не лише актом чуттєвої насолоди і умовою продовження роду, а й засобом подолання роздвоєності світу, єднання з Дао і знаходження безсмертя. Конфуціанство виникло на межі VI-V cт. до н.е. Засновник конфуціанства Кун-фу-цзи, в латинізованій формі – Конфуцій. Головна ідея – пошана до звичаїв, предків, начальства. Відносини в державі мисляться за зразком сім’ї: підлеглий повинен шанувати і слухатися начальника як син батька, а добрий начальник повинен піклуватися про підлеглих як батько про своїх дітей. Головний об’єкт вшанування в даосизмі – Небо, що є водночас природним і духовним началом. Конфуціанство стало офіційною релігією Китаю. Імператор Китаю був проголошений сином Неба і батьком усіх китайців. Патерналізм (від pater – батько), який культивувався конфуціанством, зберігає своє значення і в сучасному комуністичному Китаї. В період між V та ІІ ст. до н.е. в Китаї існував також ряд інших філософських шкіл, але після перетворення конфуціанства на офіційну релігію їх розвиток припинився. 3. Релігійно-філософська традиція Індії Індійська релігійно-філософська традиція походить від міфології арійських племен, яка оформилася у двох головних письмових джерелах:
У середині І тисячоліття до н.е. в Індії виникає велика кількість релігійно-філософських шкіл, частина з яких (санкх’я, йога, ньяя, вайшешика, міманса-веданта) визнають авторитет Вед, а частина (джайнізм, чарвака-локаята, буддизм) не визнавали сакрального ведичного знання. Ці вчення представляють доволі різноманітний спектр ідей, в них можна знайти зародки усіх основних напрямків філософської думки. Проте це початкове багатство філософських ідей не здобуло подальшого розвитку, як на Заході. В подальшому на основі цих шкіл сформувалися два впливові релігійно-філософські напрямки – індуїзм та буддизм. Для релігії індуїзму характерна віра в |