Філософія лекції. Курс лекцій Запоріжжя 2009
 Скачать 1.01 Mb.
|
|
Що є релігією Здається, всі релігії мають такі спільні особливості. У релігіях є низка символів, котрі викликають почуття благоговіння або пошани і пов'язані з РИТУАЛАМИ або церемоніями (такими, як служби в церкві), в яких беруть участь громади віруючих. Деякі з цих складових потребують певного уточнення. Незалежно від присутності чи відсутності богів у релігійній вірі, у ній практично завжди існують істоти або об'єкти, що вселяють почуття благоговіння чи подиву. Наприклад, у деяких релігіях люди вірять не у персоналізованих богів, а в «божественну силу». В інших релігіях існують постаті, котрі не є богами, проте викликають почуття благоговіння (скажімо, Будда або Конфуцій). Ритуали, пов'язані з релігією, дуже різноманітні. Ритуальні акти можуть включати молитву, декламацію, спів, споживання певних видів їжі (або утримання від цього), піст у визначені дні тощо. Оскільки ритуальні акти орієнтовані на релігійні символи, вони переважно розглядаються як щось цілком відмінне від звичаїв і процедур повсякденного життя. Запалення свічки на честь бога або з метою його умиротворення за своєю значимістю відрізняється від аналогічної дії, що робиться задля освітлення. Релігійні ритуали часто виконуються в усамітненні, проте у всіх релігіях існують колективні церемонії за участю віруючих. Регулярні церемонії зазвичай відбуваються у спеціальних місцях – церквах, храмах або церемоніальних майданчиках. Існування колективних церемоній переважно розглядається соціологами як один із головних чинників, що відмежовують релігію від магії...”18 Відповідно, Ґіденс дає таке визначення: “Релігія – комплекс вірувань, якого дотримуються члени громади, символи якого сприймаються з відчуттям побожності або подиву, разом з ритуальними церемоніями, в яких беруть участь члени громади”19. Таке розуміння є загальноприйнятим в соціології і релігієзнавстві і охоплює увесь спектр тих культових систем, які звичайно називають релігіями. В цьому смислі релігійним світоглядом може бути назване будь-яке світоглядне вчення, яке фактично стало основою відповідної системи колективних культових практик. Це цілком може бути вчення, яке за своїм походженням є філософським, – як це і мало місце у випадку даосизму, конфуціанства, буддизму. Проте, оскільки ми розглядаємо як визначальну властивість філософського світогляду його особистісний характер, активну участь розуму людини у виробленні її власного світогляду, то світогляд переважної більшості прибічників цих вчень не є філософським. Для переважної більшості з них вірування, яких вини дотримуються, не є результатом власних світоглядних пошуків, міркувань, дослідження різних точок зору на світоглядні проблеми. Вони приймають те або інше вчення на віру, некритично, догматично, покладаючись на релігійні авторитети, а не на власний розум. Мігель де Унамуно так характеризує релігійну віру: “віра – …це скоріше довіра до особи, яка нас у чомусь запевняє, а не раціональне визнання якогось теоретичного принципу. На місце об’єктивного елемента пізнання віра ставить особистий. Ми віримо не чомусь, а скоріше комусь, хто нам щось обіцяє або нас у чомусь переконує. Ми віримо особистості і Богу. ...віра ... не є теоретичним пізнанням або раціональним визнанням істини... “Віра – це внутрішнє смирення або визнання духовної влади Бога, безпосереднє послушання...” Так говорить Сіберг. …слово “віра” передбачає довіру, підкорення чужій волі, особі. ...Таким чином, ми віримо в того, хто говорить нам істину, в того, хто вселяє в нас надію; а не прямо і безпосередньо в саму по собі істину або в саму по собі надію.”20 Хоча Унамуно й говорить про довіру Богу і визнання духовної влади Бога, насправді релігійна віра є довірою до тих і визнанням духовної влади тих, хто говорить від імені Бога. Адже переважна більшість віруючих не отримують безпосередньо одкровення істини і накази від Бога. На таке безпосереднє спілкування з Богом претендують лише ті, хто вважають себе релігійними пророками, а не звичайні віруючі. Релігійні організації, як правило, вимагають від віруючих такого безумовного прийняття на віру, замість випробування розумом. Тому поняття релігії як системи організованих колективних культових практик тісно пов’язане з догматизмом. Догматизм, у свою чергу, є протилежністю філософського підходу до світоглядної проблематики. Сучасний англійський філософ С.Лоу так характеризує відмінність між філософією та релігією: “Одна з особливостей філософії, що відрізняє її від релігії, полягає у тому, що філософія являє собою, по суті, раціональне заняття. Філософи прагнуть обґрунтувати свої відповіді на згадані вище питання. Хоча релігія також пропонує відповіді, вона далеко не завжди намагається навести розумні підстави для визнання цих відповідей. Її відповіді часто обґрунтовуються посиланням на авторитет, який приймається на віру. У цих випадках філософія та релігія розходяться. ...Спитайте мене, звідки взявся Всесвіт, і я можу висловити припущення, що він був створений величезним жовтим бананом на ім’я Дафі. Звичайно, дуже важко навести якісь підстави на підтримку такої відповіді. В західній традиції так склалося, що ніхто не зацікавиться всерйоз чиєюсь філософською точкою зору, якщо її автор не здатний якось виправдати її. Якщо я не зможу навести розумних доводів на підтримку того, що Всесвіт був створений величезним жовтим бананом на ім’я Дафі, то жоден філософ не сприйме мене всерйоз. І буде цілковито правий.”21 Додам від себе, що релігійний підхід до світоглядних питань можна порівняти з позицією людини, яка заявляє, що Всесвіт був створений величезним жовтим бананом на ім’я Дафі, і на підтвердження цього посилається на авторитет самого Дафі, який нібито відкрив їй або іншим людям цю істину. 6. До питання про основні історичні типи світогляду У вітчизняній філософській літературі, зокрема, у більшості підручників, які ви можете знайти, за традицією, що тягнеться з радянських часів, прийнято розрізняти три основні історичні форми або типи світогляду – міфологічний, релігійний і філософський. Сучасні українські підручники з філософії так пояснюють підстави для цієї типологізації: “У своєму формуванні та розвитку світогляд пройшов певні історичні етапи, що дало підстави виділити три історичні його типи: міфологічний, релігійний, філософський”22; “...спинимося на найзагальніших типах світогляду, які називають його історичними типами. Це міфологічний, релігійний, філософський світогляди. Вони дістали таку назву тому, що виникали в історичній послідовності один за одним, хоча в сучасному світі вони співіснують і взаємодіють між собою.”23 Отже, типологія, яку ми розглядаємо, і поняття історичних типів передбачають історичну послідовність, в якій релігійний світогляд нібито виникає після міфологічного, а філософський – після релігійного. Але чи справді має місце така послідовність? На це питання непросто відповісти “з ходу” – через багатозначність понять релігії і релігійного світогляду. А проте, розглянувши наведені вище основні значення цих понять, ми побачимо, що яке б з них ми не взяли, ми не отримаємо вказаної історичної послідовності. Розрізнення цих трьох “історичних типів” не ґрунтується на якомусь чітко сформульованому принципі, логічному критерії розмежування (характеристика кожного з означених типів світогляду є складною й неоднозначною, різні автори наголошують на різних аспектах тощо). Звідки ж походить така типологія і чому вона досі збереглася майже в усіх сучасних українських підручниках? На мою думку, ця типологія і саме поняття “історичних типів” є пережитком радянської ідеологічно навантаженої філософії. Проте це ідеологічне навантаження приховане; на перший погляд здається, що розрізнення між міфологічним, релігійним і філософським типами світогляду не має ніякого відношення до марксистської ідеології. Крім того, міфологічний, релігійний і філософський типи світогляду дійсно існують і були або є дуже поширеними, так що їх можна в якомусь смислі назвати основними. Було б дурницею це заперечувати. Але ці типи не утворюють єдиної типології: вони не лежать у єдиній логічній площині, визначаються різними критеріями і не утворюють тієї історичної послідовності, яка передбачається поняттям “основних історичних типів”. Тут штучно поєднані і змішані різні типології, такі як релігійний - атеїстичний (політеїстичний - монотеїстичний - атеїстичний), філософський - догматичний. Очевидно, теза про зв’язок концепції “трьох основних історичних типів світогляду” та марксистської ідеології потребує пояснення і обґрунтування. Якщо ми звернемось до історії західної цивілізації, то можемо виділити два великі історичні періоди, для яких було характерне домінування двох різних світоглядів:
Подібний перехід можемо побачити і за межами християнської цивілізації. Ще до виникнення християнства подібний шлях розвитку пройшли релігійні уявлення єврейських племен, результатом чого стала сучасна релігія іудаїзму. Пізніше відбулася ще одна подібна релігійна революція, яку за масштабами можна порівняти зі становленням християнства, – виникнення й розповсюдження мусульманської релігії. Згідно з ідеологією марксизму-ленінізму, а також як відображення характерних для останніх століть історії західної цивілізації тенденцій до поступового послаблення впливу релігії, передбачалося, що в майбутньому релігію має витіснити атеїстична філософія, що ґрунтується на наукових засадах. Вчення про три основні історичні типи світогляду відображає цю (частково реальну, частково очікувану) послідовність історичних світоглядних революцій: поняття міфологічного світогляду відповідає періоду політеїзму, поняття релігійного світогляду – монотеїзму, поняття філософського світогляду – очікуваному майбутньому періоду панування наукового атеїзму. Проте це передбачення не здійснилося. ХХ століття засвідчило крах сподівань на формування й перемогу науково-філософського світогляду. Вчення, які претендували на цю роль (насамперед, марксизм) виявилися хибними й далекими від справжньої науковості. Усе більше й більше філософів приходили до висновку, що більшість найважливіших світоглядних питань в принципі не можуть бути вирішені науковими методами і мусять залишатися дискусійними. Насправді, відношення між міфологією, релігією та філософією набагато складніші й неоднозначніші, аніж це передбачалося марксистською схемою трьох основних історичних типів. Наскільки ми можемо довідатися про найдавнішу історію людства міфологія завжди співіснувала в єдності з релігією і була світоглядною основою давніх (політеїстичних) релігійних культів. Приблизно в VI ст. до н.е. в трьох великих цивілізаціях – Китаї, Індії та Греції традиційні примітивні релігії переживають кризу. Як відповідь на цю кризу, виникають численні філософські вчення. Пізніше виникають релігії нового типу, які частково зберігають міфологічну основу, а частково засвоюють і пристосовують до своїх потреб філософські ідеї. Інколи філософські вчення стають основою цих нових релігій – як у випадку конфуціанства й буддизму, які можуть розглядатися і як філософія, і як релігія. Нові релігії, здобувши вплив у суспільстві і офіційне визнання з боку влади, зупиняють вільний розвиток філософської думки. Після кількох століть вільного розвитку, філософська думка в усіх трьох великих давніх цивілізаціях була підпорядкована панівній релігії, роз’ясненню, обґрунтуванню й захисту її положень. В Китаї й Індії філософська думка так і не вивільнилася з-під влади релігії. В західній цивілізації після понад тисячі років такого підпорядкування, періоду Середньовіччя, коли, за відомою характеристикою, філософія була служницею богослов’я, внаслідок розвитку природничих наук і релігійного розколу, спричиненого Реформацією, філософія поступово знову набула самостійності. Незважаючи на значне послаблення впливу релігії у західній цивілізації протягом кількох останніх століть, немає підстав говорити про витіснення релігійного світогляду філософським. Скоріше, слід говорити про витіснення релігійного світогляду еклектикою – сумішшю різнорідних світоглядних ідей, що походять з різних джерел – різних релігій, ЗМІ, науки тощо. Філософський світогляд у сучасному світі, як і будь-коли в минулому, залишається рідкістю. 7. Філософія і наука Чи є філософія наукою? На це питання не існує однозначної відповіді, оскільки не існує однозначного розуміння того, що таке наука, які є критерії науковості, що відокремлюють науку від ненауки. Існують загальновизнані наукові дисципліни, до яких відносяться, з одного боку, природничі науки (фізика, хімія, біологія), з іншого, формальні, логіко-математичні (формальна логіка, алгебра, геометрія). Складніша ситуація з дисциплінами гуманітарно-суспільного напрямку. Лише економічна наука здобула більш-менш міцне визнання в якості наукової дисципліни, завдяки тому, що має справу з кількісно вимірюваними (у грошових одиницях) показниками людської діяльності. Хоча за принципами побудови вона досить суттєво відрізняється як від природничих, так і від логіко-математичних дисциплін. Що стосується таких дисциплін як психологія та соціологія, то на даний момент вони являють собою щось дуже неоднорідне, позбавлене чіткої логічної структури – суміш емпіричних (досвідних) даних, статистики, малопродуктивних квазіприродничих (побудованих за зразком природничих наук) теорій, філософських теорій про людину і суспільство з описом можливостей і практики їх застосування у відношенні до психічних та суспільних проблем. Філософію можна назвати “матір’ю” усіх наук у тому смислі, що на ранньому етапі розвитку раціонального пізнання не було звичної для нас спеціалізації на окремі наукові дисципліни, а всі набуті раціональним шляхом знання й теорії утворювали єдине ціле, яке називали філософією. Поступово розвиток пізнання приводив до виокремлення і відокремлення від філософії найбільш логічно розроблених теоретичних систем (наук, таких як математика, фізика, хімія) з притаманними їм спеціальними методами дослідження. В сфері відання філософії залишалися проблеми, які не піддаються розв’язанню методами цих наук. Філософію об’єднує з загальновизнаними науками її раціональний характер: певна теорія може бути всерйоз сприйнята науковою спільнотою лише якщо вона раціонально обґрунтована, якщо на її користь наведено солідні аргументи. Подібно до наукових, філософські ідеї й теорії виникають і розвиваються як результат раціональної критики побутових уявлень та попередніх філософських теорій. Проте в інших аспектах філософія суттєво відрізняється від таких взірцевих наукових дисциплін як фізика, хімія чи геометрія. Насамперед, вона відрізняється характером тих питань, які для неї властиві. Ісая Берлін в есе “Призначення філософії” поділяє всі питання, на які люди шукають відповіді, на три групи (“корзини”): 1) питання, відповіді на які можуть бути знайдені за допомогою упорядкованого спостереження й експерименту; з деякими застереженнями сюди ж відносяться й питання про події, що відбувалися в минулому (оскільки наше знання про них ґрунтується на свідченнях очевидців), – царина емпіричних (насамперед, природничих) та історичних наук; 2) питання, “визначені в термінах заданих систем аксіом, встановлених правил висновування тощо”, відповідь на які “може бути отримана через коректне, заздалегідь встановлене застосування цих правил”, – царина формальних наук (логіки й математики); 3) питання, які не належать до жодної з перших двох груп, – філософські (≡світоглядні) питання. Перші два типи питань відрізняються за методами, які застосовуються для пошуку відповідей на них: відповіді на математичні питання не можуть бути отримані через спостереження, а відповіді на емпіричні проблеми – засобами чистих розрахунків. Проте між ними є дещо спільне: вони ніби містять в собі “вбудовану техніку для пошуку відповідей на них”: ми знаємо де шукати відповідь, що надає одним відповідям правдоподібність, а іншим – ні, які методи будуть відповідати питанню, а які ні. Для світоглядних питань не існує таких методів. На відміну від емпіричних та формальних питань, такі питання як "Що таке час?", "Що таке число?", "В чому смисл життя людини на Землі?", "Як можливе знання фактів минулого, які вже відійшли – відійшли куди?", "Чи справді усі люди браття?" не містять в собі “вказівок на шляхи, на яких мають бути знайдені відповіді”.24 Філософія не дає готового знання, яке можна просто заучити й застосовувати. Кожне філософське питання є дискусійним, різні філософи дають на нього різні відповіді. Людина, яка вивчає філософію, мусить досліджувати й оцінювати аргументи прибічників різних точок зору, шукати власні аргументи і формувати власну позицію. Філософія потребує самостійного мислення і допомагає людині розвинути навички такого мислення. Тим самим філософія допомагає людині стати повноцінною особистістю, здатною раціонально формувати власну точку зору, а не приймати на віру погляди оточуючих людей чи “авторитетів”, – індивідом, що займає і відстоює власну позицію, а не пливе за течією. 8. Основні розділи філософії |