Філософія лекції. Курс лекцій Запоріжжя 2009
Скачать 1.01 Mb.
|
Онтологія – міркування про устрій буття, першооснови і загальну структуру дійсності Філософська теорія пізнання або розвитку наукового знання – гносеологія (гр.) або епістемологія (лат.). Вживання того або іншого слова в основному визначається національною традицією. У вітчизняній філософській літературі частіше вживається слово ‘гносеологія’; у перекладній літературі з англійської чи французької мов – ‘епістемологія’. Токож поняття ‘епістемологія’ частіше вживається у відношенні до теорій розвитку наукового знання. Практична філософія – міркування про те, як людина має жити й чинити, в чому суть доброго життя. При цьому поняття ‘добре’ поєднує в собі два значення: ‘щасливе’ й ‘доброчесне’. Якщо ці два значення розділити, то отримаємо два підрозділи: – евдемонологія – міркування про те, що потрібно для щастя, – філософія моралі. У близькому значенні вживається також поняття аксіологія – міркування про цінності, їх природу, дослідження ціннісних орієнтацій людини. Філософська антропологія – міркування про природу, сутність людини, її призначення, сенс життя та смерті. Соціальна або політична філософія – міркування про людину як соціальну істоту, що формується у суспільстві, у взаємодії-спілкуванні з іншими людьми, про відношення між людиною і суспільством та державою, про вади й переваги різних суспільних устроїв, про суспільні ідеали тощо. 9. Основні етапи світоглядного розвитку західної цивілізації В розвитку філософії, а також і в європейській історії в цілому, виділяють такі основні етапи: 1. Античність (≈ VI cт. до н.е – IV cт. н.е.) – вважається, що головним предметом філософського осмислення в цей період є Всесвіт, космос (тому часто говорять про космоцентризм Античної філософії), хоча античні філософи приділяли багато уваги й іншим проблемам, – зокрема, моральним і політичним. 2. Середньовіччя (≈ IV – ХIV cт.), пов’язаний з домінуванням християнської релігії, яка підпорядковує собі філософію. Становище філософії в цей період характеризується висловом: “Філософія – служниця теології”. Головною темою філософських роздумів в цей період є Бог (теоцентризм). 3. Перехідний період (ХIV – ХVIІ cт.), пов’язаний з Відродженням і Реформацією. Відродження (Ренесанс) – культурний рух (ХIV – ХVI cт.), для якого характерне намагання відродити філософські й мистецькі традиції Античності. В центрі філософії цього періоду перебуває людина та природа. 4. Реформація – релігійний рух ХVI – ХVIІ ст. за ‘повернення до витоків’, очищення християнського віровчення, спрямований проти католицької Церкви, авторитету Папи Римського і священнослужителів. Реформація підірвала світоглядну монополію і політичний вплив католицької Церкви, внаслідок чого (всупереч намірам лідерів Реформації) політика, суспільне життя, наука й філософія звільнилися з-під релігійної влади, стали світськими. 5. Новий час (модерн) (≈ ХVI – ХІХ cт.) – в центрі уваги філософії перебувають проблеми наукового пізнання, опанування з його допомогою природи, наукового переустрою суспільного життя. 6. Сучасний, посткласичний (некласичний) період, який часто називають постмодерн (з ХІХ cт.). Для цього періоду характерне зростання скепсису щодо можливостей науки й розуму, критика домінування у сучасній цивілізації техніки, організації, бюрократії, інструментального мислення. В крайніх випадках ця тенденція переходить в намагання взагалі відкинути раціоналізм (віру в розум, від лат. ratio – розум) і сучасну цивілізацію. Натомість, у сучасній філософії зростає вага орієнтації на інші форми духовності – мистецтво, релігію тощо. В центр філософських роздумів повертається людина не лише як раціональна істота (homo sapiens – людина розумна), але й як істота, наділена іншими духовними здатностями – волею, чуттєвістю, здатністю до емоційного переживання власного буття-у-світі та відносин з іншими людьми, релігійно-сакрального ставлення до дійсності тощо. Лекції 2-3. Формування основ західної філософії в античних Греції та Римі План
1. Давньогрецька натурфілософія і зародження раціонально-критичної традиції Філософія виникає приблизно у VI столітті до н.е. водночас у трьох великих цивілізаціях – Греції, Китаї та Індії. Оскільки наш курс філософії досить короткий, то ми зупинимося лише на філософії давньої Греції, що започаткувала європейську філософську традицію. Перші грецькі філософи цікавилися, насамперед, природою, намагалися зрозуміти устрій природи і пояснити зміни, які відбуваються в ній, – тому їх називають натурфілософами. Більшість з цих філософів (за виключенням Демокріта) представляють період розвитку античної філософії, закінчення якого пов’язують з іменем Сократа, тому їх називають також досократиками. Першим філософом вважається Фалес з Мілету (≈630-560 рр. до н.е.), відомий тим, що стверджував: “Усе є вода”. Розглянемо, в чому полягав внесок давньогрецьких натурфілософів у розвиток уявлень про світ. 1.1. Відхід від міфологічного способу розуміння світу Як вже говорилося на попередній лекції, давньогрецькі натурфілософи намагалися дати природне пояснення природним явищам. Вони відійшли від міфологічного способу розуміння природи (пояснення природних явищ діями богів і духів), і, натомість, намагалися зрозуміти устрій природи, зрозуміти природу з самої себе, побачити її внутрішні закономірності, її логос. У віршах давньогрецького поета-філософа Ксенофана (≈570-480 рр. до н.е.) знаходимо пряму критику міфологічних уявлень про богів. Ксенофан висловлює думку, що люди “створюють” богів за власною подобою: Ефіопи [малюють богів] ... чорними й з приплюснутими носами, Фракійці – рудими й блакитноокими... Якби мали руки бики та леви чи коні, Щоб малювати руками, творити скульптуру, як люди, Коні тоді на конів, а бики на биків подібних Малювали б богів і тіла їх ваяли б, Точно такими, як кожного власна подоба. 1.2. Формування і розвиток уявлень про матерію Перша ідея, з допомогою якої давньогрецькі натурфілосоофи, мілетці, намагалися зрозуміти устрій природи – ідея про те, що в усіх змінах у природі є щось незмінне – першоречовина, субстанція, яка зберігається, змінюючи свої форми. Ця ідея характерна насамперед для філософів з Мілету (іонійська школа) – Фалеса, Анаксімандра та Анаксімена. Фалес, який вважається засновником філософії, знаменитий насамперед вченням про те, що усе є вода – вода є першоречовиною, субстанцією, з якої усе утворюється і на яку усе перетворюється. Це вчення можна вважати першим, примітивним вченням про матерію. При розгляді вчень філософів важливо не стільки те, що вони вчили, скільки те, як вони мислили. Тож поставимо питання: чому Фалес вважав, що першоосновою, з якої усе виникає і на яку усе перетворюється, є вода? Як він міг дійти до такого висновку? Мабуть, на цю думку його наштовхнули такі спостереження: по-перше, вода є необхідною для життя – вона ніби перетворюється на частини живих організмів; по-друге, у випадку води ми можемо наочно спостерігати перетворення на речовини з зовсім іншими якостями – з, одного боку, на тверду речовину, лід, з іншого – на газ, пару; також ми можемо спостерігати як багато речовин розчиняються у воді – ніби перетворюються на воду. Учень Фалеса, Анаксімандр (≈610-546 рр. до н.е.) запропонував іншу ідею першоречовини. За його вченням, першоречовина, з якої все виникає і на яку усе перетворюється, не є ані водою, ані якоюсь іншою відомою речовиною. Анаксімандр називав цю першоречовину “апейрон”, що означає безмежне і невизначене. Чому Анаксімандру могла не сподобатися ідея про те, що усе є вода? І навіщо йому сподобалося придумувати якийсь незрозумілий апейрон? Давайте поміркуємо. Припустимо що будь-яка речовина може перетворюватися на воду, а вода – на будь-яку речовину. В такому разі дерево або залізо може перетворитися на воду, а вода – на будь яку речовину. Але ж це означає, що дерево, або залізо може перетворитися на будь-яку речовину. І, у свою чергу, будь-яка речовина може перетворитися на дерево або залізо. Це означає, що будь-яка речовина може перетворитися на будь-яку іншу речовину. Тобто, у нас немає раціональних підстав вважати саме воду, а не якусь іншу речовину, першоречовиною. Першоречовина не може бути якоюсь конкретною речовиною. Першоречовина, субстанція, яка, змінюючи свої форми, стає то водою, то деревом, то залізом, сама не є ані водою, ані деревом, ані залізом. “Апейрон” Анаксімандра є безпосереднім аналогом сучасного поняття матерії – так само як і матерія, “апейрон” є абстракцією, яка не є жодною конкретною речовиною, але водночас представляє кожну з них, а також виражає ідею про взаємну перетворюваність різних речовин. Ще один філософ з Мілету, учень Фалеса й Анаксімандра Анаксімен (≈585-525 р. до н.е.) вважав, що першоречовиною, з якої усе виникає, є повітря: усі речі – це не що інше, як згущене повітря. Геракліт з Ефесу (≈540-480 рр. до н.е.) вважав, що першоречовиною, з якої все утворюється і в яку все переходить, є вогонь. Це вчення тісно пов’язане з вченням Геракліта про зміни, яке ми розглянемо дещо пізніше. Емпедокл (≈494-434 рр. до н.е.) із Сицилії не погодився з ідеєю єдиної першоречовини. Він вважав, що першоречовин має бути кілька, тому що неможливо пояснити величезну багатоманітність речовин і їх властивостей, виходячи з якоїсь однієї. В той же час це легко зробити, якщо розглядати усі речовини як суміші, комбінації кількох “чистих”, базових речовин в різних пропорціях, – подібно до того, як сучасна наука зводить усю нескінченну багатоманітність кольорів до комбінації трьох базових кольорів – синього, зеленого та червоного. За вченням Емпедокла, існує чотири першоречовини: вода, вогонь, земля і повітря, – а усі інші речовини утворюються в результаті поєднання цих першоречовин у різних пропорціях. Більш складне вчення про будову речовин висловив Анаксагор (500-428 р. до н.е.). Він вважав, що кожна речовина, навіть у своїй найменшій кількості, містить в собі деяку кількість часточок усіх інших речовин. Навіть у найкрихітнішій частинці будь-якої речовини є щось від усього. Ю. Гордер пояснює цю теорію аналогіями з сучасної науки: “За допомогою сучасної лазерної техніки можна скласти так звану «голограму». Якщо голограма, яка зображує автомобіль, трісне, ми однаково побачимо зображення цілого автомобіля, навіть якщо вціліє один лише фрагмент, скажімо бампер. Тому що кожна найменша часточка голограми містить увесь мотив. Так само збудований наш організм. Якщо з пальця зняти клітину шкіри, то клітинне ядро міститиме не тільки інформацію про те, як виглядає моя шкіра, але й які в мене очі, скільки пальців і якої форми пальці, якого кольору волосся тощо. Кожнісінька клітинка тіла містить детальний опис інших клітин, з яких складається наш організм. Ось це і є «щось з усього» в кожній окремій клітині. Цілість міститься в кожній найменшій частці. Анаксагор називав ці найкрихітніші складові, котрі мають «щось з усього», «зернами» або «зародками». Анаксагор також припускав існування своєрідної сили, яка «упорядковує» частинки і творить тварин і людей, квіти і дерева. Цю силу він називав «духом» або «розумом».”25 Найвищим досягненням давньогрецької натурфілософії вважається атомістичне вчення Левкіппа та Демокріта. Левкіпп (про якого невідомо майже нічого, крім того, що він начебто був вчителем Демокріта; історики філософії взагалі непевні, чи він існував) та Демокріт (≈460-370 р. до н.е.) висунули теорію про те, що усе складається з атомів – дуже маленьких, невидимих і неподільних елементів, які відрізняються один від одного формою та кольором, і є суцільними, не мають у собі порожнечі. Демокріту своїй теорії спирався, мабуть, на таке міркування: ми знаємо, що речі можна ділити на частини, – аж до дуже маленьких, ледве видимих або й невидимих частин. Очевидно, має бути якась межа цьому поділу – тому логічно припустити, що існують найменші, далі вже неподільні частинки, і що ці частинки настільки малі, що їх неможливо побачити. Можливість поділу тіла Демокріт пов’язував з наявністю порожнечі всередині нього, наявністю якоїсь відстані між частинками. Тому найменші частинки, щоб бути неподільними, повинні бути суцільними, не містити у собі цієї порожнечі; він вважав, що за такої умови вони будуть абсолютно твердими, – такими, що ніяка сила не зможе їх розділити. 1.3. Космологічні вчення Фалеса і Анаксімандра Фалес вважав, що Земля є плоскою, має форму кола, підтримується водою і плаває подібно до корабля, а землетруси пояснював тим, що Земля качається на хвилях. Це вчення виходить зі здогадок, аналогій (землетрус – хвилі), міркувань симетрії (форма кола – фігури, усі точки якої рівно віддалені від центру), а також з головної ідеї Фалеса, про те, що вода є першоречовиною, першоосновою буття. Анаксімандр заперечував цю ідею і вважав, що Земля – тіло, яке ніщо не тримає і яке залишається на місці внаслідок симетричного розташування по відношенню до усіх тіл космосу. Він також вважав, що Земля має форму барабана, має дві поверхні. Чому Анаксімандр не прийняв ідею Фалеса про те, що Земля є плоскою і плаває по воді? Ймовірно, він міркував так: якщо Земля тримається на воді, то на чому тримається вода? Якщо ми скажемо, що вода тримається на чомусь, то на чому тримається це щось? (Згадаймо інше подібне давнє уявлення: Земля стоїть на трьох слонах, слони – на черепасі. А черепаха?) Очевидно, спосіб пояснення, який вимагає до нескінченності вводити усе нові й нові підпірки, є незадовільним, тому від самої ідеї підпірок треба відмовитися. Отже, краще припустити, що Земля не має підпірок, вона вільно тримається у космосі. Ідея про симетричний устрій космосу вводиться Анаксімандром, щоб пояснити стійкість, нерухомість Землі: щоб Земля рухалася в якомусь напрямку, потрібна якась причина, якась відмінність між тим, що є в цьому напрямку, і тим, що є в протилежному напрямку. Якщо ж такої відмінності немає, то немає і причин для руху. Отже, Земля нерухома тому, що космічні тіла, які знаходяться по один її бік, ніби врівноважують космічні тіла, що знаходяться по інший бік. Як зауважує Карл Поппер, це теорія Анаксімандра виявляється гідним подиву передбаченням теорії гравітації Ньютона, яка виникла через більш як дві тисячі років. Ідея, що Земля має форму барабана, породжена тими ж міркуваннями симетрії: якщо є одна поверхня Землі, то має бути й інша, точно така ж сама. Карл Поппер відзначає, що міркування симетрії логічно мали б привести Анаксімандра до ідеї про те, що Земля має форму кулі, але цьому, очевидно, завадив повсякденний досвід, який нібито з очевидністю свідчить про те, що поверхня Землі є плоскою. Це показує, що абстрактні міркування, які не спираються на досвід, нерідко приводять до кращих, більш близьких до істини ідей, ніж міркування, які спираються на безпосередній досвід, очевидність, видимість. 1.4. Проблема змін Одна з головних проблем, яка цікавила давньогрецьких натурфілософів – це проблема змін. По відношенню до цієї проблеми було сформульовано дві протилежні точки зору. Одна з них належить Геракліту, інша – Парменіду. Як уже говорилося вище, Геракліт вважав першоречовиною, з якої усе виникає і на яку усе перетворюється, вогонь: “цей світ – ... не створений ніким із богів ... був, є і завжди буде вічно живим вогнем, який мірно спалахує і згасає”; “усі речі перетворюються на вогонь, а вогонь – на всі речі, подібно до того, як товари обмінюються на золото, а золото – на товари”. Чому вогонь? Тому що вогонь найкраще представляє головну ідею філософії Геракліта: ніщо не є незмінним, усе постійно змінюється, “усе тече”; навіть речі, які видаються нам незмінними (наприклад, залізо чи каміння), постійно (хоча, можливо, й дуже повільно, непомітно для нас) “згорають”. Усі ці зміни відбуваються згідно з законом, розумом, логосом, що панує у Всесвіті, – його пізнання і є метою філософа. Знамените висловлювання Геракліта: “Не можна двічі увійти в ту саму річку”. Чому не можна? Мабуть, кожний із нас багато разів заходив у Дніпро. Але, як стверджував Геракліт, кожного наступного разу це вже була не та сама річка, і ми самі були вже не ті: і річка, й ми самі за цей час змінилися. Один з учнів Геракліта пішов ще далі. Він стверджував: що не можна навіть один раз увійти в ту саму річку: адже поки ми входимо в неї, і ми й річка змінюємося. Геракліт також створив вчення про єдність протилежностей – діалектику: згідно з цим вченням світ складається з протилежностей (як лук і стріла, день і ніч, мир і війна, добро і зло), які утворюють єдність і ведуть між собою боротьбу: саме ця боротьба і веде до змін. Сучасник Геракліта, Парменід (≈540-480 рр. до н.е.) вважав, що нічого не змінюється, що буття є незмінним і суцільним – у ньому немає порожнечі. Ця теорія видається на перший погляд безглуздою, адже усі ми бачимо зміни, які постійно відбуваються навколо нас. Проте Парменід логічно обґрунтував свою теорію; він доводив, що зміни неможливі, бо ідея змін суперечить розуму; тому видимі зміни – це ілюзія. |