Філософія лекції. Курс лекцій Запоріжжя 2009
 Скачать 1.01 Mb.
|
|
Критика теорії Платона про світ ідей Теорія Платона про світ ідей породжує серйозні проблеми. 1) Проблема “досконалого бруду” Ідеї (форми) в філософії Платона виконують водночас пізнавальну та нормативну функцію. З одного боку, вони є предметом пізнання. З іншого боку, вони є зразком досконалості, свого роду ідеалом, тим, чим повинні бути речі. Наприклад, досконалий кінь – це кінь, що точно відповідає вічній і незмінній ідеї коня, досконала держава – така, що відповідає вічній і незмінній ідеї держави тощо. Кінь є тим кращим, чим більше він схожий на взірець-ідею коня, а держава – на взірець-ідею держави. Таке змішування ідеї й ідеалу приводить до дивних висновків. Адже як бути з поняттями, які означають щось погане? Якщо кожній множині речей відповідає своя ідея, то має існувати, наприклад, ідея бруду – взірець бруду, досконалий бруд. Має існувати ідея-взірець злочинця. Але ж злочинець – це людина. Тож яка людина-злочинець є кращою – та, що найбільше схожа на взірець людини (досконала людина) чи та, що найбільше схожа на взірець злочинця (досконалий злочинець)? 2) Проблема множення ідей до нескінченності Існує деяка множина речей. Цій множині відповідає ідея цих речей. Разом ця множина та її ідея утворюють нову множину. Отже, має існувати ідея, що відповідає цій новій множині. Але ця ідея разом з множиною, яку вона представляє, утворює нову множину, якій має відповідати нова ідея – і так далі до нескінченності. Цікаво, що сам Платон був цілком свідомий цих проблем і сформулював їх у одному зі своїх пізніх діалогів – “Парменід”. Сформулював – і залишив без будь-якого розв’язання. Чи був правий Платон? Чи дійсно існує світ вічних і незмінних умоглядних ідей – на відміну від світу плинних чуттєвих речей? І чи пізнання є лише пригадуванням вже відомого? На мою думку, Платон не зовсім помилявся. Світ ідей існує. Але світ ідей – це не якась містична реальність, в якій душа людини перебувала до її народження. Світ ідей – це мова як система понять та значень. Про те, що таке дерево, що значить “червоний” чи “квадратний”, що таке краса, добро і справедливість ми дійсно дізнаємося не зі спостереження над речами. Ми навчаємося використовувати ці поняття, розуміти (більш або менш ясно) їх значення, засвоюючи мову, у спілкуванні з іншими людьми, в процесі мовної практики. Ми спостерігаємо не за самими речами, а за тим, як люди навколо нас застосовують певні поняття до певних речей, – і навчаємося робити це самі. 5. Філософія як пошук істини і філософія як знання Нагадаємо, що слово “філософія”, в буквальному перекладі з грецької означає “любов до мудрості” (філо – любов, софіа – мудрість). Отже, якщо слідувати за цим початковим значенням, то філософ – це той, хто любить мудрість, займатися філософією – це любити мудрість. Зразком такого любителя мудрості може слугувати Сократ – невтомний дослідник, шукач істини, який відмовляється від претензій на володіння істиною, говорить про те, що майже нічого не знає, що справді мудрим є тільки Бог, а єдина мудрість, доступна людині – це знання про те, наскільки мало вона знає. Проте, багато філософів і їх послідовників ототожнювали філософію не лише з “любов’ю до мудрості”, але й із самою мудрістю, з володінням мудрістю, знанням або надійним методом його здобуття. Цю позицію представляє, зокрема, Платон, з його протиставленням філософа-мудреця, який володіє істинним знанням, та звичайних (“печерних”) людей, які задовольняються ненадійними гадками і приймають тіні реальності за саму реальність. Звернемо увагу на відношення між двома рядами понять: любов до мудрості – мудрість пошук істини – володіння істиною мислення – знання, наука. На перший погляд, здається, що поняття в лівій і правій частині мусять бути пов’язані як процес і результат цього процесу. Переважна більшість видатних філософів минулого вважали, що філософський процес має знайти своє завершення у певному філософському вченні, філософській системі, яка являтиме собою достовірне знання про дійсність. Це і є розуміння філософії як найзагальнішої, всеохопної науки, науки наук. Таке розуміння домінувало в історії філософії до ХХ століття. При цьому більшість його прибічників не вважали, що філософія вже є такою наукою. Вони вважали, що філософія ще не є, але має стати такою наукою. Вони намагалися створити таку науку і, найчастіше, пропонували у цій якості своє власне філософське вчення. Дві з половиною тисячі років філософських пошуків так і не привели до створення такої науки. Багато філософів висловлювали таку претензію, проте їм не вдалося переконати у своїй правоті інших філософів. В останні століття все більше філософів приходять до висновку про нездійсненність класичного (платонівського) ідеалу філософії як науки наук, про те, що філософія не є і не може бути володінням істиною, а є і має бути нескінченним процесом пошуку істини. Від Платона ми повертаємося до Сократа. Ці два способи розуміння призначення філософії мають важливі суспільні, політичні наслідки, у чому можна переконатися, порівнявши “Апологію Сократа” та “Державу” (зокрема, “Міф про печеру” Платона). Ми не знаємо точно, як ставився Сократ до демократії, проте його ставлення до людей, як воно виражається в його філософській діяльності, є демократичним. Сократ не протиставляє філософа іншим людям; він не вважає себе мудрецем; він нічого не навчає; він відмовляється від претензій на володіння істиною і лише намагається підштовхнути інших людей до пошуку істини про суть доброго життя і допомогти їм у цьому пошуку. Позиція Платона – зовсім інша. Як відзначає Карл Поппер, у Платона “філософ – це не самовідданий шукач мудрості, а її гордий носій. Він – учена людина, мудрець.”37 Філософ Платона – це мудрець, просвітлений, який радикально відділений від решти людей (“печерних людей”). Лише філософи можуть побачити дійсність якою вона насправді є, у світлі розуму й ідеї Блага. Інші люди живуть у світі тіней і приймають ці тіні за справжню реальність. З трагедії Сократа Платон зробив висновок: марно підштовхувати звичайних людей до пошуку істини, до світла розуму – вони не можуть і не хочуть туди йти; і той, хто, подібно до Сократа, намагається їх спонукати до цього, викликає гнів і роздратування і наражається на смертельну небезпеку. Разом з тим, суспільство, держава, мають бути облаштовані у світлі розуму, істинного знання, доступного лише філософам. Філософи – це еліта, яка має правити державою, – адже вони володіють істиною, знанням про ідею держави, про те, якою має бути держава. Правителі-філософи ідеальної держави Платона знають, які ідеї є корисними для суспільства, а які шкідливими. Вони встановлюють в релігії ті ідеї (уявлення про богів), які є корисними, і не мають допускати інших ідей, – адже вони є шкідливими для держави. Тому свобода думки як право сповідувати світоглядні (релігійні) ідеї, які не схвалені владою, в ідеальній державі Платона не допускається. Той, хто сповідує такі ідеї, є небезпечним, завдає шкоди суспільству, – а цього не слід допускати. Тому інакомислення прирівнюється Платоном до злочину – тяжкого злочину, який карається смертю, якщо не вдається примусити єретика відмовитися від своїх хибних поглядів. Парадоксально, але поштовхом для філософських пошуків Платона, що привели його до такого тоталітарного ідеалу, була трагедія Сократа, – людини, яка й була таким єретиком. Сократа засудили до смертної кари афінські громадяни, демос, як людину, що сповідує погляди, шкідливі для суспільства (що не вірить у богів, які визнаються Афінською державою, або сповідує якихось інших богів). Але Сократ протягом багатьох років, до старості, мав можливість вільно сповідувати свої погляди і на суді мав можливість вільно, перед усіма громадянами, захищати свою позицію. Платон, якого трагедія Сократа, разом з іншими мотивами, зробила ворогом демократії, пропонує, натомість, устрій, за якого єретики, подібні до Сократа, взагалі не мали б змоги ані сповідувати свої погляди у бесідах зі своїми співгромадянами, ані публічно (на суді) їх захищати. Тому, мабуть, має певну рацію Карл Поппер, який розцінює політичну філософію Платона як зраду Сократа: “Подивившись на “Апологію Сократа” та “Критона”, як на Сократову останню волю, і, порівнявши цей його заповіт з Платоновим заповітом – “Законами”, важко винести інше судження. Сократ був приречений, але його смерть не входила до намірів ініціаторів процесу. Платонові “Закони” виправили цей недолік. Він холоднокровно і ретельно розробляє теорію інквізиції. Вільна думка, критика політичних інституцій, навчання молоді нових ідей, спроби запровадити новий релігійний культ чи навіть нові погляди – все це було проголошено непробачними злочинами. У Платоновій державі Сократу ніколи не дозволили б публічно захищати себе. Його, певно, привели б на Нічну раду з метою “зцілення” його хворої душі і, врешті, для її покарання.”38 “Платон вимагає в “Законах” якнайсуворішої кари навіть для найчесніших і найшанованіших людей, якщо їхні уявлення про богів не співпадають з поглядами держави. До їхніх душ має закликати Нічна рада інквізиторів, а якщо вони будуть уперто триматися своїх поглядів чи повторюватимуть нападки, то обвинувачення у непоштивості до богів означатиме смерть. Невже Платон забув, що Сократ наклав головою саме через таке звинувачення?”39 6. Арістотель: філософія “золотої середини” Арістотель здійснив грандіозну систематизацію наявного в його часи знання в усіх сферах. Він залишив після себе величезну кількість праць. На відміну від діалогів Платона, ці праці мають звичний для нас “монологічний” вигляд наукових трактатів. Платон найбільше цікавився математикою – цариною знання, яка має справу не з речами, даними у чуттєвому досвіді, а з ідеальними, теоретичними конструкціями. Адже в природі немає одиниць чи двійок, немає трикутників і кіл, – є лише предмети, що за своєю формою більше або менше наближаються до цих фігур. Очевидно, що така зацікавленість зумовила теорію про те, що ми можемо пізнавати лише ідеї-форми, а не речі, і його теорію пізнання. Пізніше такий філософський підхід, що бачить джерело пізнання не в чуттєвому досвіді, а в розумі, будуть називати раціоналізмом (від ratio – розум). Натомість, Арістотеля більше цікавила природа й усе те, що дано у чуттєвому досвіді. Тому Арістотель наближається до того філософського підходу, який пізніше стали називати емпірицизмом або емпіризмом (від – empirio – досвід). Арістотель був учнем Платона, проте не підтримував його радикальних ідей. Філософію Арістотеля можна розглядати як своєрідний компроміс між ідеями Платона та звичайним здоровим глуздом. Арістотель вважав, що в усьому слід уникати крайнощів і намагатися дотримуватися “золотої середини”. Через це багато дослідників історії філософії вважають його неоригінальним. Зокрема, Арістотель дотримувався більш наближеного до здорового глузду розуміння відношення між формами (ідеями) та речами. Він вважав, що форми не існують окремо від речей в якомусь особливому світі, а є стороною, аспектом, властивістю самих речей. Кожна річ, за Арістотелем, є єдністю форми та матерії. Матерія – це матеріал, з якого утворюються речі. Поняття форми вживається Арістотелем у смислі, більш широкому й невизначеному, порівняно з тим, як розуміємо це слово ми. “Форми” Арістотеля – це не лише форми у нашому розумінні (як, наприклад, кругла, квадратна тощо). У Арістотеля поняття форми представляє сукупність властивостей речі, які роблять її представником певного роду. Наприклад, “форма” курки – це не лише форма її тіла, але й те, що вона лопотить крилами, кудкудаче та несе яйця. Є форми зовнішні та внутрішні. Зокрема, душа людини – це її внутрішня форма. Подібно до Платона, Арістотель вважав, що душа (“форма”) людини складається з трьох частин – рослинної душі, тваринної душі та мислячої душі, при цьому у різних людей переважають різні частини. Арістотель вважав, що існує також три форми щастя: найнижча – життя в розкоші й задоволеннях, середня – життя вільного й відповідального громадянина та вища – філософське мислення-споглядання. Етичне вчення Арістотеля виходить з ідеї про те, що слід завжди намагатися уникати крайнощів та дотримуватися “золотої середини”. Усі чесноти є такими “золотими серединами” між двома крайнощами. Наприклад, боягузтво і безрозсудність є двома протилежними вадами, а хоробрість є “золотої серединою” між ними. “Золотою серединою” між скупістю і марнотратством є щедрість. І так далі. В політичному вченні Арістотель повторює типологію Платона, розрізняючи шість типів державного устрою – три правильні й три неправильні. Проте, у відповідності зі своєю загальною настановою на пошук золотої середини, Арістотель вважав, що найкращою – найбільш стабільною і захищеною від спотворення – формою правління є змішана форма, яка поєднує елементи монархії, аристократії та демократії. Арістотель вчив також, що людина є політичною істотою, вона потребує існування держави для повноцінного життя. Держава виникає з потреби у спілкуванні й дружбі, без задоволення якої людина не може бути щасливою. Арістотель є засновником науки формальної логіки: він сформулював головні правила, за якими з деяких тверджень (засновків) логічно необхідно слідують деякі інші твердження (висновки). Наприклад, з тверджень-засновків “Усі люди смертні” та “Сократ – людина” логічно необхідно слідує твердження-висновок: “Сократ смертний”. Важливою частиною філософії Арістотеля є вчення про чотири типи причин: 1) Для виникнення певного наслідку потрібна певна дія. Арістотель називає це діючою причиною. Наприклад, при виготовленні глечика з глини діючою причиною є праця гончара. Дві наступні причини відповідають вченню про те, що кожна річ є єдністю матерії й форми. 2) Діюча причина викликає певний наслідок лише якщо вона діє на певний матеріал. Арістотель називає це матеріальною причиною. Наприклад, гончар може виготовити глечик з глини, але не з піску. Отже – глина – це матеріальна причина глечика. 3) Формальна причина – це сукупність властивостей речі (її “форма” у описаному вище специфічному розумінні), які роблять можливим виникнення певного наслідку за певної дії. У нашому випадку, властивості глини – це формальні причини глечика. 4) Кінцева (цільова, вмотивована) причина – мета, якій слугує якась річ. Наприклад, цільовою причиною глечика є його властивість використовуватися задля утримання рідини – заради чого він і був виготовлений. Арістотель вважав, що не лише предмети, які створюються людьми, але й усе, що існує, має кінцеву причину, тобто існує заради якоїсь мети. Дощ іде, щоб зростали рослини, а людям і тваринам було що пити. Рослини існують для харчування тварин і людей. Домашня худоба – для виконання господарчих робіт і харчування людей і т.д. Кожна річ прагне реалізувати закладені в ній можливості, здібності – те, що відрізняє її від інших речей, робить її саме цим, а не чимось іншим (наприклад, водою, рослиною, твариною, людиною). Для людини такою здібністю є розум. Тому кінцева мета людини – мислення, вищою формою якого є філософське споглядання. Виходячи з теорії про чотири типи причин Арістотель сформулював теологічне вчення – вчення про Бога, яке пізніше було прийняте середньовічним християнським філософом Томою Аквінським і адаптоване до християнського віровчення. Бог, за Арістотелем, – це досконале, вічне й незмінне буття, яке є дієвою й цільовою причиною усього сущого. Арістотель вважав, що оскільки кожна річ, має дієву й цільову причину, які не містяться в ній самій, то має існувати дієва і цільова причина усього сущого, світу в цілому. Такою метою є Бог. Бог, за Арістотелем, це “першодвигун”, який приводить у рух усе суще. Сам він при цьому залишається непорушним, абсолютно незмінним, адже він – досконале буття, а досконале буття не може змінюватися. Крім того, він є метою усього сущого. Усе суще прагне до Бога, а сам Бог не прагне ні до чого, адже він є досконалим буттям. Зокрема, людина прагне осягнути Бога у філософському мисленні. Слід зауважити, що Бог Арістотеля не зовсім подібний до Бога у християнському розумінні. Він не є особою, яка має волю, а є безособовим досконалим буттям. 7. Елліністична філософія Пізніший період розвитку західної філософії Античності – в давній Греції і давньому Римі називають періодом еллінізму. В підручниках з історії філософії цьому періоду, як правило, приділяється мало уваги, оскільки вважається, що вершини свого розвитку Антична філософія досягла в працях Платона й Арістотеля. Проте, елліністична філософія також представлена багатьма цікавими філософами й філософськими напрямками. Філософія еллінізму має спільні риси, що відрізняють її від класичного періоду, представленого філософією софістів, Сократа, Платона й Арістотеля. Важливі зміни у предметі філософського інтересу були наслідком зміни політичної ситуації. Філософія класичного періоду – від софістів до Арістотеля – створювалася й розвивалася в умовах давньогрецьких міст-держав, полісів, з різними формами політичного устрою, що час від часу змінювалися. Греки цього періоду були громадянами, які приймали активну участь у справах свого міста-держави. Відповідно, одним з головних предметів філософської зацікавленості є політика: форми державного устрою, мистецтво правління, мета держави і громадянина тощо. В філософії еллінізму політична тематика не відіграє важливого значення. (З відомих філософів періоду еллінізму виключення становить один лише Ціцерон – філософ, який, спираючись на політичні ідеї Арістотеля, захищав республіканські установи Риму в період їх занепаду і встановлення імператорської влади.) Така зміна є наслідком того, що давньогрецька система держав-міст (полісів) пішла в небуття, а її місце зайняли великі імперії – спочатку імперія Олександра Македонського, згодом – Римська імперія. (Власне, ця зміна відбулася вже в часи Арістотеля, який був вчителем Олександра Македонського, проте, як зауважує Бертран Рассел, Арістотель дивним чином ніби не помітив цієї зміни політичної ситуації, жодним чином не осмисливши її у своїй філософії). В умовах великих імперій можливості активної участі громадян у політичному житті зникають. Власне, громадяни перестають бути громадянами, а стають підданими імператора. Філософія періоду еллінізму відображає неспроможність впливати на політичні події. Її цікавить не публічне, а приватне життя: способи досягнення особистого щастя, досягнення душевного спокою. Меншою мірою філософів цього періоду цікавили проблеми пізнання. Почнемо з останніх. В елліністичній філософії розвивається теорія пізнання, яку називають |