Філософія лекції. Курс лекцій Запоріжжя 2009
 Скачать 1.01 Mb.
|
|
Аргумент 1. Моральність не може існувати без Бога, бо саме Бог встановлює моральні норми, визначає, що є добром, а що злом. Має існувати якийсь найвищий, безумовний авторитет у питаннях про добро і зло, інакше кожна людина або спільнота людей буде довільно встановлювати для себе цінності, норми й принципи поведінки, і жодна з можливих систем цінностей, норм і принципів поведінки не буде об’єктивно кращою або гіршою за будь-яку іншу. Наприклад, у цьому випадку система цінностей і норм нацизму буде не гіршою за систему цінностей і норм гуманізму. У цьому випадку просто не існує підстав для розрізнення кращого і гіршого, добра і зла. Без Бога усі моральні оцінки стають суб’єктивними, відносними і, по суті, значать не більше ніж звичайні уподобання: мені подобається кава, вам – чай; гуманістам подобається шанувати людей і допомагати їм, нацистам – зневажати, знищувати й поневолювати. Але ніякої об’єктивної, загальнозначущої позиції, з якої слід було б оцінити нацизм як щось погане, а гуманізм як щось добре, не існує. Ми знаємо, що цю позицію називають моральний релятивізм. Моральний релятивізм є руйнівним для моральності. Багато людей – причому не лише віруючих, вважають, що єдиною альтернативою релятивізму є віра в Бога. Контраргумент. Існування Бога не вирішує проблеми. Віра в те, що Бог може за власною волею (довільно) визначати, що є добром, а що злом, – це той же самий моральний релятивізм. Ще Сократ ставив питання про те, що є первинним, а що вторинним: відмінність між добром і злом чи воля богів? Чи добрі вчинки є добрими а погані поганими тому, що боги наказали щось робити, а чогось не робити? Чи навпаки: боги наказали щось робити, а чогось не робити, тому, що одні вчинки є добрими, а інші поганими? Пояснимо це на простому прикладі. В Біблії говориться про те, що Бог дав людям десять заповідей: не вбий, не вкради і т.д. Бог також заповідав людям любити один одного. Усі ми, напевно, погодимося, що любов – це добре, а вбивство і крадіжка – погано. Але зовсім не тому, що так встановив Бог. Уявімо, що Богу раптом заманеться змінити свої заповіді, і він накаже вбивати й красти і заборонить любити. Чи стане від цього вбивство і крадіжка добром, а любов – злом? Навряд чи ми з цим погодимося. Але якщо ми з цим не погоджуємося, то виходить, що добро є добром, а зло – злом незалежно від волі Бога. Бог не встановлює за власним бажанням, що є добром, а що злом. Відмінність між добром і злом не залежить не лише від людських забаганок і уподобань, але й від волі Бога. Резюмуємо цей контраргумент словами Карла Поппера: “Той факт, що Бог чи будь-який інший авторитет наказує мені робити те чи те, не є гарантією, що цей наказ справедливий. Сам я мушу вирішувати, чи приймати норми будь-якого авторитету як (у моральному плані) добрі чи лихі. Бог добрий лише тоді, коли його накази добрі; було б серйозною помилкою – по суті, аморальним прийняттям авторитаризму – казати, що його накази добрі тільки тому, що це його накази...”75. Аргумент 2. Якби не було Бога, то люди не боялися б покарання за погані вчинки, а отже, чинили б, як їм заманеться. Контраргумент. Люди чинять морально і не чинять аморально не тому, що бояться покарання, а тому, що керуються моральною мотивацією – повагою і співчуттям до інших людей, почуттям обов’язку, наказами або докорами сумління тощо. Ще Імануїл Кант доводив, що моральними є лише ті вчинки, які не лише відповідають моральним нормам, але й керуються моральною мотивацією. Лише такі вчинки справді заслуговують на моральне схвалення (хоча вони й не мотивуються бажанням дістати таке схвалення.) Натомість, вчинки, які відповідають моральним нормам, але керуються неморальними мотивами – страхом перед покаранням або бажанням отримати винагороду, – не є моральними і не заслуговують на моральне схвалення. Кант називав такі вчинки легальними. Справді, не можна визнати моральною людину, яка виконує дані в Біблії десять заповідей лише тому, що хоче потрапити до раю і боїться потрапити до пекла, і яка перестала б їх виконувати, якби дізналася, що ані Бога, ані раю, ані пекла не існує. Аргумент 3. Завдяки Богу і релігії ми дізнаємося, що є добром, а що злом. Наші власні здатності морального розуміння дуже недосконалі і ми часто плутаємо добро і зло. Натомість, Бог є Всезнаючим і тому точно знає, що є добром, а що злом. Тому людина потребує божественного морального керівництва, яке вона і знаходить у священних книгах. Контраргумент. Наші моральні уявлення не повинні визначатися авторитетом Бога і релігії. Навпаки, керуючись нашими моральними уявленнями ми мусимо оцінювати накази ‘вищих сил’ або те, що релігія оголошує наказами Бога. Уявіть собі, що вам явилася якась надприродна істота, яка назвала себе Всезнаючим Богом і заявила, що добро полягає у тому, щоб вбивати й красти. Або уявіть собі релігію, в якій є своє Священне Писання (Біблія), нібито дане Всезнаючим і Всеблагим Богом через одкровення; і в цьому Священному Писанні – заповіді типу “Вбий”, “Укради” і т.д. Чи ви повірите, що вбивство і крадіжка є добрими справами? Мабуть, ні. Скоріше, Ви вирішите, що та істота, яка Вам явилася, – зовсім не Всезнаючий Всеблагий Бог; або що та релігія, яка дає такі заповіді – погана релігія. Отже, в наших моральних судженнях ми не можемо покладатися на авторитет Бога і релігії. Навпаки, ми мусимо з допомогою наших моральних суджень оцінювати різні релігії та тих істот, яких ці релігії називають богами або Богом. 2. Зв’язок між моральністю і релігією в філософії Іммануїла Канта Своєрідне бачення зв’язку між моральністю і релігією запропонував Іммануїл Кант. Ми вже говорили про розрізнення Кантом моральної і легальної поведінки. Кант не вважав, що релігія необхідна для моральності, що моральність слідує з релігії. Навпаки, Кант вважав, що моральність первинна і самодостатня (автономна), моральні вимоги неможливо вивести ані з вимог Бога, ані з людських схильностей, ані з суспільних вимог, ані з міркувань корисності і задоволень. Людина дізнається про те, що є добрим, а що поганим, в чому полягає її моральний обов’язок завдяки особливій здатності, яку Кант називав практичним розумом, а ми можемо назвати більш звичним для нас словом – совість. Тим не менше, Кант вважав, що між моральністю та релігією існує суттєвий зв’язок. На його думку, головні релігійні ідеї – віра в Бога та у вічне життя – виражають сподівання, які необхідно породжуються практичним розумом, моральною свідомістю. Не моральність походить від релігії, а навпаки: головні ідеї релігії – від моральності. Кант вважав, що людина не знає і не може знати, чи існує Бог і вічне життя, але моральний розвиток необхідно приводить людину до віри в них. На відміну від звичайного релігійного розуміння, в якому віра ототожнюється з особливим різновидом знання – зі знанням, яке дається людині Богом через одкровення, (одкровенним знанням), – Кант ототожнював віру зі сподіванням. Нагадаю, що Кант виділяв три основні філософські питання: “Що я можу знати?”, “Як я повинен чинити?” і “На що я можу сподіватися?” У своїй найбільш знаменитій праці “Критика чистого розуму”, після ретельного дослідження можливостей людського пізнання і його меж, Кант приходить до висновку, що людина не може знати відповідей на граничні світоглядні питання, – зокрема, питання про існування Бога та вічне життя, а також про те, чи існує свобода, чи є людина якоюсь мірою вільною від природних законів. Натомість, в працях “Критика практичного розуму” та “Релігія з точки зору самого розуму”, Кант доводить, що ці та інші світоглядні (релігійні) ідеї відповідають на питання “На що я можу сподіватися?” у перспективі практичного розуму, моральної свідомості. Моральна свідомість людини потребує цих ідей; можна сказати, що вона вимагає, щоб Бог, свобода і безсмертя існували. Чому це так? На думку Канта, практична (≡моральна) необхідність безсмертя людської душі та існування Бога слідує з ідеї морального призначення людської природи. Необхідна кінцева мета волі, яка керується моральним законом полягає у здійсненні summum bonum (Latin) – найвищого, повного, абсолютного, довершеного блага, яке є повнотою чесноти й щастя. А це здійснення можливе, лише якщо людська душа є безсмертною і Бог існує. Головною складовою найвищого блага (summum bonum) є чеснота. Другою складовою є щастя або, точніше, відповідність між щастям і досконалістю. В ідеї найвищого, довершеного блага (summum bonum) як необхідної мети волі, яка керується моральним законом, чеснота і щастя поєднані у такий спосіб, що визначальна роль належить чесноті: чеснота є верховним благом, а щастя постає як її необхідне, з точки зору практичного (≡морального) розуму, доповнення до довершеного, повного, найвищого блага: “Адже потребувати щастя і бути гідним його, але попри те не бути йому причетним – це аж ніяк не може бути сумісним з досконалим волінням розумної істоти…”76 В  ідношення між найвищим благом, чеснотою і щастям можна виразити у вигляді такої системи рівнянь:найвище благо = досконала чеснота + відповідність між щастям і чеснотою досконала чеснота = верховне благо щастя, що відповідає досконалій чесноті = досконале щастя Оскільки здійснення найвищого блага є необхідною метою волі, що керується моральним законом, найвище благо повинно бути здійсненним. Віра у таку здійсненність є практичною (≡моральною) необхідністю. А оскільки головною, визначальною складовою найвищого блага є довершена чеснота, тобто повна, досконала згода (відповідність, гармонія) з моральним законом, то мета досягнення такої досконалої згоди також повинна бути здійсненною. “Повна ж відповідність волі моральному законові є святість – досконалість, на яку не здатна жодна розумна істота чуттєвого світу в жодний часовий момент свого існування.”77 Отже, маємо “антиномію практичного розуму”: суперечність між вимогою практичного розуму (≡моральної свідомості) та можливостями людини як істоти, що належить до чуттєвого світу. Ця антиномія може бути розв’язана лише якщо ми припустимо безсмертність людської душі: якщо душа безсмертна, реалізація зазначеної вимоги практичного розуму хоча й неможлива в жодний часовий момент існування людини, можлива у вічності – як нескінченний процес наближення до моральної досконалості: “позаяк вона {повна відповідність з моральним законом, моральна досконалість, святість} все ж таки потрібна як практично необхідна, то вона може виступати тільки в прогресі, що йде в нескінченність до тієї повної відповідності...”78 Безсмертя душі – це необхідний постулат чистого практичного розуму – “теоретичне, але, як таке, недоказове положення, оскільки воно невід’ємно притаманне практичному закону, a priori безумовно чинному”.79 Подібним чином, Кант показує практичну необхідність (віри в) існування Бога. Ідея Бога, за Кантом, – це ідея Верховної Істоти, яка є гарантом здійснення, в кінцевому рахунку, у вічності (але не в часі – не в якийсь конкретний, визначений проміжок часу, як, наприклад, час земного життя людини), другої складової ідеї найвищого блага – відповідності між щастям та чеснотою. Існування такої Верховної Істоти (Бога) є гарантією того, що людина отримає стільки щастя, скільки вона заслуговує. Іншими словами, Бог є гарантом справедливості. Здійснення такої справедливості необхідно передбачається практичним розумом в ідеї найвищого блага. Але воно не є необхідним з теоретичної точки зору; більше того, воно не підтверджується досвідом людини як істоти, що належить до чуттєвого світу. В нашому феноменальному досвіді, який завжди обмежений певними часовими рамками, ідея про існування точної відповідності між щастям і чеснотою не знаходить підтвердження. Скоріше, видається, що ця ідея спростовується досвідом – адже ми можемо навести багато прикладів доброчесних людей, які не були щасливими, і недоброчесних людей, які не були нещасними. Щоб усунути цю видиму невідповідність, практичним розумом “постулюється існування якоїсь причини цілої природи, відмінної від неї, що містить підставу цього зв’язку, а саме точної узгодженості щастя з моральністю. ...найвище добро у світі є можливим лише оскільки визнається найголовніша причина природи, яка має каузальність, згідну з моральною налаштованістю”.80 Ідея такої причини – це і є ідея Бога, а каузальність (причинність), згідна з моральною налаштованістю (з моральним законом) – це воля Бога. Отже, необхідність віри в Бога як Верховну істоту, яка є причиною світу, – це необхідність (з моральної точки зору) вірити (≡сподіватися), що, всупереч видимості протилежного, дійсність влаштована розумно – у такий спосіб, що усі несправедливості (невідповідності між щастям і чеснотою), які можна спостерігати на будь-якому обмеженому часовому відрізку, є тимчасовими і будуть усунуті у вічності існування людської душі; що чеснота зрештою отримає належну винагороду (у цьому чи іншому житті), а злочин буде покарано з усією суворістю, якої вимагає справедливість. Ще раз наголошу: в філософії Канта віра не є знанням, вона ототожнюється з надією. Ми можемо сподіватися на безсмертя душі і справедливий світовий устрій (який уособлюється Богом). Ця надія відповідає моральній свідомості і надає їй смислу. Але ми не знаємо, чи душа безсмертна і чи існує Бог. Саме це незнання і робить можливою людську свободу і моральну мотивацію. Якби ми знали про існування Бога, то моральна мотивація була б подавлена легальною (страхом покарання і бажанням отримати винагороду): “Якщо людській природі призначено прагнути до найвищого добра, то й міра її пізнавальних спроможностей... має вважатися відповідною до цієї мети. ...припустімо, що природа наділила нас тією здатністю проникливості або просвітленістю, якою ми раді були б володіти або якою ми справді, як уявляють деякі, володіємо, – яким би був, за всією правдоподібністю, наслідок цього? …замість суперечки, яку тепер моральному налаштуванню доводиться вести зі схильностями й у якій після декількох поразок усе ж таки має бути поступово здобуто моральну силу душі, в нас перед очима ненастанно стояли б Бог і вічність у їх грізній величі… Порушення закону, звісно, було б уникнене, повеліване ним виконувалося б, та позаяк налаштованість, з якої повинні діятися вчинки, не може бути вселена жодним велінням, а стимул до діяльності тут завжди під рукою й притому зовнішній, отже, розум не потребує спершу напружено працювати, збираючи сили для опору схильностям за допомогою живого уявлення про гідність закону, – то більшість законослухняних вчинків діялося б зі страху, лише небагато – з надії й геть жоден – з почуття обов’язку, а моральної вартості вчинків, до чого-бо єдино зводиться вся вартість особи й навіть цілого світу в очах найвищої мудрості, тоді зовсім не існувало б. Таким чином, поведінка людей ... перетворилася б на голий механізм, де, як у маріонетковій виставі, усі добре жестикулюють, але в фігурах немає життя. А що в нас це влаштовано цілком інакше, і ми за всього напруження нашого розуму маємо тільки дуже темне й непевне бачення майбутнього, а світоправитель дозволяє нам тільки здогадуватися про його існування та його велич, але не дозволяє нам цього бачити або ясно довести, натомість моральний закон всередині нас, нічого не обіцяючи нам з певністю й нічим не погрожуючи, вимагає від нас безкорисливої поваги, хоча, втім, тільки тоді, коли ця повага стає діяльною й панівною, дозволяє нам через це зазирнути, і то лише мигцем, у царство Надчуттєвого, – то може мати місце істинно етична, віддана безпосередньо законові налаштованість, і розумне створіння може стати гідним причетності до найвищого добра, відповідної моральній вартості своєї особи, а не лише своїм учинкам. Отже, і тут могло б бути слушним те, чого нас поза тим достатньо вчить дослідження природи й людини, – що незглибима мудрість, завдяки якій мі існуємо, є не менше гідна поваги в тому, чого вона нам відмовила, як у тому, чим вона нас наділила.”81 ****** Можемо зауважити, що навіть якщо дотримуватися усіх суттєвих засновків і способів аргументації Канта, деякі висновки, які він робить, не є логічно необхідними. Це стосується, зокрема, ідеї персонального Бога та висновку про те, що християнство є найбільш повним, адекватним вираженням вимог практичного розуму. На нашу думку, аргументація Канта цілком сумісна, наприклад, зі східною релігійною традицією в її імперсональному варіанті, і за своєю логікою ближча до неї. Насамперед, звернемо увагу на те, що Кант у своїй філософії не робить якісного, принципового розрізнення між земним життям людини і її життям після смерті (як це робить християнство та інші релігії біблійної традиції). І те й інше мислиться однаково, – як процес, в якому людина, будучи морально недосконалою істотою, може і має нескінченно наближатися до моральної досконалості. Якщо в релігіях біблійної традиції (зокрема, у християнстві) вічне життя після смерті мислиться як мета земного життя і як досягнення найвищого блага, перебування у ньому (а не процес наближення до нього), то в перспективі філософії Канта смисл і характер потойбічного життя є, в принципі, таким же самим, як і смисл і характер земного життя, – відмінності можуть бути лише у ступені (ступені наближення до найвищого блага). Таке бачення, очевидно, набагато ближче до віри в реінкарнації, аніж до християнської (або мусульманської) віри у вічне блаженство в раю. Не менш важливе розходження між філософією Канта і християнським віровченням ми можемо виявити, якщо спробуємо уважно дослідити питання: чим, в перспективі цієї філософії, є Бог? З точки зору Канта, Бог цілковито зводиться до причинності, що відповідає моральному закону й є необхідною умовою реалізації справедливості (відповідності між щастям і доброчесністю) у вічності. Цей Бог позбавлений головної персоналістичної ознаки – свободи дії, можливості діяти так або інакше. Бог як буття, чия воля-причинність цілковито відповідає моральному закону, меті здійснення найвищого блага в принципі не може воліти й діяти інакше, аніж у такий спосіб, що якнайкраще відповідає меті здійснення цього блага. Якби він міг воліти й діяти інакше, то це означало б, що його воля-причинність не відповідає цілковито моральному закону і його кінцевій меті (здійснення найвищого блага). Але філософія Канта цілковито виключає таку можливість, бо в ній ідея Бога слідує з ідей морального закону й найвищого блага і цілковито підпорядкована цим ідеям. Тому Бог Канта цілковито позбавлений свободи вибору. Бог Канта не може за власним бажанням карати й милувати грішників, наділяти чи не наділяти їх благодаттю, не може найменшою мірою керуватися почуттям (хоч би й любові), – усі його воління й дії необхідно мають відповідати виключно моральному закону й тій єдиній меті, заради якої ми й припустили його існування, – меті забезпечення справедливості, винагородження доброчесності (способу життя, що керується моральним законом) й покарання злочину. Отже, на мою думку, кантівське уявлення про Бога досить далеке від християнського персоналістичного уявлення про Бога. Скоріше, воно відповідає одному з головних понять східної релігійної традиції – поняттю карми, що мислиться (як Бог у Канта) не як особа чи жива істота, а саме як причинність, що відповідає моральному закону. Кант писав, що одним з найважливіших досягнень його критичної філософії є те, що вона визначила межі для розуму і зберегла місце для віри. А проте, Кант був дуже далеким від позицій “нормального” віруючого, який некритично, догматично, на віру приймає вчення Церкви. Щоб правильно зрозуміти позицію Канта, слід співставити два важливі положення його філософії:
“Нормальний” віруючий розглядає віру як знання – особливий вид знання, даний самим Богом – одкровення. Звідси – догматизм, намагання позбутися сумніву, релігійна нетерпимість і фанатизм. Натомість, для Канта поняття віри, по суті, тотожне з поняттям надії (яка природно поєднується з сумнівом). Ми не знаємо, чи існує Бог, свобода і безсмертя душі, але ми можемо сподіватися на їх існування – і така надія відповідає потребам моральної свідомості. На відміну від “нормальних” віруючих, Кант вважав, що релігія є вторинною по відношенню до моральності, що положення релігії слідують з моральних ідей, а не навпаки. З релігійної точки зору, необхідність виконання певних правил поведінки визначається тим фактом, що ці правила встановлені Богом. З точки зору Канта, моральні норми є самодостатніми, а віра (≡надія) в існування Бога і безсмертя людської душі є похідною від моральної свідомості. 3. Релігійна екзистенційна філософія Сьорена К’єркегора Датський філософ Сьйорен К’єркегор (1813-1855) в молодості дуже ретельно вивчав філософію Гегеля аж поки усвідомив, що вона байдужа до конкретної живої людини, приносить її в жертву філософським абстракціям. Зрештою, це властиво для усієї класичної філософської традиції: вона цікавиться світобудовою, але забуває про живу людину, індивіда, що переживає своє власне буття. К’єркегор намагається повернути філософію до людини. “Предмет його досліджень – не навколишній світ, а саме людське існування, вибір життєвого шляху, його смисл.” Але для цього традиційні для форми філософських трактатів і наукоподібних систем малопридатні. “К’єркегор – скоріше письменник, аніж академічний філософ”82 – він висловлює свої роздуми про людське буття, пошуки його смислу у вільній формі есе, щоденників, художніх творів. Це стало характерним для всього напрямку, основоположником якого вважається С.Кьєркегор – екзистенційної філософії, до якого зараховують таких філософів ХІХ-ХХ ст. (більшість з яких водночас були письменниками) як Ф.Достоєвський, Ф.Ніцше, М.де Унамуно, Х.Ортега-і-Гассет, М.Бердяєв, Л.Шестов, Ж.-П.Сартр, А.Камю, М.Мерло-Понті, М.Хайдеггер, К.Ясперс, Г.Марсель. Гегелівській діалектиці абстрактних понять К’єркегор протиставляє |