Методичні вказівки до семінарських занять І самостійної роботи студентів із курсу "історія україни"

• Название: Методичні вказівки до семінарських занять І самостійної роботи студентів із курсу "історія україни"
• Анкор: metodichni_vkazivki_2010.doc
• Дата: 17.06.2018
• Размер: 466 Kb.
• Имя файла: metodichni_vkazivki_2010.doc
• Тип: Методичні вказівки; #20414
• страница: 5 из 7

План

1. Центральна Рада та її Універсали.

2. Гетьманат П. Скоропадського. Характер та особливості влади.

3. Директорія. Політика, причини падіння.

4. Відновлення радянської влади в Україні та її політика в 1919–1920 рр.
Розкриття першого питання доцільно почати з зазначення того, що після перемоги Лютневої революції в Росії встановилося двовладдя. 27 лютого 1917 р. була створена Петроградська Рада робітничих депутатів – орган, що представляв інтереси революційного народу. Тимчасовий комітет Державної думи 2 березня сформував Тимчасовий уряд, більшість членів якого належали до партій кадетів і октябристів. Він повинен був здійснювати свої функції до скликання Установчих зборів і встановлення в країні постійної форми правління.

Своєрідно розгорталися події в Україні, де звістка про зречення царя Миколи II від престолу викликала хвилю національної та політичної активності. Необхідно звернути увагу на те, що різні політичні сили діяли в цих умовах відповідно до своїх інтересів. Представники російських буржуазних партій формували на місцях громадські комітети (у Києві – Виконавчий комітет), які підтримували Тимчасовий уряд. Соціалістичні партії (більшовики, меншовики, есери) взяли участь у створенні Рад робітничих і солдатських депутатів, які орієнтувалися на Петроградську Раду. Але в Україні двовладдям справа не обмежувалася. Національне піднесення стало передумовою формування місцевого органу влади – Української Центральної Ради, відновлення процесу створення модерної держави.

Слід охарактеризувати діяльність Української Центральної Ради – представницького органу демократичних українських сил, визнаного революційним парламентом України на Всеукраїнському Національному конгресі. Необхідно визначити за ініціативою яких політичних партій, громадських та інших організацій була створена Центральна Рада (3–4 березня 1917 р.), висвітлити її завдання та мету.

Не всі прошарки суспільства й політичні сили України підтримали Центральну Раду. Побоюючись, що зростання «українського сепаратизму» призведе до розпаду Російської імперії, проти неї виступили консервативні й навіть ліберальні кола російських поміщиків та буржуазії. Більшовики оцінили Центральну Раду як «буржуазно-націоналістичний» орган.

Треба звернути увагу на те, що Центральна Рада, визначивши найближчою метою здобуття широкої автономії для України в складі Російської Федеративної Республіки, дістала значну підтримку з боку ряду з’їздів української громадськості, які відбулися протягом травня – червня 1917 р. Однак Тимчасовий уряд продовжував шовіністичну політику царату щодо України: переговори представників Центральної Ради, які на чолі з В. Винниченком виїхали до Петрограда, не дали позитивних результатів. Саме це обумовило прийняття 10 червня 1917 р. І Універсалу Центральної Ради, де проголошувалася автономія України в складі Російської Держави. Необхідно розкрити причини прийняття та суть усіх чотирьох Універсалів Центральної Ради, які стали правовою основою створення самостійної української держави.

Політична ситуація в країні змусила Тимчасовий уряд шукати компроміс ізЦентральною Радою: 28 червня до Києва прибула група з трьох міністрів на чолі з О. Керенським. Разом з ними лідери Центральної Ради підготували та 3 липня оголосили ІІ Універсал, у якому зобов’язувалися підтримати політику Тимчасового уряду й погоджувалися відкласти впровадження автономії в Україні до скликання Установчих зборів. Необхідно з’ясувати обставини цієї домовленості, визначити повноваження Центральної Ради та Генерального секретаріату й ставлення громадськості до ІІ Універсалу.

Жовтневі події в Петрограді та встановлення радянської влади змусили Центральну Раду прийняти ІІІ Універсал, де Україна проголошувалася Українською Народною Республікою (УНР), уся влада в якій належала Центральній Раді та її виконавчому органу – Генеральному секретаріату, а на місцях – думам і земствам.

Розбіжності в поглядах на перспективи розвитку країни зумовили виникнення конфлікту між Центральною Радою та більшовиками. Досліджуючи це питання, особливу увагу слід звернути на події, пов’язані з розпочатою більшовиками в грудні 1917 р. війною проти УНР. Ця війна негативно вплинула на хід революції доби Центральної Ради, оскільки остання не змогла згуртувати українські сили для того, щоб протистояти більшовицькому вторгненню. І Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив 12 грудня 1917 р. установлення на території України радянської влади, а вже 14 грудня був сформований уряд Української Радянської Республіки (УРР).

Прийнятий Центральною Радою 9 січня 1918 р. ІV Універсал проголосив УНР незалежною державою. Однак, поступово втрачаючи авторитет серед народу, але намагаючись будь-яким шляхом зберегти самостійність України, Центральна Рада пішла на угоду з Німеччиною. На жаль, загострення суспільно-політичної ситуації в УНР навесні 1918 р., присутність більшовицьких збройних загонів, вторгнення на українські землі німецько-австрійських військ, що відновлювали буржуазно-поміщицький режим, призвели до кризи влади й падіння Української Центральної Ради.

Як підсумок, треба відзначити основні досягнення та прорахунки Центральної Ради. Зокрема, варто звернути увагу на останній реалізований проект Української Центральної Ради – прийняття Конституції УНР (29 квітня 1918 р.), яка визначила основні пріоритети розвитку самостійної України.

Після державного перевороту 29 квітня 1918 р. та приходу до влади гетьмана П. Скоропадського, який спирався на консервативні політичні кола, військових, великих землевласників, окупаційні австро-німецькі війська, розпочався новий етап української історії, дослідження якого становить зміст другого питання.

Розглядаючи історію Української Держави П. Скоропадського, необхідно пам’ятати що її поява була, по суті, державним переворотом. Ініціаторами його стали найбільш консервативні елементи українського суспільства, які виступили проти революційних перетворень і уклали 28 квітня 1918 р. угоду з німецьким командуванням. Ліга землевласників України (на з’їзді були присутні 6,5 тис. делегатів) урочисто проголосила П. Скоропадського гетьманом і доручила йому вивести країну з «хаосу й беззаконня». Уряд П. Скоропадського відмінив усі закони й розпорядження Тимчасового уряду та Центральної Ради. Треба проаналізувати перші документи нової влади («Грамота до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий устрій України»), у яких виявилася класова природа гетьманського режиму.

Перший гетьманський уряд, значною мірою через бойкот з боку українських партій, був сформований переважно з кадетів. Із відомих українських діячів до нього входив лише Д. Дорошенко, який виконував функції міністра закордонних справ. До гетьманської адміністрації були запрошені й інші представники українського національного руху, але вони відмовилися. Очолюваний великим землевласником октябристом Ф. Лизогубом уряд розгорнув активну діяльність. У сфері зовнішньої політики було досягнуте визнання України «de facto» або «de jure» 30 державами, 12 червня 1918 р. було укладене перемир’я з Радянською Росією. Розроблялися проекти вирішення аграрного питання. Почалося формування Збройних сил. 12 листопада 1918 р. була проголошена автокефалія української православної церкви. Проводилася активна політика українізації. Зокрема, була розширена система навчальних закладів (створено близько 150 нових україномовних гімназій, у жовтні 1918 р. відкриті два українські університети – у Києві та Кам’янці-Подільскому, здійснена підготовка до відкриття університету в Катеринославі). Були створені національний архів і бібліотека, Українська академія наук.

Доцільно звернути увагу на неоднозначність у ставленні громадськості до самого факту гетьманського перевороту. Слід з’ясувати, які сили підтримували гетьманську владу. Необхідно розкрити причини, з яких режим П. Скоропадського виявився неспроможним створити міцну соціальну базу. Так, відновлення прав великих землевласників, каральні експедиції проти селян, які за Універсалом Центральної Ради вже поділили землю, відродження соціального стану козацтва, до якого увійшли заможні селяни, – усе це викликало протест основної маси селянства. Повернення промислових підприємств колишнім власникам призвело до стійкого опору гетьманському режиму з боку робітничого класу. Серед представників національної інтелігенції, аграрного та промислового капіталу зростало незадоволення співпрацею П. Скоропадського з колишніми представниками російських правлячих кіл і офіцерства, які осіли в Києві та виношували плани відновлення Російської імперії.

Намагання окупаційної влади використати економіку України для потреб Німеччини й Австрії, у чому вона знаходила підтримку адміністрації гетьмана, посилювали загальне невдоволення, яке переростало в боротьбу проти існуючого режиму. Учасники боротьби мали різні цілі. Найбільш радикальне крило – більшовики (у червні 1918 р. в Москві відбувся І з’їзд Компартії України) – проголосило курс на відновлення в країні радянської влади. Активізувалася більшовицьке підпілля, восени почалося формування в нейтральній зоні українських повстанських дивізій.

З більшовиками співпрацювали ліві есери й боротьбисти (утворилися в травні 1918 р. в результаті розколу Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Опозиційними до гетьманату були практично всі українські партії. У травні 1918 р. виник їх координаційний центр – Український національно-державний союз, на початку серпня перетворений на Український національний союз (УНС), головою якого у вересні став В. Винниченко. Поряд із цими політичними силами наприкінці 1918 р. активно діяла велика частина українського селянства, яке втомилося від змін влади й порядків і бажало отримати землю. Подальші події показали, що від того, за ким підуть селяни, великою мірою залежала перемога тих чи інших політичних груп або партій.

Необхідно звернути увагу на революційні події в Німеччині та поразку Четвертного союзу, які прискорили падіння гетьманського режиму. Гетьман втратив зовнішню військову опору, але держава ще зберігала деяку політичну міцність. П. Скоропадський намагався зміцнити владу союзом з російськими антирадянськими силами. 14 листопада він призначив новий кабінет міністрів і прийняв Акт Федерації, у якому зобов’язувався об’єднати Україну з майбутньою небільшовицькою Росією. Того ж дня представники українських соціалістичних партій, що входили до складу опозиційного гетьману Українського Національного союзу, створили Директорію – надзвичайний орган влади в Україні.

Потрібно відзначити здобутки та прорахунки влади П. Скоропадського, причини падіння гетьманату.

Розгляд третього питання слід розпочати з визначення складу Директорії та партій, які створили її. Необхідно простежити, як розгорталося повстання проти гетьманату, визначити які сили діяли з боку Директорії, проаналізувати Декларацію проголошену 28 грудня 1918 р.

Директорія проголосила своїми завданнями: захищати інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції, перерозподілити землю; позбавити виборчих прав буржуазію й т. д. Фактично ж становище залишилося без змін. У керівництві не було єдності. Гостро дискутувалася найважливіша проблема: чи буде в Україні встановлена парламентська республіка, чи радянська система. Нарешті було висунуте гасло «Трудових Рад». 12–15 січня 1919 р. пройшли вибори в Трудовий конгрес – парламент України, засідання якого відбулися в Києві 23 – 29 січня. Серед делегатів також не було єдності, частина з них залишили з’їзд, 150 делегатів наділили Директорію владними повноваженнями.

Іншою проблемою, що стояла перед Директорією, був пошук союзників. Становище в кінці грудня 1918 р. – січні 1919 р. було напруженим. У цей час на Півдні України та в Криму висадилися 60-тисячні війська Антанти. На Південному Сході зросла небезпека з боку Добровольчої армії, командування якої прагнуло відродити Російську імперію. Претензії на територію Галичини, де після падіння Австро-Угорської монархії в листопаді 1918 р. виникла Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), висловлювала Польща, яка вже захопила Львів і продовжувала тіснити на схід уряд і армію ЗУНР. Рішуче виступали проти Директорії Радянський уряд Росії та більшовики України. Створений 20 листопада 1918 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд розпочав 4 грудня наступ на територію України. 1 січня 1919 р. у Харкові влада перейшла до Рад, а 3 січня в нього ввійшли передові радянські частини й переїхав Тимчасовий робітничо-селянський уряд.

За цих умов виявилася діаметральна протилежність позицій членів Директорії: В. Винниченко та його прибічники схилялися до угоди з Радянським урядом, помірковані члени тяжіли до країн Антанти. На початку січня Директорія направила своїх представників до Англії, Франції, США, Італії та інших країн, а також на Паризьку мирну конференцію. У той час були розпочаті й переговори з Раднаркомом РСФРР, однак сторони не досягли порозуміння. Поновлення бойових дій визначило кінцевий вибір союзника. Директорія попросила у Франції допомоги «до закінчення боротьби з більшовиками», погоджуючись на контроль із боку Франції за економікою й фінансами України протягом 5 років.

На цей час головою Директорії став С. Петлюра, який зосередив у своїх руках військову й політичну владу. Він дістав підтримку Української Галицької армії, яка зазнала поразки в боротьбі з польськими військами й перейшла за Збруч. У 1919–1920 рр. УНР опинилася в «трикутнику смерті»: на півночі – більшовицькі війська; на півдні – війська Антанти й генерала А. Денікіна; на заході – польська армія. У надзвичайно складних внутрішніх і зовнішньополітичних умовах Головний отаман Армії УНР С. Петлюра був змушений укласти воєнно-політичний союз із Польщею для боротьби проти більшовиків. Потрібно проаналізувати зміст конвенцій, підписаних у квітні 1920 р. у Варшаві, визначити їх наслідки й дати оцінку діям С. Петлюри. Також необхідно з’ясувати причини поразки Директорії.

Розглядаючи четверте питання, треба передусім детально проаналізувати розстановку класових сил в Україні на початку 1919 р. Слід акцентувати увагу на особливостях селянського руху, який поширювався на території України.

Тимчасовий робітничо-селянський уряд 9 січня 1919 р. проголосив створення Української Радянської Республіки. Склад уряду, який став називатися Радою народних комісарів (РНК) України, був розширений. До нього увійшли, зокрема, Х. Раковський (голова), Е. Квірінг, М. Подвойський, Артем (Ф. Сергєєв), К. Ворошилов, Б. Затонський, О. Шліхтер, Ю. Коцюбинський та ін. Була відновлена система Рад, ужиті заходи щодо зміцнення збройних сил. III Всеукраїнський з’їзд Рад 10 березня 1919 р. затвердив Конституцію УСРР. Була намічена широка програма соціалістичних перетворень в усіх сферах життя республіки.

З відновленням радянської влади в Україні поширювалася встановлена в Росії політика «воєнного комунізму», з допомогою якої Радянський уряд намагався подолали економічну кризу. Вона включала цілий комплекс ідеологічних, політичних та економічних заходів. Однією з найважливіших складових частин «воєнного комунізму» стало введення продрозкладки, що повинна була забезпечити продовольством міське населення й армію. На примусове вилучення хліба селяни відповіли саботажем, що був розцінений як куркульська контрреволюція. Для поглиблення соціалістичної революції в селі, боротьби з куркульством за хліб стали організовуватися комнезами. На практиці виявилося, що вони виступали не тільки проти куркулів, а часто й проти середняків. У результаті продрозкладка не виконувалася, а селяни втягувалися в запеклу боротьбу.

Невдалою виявилась і земельна політика РНК України. За її рішенням більше ніж 1 млн десятин, на яких розташовувалися цукрові, винокурні, спиртоочищувальні й дріжджо-винокурні заводи з угіддями, вилучили з загального земельного фонду. Крім того, на базі поміщицьких маєтків передбачалась організація радгоспів, комун і т.д. У селі, що чекало на землю, стала зростати ворожість до центральної влади. У відповідь були прийняті заходи «пролетарського примусу» з боку губкомів, виконкомів, ревкомів, органів НК. Лише в травні 1919 р. помилки в аграрній політиці були частково виправлені. Селяни отримали 9 млн. десятин землі з 14,5 млн. десятин, які входили до великих землеволодінь, проте ставлення селянства до радянської влади було настороженим. Це значною мірою обумовило успішний наступ військ Денікіна та виникнення на території республіки різних повстанських армій, загонів, угруповань, що виступали в різний час проти радянської влади.

До серйозних прорахунків ЦК КП(б)У та РНК України навесні 1919 р. слід віднести і їх позицію щодо національного питання. Глибоке переконання в тому, що національні інтереси завжди повинні бути підпорядковані класовим, ігнорування національних особливостей України зумовили гостру критику українських більшовиків з боку представників національних соціалістичних партій, готових до співпраці з Компартією та РНК України. Проте їх аргументи сприймались як прояв буржуазного націоналізму, а протидія зводилася до нейтралізації політичних опонентів. Необхідно показати, наскільки прорахунки влади сприяли антибільшовицьким виступам та полегшили денікінським військам окупацію України.

Аналізуючи подальші події 1919 р., слід зупинитися на боротьбі радянської влади з денікінцями та політичними силами, які підтримали наступ Добровольчої армії, і з’ясувати причини поразки білогвардійців.

Становище України на початку 1920-х рр. було вкрай складним. Народне господарство було зруйноване: у Донбасі не працювало 40 % шахт, із 22 великих металургійних заводів частково діяли 9; порівняно з 1913 р. зменшилися на 29,6 % посівні площі, погіршилося матеріальне становище населення.

Необхідно відзначити, що більшовики на заключному етапі громадянської війни з більшим розумінням почали ставитися до національних особливостей революційного процесу в Україні. РНК РСФРР і РКП(б) офіційно визнали незалежність України. Позиції більшовиків республіки зміцнювалися завдяки співробітництву з лівими українськими соціалістичними партіями (боротьбисти, борбисти). Проте політика «воєнного комунізму» залишалася: запроваджувалися масова націоналізація, загальна трудова повинність, застосовувався позаекономічний примус. Необхідно визначити, як у цей час утверджувалася монополія комуністичної партії на владу, формувалася однопартійна система. Незважаючи на те що за земельним законом (лютий 1920 р.) селяни одержали без викупу близько 15 млн десятин землі, вони, як і раніше, виступали проти продрозкладки та в цілому проти політики «воєнного комунізму»; зростали опозиційні настрої й серед частини робітників. Це зумовлювало внутрішню нестабільність радянської влади в Україні.

Перемога над А. Денікіним не привела до закінчення громадянської війни. Директорія на чолі з С. Петлюрою сподівалася повернути собі владу. У квітні 1920 р. між С. Петлюрою та Ю. Пілсудським був укладений Варшавський договір, за яким в обмін на визнання Польщею Директорії як «верховної влади УНР», остання йшла на значні територіальні поступки. 25 квітня 1920 р. Польща розпочала бойові дії проти Радянської Росії та України. Разом із 70-тисячним польським військом у бойових діях узяла участь 15-тисячна армія під командуванням С. Петлюри. Контрнаступ Червоної армії поклав кінець намаганням Директорії відновити свою владу в Україні. Наприкінці листопада 1920 р. петлюрівські війська були остаточно розгромлені. Восени 1920 р. почалися радянсько-польські переговори, які привели до укладення мирного договору між Радянською Росією та Радянською Україною з одного боку та Польщею з іншого. Тоді ж у Криму були розгромлені війська Врангеля. Основні фронти громадянської війни були ліквідовані. Але внутрішнє становище в Україні залишалося дуже складним. Політика «воєнного комунізму» не відповідала інтересам більшості населення України. Республіка знаходилася в глибокій кризі.

Завершуючи розгляд семінарського питання, треба вказати причини поразки національно-визвольної боротьби.
Список рекомендованих джерел та літератури

Бойко, О. Утворення єдиного національного фронту українськими політичними силами у 1918 р. [Текст] / О. Бойко // Укр. іст. журн. – 1997. – № 6. – С. 14 – 23.

Васюковський, Р. У пошуках союзників: зовнішня політика Директорії УНР у першій половині 1919 року [Текст] / Р. Васюковський // Грані. – 1991. – № 2 (4). – С. 36 – 43.

Великий Жовтень і громадянська війна на Україні: енциклопед. довід [Текст] / за ред. І. Ф. Кураса. – К.: УРЕ, 1987. – 632 с.

Верстюк, В. Українська революція [Текст] / В. Верстюк // Історія України. – К.: Генеза, 1997. – С. 184 – 243.

Винниченко, В. Відродження нації: у 3 ч. [Текст] / В. Винниченко. – Ч. 3. – К.: Політвидав України, 1990. – 542 с.

Гошуляк, І. Про причини поразки Центральної Ради [Текст] / І. Гошуляк // Укр. іст. журн. – 1994. – № 1. – С. 14 – 19.

Гриценко, А. Політичні сили у боротьбі за владу в Україні (кінець 1917 р. – початок 1919 р.) [Текст] / А. Гриценко. – К.: Либідь, 1993. – 218 с.

Грушевський, М. Новий період історії України за роки від 1914 до 1919 [Текст] / М. Грушевський. – К.: Либідь, 1992. – 46 с.

Гунчак, Т. Україна. Перша половина ХХ століття [Текст] / Т. Гунчак. – К.: Наука, 1993. – 242 с.

Держалюк, М. Брестський мир і Україна [Текст] / М. Держалюк // Пам’ять століть. – 1998. – № 1. – С. 40 – 57.

Дмитришин, В. Повалення німцями Центральної Ради у квітні 1918 р.: Нові дані з німецьких архівів [Текст] / В. Дмитришин // Політол. читання. – 1994. – №1.– С. 104–120.

Дорошенко, Д. Історія України (1917 – 1923): у 2 т. [Текст] / Д. Дорошенко. – Т. 1. – К.: Глобус, 1992. – 238 с.

Дорошенко, Д. Історія України (1917 – 1923): у 2 т. [Текст] / Д. Дорошенко. – Т. 2. – К.: Глобус, 1992. – 349 с.

Затонський, В. До питання про організацію тимчасового Робітничо-селянського Уряду України [Текст] / В. Затонський // Укр. іст. журн. – 1989. – №5. – С. 115–123.

Історія Українського війська [Текст] / упоряд. Д. Дашкевич. – Л.: Світ, 1996. – 840 с.

Ковальов, В. Генерал П. Скоропадський: українське військо (червень – грудень 1917 р.) [Текст] / В. Ковальов // Військ.-іст. альм. – 2001. – № 1. – С. 48–60.

Комин, В. Нестор Махно: мифы и реальность [Текст] / В. Комин. – М.: Моск. рабочий, 1990. – 79 с.

Кульчицький, С. Велика російська революція (Лютнева революція 1917 р., її зв’язок із Жовтневою революцією та подіями Української революції 1917 – 1918 рр.) [Текст] / С. Кульчицький // Сучасність. – 1998. – № 1. – С. 84–90.

Кульчицький, С. Українська держава часів гетьманщини [Текст] / С. Кульчицький // Укр. іст. журн. – 1992. – № 7. – С. 60–79.

Кульчицький, С. Центральна Рада. Утворення УНР [Текст] / С. Кульчицький // Укр. іст. журн. – 1992. – № 5. – С. 71–88.

Махно, Н. Воспоминания [Текст] / Н. Махно. – К.: Україна, 1991. – 184 с.

Октябрь и гражданская война на Украине: страницы истории [Текст] / ред. О. Щусь. – К.: Наук. думка, 1987. – 255 с.

Павленко, Ю. Українська державність у 1917–1919 рр. [Текст] / Ю. Павленко, Ю. Храмов. – К.: Наук. думка, 1995. – 318 с.

ІІиріг, Р. Павло Скоропадський [Текст] / Р. ІІиріг, Ф. Проданюк // Укр. іст. журн. – 1992. – № 9. – С. 91–119.

Польсько-український договір 1920 р. [Текст] // Крисаченко В. Українознавство: у 2 кн. – Кн. 2. – К.: Наук. думка, 1997. – С. 251–257.

Попович, М. Україна: Незалежність здобута і втрачена (часи УНР. Директорія) [Текст] / М. Попович // Київ. старовина. – 2001. – № 2. – С. 25–37.

Притуляк, М. Економічний договір УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною 1918 р. [Текст] / М. Притуляк // Укр. іст. журн. – 1997. – № 1. – С. 62–72.

Проданюк, Ф. Дипломатия державы гетьмана Павла Скоропадского [Текст] / Ф. Проданюк // Политика и время. – 1992. – № 5. – С. 62–69.

Революция на Украине по мемуарам белых [Текст] / сост. С. Алексеев; Под ред. Н. Попова. – К.: Политиздат Украины, 1990. – 435 с.

Скоропадський, П. Спогади [Текст] / П. Скоропадський. – К.: Україна, 1995. – 493 с.

Солдатенко, В. Українська революція. Історичний нарис [Текст] / В. Солдатенко. – К.: Наук. думка, 1999. – 342 с.

Універсали Центральної Ради [Текст] // Укр. іст. журн. – 1991. – № 8. – С. 20–23.

Хміль, І. С. Петлюра і петлюрівці [Текст] / І. Хміль // Укр. іст. журн. – 1990. – № 3. – С. 107–119.

Яценко, В. Українські партійно-політичні сили в 1917–1920 рр. Особливості структуризації [Текст] / В. Яценко // Вісн. Дніпропетр. ун-ту. Історія та археологія. – 1998. – Вип. 4. – С. 73–84.
Теми рефератів
1. М. С. Грушевський – перший президент України.

2. Конституція УНР.

3. Політика «воєнного комунізму» в Україні.

4. Історія ЗУНР: політична діяльність та причини поразки.

5. Політичні портрети діячів України: В. Винниченко, Е. Квірінг, Є. Петрушевич, С. Петлюра, А. Пятаков, X. Раковський, М. Скрипник, Н. Махно.

6. Акт злуки УНР із ЗУНР, його значення.

7. Махновський рух в Україні в 1918–1920 рр.

8. Варшавський договір 1920 р.: зміст та наслідки

9. Радянсько-польська війна 1920 р.

10. Отаманський рух на українських землях.

Тема 7. Україна в роки Другої світової

та Великої Вітчизняної воєн (1939–1945 рр.)
Мета семінару: розкрити цілі та характер Другої світової та Великої Вітчизняної воєн; проаналізувати процес возз’єднання західноукраїнських земель у складі єдиної держави та їх радянізацію; висвітлити особливості окупаційного режиму та руху Опору в Україні; окреслити внесок українського народу в розгром фашистської Німеччини та її сателітів.
План

1. Західноукраїнські землі напередодні та на початку Другої світової війни.

2. Напад фашистської Німеччини на СРСР та окупаційний режим в Україні.

3. Рух Опору в Україні під час війни.

4. Бойові дії на території України в 1941–1944 рр. Визволення республіки та внесок українського народу в розгром фашистської Німеччини.
Розгляд першого питання слід почати з висвітлення міжнародного становища наприкінці 1930-х рр., яке характеризувалося посиленням напруженості, небезпекою виникнення нової війни за територіальний переділ світу. Із приходом до влади А. Гітлера Німеччина виступила з вимогою переглянути карту Європи з метою розширення свого “життєвого простору”. У вересні 1938 р. глави урядів Англії, Франції, Італії та Німеччини, задовольняючи вимоги Гітлера, уклали Мюнхенську угоду, за якою надали згоду на окупацію Судетської області Чехословаччини, чим спричинили початок гітлерівської агресії на Схід. А вже в березні 1939 р. Німеччина, порушивши Мюнхенську угоду, окупувала Богемію та Моравію, оголосивши їх своїм протекторатом.

Західні держави не тільки не протидіяли агресивним устремлінням Гітлера, а й продовжували свою політику умиротворення агресора. Радянсько-франко-британські переговори весною й улітку 1939 р., що проводилися з метою створення системи колективної безпеки в Європі, зайшли в глухий кут. У такій ситуації 23 серпня 1939 р. між СРСР і Німеччиною був підписаний договір про ненапад, відомий як пакт Ріббентропа – Молотова. До нього додавався секретний протокол, який свідчив про змову Гітлера й Сталіна щодо поділу Польщі, розмежування сфер інтересів обох держав, за яким Західна Україна, поряд з іншими територіями, мала ввійти до складу СРСР. Наявність такого протоколу Радянський Союз протягом півстоліття заперечував. Необхідно дати оцінку альянсу Гітлера й Сталіна, безпосереднім результатом якого був початок Другої світової війни. Далі треба висвітлити події початку Другої світової війни, розкрити становище західноукраїнських земель. 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. Почалася Друга світова війна. 3 вересня Велика Британія і Франція оголосили війну Німеччині, однак активної військової допомоги Польщі не надали.

17 вересня 1939 р. частини Червоної армії перейшли радянсько-польський кордон і вступили на західноукраїнські землі. До 29 вересня 1939 р. радянські війська просунулися на 250–300 км, вийшли до рік Західний Буг і Сян, як і передбачалося радянсько-німецьким договором. 28 вересня радянсько-німецький воєнно-політичний альянс був підтверджений новим договором – “Про дружбу й кордон”. Новий договір уточнював розподіл сфер впливу, фактично закріплюючи поділ Польщі між СРСР і Німеччиною, і формально підтверджував включення західноукраїнських земель до складу СРСР. У листопаді 1939 р. вони офіційно увійшли до складу Української РСР. Договір створив умови для вирішення проблеми Бессарабії й Буковини, населених переважно українцями. Після пред’явлення ультиматуму про повернення цих земель Румунія в червні 1940 р. задовольнила радянську вимогу. 2 серпня 1940 р. VІІ сесія Верховної Ради Союзу РСР прийняла закон про включення Північної Буковини, Хотинського повіту Бессарабії та Придунайських українських земель до складу Української РСР. На території Західної України й Північної Буковини були створені Волинська, Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Рівненська, Станіславська, Чернівецька та Ізмаїльська області.

Потрібно розкрити характер соціально-економічних перетворень у Західній Україні після включення її до складу УРСР. Розглядаючи зміни в соціально-економічному й культурному житті краю, необхідно звернути увагу на те, що вже 22 жовтня 1939 р. в Західній Україні відбулися вибори до Народних Зборів. 26 жовтня 1939 р. Народні Збори, відкриті у Львові, ухвалили рішення про встановлення влади Рад у Західній Україні і про возз’єднання її з Радянською Україною в Союзі РСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР винесли рішення про включення Західної України до складу СРСР і про возз’єднання її з Українською РСР. Зі встановленням радянської влади одразу ж була проведена конфіскація поміщицьких і церковних земель, націоналізація банків і великої промисловості. Разом із соціалістичними перетвореннями на західноукраїнські землі прийшов і сталінський режим. Паралельно з відкриттям українських шкіл, вищих навчальних закладів, бібліотек, медичних закладів, будівництвом фабрик і заводів, створенням колгоспів почався процес нещадного руйнування й без того слабких культурницьких осередків і громадських центрів, посилювалися репресії проти діячів культури, “соціально ворожих елементів”. З осені 1939 р. до осені 1940 р. було репресовано за політичні переконання й депортовано до Сибіру без суду й слідства близько 10% населення Західної України. За даними на листопад 1940 р., із цих районів було вислано 312 тис. сімей (1 млн 173 тис. осіб).

Підсумовуючи, необхідно розкрити значення возз’єднання західноукраїнських земель у боротьбі за національне визволення українського народу.

Під час висвітлення другого питання перш за все необхідно зупинитися на тому факті, що на початок літа 1941 р. фашистська Німеччина поширила своє панування майже на всю територію Західної та Центральної Європи. Починаючи з вересня 1939 р. Німеччина та Італія окупували 9 європейських країн. Уся попередня діяльність Гітлера в Європі мала одну мету – нагромадити сили, щоб за найкоротший термін розгромити СРСР, покінчити з більшовизмом, розчистити собі шлях до світового панування. 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву № 21 (план “Барбаросса”) – план нападу на СРСР. Треба дати якнайповнішу характеристику планам фашистського рейху щодо України.

22 червня 1941 р. фашистська Німеччина, розірвавши пакт про ненапад, без оголошення війни розпочала агресію проти Радянського Союзу. Армія завойовників нараховувала 190 дивізій (157 із них – німецькі), 47 тис. гармат, 4,3 тис. танків, 5 тис. літаків. У союзі з фашистською Німеччиною виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія. Почалася Велика Вітчизняна війна. Необхідно розкрити її характер, визначити, чому вона була несправедливою, загарбницькою з боку Німеччини та її сателітів.

Слід зауважити, що для опору ворогові на Київському напрямку були сформовані два фронти – Південно-Західний (командуючий генерал М. Кирпонос) та Південний (командуючий генерал І. Тюленєв), ужиті заходи щодо мобілізації сил. На фронт були відправлені більше 2 млн жителів України (понад 200 тис. з них – добровольці). Із територій, яким загрожувала окупація, здійснювалась евакуація у східні райони країни матеріальних цінностей, зерна, худоби, промислового обладнання.

Кровопролитні бої в районі Львова, Бродів, Рівного не зупинили ворога. З важкими боями радянські війська відступали на схід, завдаючи ударів противнику, знекровлюючи його. Наприкінці серпня війська Південного фронту відійшли за Дніпро. 19 вересня війська Південно-Західного фронту й ополченці після 71-денної героїчної оборони залишили Київ. Восени розгорілися жорстокі бої на підступах до Харкова й Донбасу. У липні 1942 р. вся Україна була окупована ворогом. Необхідно з позиції сьогоднішніх знань розкрити причини невдач Червоної армії, показати мужність і відвагу бійців у захисті кожного метра рідної землі.

З початком окупації на всій території України був установлений жорстокий режим на основі так званого “нового порядку”. Скасувавши, по суті, саме поняття “Україна”, окупанти штучно розчленували українську територію. Західноукраїнські землі під назвою “дистрикт Галичина” були включені до генерал-губернаторства, створеного на території окупованої Польщі. Південно-західні області республіки (Одеська, Чернівецька, Ізмаїльська, деякі райони Вінницької, Миколаївської, Херсонської областей) під назвою “Трансністрія” увійшли до складу Румунії. Прифронтові області підпорядковувалися військовому командуванню. З більшої частини території України (Правобережжя і Лівобережжя) був створений Рейхскомісаріат “Україна” з центром у місті Рівне, який очолив Еріх Кох. Необхідно на конкретних фактах розкрити суть окупаційного режиму й показати, якої долі зазнав український народ.

Жорстокий окупаційний режим в Україні привів до виникнення руху Опору, вивчення якого становить зміст третього питання. У цьому русі паралельно існували дві незалежні течії – радянський партизанський і підпільний рух та націоналістичний. До останньої належала ОУН-УПА, що прагнула створити незалежну українську державу. Слід визначити характер і масштаби руху Опору, підкресливши, що найбільш активною його формою була збройна боротьба радянських партизан і диверсійних груп, які завдавали удари по ворогу з тилу, надаючи допомогу Радянській армії.

У перші тижні війни партизанський рух розгортався стихійно, не маючи єдиного керівного центру. Але вже восени 1941 р. для посилення військового керівництва партизанськими загонами в прифронтовій смузі почали створюватися спеціальні оперативні групи, які організовували і координували діяльність підпільно-патріотичних груп. Станом на 1 травня 1942 р. в Україні вже діяло 766 партизанських загонів та 613 диверсійно-винищувальних груп.

У червні 1942 р. був створений Український штаб партизанського руху, очолений генералом Т. Строкачем. Виникали і великі партизанські з’єднання. У лютому та навесні 1942 р. на Сумщині були створені партизанські з’єднання – С. Ковпака, С. Руднєва, О. Сабурова, О. Федорова, М. Наумова та ін. Наприкінці 1942 р. в Україні діяло 5 партизанських з’єднань і 900 дрібних загонів та сотні диверсійних і розвідувальних груп. Чисельність партизан на квітень 1943 р. становила 58,5 тис. осіб. Усього на території України в роки Великої Вітчизняної війни діяло понад 30 партизанських з’єднань, близько 2 тис. загонів і розвідувально-диверсійних груп, у яких налічувалося понад 501 тис. осіб.

Улітку 1943 р., під час Курської битви, партизани провели операцію “Рейкова війна”, а в червні–жовтні 1943 р. партизанське з’єднання С. Ковпака здійснило так званий Карпатський рейд. Подібні рейди в тилу ворога здійснювали й інші партизанські з’єднання, знищуючи німецькі гарнізони, військові частини, залізничні мости, автошляхи.

Активно під час окупації діяло й радянське підпілля – комуністичне та комсомольське. Станом на осінь 1942 р. в Україні не було жодної області або району, де б не існували підпільні обкоми, міськкоми, райкоми КП(б)У. Організаторами підпілля на Дніпропетровщині були секретарі підпільного обкому партії М. Сташков, міськкому партії Ю. Савченко, Криворізького міськкому В. Снігірцев, Павлоградського райкому А. Караванченко, Криничанського райкому В. Терещенко та ін. Серед підпільних молодіжних організацій найбільш відомі “Молода гвардія” (м. Краснодон) і “Партизанська іскра” (с. Кримка Миколаївської обл.). Загалом у складі підпільних комітетів, організацій і груп в Україні налічувалося більше 103 тис. підпільників.

На західноукраїнських землях організатором Опору виступила ОУН, яка закликала вести боротьбу за звільнення України одночасно як від німецьких окупантів, так і від радянської влади. У 1939–1940 рр. в ОУН стався розкол, утворилося дві фракції на чолі з Мельником і Бандерою – ОУН-М і ОУН-Б. Між ними були розбіжності не лише в питаннях тактики. Бандерівці, не відкидаючи можливості співпраці з Німеччиною, виступили за створення власної армії та розгортання активної боротьби за незалежність України, спираючись в основному на сили власного народу. Мельниківці ж доводили необхідність пріоритетної орієнтації на Німеччину. Обидві фракції на початку війни співпрацювали з нацистами, прагнучи використати підтримку Німеччини для досягнення головної мети – проголошення незалежної Української держави. Для нацистів же ОУН становила інтерес як диверсійна, шпигунська сила, противник Радянського Союзу.

30 червня 1941 р. у Львові керівництво ОУН-Б ухвалило Акт про створення Української держави і обрало уряд на чолі з Я. Стецьком. Однак фашистська Німеччина не бажала ні з ким ділитися владою на окупованих землях України. За наказом Гітлера новостворений уряд був розігнаний. Частина його членів були розстріляні, а С. Бандера і Я. Стецько – заарештовані й кинуті до концтабору Заксенхаузен. Були також посилені репресії проти оунівського підпілля. Значна частина організацій ОУН-Б і ОУН-М були розгромлені, сотні їх членів – розстріляні, кинуті до концтаборів. Це змінило ставлення ОУН до нацистів. Тому бандерівці в подальшому рішуче й масово включились у війну з окупантами.

У 1942 р. були організовані військові загони ОУН-Б і ОУН-М. У жовтні 1942р. бандерівці об’єднали їх під своїм керівництвом і створили Українську повстанську армію (УПА). Головнокомандуючим УПА став Роман Шухевич (псевдонім – Тарас Чупринка). УПА швидко розгорнула свою діяльність. Територія, яку вона контролювала, поширилася з Волині, Полісся на Галичину та Поділля. Протягом 1942–1943 рр. її чисельність зросла від 40 до 100 тис. осіб. Під контролем УПА знаходилися цілі райони. Аналіз документів підтверджує, що УПА вела бойові дії як проти німецько-фашистських загарбників, так і проти радянських партизанів, не пускаючи їх на свою територію.

Висвітлюючи питання, необхідно на конкретних прикладах показати, який внесок у розгром ворога зробила кожна з сил Опору, дати об’єктивну оцінку їх діяльності.

Розглядаючи четверте питання, перш за все слід відзначити, що Велика Вітчизняна війна була складовою частиною Другої світової війни. Територія України протягом більше трьох років була одним із її центрів, ареною кровопролитних боїв. За характером воєнних дій і їх наслідками найбільш важким для СРСР був початковий період війни, коли Червона армія під ударами переважаючих сил противника відступала.

Досягши успіху на вирішальних ділянках фронту – під Києвом та Смоленськом, німецькі війська почали масований наступ на столицю країни. Однак після розгрому під Москвою (грудень 1941 – січень 1942 рр.) гітлерівський план “блискавичної війни” зазнав краху.

Із розгромом фашистських військ під Сталінградом (19 листопада 1942 р. – 2 лютого 1943 р.) і Курськом (5 липня – 23 серпня 1943 р.) стратегічна ініціатива перейшла до Радянської армії. Настав корінний перелом у війні.Почалося масове вигнання ворога й з України. Головними битвами цього періоду на українських землях стали битви за звільнення Донбасу та за Дніпро, у результаті яких 22 вересня 1943 р. Донбас був очищений від ворога. На кінець вересня 1943 р. радянські війська на 750-кілометровій лінії фронту вийшли до Дніпра й форсували його в декількох місцях. 25 жовтня був визволений Дніпропетровськ. Кульмінацією ж битви за Дніпро стало визволення 6 листопада 1943 р. столиці України – Києва.

24 грудня 1943 р. почався загальний наступ радянських військ на Правобережній Україні, уякому взяли участь усі чотири Українські фронти, що знаменувало початок третього, завершального, періоду війни. У ході його була проведена низка блискучих військових операцій (Корсунь-Шевченківська, Луцько-Рівненська, операція зі звільнення Криму, Львівсько-Сандомирська, Карпато-Ужгородська), результатом яких стало визволення Правобережжя, Криму, Південної та Західної України, Закарпаття. 27 жовтня 1944 р. ворог був вибитий з Ужгорода, а наступного дня були визволені останні населені пункти України.

Необхідно висвітлити роботу українського народу в тилу, оцінити його внесок у нарощування військового виробництва, проаналізувати участь українців у воєнних діях, показати якою ціною була досягнута перемога.

Слід підкреслити, що Україна разом із Росією та Білорусією винесла на собі основний тягар боротьби з фашистською навалою, набула міжнародного авторитету, стала одним із засновників ООН. Важливим результатом розгрому німецького фашизму стало возз’єднання Закарпатської України з Радянською в складі СРСР. Була здійснена багатовікова мрія українців – об’єднання в єдину сім’ю.

Список рекомендованої літератури

Абліцов, В. Антифашистський рух Опору. Відоме й невідоме [Текст] / В. Абліцов, В. Жежера, В. Краснодемський // Голос України. – 1999. – 6 листопада.

Бар, М. Війна втрачених надій. Український самостійницький рух у 1939 – 1945 рр. [Текст] / М. Бар, А. Зеленський // Укр. іст. журн. – 1992. – № 6. – С.116–122.

Бойко, О. Історія України [Текст] / О. Бойко. – К.: Академвидав, 2008. – 688 с.

Бондаренко, В. Днепропетровские бандеровцы плечом к плечу с коммунистами боролись против оккупантов [Текст] / В. Бондаренко // Киев. ведомости. – 1994. –14 сентября.

Велика Вітчизняна війна 1941–1945 років: сучасні проблеми історичної освіти і науки [Текст] / Ред.кол.: С. Світленко (відп. ред.) та ін. – Д.: “Пороги”, 2005. – 340 с.

Григорович, Д. Коммунистическое подполье на Украине в годы Великой Отечественной войны [Текст] / Д. Григорович, П. Денисенко, В. Немятый. – К.: Политиздат Украины, 1976. – 223 с.

Іваненко, В. ОУН і УПА у Другій світовій війні: проблеми історіографії та методології: Монографія [Текст] / В. Іваненко, В. Якунін. – Д.: АРТ-ПРЕС, 2006. – 424 с.

Історія Української РСР: У 8 т. 10 кн. [Текст] / А. Г. Шевелєв (головн. ред.). – Т. 6. – К.: Наук. думка, 1977. – 543 с.

Історія Української РСР: У 8 т. 10 кн. [Текст] / А. Г. Шевелєв (головн. ред.). – Т. 7. – К.: Наук. думка, 1977. – 535 с.

Ковалюк, В. Культурологічні та духовні аспекти “радянізації” Західної України (вересень 1939 – червень 1941 рр. ) [Текст] / В. Ковалюк // Укр. іст. журн. – 1993. – № 2–3. – С. 3–17.

Коваль, М. ОУН-УПА між “третім рейхом” і сталінським тоталітаризмом [Текст] / М. Коваль // Укр. іст. журн. – 1994. – № 2–3. – С. 94–102.

Мірчук, П. Українська повстанська армія. 1942–1952 [Текст] / П. Мірчук. – Львів: Просвіта, 1991. – 320 с.

Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине. 1941–1944: в 2 кн. [Текст] / Сост. В. Немятый и др. – Кн. 1. – К.: Наук. думка, 1985. – 399 с.

Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине. 1941–1944: в 2 кн. [Текст] / Сост. В. Немятый и др. – Кн. 2. – К.: Наук. думка, 1985. – 431 с.

Слободянюк, М. Рух Опору на Дніпропетровщині в роки Великої Вітчизняної війни (1941–1945): навч. посібник [Текст] / М. Слободянюк, І. Шахрайчук. – Д.: ДДУ, 1998. – 84 с.

Тронько, П. Бессмертие подвига. Из истории борьбы комсомольцев и молодёжи Советской Украины против немецко-фашистских захватчиков в период Великой Отечественной войны 1941–1945 [Текст] / П. Тронько. – К.: Молодь, 1985. – 240 с.

Хрестоматія з історії України [Текст] / Укл. О. Шляхов, Г. Книш, В. Яценко. – Д.: РВВ ДНУ, 2007. – 84 с.

Шевчук, В. Українська повстанська армія [Текст] / В. Шевчук // Політика і час. – 1991. – № 11. – С. 78–84.

Якушевский, А. Советско-германский договор о ненападении: взгляд через годы [Текст] / А. Якушевский // Страницы истории советского общества: факты, проблемы, люди. – М.: Политиздат, 1989. – 307 с.