Рі́дна, матери́нська мова — мова, яку виробили рідні по крові покоління, саме цю мову людина в нормальних соціальних умовах вивчає найперше. Незнання рідної мови не виключає її існування і не означає автоматичного привласнення цього означення засвоєній чужій мові. Вивчення мови відбувається у дитинстві у природний спосіб в умовах опіки над малим дитям. Як правило — це родинні умови. Рідна мова — одне з найважливіших понять соціолінгвістики та етнології, яке нині набуло міждисциплінарного статусу. Існують різні, часом суперечливі трактування терміну «рідна мова». Загалом, виділяють три концепції: етнічна мова, перша мова та мова, засвоєна в дитинстві.
Національна мова — мова соціально-історичної спільноти людей, спільна мова нації, яка разом з іншими ознаками (спільність території, культури, економічного життя та ін.) характеризує конкретну націю. Національна мова виявляє постійну тенденцію до єдності й обов'язково має літературну форму існування. Це мова, яка складалася на території держави багато тисячоліть.
Державна (офіційна) мова — правовий статус мови, вживання якої обов’язкове в офіційних документах та загалом в публічних сферах суспільного життя в державі (законодавство, управління, судочинство, освіта тощо).
Державна мова постає як мова національності, яка самовизначилася в даній державі. Вживання державної мови закріплюється традицією або законодавством.
Статус державної (офіційної) мови в багатонаціональних країнах, закріплюється законодавчо (конституцією) як правило, за мовою більшості населення. З другого боку, у деяких країнах статус державних надано двом і більше мовам незалежно від чисельності мовних меншин.
Лексикографія як наука. Типи словників. Словники у професійному мовленні.
Термін лексикографія (від гр. lexikon - словник, grapho - пишу) називає:
а) розділ мовознавства, що визначає теоретичні принципи укладання
словників, вивчає типи словників;
б) процес збирання слів певної мови, упорядкування їх опис словникового
матеріалу;
в) сукупність словників певної мови і наукових праць з цієї галузі.
Залежно від призначеня і характеру пояснення словникового матеріалу
словники поділяють на енциклопедичні та лінгвістичні.
В енциклопедичних словниках розкривається поняття - подається опис
предметів, явищ, подій. У них міститься також інформація про видатних
державних та політичних діячів, учених, діячів культури. Енциклопедичні
словники бувають:
• загальні (або універсальні);
• галузеві (або спеціальні).
У лінгвістичних словниках пояснюється слово. Лінгвістичні словники є:
• одномовними;
• двомовними;
• багатомовними.
В одномовних словниках у певному аспекті розкриваються особливості
слів, що вживаються в одній, певній мові. В залежності від аспекту
з?ясування слова та призначення словника розрізняють одномовні словники
таких типів:
• тлумачні словники;
• історичні словники;
• орфоепічні словники;
• орфографічні словники;
• етимологічні словники;
• словники іншомовних слів;
• термінологічні словники;
• граматичні словники;
• інверсійні словники;
• частотні словники;
• діалектні словники;
• словники мови окремих письменників;
• ономастичні словники;
• словотворчі словники;
• морфемні словники;
• словники синонімів;
• словники омонімів;
• словники паронімів;
• словники антонімів;
• словники перифраз;
• фразеологічні словники.
Поняття стилю та жанру української літературної мови. Функціональні стилі української літературної мови та сфери їх застосування.
Стиль літературної мови - різновид мови (її функціональна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах.
Жанр - це різновид текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.
Науковий стиль у професійному спілкуванні. Лексико-стилістичні мовні засоби наукового стилю та його підстилів.
Офіційно-діловий стиль: його варіанти, лексико-стилістичні мовні засоби.
Публіцистичний стиль: добір лексики. Особливості розмовного стилю української мови.
Розмовний стиль
Сфера використання - усне повсякденне спілкування в побутів, у сім'ї, на виробництві.
Основне призначення - бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків.
Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше - нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге - обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.
Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів.
У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не пов'язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.
Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв'язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.
Основні ознаки:
безпосередня участь у спілкування;
усна форма спілкування;
неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);
невимушеність спілкування;
непідготовленість до спілкування (неформальне);
використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);
використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);
емоційні реакції;
потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.
Основні мовні засоби:
емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);
суфікси суб'єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);
прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);
часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);
фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т. д.);
заміна термінів розмовними словами (електропоїзд - електричка, бетонна дорога - бетонка.
Типові форми мовлення - усні діалоги та полілоги.
Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією - їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.
Жанри реалізації - бесіда, лист
Художній стиль
Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.
Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.
Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві - художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу - естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.
Основні ознаки:
найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності - образність (образ - персонаж, образ колектив, образ - символ, словесний образ, зоровий образ);
поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;
естетика мовлення, призначення якої - викликати в читача почуття прекрасного;
експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);
зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;
відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;
визначальним є суб'єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).
Основні мовні засоби:
наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);
використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);
запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);
уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;
поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л. Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);
широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв'язків, особливості інтонування та ритмомелодики;
повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).
За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:
а) епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);
б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);
в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);
г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).
Науковий стиль
Сфера використання - наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.
Основне призначення - викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз'яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.
Основні ознаки:
ясність (понятійність) і предметність тлумачень;
логічна послідовність і доказовість викладу;
узагальненість понять і явищ;
об'єктивний аналіз;
точність і лаконічність висловлювань;
аргументація та переконливість тверджень;
однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;
докладні висновки.
Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:
великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);
наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;
оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);
використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;
залучення цитат і посилань на першоджерела;
як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;
наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);
окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;
монологічним характером текстів;
переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).
Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:
а) власне науковий) із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези) який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;
б) науково-популярний - застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;
в) науково-навчальний - наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й н включає використання елементів емоційності.
Публіцистичний стиль
Сфера використання - громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.
Основне призначення:
інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;
активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;
пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.
Основні ознаки:
доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);
поєднання логічності доказів і полемічності викладу;
сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;
висловлення наукових положень і фактів емоційно-експресивною образністю;
наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;
широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).
Основні мовні засоби:
синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;
лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);
використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото - вугілля, нафта, легені планети - ліси та ін.);
уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт і под.);
із морфологічних засобів часто використовується іншомовні суфікси і ст. (ист), - атор, - акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор); префікси псевдо; - нео-, сурес-, ін тре- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);
синтексисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);
ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи заголовки;
ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки.
Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями т способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:
а) стиль ЗМІ - засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);
б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);
в) есе (короткі нариси вишуканої форми);
г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).
Особливості розмовного стилю української мови
Розмо́вний стиль мо́влення — це стиль, який використовується в усному повсякденному спілкуванні у побуті, у родині, на виробництві.
Основне призначення розмовного стилю — бути засобом невимушеного спілкування, живого обміну думками, з'ясування побутових стосунків.
У розмовному стилі відсутній попередній відбір мовного матеріалу. Вживаються разом із нейтральною лексикою, стилістично знижені мовні засоби:фразеологізми, діалектизми, жаргонізми тощо. Часто вживаються в розмовній мові вигуки, частки, вставні слова, неповні речення, повтори, неузгоджені словосполучення тощо.
У розмовній мові велику роль грають невербальні засоби спілкування: міміка, жестикуляція, ситуація.
Епістолярний стиль
Сфера використання - приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики ("Посланія" І. Вишенського, "Листи з хутора" П Куліша та ін.).
|
Скачать 194.16 Kb.