ответы украинский. Мова, суспільство, людина. Походження й розвиток української мови, її місце серед інших мов світу
 Скачать 194.16 Kb.
|
|
Настановна, вступна лекція має на меті ввести слухача в коло питань певної дисципліни, ознайомити з її предметом, зацікавити слухачів з подальшим вивченням запропонованого матеріалу. Оглядові лекції, як правило, читають після вивчення всього курсу. Вони мають на меті систематизувати знання слухачів із певного предмета, наштовхнути на подальше самостійне опрацювання якоїсь проблеми. Лекції зі спеціального курсу зазвичай призначені певній вузькій галузі науки, дослідження. Вони дають широкі можливості ввести слухачів у науку, збудити їх думку. Такі лекції значно легше побудувати як проблемні порівняно з навчально-програмовими. 4. Промова - це публічний виступ, у якому мовець намагається вплинути лише на розум слухачів, але й на їх почуття і волю. Тому промова повинна бути логічно стрункою, емоційно насиченою. Промови бувають мітингові, ділова, ювілейна. Мітингова промова найчастіше виголошується на злободенну тему й стосується суспільно значущої проблеми, яка хвилює широкий загал. Цей короткий, емоційний виступ розрахований на безпосереднє сприймання слухачів. Завдання оратора — виявити нові, нестандартні аспекти теми, спонукавши присутніх по-новому сприйняти уже відомі факти і реалії. Агітаційній промові притаманні практично всі складові промови мітингової. В агітаційній промові, як правило, роз'яснюють чи з'ясовують певні питання, пропагують певні думки, переконання, ідеї, теорії тощо, активно агітуючи за їхню реалізацію чи втілення в життя. Ділова промова характеризується лаконізмом, критичністю, спрямуванням, полемічністю та аргумснтованістю викладених в ній фактів. На відміну від мітингової та агітаційної, ділова промова орієнтована на логічно виражене, а не емоційно схвильоване сприйняття слухача. Ювілейна промова присвячується певній даті, пов'язаній з ушануванням окремої людини, групи осіб, урочистостями на честь подій з життя та діяльності організації, установи, закладу тощо. Заява — це публічне офіційне повідомлення а усній (доповідь) або письмовій (документ) формі, де викладається певне прохання (пропозиція). Це документ, який містить прохання особи або установи щодо здійснення своїх прав або захисту інтересів. доповідь — це 1) прилюдне повідомлення на певну тему, 2) рідко — усне або письмове офіційне повідомлення про що-небудь керівникові, начальникові. Доповідь — один із найпоширеніших жанрів (форм) усного висловлювання. Учені зазначають, що доповідь може бути: 1) політичною; 2) діловою; 3) звітною; 4) науковою. Доповідь ділова містить виклад певних питань із висновками і пропозиціями. Доповідь звітна містить об’єктивно висвітлені факти та реалії за певний період життя й діяльності керівника, депутата, організації чи її підрозділу тощо. У процесі підготовки до звітної доповіді доповідач мусить чітко окреслити мету, характер і завдання, до кожного положення дібрати аргументовані факти, вивірені цифри, переконливі приклади, влучні і доречні цитати. Варто також укласти загальний план й усі положення та частини пов’язати в одну струнку систему викладу. 24. Мовленнєвий етикет як феномен-виразник кожного народу Зауважимо, що мовленнєвий етикет є однією із важливих сторін людського спілкування, - це сукупність значною мірою стандартизованих висловів, що складають собою стереотипи мовлення, готові формули з певною синтаксичною структурою і лексичним наповненням. Вибір стандарту мовленнєвої поведінки, етикетних формул залежить від соціальних якостей (статусу, віку, освіти) адресата мовлення у їх стосунку із якостями автора висловлювання, і від характеру взаємин між комунікантами, ступеня їх знайомства і близькості та інших конкретних ситуацій мовлення. Норми і правила поведінки, що їх сповідує національна спільнота, - відтворюють рівень і стан її зрілості, досконалості, цивілізованості, самодостатності. Бо взаємини між людьми віддзеркалюють саму сутність народної психіки, народного характеру. Українство із споконвіку притаманними йому рисами - доброзичливістю, чутливістю, гуманізмом, етичною культурою - виробило розвинуту систему мовленнєвого етикету - умовних стереотипів спілкування, в підґрунті яких - прагнення до порозуміння, злагоди, ґречності. Загальноукраїнські правила і норми мовленнєвого етикету поширені на всіх теренах, де проживають українці. Але поряд із ними - не замінюючи, а швидше доповнюючи їх - вживаються і дещо відмінні засоби поштивого спілкування, засновані на місцевих традиціях, звичаях, обрядах і віруваннях. У наш час демократизації суспільства, культурного відродження надбання галицького мовленнєвого етикету можуть стати в пригоді. Адже в них відтворюється споконвічна історія великого масиву українства,віддзеркалюється традиційно-народне світобачення. Мовленнєва практика сьогодення підтверджує: все цінне, що нагромаджено в усіх регіонах нашої незалежної держави, є загальним надбанням і може бути використано в подальшому розвої рідної мови. Мовленнєвий етикет - це складна система мовних знаків, що спирається на моральні правила й вимоги і вказує на ставлення як до інших людей, так і до себе. Культура спілкування - не просто культура вибору ефективних стратегій і тактик, в основі яких лежать гуманістичні комунікативні установки, знання та вміння. Це також результат застосування правил конструювання повідомлень, говоріння та слухання, це активне використання правил і норм гуманістичної етики, постійне дотримання вимог службового етикету. 25. Суржик. Зайві слова в діловому мовленні. Суржик означає штучно змішану, нечисту мову, гібрид української і російської мов, що, безперечно, є загрозою для існування рідної мови, соціальним злом. Назва сучасного терміна метафорична, адже первісне значення слова суржик - суміш зерна різних злаків і борошно з такої суміші, яке було невисоким за якістю і вживалося у важкі голодні роки. ----- - -елементи двох або кількох мов, об'єднані штучно, без дотримання норм літературної мови. Первісно термін «суржик» (без додаткових визначень) вживався переважно щодо українсько-російського суржику. В основному це «побутове мовлення», в якому об'єднано лексичні та граматичні елементи різних мов без дотримання норм літературної мови. Причинами такого всеохопного впливу однієї мови на іншу науковці вважають цілеспрямовану мовно-культурну політику, тобто мовний тиск однієї мови на іншу, а також велику зовнішню подібність і тісну спорідненість лексичного складу й граматичної системи української і російської мов. Це збіднена просторічна мова, позбавлена національного колориту, краси й виразності. Унаслідок відхилення від норм на різних рівнях мови виникають типові помилки, що знижують культуру мовлення. Належний рівень культури мовлення передбачає дотримання усталених норм літературної мови, свідоме, цілеспрямоване та майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування, а також уникнення в мовній практиці жаргонної лексики, слів-паразитів, діалектизмів тощо.Суржик є небезпечним, шкідливим і загрозливим явищем, бо паразитує в українській мові і призводить до значних спотворень мовних норм. Мовознавець Л. Масенко зазначає, що 90 % лексики цієї змішаної мови становлять російські слова, які вимовляються по-українськи. М. Лесюк зауважує, що така цифра більше стосується мовлення східних українців, у Галичині ступінь ураження може становити лише 30–40 %. “Непрохані гості” відрізняються від автентичних українських за звучанням (ноль, регістратура,двойка, хожу замість нуль, реєстратура, двійка, ходжу); запозиченим на голосом (одинадцять,новий,восємдесят замість одинадцять, новий, вісімдесят); порушенням словотвірних норм (англічанка, датчанин, лікарство, зварщик, осінню, весною замість англійка, данець, ліки, зварю вальник, восени, навесні). Не позбувшись одного мовного суржику, смакуємо (не завжди доречно) іншими мовними запозиченнями, напр. англійськими: шоп, фейс, алкошоп, мінімаркет, єс, о’кей чи польськими: здибати, злапати, ніц, коліжанка. 26. Культура усного ділового мовлення. Усне спілкування як інструмент професійної діяльності. Монологи. Діалоги. Полілоги. Усне ділове мовлення – це спілкування людей під час виконання ними службових обов’язків (під час бесід, нарад, у години прийому відвідувача тощо). Усне спілкування - це форма реалізації мовної діяльності за допомоги звуків, що являє собою процес говоріння. Воно широко застосовується в різних сферах суспільної діяльності людей.Фахівці з проблем спілкування46 чітко визначають найважливіші особливості усного спілкування
Отже, для усного спілкування визначальним є: безпосередня наявність адресата, замкнена цілісна комунікативна ситуація, складниками якої є комун іканти й текст, невербальні засоби спілкування, інтонація, емоційність та експресивність. Головна складність в оволодінні усним спілкуванням є необхідність і вміння визначити на слух (навіть інтуїтивно) доцільність чи недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мовлення в кожній конкретній ситуації. Усне фахове спілкування відбувається у межах конкретних форм, яким властива особлива організація мовних засобів. В основу виокремлення цих форм покладено різні критерії: 1. За способом взаємодії між комунікантами виділяють: o монологічне (говорить один учасник спілкування); o діалогічне (зазвичай розмовляє двоє осіб); o полілогічне спілкування (розмовляють троє і більше учасників). 2. За кількістю учасників виокремлюють: o індивідуальне (спілкуються двоє); o колективне спілкування. 3. З урахуванням каналів комунікації виділяють: o безпосереднє спілкування ("обличчя до обличчя"); o опосередковане (телефон, радіо, телебачення). 4. Залежно від змісту повідомлення розрізняють: o побутове (обговорення щоденних проблем); o наукове (обговорення наукових проблем); o фахово-ділове (спілкування між людьми як представниками фахових установ); o естетичне (передавання естетичної інформації). Усі ці форми мовленнєвого спілкування істотно різняться між собою і мають свою специфіку. Особливе значення для фахової підготовки мають такі форми мовного спілкування як діалог, монолог і полілог. Діалог - це форма ситуаційно зумовленого спілкування двох осіб, комунікативні ролі яких упорядковано змінюються (мовець стає адресатом, а адресат перетворюється на мовця). Висловлювання у діалозі називаються репліками (комунікативними кроками). Діалогічне професійне спілкування завжди прогнозує мету і завдання, формується під впливом мотивів фахової діяльності. Найхарактерніші ознаки діалогу: o безпосередність словесного контакту двох учасників спілкування; o швидкий обмін репліками без попереднього обмірковування; o ситуативна залежність реплік; o можливість імпліцитного способу передачі інформації (репліки скорочені, нерозгорнуті); o використання паравербальних засобів (жести, міміка, рухи тіла, погляд, відстань тощо), що реалізуються візуально; o зорове й слухове сприйняття учасників діалогу; o важливість інтонації, тембру, тональності. Інтонація сприяє формуванню діалогічного контексту. Монолог - форма мовлення адресанта, розрахована на пасивне й опосередковане сприйняття адресатом. Отже, реакція слухача не матеріалізується в знаковій формі мови. Усі форми усного монологічного мовлення можна переділити на дві групи: ^ безпосередньо-контактне, або аудиторне монологічне мовлення (мовець і слухач перебувають у прямому контакті, бачать і чують один одного); ^ посередньо-контактне, або мікрофонне мовлення (радіо, телебачення). Окреме місце займає внутрішній монолог - мовлення "про себе", міркування, роздуми. Найважливіші ознаки монологу: o однобічний характер висловлювання, не розрахований на негайну реакцію слухача; o підготовленість і плановість (лекція, доповідь тощо); o певна тривалість у часі; o індивідуальна композиційна побудова значних за розміром уривків; o розгорнутіші й складніші синтаксичні побудови; o композиційна завершеність і загальна структурна цілісність висловлювання. Полілог - форма спілкування між кількома особами. Полілог характеризується такими ознаками: o залежність від ситуації, в умовах якої відбувається спілкування; o високий рівень непідготовленості; o істотне значення правил ведення полілогу; o більш-менш однакова участь у спілкуванні всіх учасників. У межах названих форм і відбувається усне фахове спілкування. 27. Іншомовні слова в діловій українській мові. Джерелом поповнення лексики сучасної української мови, зокрема її ділового мовлення, є іншомовні слова. Одні з них, що давно вже засвоєні або означають назви загальновідомих явищ і предметів, увійшли до активної лексики. Наприклад: верстат, майстер, ланцюг, менеджер, спонсор, крейда, папір, вишня, огірок, агроном, юрист, суфікс, академія, буква, м'ята та ін. Від основ таких слів в українській мові творяться нові слова за допомогою різних словотворчих засобів. Наприклад: агроном — агрономія, агрономічний, агро-максимум, агромінімум; гарбуз — гарбузиння, гарбузовий. Інші запозичені слова, що означають назви понять і явищ, які не є загальновідомими і рідко вживаються в мові, мають виразні ознаки іншомовних. Наприклад: адажіо, женофоб, мольберт, ландтаг, ландшафт, вуаль, фрікасе, фенолфталеїн, ланцет і т. д. До складу української лексики входить багато слів, утворених за зразками морфологічної структури відповідних слів російської мови. Наприклад: укр. втілення — відповідно до рос. воплощение; укр. відродження — відповідно до рос. воз-рождение і т. д. У словниковому складі української мови особливе місце посідають запозичення грецького походження — грецизми. Це назви рослин, тварин: кедр, мигдаль, мак, кит, крокодил; назви побутових предметів: парус, миска, ванна; поняття церковно-релігійні: вівтар, архангел, ангел, амвон, антихрист, ікона, келія, ієрей, ладан, демон, ідол, схима, літургія, келар, канон, монастир, піп; терміни науки, культури, мистецтва: апостроф, граматика, діафрагма, логіка, математика, філософія, кафедра, ідея, театр, музей, корал, бібліотека, комедія, хор, сцена, планета, магніт, іподром, гігант, ксерокс. З грецької мови запозичено більшість українських імен людей, наприклад: Ірина, Марина, Катерина, Софія, Харитина, Олена, Явдоха, Василь, Петро, Тарас, Микола, Андрій, Степан, Федір, Олександр, Олексій та ін. В українській мові чимало слів латинського походження, вони належать переважно до понять науки, техніки, мистецтва, політичних і суспільних відносин, медичної, юридичної термінології. Наприклад: індустрія, реакція, мотор, меридіан, аргумент, префікс, ангіна, операція, ординатор, консиліум, юстиція, юрист, прокурор, нотаріус, ректор, декан, екзамен, студент, університет, гумор, цирк, екскурсія, експедиція, депутат, консул, секретар, адміністрація. З латинської мови запозичені деякі імена людей, наприклад: Юлія, Клавдія, Мотря, Валерій, Віктор, З французької мови запозичені слова, що стосуються побуту, предметів одягу, науки, техніки, мистецтва, терміни. Наприклад: люстра, абажур, маскарад, браслет, одеколон, пудра, ридикюль, фронт, каска, кавалерія, корпус, маршал, комюніке, дебати, кур 'єр, департамент, шосе, десант, паркет, пансіон, пасаж. З німецької в українську прийшли деякі адміністративні, технічні, медичні, торговельні, військові, виробничі терміни, назви предметів побуту, рослин, птахів, ігор тощо. Наприклад: штат, шахта, верстат, стамеска, штукатур, слюсар, лобзик, цех, дратва, бухгалтер, вексель, масштаб, бутерброд, фарш, паштет, квасоля, вафлі, шпинат, галстук, фартух, матрац, страус, танці, кеглі та ін. Англійські запозичення вживаються в українській лексиці, що стосується техніки, політики, спорту, мореплавства, транспорту, одягу, їжі, напоїв. Наприклад: менеджер, шоу, бізнес, конвеєр, трест, тролейбус, комбайн, тунель, лідер, мітинг, бюджет, крокет, фініш, аут, бокс, спорт, докер, яхта, мічман, картер, танк, рейс, світер, піжама, кекс, пунш, біфштекс, ром та ін. З італійської прийшли до нас такі слова, як: опера, бемоль, інтермецо, бас, лібрето, арлекін, дебет, кредит, банк, вата, казарма, барикада, каса, валюта, банк. З голландської запозичені українською мовою переважно терміни мореплавства й суднобудування: гавань, шлюпка, матрос, боцман, рейд, верф, дамба, фарватер, руль, а також слова ситець, дюйм, картур та ін. Із скандинавських мов увійшла до української мови незначна кількість слів, зокрема: клеймо, дротик, оселедець, якір; власні імена: Ігор, Олег, Аскольд та ін. З тюркських та інших східних мов українська мова запозичила слова: гарба, сарай, сабантуй, могорич, чарка, балик, лапша, кавун, гарбуз, ізюм, халва, кабан, каракуль, базар, торба, табун, чабан, батіг, ярлик і т. д. У словниковому складі української мови є запозичення й з інших мов, здебільшого рідковживані: булат, тахта, караван, гиря (з іранської); чесуча, чай (з китайської); сакля, чурек (з грузинської); орангутанг (з малайської) тощо. Входячи в українську мову, іншомовні слова засвідчували чутливість лексики до змін у житті суспільства —політичних, економічних та культурних — і водночас збагачували словниковий склад нашої мови. 28. Колективні форми (нарада, дискусія) фахового спілкування Важливу роль у діловому житті людини відіграє колективне обговорення проблем. До форм колективного обговорення проблем відносяться: нарада; дискусія; Ділова нарада – найефективніша форма колективного обговорення питань і прийняття рішень. В цьому виді спілкування поєднуються різні жанри: ораторський монолог (слово ведучого, виступи учасників, доповіді); діалог (обмін інформацією), мозковий штурм, дискусія. Залежно від задач, які мають бути вирішені на нараді, можна виділити такі типи: інформаційна нарада (обмінятися інформацією, скоординувати дії); нарада-інструктаж; проблемна нарада (колективний пошук ідей); нарада – конференція (підвищення кваліфікації співробітників). Підготовку до наради фахівці рекомендують почати з визначення її необхідності. Цей складний вид спілкування слід використовувати, якщо немає альтернативи (бесіда чи одноосібне вирішення питання). Далі слід чітко сформулювати тему і мету наради, розробити порядок денний (коло питань). Має значення послідовність питань порядку денного. Психологи рекомендують найбільш складні питання розглядати у другій третині наради, коли фізична і розумова працездатність колективу найвища. Термінові, поточні питання – на початку, найбільш “прості” або цікаві – в кінці наради. Оптимальна кількість учасників наради 10-12 осіб, тому що, якщо людей менше – то менше і різних поглядів на проблему. Якщо кількість учасників більша ніж 16-18, то не всі зможуть взяти участь в обговоренні. Як правило, на нараду запрошуються ті співробітники, посадові особи, які компетентні в питаннях, що будуть обговорюватися. Оптимальна тривалість наради– 40-45 хвилин. Слід встановити регламент наради (до 7 хвилин на виступ). Наради слід починати точно у встановлений час. Головуючий повинен зайняти своє місце за 3-4 хвилини до початку. На початку головуючий повинен запитати, чи немає у присутніх пропозицій, зауважень щодо змісту, регламенту, складу учасників наради. Керівник повинен сприяти, щоб виступили всі бажаючі. Особливу увагу слід приділити висловлюванням опонентів. Керівник повинен стимулювати викладення нових поглядів, підходів до вирішення проблем, висловлювання критичних зауважень. Найважливіше завдання голови – організувати і підтримувати полеміку, відвертий і доброзичливий обмін думками учасників наради. Затверджуючи нараду голова може закликати всіх до виконання тих програм, завдань, які були прийняті в процесі обговорення; відмітити найбільш вдалі ідеї, виступи; подякувати всім за продуктивну роботу. Дискусія – це публічний діалог, в процесі якого виявляються і протиставляються різні точки зору, позиції. Метою дискусії є вияв істинної думки, пошук правильного рішення. Дискусія є часто необхідним елементом ділової наради, тому той, що їх проводить, повинен володіти технікою організації і проведення цієї форми спілкування. Етапи підготовки і проведення дискусії. Підготовчий етап складається з: 1. Формування проблеми, мети; 2. Збору інформації про предмет дискусії; 3. Формулювання запитань; 4. Оцінки аудиторії. Слід обрати стратегію ведення дискусії з урахуванням індивідуальних особливостей дискутуючих. Традиційно виділяють сильних і слабких учасників. Сильний учасник – впевнений в собі, добре знає предмет спору, має авторитет. Слабкий учасник – недостатньо обізнаний у проблемі, нерішучий, недосвідчений у спілкуванні. Ставлення ведучого до різних типів мовців має бути диференційованим. “Сильному” слід ставити складні запитання; “сором’язливим”, “мовчунам” – давати можливість висловитися в першу чергу, підтримувати в них впевненість у своїх силах; “марнослівному” – тактовно нагадувати про регламент; тому, хто спеціально ставить запитання, що ведуть у глухий кут, слід переадресовувати його ж запитання, акцентувати увагу на провокативності його заяв. Ведучий на початку дискусії оголошує тему, обґрунтовує її, виділяє предмет спору. Учасники дискусії мають чітко уявляти, що є пунктом розбіжностей. Сторони висувають аргументи щодо заявленої тези, ставлять запитання. Ведучий стимулює аудиторію висловлюватися, направляє дискусійний діалог, підкреслює спільність у висловлюваннях учасників. Деякі правила ведення дискусії Потрібно чітко розмежовувати питання, які є предметом дискусії і які не слід обговорювати. Не допускати перетворення дискусії у з’ясування особистих стосунків. Можна переконувати, але не можна принижувати опонентів. Зберігати спокій і врівноваженість у спорі. Критикувати без роздратування і злості, але й не вибачатися за критику, тому що це вияв невпевненості у своїй правоті. Програвати і перемагати гідно. При поразці не сердитися, і не бути розгубленим. При перемозі залишатися спокійним і скромним. На завершення дискусії ведучий характеризує стан питання, відзначає найбільш переконливі виступи, формує варіант погоджувальної позиції. 29. Різновиди наукових робіт, їх призначення, структура, вимоги до змісту, особливості оформлення (план, тези, конспект, анотація, реферат, курсова , бакалаврська та дипломна роботи). План - це короткий перелік проблем, досліджуваних у науковому тексті; "порядок розміщення частин якого-небудь викладу, його композиція"71. За допомоги плану узагальнюють і "згортають" інформацію наукового джерела, за ним розкривають, про що написано, яка основна думка, яким чином доведено її істинність, якого висновку доходить автор тексту. Формулювання пунктів плану має лаконічну і чітку структуру, перший і останній пункти логічно розпочинають і завершують виклад основних питань тексту. Необхідно вміти виокремлювати в тексті головні думки, встановлювати співвідношення між ними і на цій підставі членувати текст, добирати заголовки до розділів. Цінність плану полягає у тому, що він допомагає усвідомити прочитане і стисло відтворити в пам'яті зміст наукового джерела, зосереджуючи увагу на найсуттєвішій інформації. За структурою план може були простим і складним. Простий, якщо в ньому зазначені лише основні питання, у пунктах простого плану перелічують основні мікротеми тексту. Складний, якщо поруч з основним є додаткові запитання, пункти складного плану розбивають на підпункти. Питальний план складають за допомоги питальних речень, які розкривають проблематику тексту у логічній послідовності; кожному інформативному центру відповідає одне запитання, а кожне наступне пов'язане з попереднім. Вимоги до складання тез o формулювання думок повинно бути чітким і стислим, але зі збереженням самобутності форми; o викладання основних авторських думок у вигляді послідовних пунктів, записуючи тези, нумерують кожну, в кожній тезі варто виокремлювати ключове слово; o якщо текст великий за обсягом, то в кінці кожної тези вказують номер сторінки джерела. Оригінальні тези створюють як первинний текст. Вони можуть бути:_ - ключовими елементами майбутньої наукової розвідки (планом, начерком основних положень); - стислою формою презентації результатів наукових досліджень під час виступу на науковій конференції. Оригінальні тези - предметно-логічне ціле, об'єднане спільною думкою, що відображена у заголовку, призначення якого - зорієнтувати читача у змісті наукового тексту. На відміну від розгорнутого плану, який тільки називає питання, тези розкривають розв'язання цих питань. Прагнення автора тез до стислості зумовлює відсутність прикладів, цитат. Загальну норму жанру тез - високу насиченість висловлювання предметно-логічним змістом - реалізовано в оптимальному поєднанні складності думки з ясністю і доступністю викладу. Тези мають чітко регламентовану змістово-композиційну структуру, в якій виокремлюють такі складові: 1. Преамбула (1 -2 тези); 2. Основний тезовий виклад (3-6 тез); 3. Висновкова теза/тези (1-2). Конспект (від лат. conspectus - огляд) - стислий писаний виклад змісту чого-небудь73, складається з плану й тез, доповнених фактичним матеріалом, що у сукупності є коротким письмовим викладом змісту книжки, статті, лекції тощо. Під час прочитання та прослуховування тексту (промови, доповіді, виступу) для конспектування звертається увага на опорні (ключові) слова, ті інформаційні центри, що несуть найбільше смислове навантаження (так звані "вузлики на пам'ять"). Вибір ключових моментів залежить від мети та завдань конспектування, власних знань у цій галузі, особистих зацікавлень, можливостей пам'яті тощо. Зміст першоджерела передають: o своїми словами; o цитатами з першоджерела; o своїми словами і цитатами. До конспекту ставлять такі вимоги: o залишають певну частину сторінки (це може бути половина аркуша або широкий берег) для запису власних думок, оцінки законспекто ваного; o цитуючи, вказують відповідну сторінку першоджерела. Текст конспекту оформлюють довільно, на відміну від тез, крім основних положень, конспект містить і фактичний матеріал. Для конспектування, як і реферування, використовуються такі способи викладу матеріалу: опис, оповідь, міркування. За своїм обсягом конспект не перевищує 1/3 всього первинного тексту. Способи фіксації відомостей можуть бути різними: мовними (виділення ключових слів, фраз, повний детальний запис), позамовними (план, схема, таблиця, виділення ключових понять підкресленням або іншим кольором). Стислий конспект передає в узагальненому вигляді найсуттєвішу інформацію тексту, а докладний (розгорнутий) - містить також відомості, які конкретизують, мотивують, деталізують основні положення тексту у вигляді доведень, пояснень, аргументів, ілюстрацій тощо. Вимоги до конспекту 1. Усю головну інформацію згідно з темою відобразити в конспекті. 2. Не порушувати логічний зв'язок під час скороченого запису інформації. 3. Використані символи та абревіатури повинні бути абсолютно точними відповідниками слів і словосполучень. 4. Зберігати точність інформації за умови переконструювання речень. 5. Не припускатися орфографічних, лексичних, граматичних помилок під час запису. |