|
|
Предмет, мета та завдання спеціальної методики початкового навчання української мови
§1. Предмет, мета та завдання спеціальної методики початкового навчання української мови
Дошкільний вік - це найбільш сензитивний період активного засвоєння дитиною розмовної мови, становлення і розвитку всіх сторін мовлення: фонетичної, лексичної, граматичної.
Навчання рідної мови є одним із найважливіших завдань розумового, морального та естетичного виховання дітей. Але мовлення, як одна з головних, необхідних умов психічного і особистісного розвитку дитини, повноцінним засобом спілкування може бути лише тоді, коли збережені, а у випадках мовленнєвої патології скориговані усі його структурні компоненти. Успішна ж корекція відхилень у мовленнєвому розвитку дитини і лінгвістична підготовка її до школи пов'язана з правильним визначенням змісту, методів і прийомів мовного навчання.
Спеціальна методика початкового навчання української мови — це педагогічна наука, яка вивчає загальні закономірності онтогенезу мовлення дітей на різних вікових етапах в умовах його норми і патології, специфіку педагогічної діяльності, спрямованої на формування правильного мовлення, розвиток навичок мовленнєвого спілкування дітей, форми, засоби, методи і прийоми спеціального навчання рідної мови.
Предметом її вивчення є процес оволодіння дітьми рідною мовою як засобом спілкування в умовах цілеспрямованого корекційно-розвивального навчання.
Об'єктом вивчення є мова.
У дошкільній педагогіці виділяють три основні взаємопов'язані між собою напрямки розробки психолого-педаго-гічних проблем розвитку мовлення дошкільників, удосконалення змісту і методів навчання рідної мови: 1) структурний (оформлення різних рівнів системи мови: фонетичного, лексичного, граматичного); 2) функціональний (формування навичок оволодіння мовою в її комунікативній функції: розвиток зв'язного мовлення, мовленнєвого спілкування); 3) ког-нітивний, пізнавальний (формування здібностей до елементарного усвідомлення явищ мови і мовлення).
Кінцевою ж метою опанування рідною мовою у дошкільному віці є засвоєння її літературних норм і культури мовлення, культури спілкування.
Спеціальна методика початкового навчання української мови, як і інші методики, дає відповіді на питання:
1. Чого вчити (які мовленнєві вміння і мовні форми повинні засвоїти діти в процесі навчання);
2. Як вчити (які умови, форми, засоби, методи і прийоми використовувати для розвитку мовлення);
3. Кого вчити (дитина, її анатомофізіологічні, психічні, вікові особливості в нормальному та патологічному онтогенезі);
4. Чому саме так вчити, а не інакше (теоретико-методич-не обґрунтування спеціальної методики).
Спеціальна методика початкового навчання української мови почала складатися у самостійну педагогічну дисципліну порівняно недавно, у шістдесяті-сімдесяті роки XX сторіччя, в зв'язку з виникненням нового розділу логопедії -дитячої логопедії, основи якого були закладені працями Р.Є.Лєвіної.
Увага дослідників почала спрямовуватися на розробку методів логопедичного впливу для роботи з колективом
дітей у відповідності із загальними проявами дефекту при різних формах патологічного розвитку мовлення (у групах дітей із фонетико-фонематичним недорозвиненням мовлення та загальним недорозвиненням мовлення).
Спеціальні методики вибудовуються на основі лінгвістичних та психологічних критеріїв, серед яких враховуються структурні компоненти мовленнєвої системи (звукова сторона, граматична будова, словниковий запас), функціональні аспекти мовлення, співвідношення видів мовленнєвої діяльності.
У спеціальній методиці відмічають тісний взаємозв'язок методичної теорії і практики. Потреби практики є рушійною силою розвитку спеціальної методики як науки. З другого боку, методична теорія суттєво допомагає педагогічній практиці. Не знаючи методичних теоретичних основ, закономірностей розвитку мовлення, не можна бути впевненим у правильності вибору змісту та методичних прийомів роботи з дітьми. Наукові дослідження впроваджуються у практику, збагачуючи її новим змістом, розробленими на науковій основі спеціальними методами і прийомами мовленнєвого розвитку дітей. Практика ж допомагає теорії перевірити правильність зроблених висновків.
До основних теоретичних та практичних завдань спеціальної методики початкового навчання рідної мови відносять:
- розробка на науково-педагогічній основі закономірностей мовленнєвого онтогенезу в нормі систем мовленнєвого розвитку дітей при різних формах порушень мовленнєвого розвитку (далі ПМР) від народження до семи років;
- розробка корекційних методик формування та розвитку мовлення дітей із ПМР;
- розробка найефективніших спеціальних засобів, методів і прийомів розвитку мови і мовлення цих дітей;
- встановлення зв'язку теорії із практикою та збагачення практики новими науковими відкриттями;
- узагальнення та поширення передового досвіду роботи з формування та розвитку рідної мови у спеціальних дошкільних закладах України.
Основною метою роботи з початкового навчання рідної мови є формування усного та передумов писемного мовлення і навичок мовленнєвого спілкування з оточенням на основі оволодіння літературною мовою свого народу.
Отже, формування і розвиток мови та мовлення розглядається не лише у лінгвістичній сфері (як оволодіння дитиною навичками фонетичними, лексичними, граматичними), але й у сфері формування спілкування дітей один з одним і з дорослими (як оволодіння комунікативними уміннями), що важливо не тільки для формування культури мовлення, але й культури спілкування.
§2. Наукові основи спеціальної методики початкового навчання української мови та її зв'язок з іншими науками
Мовлення як найвища форма комунікації є однією з найскладніших психічних функцій людини. Це обумовлює різнобічний підхід до вивчення таких явищ, як мова, мовлення, мовленнєва діяльність, який включає в себе соціопсихоло-гічні, соціолінгвістичні, нейролінгвістичні, психолінгвістичні, нейропсихологічні, педагогічні, культурологічні аспекти.
Дані досліджень суміжних наук дозволяють визначити та обґрунтувати місце і значення, принципи і завдання, зміст і спеціальну методику навчання мови та мовлення дітей із ПМР.
Спеціальна методика початкового навчання мови, як і вся педагогічна наука, належить до суспільних наук.
Методологічною основою спеціальної методики є, насамперед, положення матеріалістичної філософії про мову як про продукт суспільно-історичного розвитку, як найважливіший засіб спілкування, про зв'язок мовлення та мислення.
Мова є специфічно людським засобом спілкування. Вона відрізняється від засобів спілкування тварин, якими е уроджені моведінкові реакції, тим, що дозволяє передавати уявлення Про те, ЧОГО у наявній ситуації немає : освічувати події
минулого, планувати майбутнє., використовуючи по тільки власний досвід, але й досвід інших людей.
Але головне, що ставить людське мовлення вище за всі засоби спілкування, за твердженням Годфруа, — це здатність дитини в ранньому віці розуміти та конструювати з декількох десятків звуків рідної мови необмежену кількість мовленнєвих сигналів, які у більшості випадків дитина раніше не вимовляла і не чула, і які будуть мати для неї і для оточення вирішальне значення. Необхідною умовою такої лінгвістичної компетентності є неявне знання закономірностей мови, що і сьогодні є предметом вивчення вчених психологів і психолінгвістів.
Мова є продуктом суспільно-історичного розвитку, в якому відображена історія народу, його традиції, система соціальних відносин, культура в широкому смислі.
Існує багато теорій, які пояснюють виникнення та розвиток мовлення. Розбіжності між ними виникають під час розгляду питань: коли виникли мова та мовлення; чи є мовлення чисто людським надбанням і якщо так, то чи можливо вважати його структури універсальними та успадкованими, або це набуті структури, різні в різних культурах; чи залежить розвиток мовлення від розвитку мислення, або навпаки, мовлення є основою для розвитку пізнавальних функцій.
Виникнення мови пов'язане з виникненням самої людини. Будова головного мозку, яка відновлена за зліпками порожнин дуже давніх черепів, дозволяє передбачити, що область, яка керує мовленням, розвилась на відносно ранній стадії еволюції людини. Відомо також, що людина - єдиний примат, який завдяки низькому положенню гортані здібний до розвитку членороздільного мовлення. Передбачають, що воно з'явилось 1,5 мільйонів років тому.
Мова, мовлення виникли в процесі діяльності і є однією з умов існування людини та здійснення її діяльності. У мові, як у продукті цієї діяльності, відображені її умови, зміст, результат.
мовлення і мислення полягає у значенні слова, яке являє собою узагальнення, або поняття. Слово позбавлене значення не є слово, а звук пустий, значення є необхідною ознакою самого слова. Воно є мовлення і мислення в один і той же час, тому що воно є одиницею мовленнєвого мислення. Думка здійснюється у слові1.
Але водночас ця єдність не є тотожність.
Мова - це засіб спілкування, обміну думками між людьми.
Мовлення - це оволодіння і застосування особистістю певної мови в процесі її спілкування з іншими людьми, в процесі мовленнєвої діяльності.
Мовлення, відзначає С. Л.Рубінштейн - це діяльність спілкування (висловлювання, діяння, повідомлення) за допомогою мови, мовлення - це мова в дії. Мовлення - це форма існування свідомості (думок, почуттів, переживань) для іншого, яка слугує засобом спілкування з ним, і форма узагальненого відображення дійсності, або форма існування мислення2.
Мислення - це процес опосередкованого і узагальненого відображення в мозку людини предметів і явищ зовнішнього світу в їхніх істотних властивостях, зв'язках та відносинах. Мислення здійснюється в узагальненнях і веде до узагальнень все вищого порядку.
Мислення відображає закони природи і суспільства, а мовлення виражає думки про ці закони, реалізує ці думки і робить доступними для інших людей.
Розвиток мовлення є невід'ємною частиною від розвитку мислення. Мова спирається на мислення.
Спеціальна методика початкового навчання рідної мови спрямована на формування у дітей мовних узагальнень, елементарного усвідомлення явищ мови і мовлення.
Природничою основою мови є вчення І.П.Павлова про взаємозв'язок першої і другої сигнальної систем, про формування умовно-рефлекторних зв'язків, вчення П.К.Анохіна про функціональні системи.
Згідно зі вченням І.П.Павлова, мова є складною психофізичною функцією головного мозку, другою сигнальною системою дійсності, є сигналом сигналів. Перша і друга сигнальні системи в людини перебувають у нерозривному зв'язку, вони не можуть існувати одна без одної. Перша сигнальна система є носієм образного, друга - логічного, понятійного мислення. Друга сигнальна система утворюється на основі першої.
Вивчення вищої нервової діяльності дитини (І.П.Павлов, М.М.Кольцова) показали, що тільки у перший рік життя можна спостерігати виявлення першої сигнальної системи в „чистому вигляді" - коли дитина ще не розуміє слів і не говорить сама. У цей період її поведінка визначається тим, що доступно слуху, зору, нюху, смаку тощо. Але від моменту, коли починає розвиватися друга сигнальна система, вона впливає на всі безпосередні відчуття, які отримує дитина1.
Отже, на ранніх сходинках розвитку превалююче значення мають безпосередні сигнали дійсності. З віком роль словесних сигналів у регуляції поведінки зростає. Слово відразу дає загальне уявлення про предмет та відсуває на другий план безпосередні враження» Це обумовлює принцип наочності, співвідношення наочності і слова в корекційній роботі з дітьми з ПМР„
Спираючись на теорію умовних рефлексів І.П.Павлова, П.К.Анохін визначив принципово новий напрям у фізіології - теорію функціональних систем організму. Згідно цієї теорії, всі фізіологічні функції, включаючи поведінку доводяться до корисного для організму пристосувального результату. Відмінною властивістю функціональних систем різного рівня організації є їх самоорганізація, яка здійснюється на основі універсального принципу саморегуляції. Це означає, що відхилення результату діяльності будь-якої функціональної системи від рівня, який забезпечує нормальну життєдіяльність організму, зразу ж мобілізує всі компоненти функціопальної системи, які повертають результат до оптимального рівня.
В основі складної мовленнєвої функціональної системи лежить використання знакової системи мови в процесі спілкування.
Мовленнєва функціональна система включає взаємодію цілої низки аналізаторних систем, спирається не на одну вузьку ділянку мозку, а на спільну роботу низки його морфологічних утворень, які також тісно взаємодіють між собою.
Для правильного протікання мовленнєвого акту необхідне дуже точне узгодження роботи всіх мовленнєвих зон. Це передбачає необхідність спиратися в корекційній роботі з розвитку мовлення на принцип системності.
Психологічну основу спеціальної методики складає теорія мови, мовлення і мовленнєвої діяльності, розроблена у вченнях дослідників різних спеціальностей - психолінгвістів, психологів, лінгвістів, нейропсихологів - Л.С.Виготського, О.О.Леонтьева, О.М.Леонтьева, М.І.Жинкіна, О.Р.Лурія, Л.А.Чистович, Т.М.Ушакової та інших.
Психологічна природа мовлення полягає в тому, що:
- мовлення займає центральне місце в процесі психічного розвитку, розвиток мовлення внутрішньо пов'язаний із розвитком мислення і розвитком свідомості в цілому;
- мовлення має поліфункціональний характер: йому притаманні комунікативна функція (слово — засіб спілкування), індикативна (слово — засіб вказівки на предмет), інтелектуальна, сігніфікативна функція (слово - носій узагальнення, поняття); всі ці функції внутрішньо пов'язані між собою;
-мовлення є поліморфною діяльністю, яка виступає то як голосна комунікативна, то як голосна, але така, що не має прямої комунікативної функції, то як мовлення внутрішнє. Ці форми можуть переходити одна в одну;
- у мовленні потрібно розрізняти його фізичну, зовнішню сторону, форму і його семантичну (смислову) сторону;
"Слово має предметну віднесеність і значення, тобто є носієм узагальнення;
- процес розвитку мовлення не є процесом КІЛЬКІСНИХ ЗМІН, який виражається у збільшенні словника і асоціативних зв'язків слова, а є процесом якісних змін, тобто процесом дійсного розвитку, пов'язаним із розвитком мислення і свідомості1.
Психолінгвістика, наука, що розвивається на стику психології і мовознавства, визначає мовлення як діяльність, яка включена в загальну систему людської діяльності.
Мовленнєва діяльність має психофізіологічну природу. Це робота людського організму і насамперед мозку, спрямована на використання засвоєної мови з метою комунікації.
Мовлення ж є продуктом цієї діяльності.
Мовленнєва діяльність проявляється у здібностях до мовлення, в уміннях мовлення. Формується, розвивається здібність до мовлення під впливом мовного спілкування, мовної комунікації. Людина передбачає, свідомо планує свою діяльність шляхом використання знаків мови. Мовленнєва діяльність має складну структуру. Вона включає в себе сукупність складних дій, операцій, умінь, навичок, які формуються поступово і забезпечують засвоєння мови та її використання з метою спілкування.
Виділяють два рівні оволодіння дитиною мовною дійсністю (Л.С.Виготський, О.О.Леонтьев, О.Р.Лурія): рівень практичного оволодіння мовленням і усвідомленого ставлення до мовленнєвої дійсності. На практичному рівні мов лення виступає для дитини як засіб спілкування в її комунікативній функції. Дитина оволодіває мовленням без чіткого усвідомлення загальних закономірностей, яким підкоряється ця діяльність, і своїх операцій з ним.
Рівень усвідомленого ставлення до мовленнєвої діяльності характеризується тим, що мовлення, його формальна сторона стає предметом усвідомлених довільних дій. У результаті цих дій усвідомлюється символічне відношення між мовним знаком і значенням та формується функціональне використання цих знаків. Л.С.Виготський зазначав, що лише в процесі спеціального навчання мовлення стає для дитини предметом усвідомленого і довільного відношення.
На сучасному етапі в поняття знання мови входить не лише утримання в пам'яті одиниць мови, які вивчаються (слів, їх значущих частин, форм слів, синтаксичних структур), але й усвідомлення норм використання їх, тобто уміння користуватися одиницями мови під час сприйняття мовлення і під час його породження.
Сприйняття мовлення, його породження - різні види мовленнєвої діяльності. Для сприйняття мовлення (слухання, читання) необхідно володіти тими знаннями, що допомагають пізнати мовні форми і співвідносити їх з мовною діяльністю. А для породження мовлення (говоріння, писання) необхідно володіти тими знаннями, що допомагають відбирати потрібні одиниці мови і використовувати їх з урахуванням змісту мовлення, ситуації спілкування.
Засвоєння мови дитиною - процес творчий. Дитина на основі готових форм, що запозичила з мовлення дорослих, пошуку зв'язків, відношень між елементами мови, правил будує власні висловлювання.
У психології (Л.СВиготський, О.О.Леонтьєв) відображення системи мови у свідомості того, хто говорить, розглядають як мовні здібності.
Мовна здібність - це сукупність мовленнєвих навичок і умінь, сформованих на основі вроджених передумов.
Мовленнєва навичка - це мовленнєва дія, яка досягла ступеня досконалості, здібність здійснювати оптимальним чином певну операцію. Мовленнєві навички - навички оформлення мовних явищ - включають: зовнішнє оформлення - вимову, поділ фраз, інтонування та внутрішнє - вибір відмінку, роду, числа.
Мовленнєве уміння - це особлива здібність людини, яка стає можливою в результаті розвитку мовленнєвих навичок. Навички мають стійкість і здібність до переносу в нові умови, на нові мовні одиниці і їх поєднання, а це означає, що мовленнєві уміння включають комбінування мовних одиниць, використання їх у будь-яких ситуаціях спілкування і мають творчий, продуктивний характер.
- і І ПСІ II А.IIІ >І ІА МЕТОДИКА ПОЧАТКОВОГО НАВЧАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Отже, розвивати мовну здібність дитини - це означає розвивати у неї комунікативно-мовленнєві уміння і навички.
Розрізняють чотири види мовленнєвих умінь: 1) уміння говорити, тобто викладати свої думки в усному мовленні; 2) уміння розуміти мовлення в його звуковому оформленні; 3) уміння викладати свої думки в писемному мовленні; 4) уміти читати, тобто розуміти мовлення в його графічному зображенні.
Спеціальна методика початкового навчання української мови навчає навичкам та умінням усного мовлення і створює передумови розвитку писемного мовлення.
Патологію мовлення О.О.Леонтьєв визначає як порушення мовленнєвої діяльності, обумовлену несформованіс-тю, або розладом психофізичних механізмів, „які забезпечують засвоєння, вироблення і відтворення мовних знаків членом мовленнєвого колективу".
Таким чином, те, що досить широко визначається як патологія мовлення, у психолінгвістиці конкретизовано і позначено як порушення (патологія) мовної здібності.
Це підтверджено багаточисленними дослідженнями таких вчених, як Є.М.Вінарська, О.Є.Грібова, Л.М.Єфімєнкова, Н.В.Мікляєва, Є.Ф.Соботович, Л.Г.Соловйова, С.М.Шаховська, М.К.Шеремет, які у якості основного дефекту у дітей із ЗНМ почали називати дефіцитарність мовної здібності. У цих дітей порушеними виявляються самі задатки до розвитку мовної здібності.
Б.МТріншпун зазначав, що у дітей із порушенням мовлення система мови не формується, „тому алаліки в процесі свого розвитку переходять з одного рівня недорозвинення мовлення на інший, залишаючись немовленнєвими (або тими, хто погано говорить) дітьми".
На сучасному етапі важливу роль відіграє впровадження в практичну педагогіку і психологію досягнень такого розділу психології комунікації, як логопсихологія.
Логопсихологія це галузь психології, що вивчає психіку людей, які мають первинний мовленнєвий дефект і принципи психокорекційної роботи з ними з урахуванням суміжних наук. При порушеннях мовлення відмічають різноманітні особливості психічних процесів, станів і властивостей особистості, які необхідно враховувати у корекційній навчально-виховній роботі. Логопсихологія інтегрує сучасні досягнення логопедії і психології порушеного мовленнєвого розвитку.
Отже, спеціальна методика спирається на загальні та спеціальні психологічні дослідження, які дозволяють зрозуміти, як розвиваються у дитини в нормальному онтогенезі і у дитини з порушенням мовлення різні психічні процеси, як відбувається сприйняття і породження мовленнєвого висловлювання, які є особливості оволодіння різними сторонами мовлення. Вони допомагають визначити ступінь доступності і доцільності змісту, методів і прийомів спеціального навчання.
Лінгвістичну основу спеціальної методики складає вчення про мову як знакову систему, яка кодує навколишню дійсність. Мовознавство розглядає мову як систему у єдності всіх її рівнів: фонетичного, лексичного, словотворчого, морфологічного, синтаксичного. Робота з формування і розвитку мовлення є також складною системою, яка відображує у своєму змісті і методиці системний характер мовних зв'язків. Найважливішим принципом спеціального початкового навчання рідної мови є комплексність, тобто вирішення всіх завдань розвитку мовлення у взаємозв'язку і взаємо-обумовленості, при провідній ролі зв'язного мовлення.
Знаками мови є морфеми, слова, словосполучення, речення. Мовний знак сам по собі не має значення, але спрямований на нього, тому виступає членом другої сигнальної системи.
Крім знаку в мові є незнакові елементи - фонеми (звуки мови), просодеми (одиниця сили, тону, подовженості), які
(■іікіил.ііміл МКТОДИКЛ ІІОЧЛТІСОІІОГОІІЛВЧЛІІШІ УКРАЇНСЬКОЇ мови
називають у лінгвістиці фігурами. Поза мовою вони нічого не означають і використовуються для конструювання мовних знаків. Щоб оволодіти мовою, навчитися говорити, дитина повинна пам'ятати всі фігури (фонеми, просодеми), ви і знавати і розрізняти їх на слух, навчитися артикулювати. Крім того, дитина повинна зрозуміти знаки мови - навчитися співвідносити слово з конкретним явищем навколишньої дійсності.
Смисл мовного знаку може бути предметним (означати предмети, явища, їхні дії, ознаки). Такі мовні значення називають лексичними.
Знаки мови, які мають логічний смисл (означають логічні відношення - мету, причину, місце), називають граматичними значеннями.
Оволодіваючи мовою, дитина оволодіває лексичними, граматичними значеннями.
Як мовна система мова являє собою сукупність мовних одиниць (фонеми, морфеми, слова, словосполучення, речення) і відношень між ними.
Дитина з раннього віку практично засвоює всі одиниці мови. Одиницями мовлення є висловлювання, діалогічна єдність, надфразова єдність (текст), синтагма.
Діалогічна єдність - це мінімум дві репліки. Початкова репліка може бути запитанням, повідомленням, або спонуканням,
Надфразова єдність (текст) - це два, або більше речень, що пов'язані між собою за змістом, об'єднані однією темою і граматично (ланцюжковим чи паралельним зв'язком).
Синтагма - це досить складна одиниця мовлення: вона може бути частиною речення, або цілим реченням; у складі синтагми, як правило, кілька слів, але в її складі може бути і лише одне слово. Найменшою одиницею комунікації є типове речення, зразок мовлення.
Формування мовленнєвого висловлювання в дитячому віці проходить декілька етапів від появи ізольованих слів, а потім ізольованих самостійних фраз до складного розгорнутого висловлювання. Мовлення будується на основі використання мовного матеріалу і за характерними для мови законами, правилами. Мовлення підпорядковується законам мови, але не є її тотожністю. У мовленні одиниці мови одержують додаткові можливості, а саме: вибір, повторення, розміщення, комбінування, трансформацію. З багатьох мовних одиниць вибирається одна, яка потрібна тому, хто говорить, або пише.
Правила вживання лексичних і граматичних значень у лінгвістиці називають нормою мови. В кожній мові є свої традиційні норми, які не можна змінювати. Щоб володіти правилами рідної мови, слід запам'ятати традицію вживання мовних знаків: їх звукове і графічне оформлення, їх взає-мозаміну, поєднання.
Практичне вирішення питань розвитку мовлення багато в чому залежить від розуміння співвідношення мови і мовлення. Дана проблема є предметом розглядання багатьох психологів і лінгвістів. Характеристика мовлення зазвичай дається через його протиставлення мові. «Мова - це сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об'єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок»1.
«Мовлення - це спілкування людей між собою, мовна діяльність»1.
Мовлення - це психофізіологічний процес, це реалізація мови, яка тільки через мовлення виконує своє комунікативне призначення.
Мовлення — це практичне користування мовою в конкретних ситуаціях і з наперед визначеною метою; це діяльність за допомогою мови, особлива психічна діяльність.
Мовлення - це: 1) спосіб існування і вияву мови, «мова в дії», мовний процес у багатьох його видах і формах (говоріння, писання, слухання, читання), мовчазна розмова з самим собою, обдумування майбутнього свого чи сприйнятого від інших повідомлення; 2) вияв процесу формування (а не втілення);
3) вияв одиниць мови усіх рівнів і правил їх поєднання; 4) засіб конкретизації спілкування (мовного спілкування)1.
Отже, мова - це засіб спілкування, а мовлення - сам процес спілкування.
Спеціальна методика початкового навчання української мови спирається на лінгводидактику (науку про навчання мови), яка в свою чергу спирається на розвиток сучасної лінгвістики.
Різні науки лінгвістичного циклу (лексикологія з фразеологією, фонетика, граматика) дозволяють визначити основні напрямки роботи, склад мовленнєвих навичок та прийоми їх формування.
Спеціальна методика дуже тісно пов'язана із загальною дошкільною дидактикою та логодидактикою, які мають спільний предмет вивчення, а саме: дослідження закономірностей розвитку і навчання особистості.
Спеціальна методика використовує основні поняття і терміни дошкільної дидактики (мету, завдання, методи і прийоми навчання, їх класифікація, дидактичний матеріал тощо), а також її положення, що стосуються загальних закономірностей, принципів, засобів, методів.
Логодидактика теоретично обґрунтовує особливості процесу навчання дітей із ПМР.
Крім того, спеціальна методика використовує досягнення спеціальної педагогіки і, зокрема, логопедії, яка розглядає розлади мовлення з позицій попередження і подолання засобами спеціально організованого навчання і виховання. Логопедія вивчає онтогенез мовленнєвої діяльності при різних формах мовленнєвих порушень, визначає етіологію, механізми, структуру і симптоматику мовленнєвих розладів, розробляє спеціальні принципи, диференційовані методи і засоби подолання клінічних форм мовленнєвих порушень.
Отже, спеціальна методика початкового навчання української мови є інтегрованою дисципліною, яка спирається на лінгвістичні, психофізіологічні, психолінгвістичні, дидактичні основи розвитку мовлення дітей дошкільного віку в його нормальному та патологічному онтогенезі.
|
|
|
Скачать 1.22 Mb.