Навчальнометодичний посібник Житомир 2005 Навчальне видання Укладач Овандер Н. Л. Рецензенти рвв ждту, Житомир, 2005
 Скачать 0.77 Mb.
|
Способи залучення капіталуІ. Акціонування. Є найбільш розповсюдженим способом залучення капіталу на інвестиційній (початковій) стадії проекту. Залучається капітал шляхом емісії простих та привілейованих акцій, що розміщуються серед юридичних та фізичних осіб. Через акціонування залучається не тільки грошовий капітал, а й інші матеріальні та нематеріальні активи. Акціонерні товариства існують відкритого і закритого типу. Пайовий рахунок такої компанії перетворюється на акціонерний рахунок, який являє собою суму, що інвестується акціонерами. З метою залучення додаткового капіталу акціонерне товариство закритого типу може перетворюватись на відкрите та продавати цінні папери широкій публіці. Разом з тим можливий і зворотний процес, тобто закрите розміщення акцій після відкриття акціонерного товариства. В цьому випадку акції розміщуються тільки серед інвесторів компанії та за пільговими цінами. Компанія змушена здійснювати такі кроки, якщо відкрита підписка на її акції не дала очікуваних результатів. Види акціонування бувають різні. Розглянемо їх:
На Україні існує ще одна форма залучення інвестицій – створення колективних підприємств, що по суті мають статус ЗАТ.
Існує два види наділення:
Цей спосіб крім фінансового забезпечення корпорації, дає ще можливість протидіяти поглинанню іншими компаніями.
Транстинг зумовлює такі операції:
Залучений за допомогою трастингу капітал максимально диверсифікується. Трастинг є альтернативою способу реінвестування, особливо коли власний фінансовий капітал погіршується.
Механізм залучення венчурного капіталу нагадує створення незалежної компанії, яка акумулює кошти інших інвесторів та створює фонд венчурного капіталу. Цей фонд має форму партнерства, в який компанія-засновник вносить незначну частку капіталу, але несе повну відповідальність за управління фондом. Після того, як визначена статутом сума буде зібрана, фонд закривається, а зібрані кошти інвестуються у виробництво. Тим часом венчурна фірма розпочинає формування іншого фонду.
ІІ. Боргове фінансування може здійснюватись за рахунок: - банківського кредиту;
1.Кредитування - це залучення капіталу шляхом банківського кредитування. Фінансово-кредитні установи не дуже бажають давати особливо довгострокові позики, які йдуть на придбання основних (капітальних) активів. 2.Кредитування з факторингом. Фінансування під рахунки дебіторів, може здійснюватись з факторингом. У цьому випадку кредитор бере на себе зобов’язання погашення дебіторської заборгованості. Факторинг дозволяє позичальнику прискорити поверненість свого оборотного капіталу, скорочуючи тим самим потребу в його фінансування. 3.Фінансування фортфейтингом – це форма кредитування експортера банком чи іншим фінансово-кредитним закладом, шляхом придбання боргових зобов’язань з певним дисконтом (наприклад, простих та переказних векселів без права регресу на продавця). Повернення капіталу банком здійснюється завдяки продажу боргових зобов’язань на вторинному ринку. Фортфейтинг використовується, як правило, при експорті великих капітальних активів – машин, обладнання, з тривалою відстрочкою платежу. Фортфейтгування дорожче для експортера, ніж банківський кредит, але звільняє його від кредитних ризиків та скорочує дебіторську заборгованість. 4.Іпотечні кредити – це позики під заставу нерухомості (іпотеки). Житлові будинки, земля ,виробничі будівлі та споруди можуть виступати як застава для одержання іпотечної позики. Угоди про іпотеку нотаріально завіряються та реєструються у поземельній книзі (регіональних органах управління). У разі несплати позички, право власності на іпотеку переходить до кредитора і вона має бути перереєстрована. 5.Державне кредитування застосовується для активізації інвестиційної діяльності. В Україні цей вид фінансування застосовувався з осені 1992 року. Державні кредити надаються за рахунок централізованих ресурсів НБУ через комерційні банки. Державний кредит використовується тільки для міністерств та відомств за рішенням Верховної Ради України. В останні роки через нестачу бюджетних коштів цей спосіб фінансування не використовується. У багатьох країнах світу застосовується також державне кредитування приватного бізнесу. 6.Іноземний кредит. Залучення іноземного капіталу в Україні здійснюється по лінії Світового банку та Європейського банку реконструкції та розвитку, кредитних ліній, урядів західних країн та закордонних комерційних банків. Кредити надаються через деякі комерційні банки після ретельної експертизи техніко-економічного обґрунтування проектів та обов’язкового їх страхування. 7.Розміщення боргових зобов’язань дозволяє залучати капітал за допомогою облігацій та деяких інших цінних паперів. ІІІ. Фінансування на консорційних засадах – це спосіб залучення капіталу шляхом створення спільних підприємств (компаній) або створення різних видів стратегічних альянсів: концернів, синдикатів, холдингів, промислово-фінансових груп тощо. 1.Спільні підприємства можуть бути суто вітчизняні або з залученням іноземних інвестицій. 2.Стратегічні альянси – це об’єднання двох або більше суб’єктів господарювання на умовах спільного розпорядженням прибутками і фінансовими ресурсами. 3.Франчайзинг – це передача або продаж ліцензії (франшизи) однієї фірми (франшизодавця) іншій (франшизоодержувачу) на право реалізації продукції, робіт, послуг чи заняття бізнесом на певній території з використанням товарного знаку франшизодавця та за умовою суворого виконання вимог технології та якості. Франшизодавець- це звичайно випереджаюча фірма з високим іміджем, яка намагається поєднувати свої високі технології та “ноу-хау” з капіталом франшизоодержувача, внаслідок чого отримує певний доход. На сьогодні існує 2 види франчайзингу:
Продуктово-торгівельний передбачає за допомогою передачі франшиз створити мережу дистриб’юторських фірм і допомагає товаровиробнику розширити сектор споживчого ринку. Бізнес-франчайзинг передбачає спочатку передачу франшизоодержувачу товарного знака, технології виробництва, зразків продукції, технічних умов виробництва і стандартів якості. Потім після апробації і експертизи продукції франшизоодержувача, йому видається право (ліцензія) на виробництво та продаж, причому на певній території і на певний термін часу. Доходи франшизодавця складаються з одноразової комісійної винагороди і постійних відрахувань частини своїх прибутків франшизоодержувачами. 4.Ліцензування означає передачу прав виробництва продукції (робіт, послуг) однієї компанії іншій. Ліцензуванню підлягає також передача проектів, технологій, товарних знаків, наукових розробок, комп’ютерних програм іншої інтелектуальної власності. Ліцензія передається на певний строк і за певну винагороду. Ліцензування – це спосіб залучення капіталу власниками патентів, проектів, товарних знаків, технологій тощо. Одержувач ліцензії сплачує її власнику роялті одноразово за весь час користування ліцензією, або періодично у вигляді процента, що обумовлюється в ліцензійній угоді. Ці угоди можуть бути “ексклюзивними”, тобто надавати виключне право одержувачу ліцензії, або надавати права декільком ліцензіантам. 5.Інжиніринг являє собою непрямий спосіб залучення капіталу, а вид інжиніринго-консультаційних послуг, які сприяють інвестиційному процесу, прискорюють його. Інжинірингові послуги – це комплекс робіт, що охоплює проведення передінвестиційних досліджень, підготовку техніко-економічних обґрунтувань, технічного та будівельного проектування, а також розробку рекомендацій щодо експлуатації підприємств, організації виробництва та його менеджменту і реалізації готової продукції. Інжинірингові послуги надаються посередницькими організаціями, а саме інжиніринго-консалтиногвими фірмами, проектними організаціями, банками реконструкції та розвитку, а також фірмами-девелоперами. 6.Еккаунтинг як поняття у західній термінології має 2 тлумачення:
ІV. Оренда – це строкове володіння та користування майновим комплексом (капітальним активом). Об’єктом договору оренди може бути підприємство, будівля, споруда, приміщення, обладнання, природні ресурси, земельні ділянки тощо. Оренда, як спосіб залучення капіталу ґрунтується на договорі між орендарем та орендодавцем. Орендар бере в оренду не просто майно, а капітал, вкладений в це майно з метою отримання прибутку. Розрізняють 2 види оренди: - оперативна оренда (поточна); - фінансова або капітальна оренда (лізинг); Звичайно договір оренди укладається на тривалий термін – більше ніж 5 років, але не більше повного амортизаційного строку. Впродовж цього строку можливий викуп майнового комплексу орендарем, якщо це передбачено договором та якщо вся сума орендних платежів відповідає вартості майна, що передається в оренду. Орендна плата розраховується за формулою: ОП = А + П + В, де ОП – орендна плата, грн.; А – сума амортизаційних відрахувань, грн.; П – орендний процент, грн.; В – витрати на ремонт майна, що орендується, грн. В Україні за сучасних умов поширена оренда майнових комплексів підприємств чи їх структурних підрозділів (філій, цехів, ділянок тощо). Орендарем може бути трудовий колектив підприємства чи його підрозділів (організація орендарів), або інші юридичні (фізичні) особи України чи закордонних країн. У західних країнах залежно від терміну дії розрізняють оренду довгострокову (лізинг), середньострокову (хайринг) та короткострокову (рентинг). Усі види оренди застосовуються для машин та устаткування. Договір рентингу може укладатися на строк від 1-го дня до 1-го року без викупу майна. Хайрингові угоди укладаються терміном від 1до3 років також, як правило, без викупу майна. Лізинг – це довгострокова оренда окремих видів машин та устаткування, виробничо-технічних комплексів, іншого майна. На відміну від поточної оренди у лізингу можуть брати участь три або більше суб’єктів угоди: - постачальник (виробник обладнання); -лізингодавець (банк чи лізингова компанія); -лізингоодержувач (орендар). Лізингова операція здійснюється в такій послідовності: лізингоодержувач знаходить фірму, що виготовляє або продає необхідне йому обладнання, вивчає його якості та умови продажу. Потім, у разі відповідності обладнання вимогам свого виробництва, він звертається до банку або лізингової компанії з пропозицією придбати це обладнання у виробника (продавця) з метою подальшої передачі йому на умовах оренди. Оперативний лізинг – це господарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає передачу орендарю право користування основними фондами на строк, що не перевищує строку їх повної амортизації, з обов’язковим поверненням основних фондів власнику після закінчення строку дії лізингової (орендної) угоди. Основні фонди, передані в оперативний лізинг, залишаються у складі основних фондів орендодавця. Фінансовий лізинг відрізняється від оперативного тим, що право власності на орендовані основні фонди передається орендарю. Фінансовий лізинг є різновидом фінансового кредиту. Основні фонди, передані у фінансовий лізинг, включаються до складу основних фондів орендаря. Фінансовий лізинг можи приймати форму зворотного лізингу (лізбек), коли підприємець продає власне майно лізинговій компанії і укладає з нею угоду про оренду цього майна. Лізбек застосовується як більш вигідна форма оренди для лізингоодержувача, оскільки він одночасно залучає капітал від продажу майна і має нагоду подальшого використання цього майна. Таким чином, лізинг – це специфічна форма залучення виробничого капіталу, за якої лізингодавець кредитує лізингоодержувача. Селенг – це окремий випадок лізингу, який передбачає двосторонню угоду майнового найму. Згідно з цією угодою, власник передає селенг – компанії права використання і розпорядження своїм майном. Він залишається власником, одержує за це окрему плату і може за першою вимогою повернути своє майно. Селенг-компанія залучає і вільно використовує за своїм бажанням майно або окремі майнові права громадян та юридичних осіб. Предметом майна можуть виступати окремі об’єкти, права власності, земельні ділянки, підприємства, будівлі, устаткування, цінні папери, гроші тощо. Від громадян селенг-компанія залучає головним чином гроші, які спрямовує у виробничу сферу. Різниця між позичкою та селенгом полягає в наступному: позичальник, одержуючи позичку, стає її власником, а при селенговій операції він тільки користується грішми або майном. Селенгові операції мали б стати потужним способом залучення капілалу до виробництва, але селенгові компанії скомпрометували себе в Україні та інших країнах СНД. V. Пільгове фінансування може здійснюватись у наступних формах: прямі позики, гарантовані позики, гаранти на певні проекти, пайову участь, прямі дотації, страхування. Субсидуючи проект, уряд звичайно, висуває ті ж умови, що і банк чи інший кредитний заклад, але надані їм пільги заохочують останніх взяти участь у фінансуванні. Субсидування – це неповернене фінансування, тобто надання грошових коштів та інших постійних та поточних активів на засадах неповернення. Розрізняють такі види субсидування: 1.Дотування – це спосіб підтримки будь-яких проектів урядом чи місцевими організаціями влади. Як правило, дотуються соціально важливі програми та проекти, природоохоронні та ресурсозберігаючі технології. Дотації надаються для фінансування тільки частини інвестиційного проекту, частка державних інвестицій не перевищує 50%. Існують також експортні дотації, які надаються з державного бюджету з метою заохочення вивозу товарів. У цьому випадку субсидуються різні митні та податкові пільги. 2.Гранти близькі за змістом дотаціям. Відмінність втому, що вони можуть надаватись на фінансування проекту загалом. Звітність про їх використання має більш суворий характер, підлягає аудиторським перевіркам. Іноді призначаються менеджери, які стежать за повним виконанням умов гранту. Часто гранти мають вигляд гуманітарної допомоги. 3.Субвенції на відміну від дотацій та грантів надаються урядом місцевим органам влади та мають цільове призначення. У випадках порушення цих умов підлягають поверненню. Ініціатором субвенцій виступають місцеві органи влади. 4.Спонсорство та донорство являють собою субсидування інвестиційних проектів з боку юридичних та фізичних осіб, благодійних організацій та фондів. Найчастіше спонсори та донори фінансують інтелектуальні інвестиції. Всі інвестори намагаються дешевше залучити запозичені кошти та дорожче продити власні ресурси, переслідуючи мету отримання максимального доходу, приросту власного капіталу при забезпеченні достатньої ліквідності та мінімізації ризику стосовно своїх активів. Намагаючись залучити якомога більше запозичених коштів під забезпечення власних капіталів, інвестор аналізує всі переваги та недоліки залучених та запозичених коштів з метою оптимізації структури джерел фінансування проектів. Оптимізація структури – це вибір найбільш вигідного співвідношення внутрішніх та зовнішніх (залучених та запозичених) джерел на кожному етапі життєвого циклу проекту. Джерела фінансування: І.Внутрішні: -нерозподілений прибуток; -амортизація; -сальдо позареалізаційних доходів; -виторг від списання надходжень активів; -іммобілізація залишкових поточних активів; -статутний фонд (акціонерний капітал). ІІ.Зовнішні: 1.Вітчизняні: - довготерміновий банківський кредит; -державні субсидії; -емісія цінних паперів; -прямі інвестиції; -інвестиційний лізинг; -цільовий державний кредит. 2.Закордонні: -прямі інвестиції; -портфельні іноземні інвестиції; -технічна допомога (гранти); -кредити іноземних банків; -позички міжнародних фінансових інститутів. В умовах ринкової економіки підприємству для довгострокового фінансування своєї діяльності теоретично доступні наступні основні джерела: а) прибуток, б) ринок цінних паперів, в) банківська система, г) бюджет. З позиції короткострокового кредитування варто згадати також про кредиторську заборгованість, що виникає в результаті поточних операцій і прийнятої системи розрахунків з різними контрагентами та іншими сторонніми особами та суб'єктами. В умовах ринкової економіки перші два джерела розглядаються як основні способи залучення капіталу. Прибуток - найбільш дешеве і швидко мобілізуюче джерело. Однак, по-перше, його обсяги обмежені і, по-друге, існують деякі обов'язкові і/чи дуже бажані напрямки використання поточного прибутку. Друге джерело ринок цінних паперів, навпроти, вимагає чималих витрат по його створенню і реалізації. Крім того, підготовка і проведення емісії - досить тривалі в часі, тому до даного джерела прибігають лише після ретельної підготовки й у випадку мобілізації великого капіталу, необхідного для реалізації проектів. Третє джерело – банківська система, теоретично дуже доступне. Однак, це досить дороге джерело, причому процентні ставки можуть відчутно варіювати. Крім того, надання кредиту, особливо довгострокового, у значній мірі залежить від резервного позикового потенціалу компанії, що характеризується ступенем фінансової залежності від зовнішніх інвесторів і кредиторів до моменту звертання компанії в банк. Тому банківські кредити найчастіше використовуються лише як інструмент короткострокового фінансування. Четверте джерело бюджет, було основним у централізовано плановій економіці. В умовах ринку значення його у відношенні комерційних організацій незначне. Проте визначені бюджетні асигнування у вигляді цільового платного і безоплатного фінансування можуть мати місце головним чином у відношенні підприємств, державна підтримка яких вважається доцільною через їх соціальну, системоутворюючу чи оборонну значимості. Будь-яке підприємство формує свій набір джерел. Їх склад, структура, значимість і доступність визначають конкретними умовами: організаційно-правовою формою, цільовою спрямованістю діяльності, рентабельністю, політикою керівництва у відношенні залучення засобів і т.п. Формально ці джерела представлені в пасиві бухгалтерського балансу даного підприємства. З позиції характеристики фінансового стану підприємства можливі різні класифікації джерел коштів. Відповідно до першої класифікації фінансові ресурси суб'єкта, що хазяює, по джерелах їхнього формування підрозділяються на власні і залучені, причому останні підрозділяються на позикові кошти (довгострокові і короткострокові) і поточну кредиторську заборгованість. Відокремлення поточної кредиторської заборгованості в окрему групу обумовлено тією обставиною, що вона, по-перше, виникає як природний елемент поточної діяльності (це джерело що називають спонтанним) і, по-друге, певною мірою є безкоштовним джерелом. Що стосується інших джерел, то вони мають чітко виражений платний характер. Друга класифікація підрозділяє всі джерела на довгострокові і короткострокові. Якщо перша класифікація має значення насамперед з позиції платності джерела, то друга - з позиції характеристики фінансової стійкості. |