Навчальнометодичний посібник Житомир 2005 Навчальне видання Укладач Овандер Н. Л. Рецензенти рвв ждту, Житомир, 2005
 Скачать 0.77 Mb.
|
|
Фінансовий операційний та загальний леверидж. Діяльність будь-якої компанії пов’язана з ризиком, зокрема, виробничим і фінансовим, які приймають в увагу в залежності від того, з якої позиції характеризується компанія. Як легко бачити з балансу, ця характеристика може бути виконана або з позиції активів, якими володіє і розпоряджається підприємство, або з позиції джерел кощтів. У першому випадку виникає поняття виробничого ризику, у другому - фінансового ризику. Виробничий (чи бізнес) ризик - це ризик, у більшому ступені обумовлений галузевими особливостями бізнесу, тобто структурою активів, у які фірма вирішила вкласти свій капітал. Один і той же самий капітал можна використовувати для виробництва як ультрамодного одягу, так і продуктів харчування. Очевидно, що ступінь ризику виробничої діяльності в цих випадках принципово різна. Ризик, обумовлений структурою джерел, називається фінансовим. У даному випадку мова йде вже не про ризикованість вибору вкладення капіталу в ті чи інші активи, а про ризикованість політики у відношенні доцільності залучення тих чи інших джерел фінансування діяльності компанії. В обох випадках логіка міркувань досить очевидна, а мова, природно, йде про оцінки стратегічного характеру. Кількісна оцінка ризику і факторів, що його обумовили, може бути виконана різними способами; зокрема, один з досить розповсюджених способів базується на оцінці й аналізі варіабельності прибутку. Показники прибутку компанії залежать від багатьох факторів. У фінансовому менеджменті прийнято виділяти залежність прибутку від величини постійних витрат, обумовлених наявною матеріально-технічною базою (оцінка виробничого ризику), і залежність прибутку від витрат, пов'язаних зі структурою джерел (оцінка фінансового ризику). Відзначимо, що для оцінки використовують різні показники прибутку. У термінах фінансів взаємозв'язок між прибутком і вартісною оцінкою витрат чи активів фондів, понесених для одержання даного прибутку, характеризується за допомогою показника «ліверидж» (leverage). Виробничий ризик пов'язаний з поняттям операційного, чи виробничого левериджу, а фінансовий - з поняттям фінансового левериджу. Відомі три основні міри операційного левериджу: а) частка постійних виробничих витрат у загальній сумі витрат, чи, що рівноцінною, співвідношення постійних і змінних витрат; б) відношення темпу зміни прибутку до відрахування відсотків і податків до темпу зміни обсягу реалізації в натуральних одиницях; в) відношення чистого прибутку до постійних виробничих витратат. За ступенем впливу обсяг виробництва на рівень витрат витрати поділяються на змінні та постійні. До змінних витрат належать витрати, абсолютна величина яких зростає із збільшенням обсягу випуску продукції і зменшується із його зниженням. До змінних витрат належать витрати на сировину та матеріали, купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, технологічне паливо й енергію, на оплату праці працівникам, зайнятих у виробництві продукції (робіт, послуг), з відрахуваннями на соціальні заходи, а також інші витрати. Постійні – витрати, абсолютна величина яких із збільшенням (зменшенням) обсягу випуску продукції істотно не змінюється. До постійних належать витрати, пов’язані з обслуговуванням і управлінням виробничою діяльністю цехів, а також витрати на забезпечення господарських потреб виробництва. Перші два з перерахованих показників у зв’язку їх дуже наочною інтерпретацію одержали особливо широке поширення в аналізі. Якщо частка постійних витрат велика, кажуть, що компанія має високий рівень операційного левериджу і відповідно високий рівень виробничого ризику. Іншими словами, підвищення в динаміці рівня операційного левериджу свідчить про збільшення виробничого ризику компанії. Що стосується другого показника, то його інтерпретація така: рівень операційного левериджу можна розуміти як коефіцієнт пропорційності в прямо пропорційній залежності між прибутком до відрахування відсотків і податків та обсягом виробництва. Тому для підприємства з високим рівнем операційного левериджу навіть незначна зміна обсягу виробництва може призвести до істотної зміни прибутку до відрахувань відсотків і податків. Таким чином, будь-яке серйозне поліпшення матеріально-технічної бази убік збільшення частки необоротних активів супроводжується підвищенням рівня операційного левериджу і виробничого ризику. Логіка тут очевидна - нові вкладення в довгострокові активи треба окупати, але якщо інвестиційна політика була помилкова, то понесені витрати не будуть відшкодовані. Відзначена важливість показника постійних витрат призвела до розробки методів контролю за їхнім рівнем. Один з найбільш відомих - метод розрахунку критичного обсягу продажу, або точки беззбитковості. Зміст його полягає в тому, щоб розрахувати, при яких обсягах виробництва в натуральних одиницях маржинальний прибуток (тобто різниця між виручкою від реалізації і змінними витрати нефінансового характеру або прямими змінними витратами) буде дорівнювати сум постійних витрат. Цей метод дозволяє знайти мінімальний обсяг виробництва, що необхідний для покриття постійних витрат, тобто витрат, що не залежать від обсягів випуску продукції. Розрахунок критичного обсягу продажу (точки беззбитковості)
де  –критичний обсяг продажу в натуральному виразі, –постійні витрати, грн., –ціна одиниці продажу, грн., –змінні витрати, грн.Серед показників оцінки рівня фінансового левериджу найбільшу популярність одержали два: а) співвідношення позикового і власного капіталу, б) відношення темпу зміни чистого прибутку до темпу зміни прибутку до відрахування відсотків і податків. Логіка формування першого показника така. Практично будь-яке джерело коштів є платним, причому джерела позикових коштів (позиковий капітал) мають одну неприємну особливість: хоча їхня вартість звичайно нижче в порівнянні з вартістю джерел власних коштів, однак плата за користування ними є обов'язковою не залежно від того, працює компанія з прибутком чи збитково. Додаткове залучення позикового капіталу, як правило, характеризується підвищенням рівня фінансового, левериджу, тобто збільшенням фінансового ризику діяльності даної компанії і підвищенням необхідної акціонерам норми прибутку. Логіка використання другого показника оцінки рівня фінансового левериджу така. Якщо згадати структуру звіту про прибутки і збитки, легко помітити, що відсотки до сплати, які саме і є платою за можливість залучення позикового капіталу, займають проміжне положення між прибутком до відрахування відсотків і податків і чистим прибутком. Тому чим вище рівень фінансового левериджу, тобто більше і величина відсотків до сплати, тим менше сума чистого прибутку. Іншими словами, підвищення рівня фінансового левериджу приводить до більшої фінансової нестабільності, що виражається у визначеної непередбачуваності величини чистого прибутку. Компанія, що має значну частку позикового капіталу в загальній сумі джерел, називається компанією з високим рівнем фінансового левериджу, чи фінансово залежною компанією (highly levered company); компанія, що фінансує свою діяльність тільки за рахунок власних коштів, називається фінансово незалежною (unlevered company). Виробничий і фінансовий леверидж можна узагальнити категорією виробничо-фінансового левериджу. Міра виробничо-фінансового левериджу визначається як добуток міри операційного та міри фінансового левериджу. Тема № 11. МЕНЕДЖМЕНТ ІНВЕСТИЦІЙ План семінарського заняття: 1.Макроекономічне регулювання інвестиційного процесу. 2.Методи індикативного планування інвестиційної діяльності. 3.Особливості управління інвестиційними проектами. 4.Інвестиційне проектування. 5.Особливості ціноутворення в інвестиційній сфері. Огляд ключових питань Регулювання інвестиційного процесу в державі з ринковою економікою здійснюється:
Отже, особливість державного макроекономічного регулювання полягає, по-перше, у некомерційних цілях, соціальній орієнтації, іноді в директивному (обов'язковому) характері, підтримці приватних підприємств, прямому стимулюванні їх розвитку, а, по-друге, в орієнтації на закони і принципи ринку, використанні ' його атрибутів, форм і методів саморегулювання виробництва й обігу продукції. Важливого значення тут набуває раціональне поєднання ринкових і державних методів регулювання, оптимальне співвідношення між ними. Державне макроекономічне регулювання охоплює рівень галузей і сфер економіки і формується із заходів загальноекономічної дії. Оскільки регулювання — це процес, який взаємопов'язує об'єкт, регулятор та орієнтири руху, то державне макроекономічне регулювання поєднує у спрямовуючому русі макроекономіку (об'єкт), механізм регуляції (регулятор), сукупність завдань і засобів їх вирішення (цілі). Теоретично існує два граничних підходи стосовно державного і втручання в інвестиційний процес. У першому випадку держава п через виконавчі органи влади бере на себе якомога більше функцій управління: забезпечує проектно-кошторисною документацією, й матеріально-технічними ресурсами та обладнанням, фінансує проект та розподіляє прибутки від інвестицій тощо. За умов України це привабливо для державного сектора економіки. У другому випаді для інших суб'єктів інвестування держава повинна надати максимальну свободу і впливати на інвестиційний процес через податкову, амортизаційну, кредитну політику, систему пільг і санкцій. Передбачувані результати економічного й соціального розвитку України та прогнози кон'юнктури ринку використовуються при прийнятті органами законодавчої і виконавчої рішень у галузі економічної політики та при розробці державних програм й індикативних планів. Останні являють в умовах ринкових перетворень найбільший інтерес з точки зору використання при їх розробці нетрадиційного методу планування і найважливіших показників та якісних характеристик розвитку і галузей економіки, регіонів тощо. В основу цього методу покладені найважливіші народногосподарські макроекономічні показники (індикатори), до досягнення яких має прагнути суспільство. Відмінними ознаками індикативного планування є:
На державному рівні повинні впроваджуватися глобальні індикатори, як-то: валовий внутрішній продукт, національний дохід, рівень інфляції; стан фінансів, грошового обігу, фінансового; товарного та валютного ринків; рівень межі забезпеченості, мінімальна зарплата та пенсії, середня зарплата; обсяги експорту та імпорту, сальдо зовнішньоекономічної діяльності; співвідношення між фондами споживання і нагромадження, показники обсягу та структури інвестицій. Досягнення цих індикативних показників повинно забезпечуватись впровадженням певних економічних регуляторів, тобто норм і нормативів податкових митних ставок, акцизних зборів, амортизаційних відрахувань, поточних витрат, планових нагромаджень у будівництві, облікових відсоткових ставок та норм обов'язкових резервів Національного банку України тощо. Інвестиційний процес характеризується трьома групами показників: загальний обсяг інвестицій та їх структура; обсяги проектно-дослідницьких робіт; обсяги будівельно-монтажних робіт. Перехід країн до ринкової економіки викликав значний інтерес до методів управління в умовах ринку. Одним о найефективніших сучасних напрямків у цій сфері є Управління проектами. Управління проектами (англ. — Project Management) - мистецтво керівництва та координації людських та матеріальних ресурсів протягом всього життєвого циклу проекту шляхом застосування системи сучасних методів та техніки управління для досягнення певних результатів з складу та обсягу робіт, вартості, якості та задоволення вимог учасників проекту. Основними завданнями управління проектами є:
Основою управління є інвестиційний проект, який розглядається як керована зміна вихідного стану будь-якої системи (наприклад, підприємства), пов’язана з витратою часу та коштів. Дослідження процесу та регулювання змін, що здійснюються у проекті за розробленими раніше правилами в межах бюджету та часових обмежень визначає зміст цієї категорії. Засновником теорії Управління проектами вважають німецького економіста Роланда В. Гутча. Його заслуга в тому, що він довів міжнародну значимість Управління проектами, яка привела до ідеї формування INTERNETу. Розвивати порозуміння поза мовних та культурних бар'єрів, покращувати особливості Управління проектами та інтегрувати їх у єдину концепцію — це основне завдання, яке він ставив перед собою. Під його керівництвом у Відні в 1967 р. на Першому світовому конгресі з управління проектами 400 учасниками було створено INTERNET, а у 1979 р. у Гармині (західна Німеччина) на Шостому світовому конгресі з управління проектами було визначено, що основою подальшого розвитку Управління проектами є не сітьові методи, а методи, які забезпечують найефективнішу реалізацію певних в інвестиційних проектах результатів за складом та обсягом робіт, вартості, якості та задоволенню учасників інвестиційного проекту. Сьогодні Управління проектами — це управління змінами, наука та мистецтво успішного втілення проектів від зародження ідеї до завершення в організації нового підприємства, реконструкції чи технічного озброєння, чи у реформуванні економіки. Найголовнішим напрямком управління інвестиційним проектом є інвестиційне проектування. Інвестиційне, проектування — це розробка комплексу технічної документації, яка включає в себе техніко-економічне обґрунтування (креслення, пояснювальні записки, бізнес-план та інші необхідні документи) проекту. Це надзвичайно важливий і відповідальний етап в інвестиційному процесі, бо розробка проекту, або проектування є одним з найважливіших ланцюжків з ланки здійснення капітального будівництва, що пов'язує науку з виробництвом. Він якості технологічного обґрунтування та рівня проектних рішень залежить ефективність інвестицій, кошторисна вартість будівництва об'єкту інвестування та строки його здійснення. У процесі інвестиційного проектування вирішуються основні питання будівництва майбутнього об'єкту з тим, щоб він відповідав найкращим експлуатаційним вимогам, а його реалізація була економічною — тобто здійснювалась у мінімальні строки з найменшими витратами праці, матеріальних та грошових коштів. Весь процес проектування можна розподілити на три етапи: 1) перед проектні роботи, до яких входять збір і підготовка вихідних даних та проведення наукових досліджень, необхідних для розробки проектів; 2) вишукування, в основному, пов'язані з перед плановими роботами, вибором та відведенням території під будівництво; 3) проектування об'єктів. Тема № 12. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВЗАЄМОДІЇ УЧАСНИКІВ ІНВЕСТУВАННЯ. План семінарського заняття: 1. Способи реалізації інвестиційних проектів. 2. Договори (контракти), що регулюють інвестиційний процес. 3. Тендерні торги, принципи скалдання тендерної документації. 4. Матеріально-технічне забезпечення інвестиційного проекту. Огляд ключових питань Здійснення інвестицій у виробничі фонди може відбуватись за допомогою господарського, підрядного або змішаного способів. Господарський спосіб — це така організаційна форма, за якої інвестиційний проект реалізується безпосередньо інвестором без залучення підрядника. При такій формі всі функції замовника, інвестора та підрядника виконує одна юридична особа — забудовник. Він одночасно є розпорядником коштів, оперативним керівником і виконавцем робіт. Для реалізації інвестиційного проекту створюється відповідна структура у складі забудовника, яка займається реалізацією проекту. При цьому оплата робіт здійснюється з розрахункового рахунку забудовника. В окремих випадках при виконанні господарським способом великих обсягів робіт будівельна організація може бути перетворена у мале підприємство з відкриттям окремого розрахункового рахунку. Господарський спосіб здійснення інвестицій є ефективним при невеликих обсягах будівельно-монтажних робіт чи при здійсненні реконструкції та технічного переозброєння підприємства. Інколи інвестори вдаються до господарського способу за причини невиправдано високих монопольних цін на свою продукцію підрядних організацій. |
