Охарактеризуйте працю Е. Тоффлера Футурошок
 Скачать 0.68 Mb.
|
|
Білет № 1 Охарактеризуйте працю Е. Тоффлера «Футурошок». Елвін Тоффлер (1928) — американський соціолог і публіцист, автор всесвітньо відомої книги "Фтурошок" Основний науковий внесок Е. Тоффлера полягає в тому, що він наочно продемонстрував широкому колу читачів результати процесу технологічних змін. Автор звертає увагу на нечуваний темп, який характерний для сучасних культурних, політичних змін. Людство може загинути не через екологічну катастрофи, ядерної реакції чи виснаження ресурсів. Шок, який відчувають люди, призводить до психологічного оніміння, до самої реальної небезпеки, яка підстерігає людство. Це головна загроза. Треба усвідомити її і по можливості усунути. Автор сподівається, що запропоновані ним заходи зможуть допомогти людині вижити в новій реальності і запобігти шок майбутнього. Концепція, висловлена Е. Тоффлер в «Future Shock», висловлювала його бачення суспільства, яке все більше і більше розривалося на частини передчасно наступаючим майбутнім. Його теза про те, що темпи змін виявляються надто швидкими для сприйняття їх товариством, відбивав існували в 1960-х рр.. настрою. Адже це був час, коли кількість вважається само собою зрозумілим понять постійно зменшувалася. Е. Тоффлер доводив, що пов'язані з індустріальною цивілізацією інститути і системи цінностей ставали об'єктами впливу нездоланних, обумовлених збільшенням обсягу знань сил змін. Інформаційний вибух створив зовнішнє середовище, в якій майбутнє стає практично неможливим в сьогоденні. Швидкоплинність стала основною прикметою нашого життя і призвела до корінної зміни всіх її сфер - від економічної до суто особистою. На думку Е. Тоффлера, уряду і представники бізнесу повинні були бути готовими до всього і не очікувати в майбутньому нічого схожого на те, що було в минулому. У наші дні ця точка зору має значний вплив на теорію менеджменту, проте на початку 1970-х рр.. подання Е. Тоффлера про незворотність змін розглядалося як дивне і ексцентричне. 2. Охарактеризуйте типи світогляду. Для того, щоб зрозуміти значення філософії та її функцій, потрібно розглянути структуру відношення людини до світу в цілому. Можна виділити такі форми освоєння світу людиною: а)практична діяльність - полягає в безпосередньому перетворенні предметів матеріального світу, внаслідок чого створюється навколишнє середовище придатне для життя людини, прикладом чого може служити сучасна цивілізація; б)практично-духовна діяльність полягає в такому перетворенні дійсності в уявленні людини, внаслідок якого створюється суб’єктивне бачення світу, світу для людини; в)теоретична діяльність полягає в такому перетворенні дійсності в уявленні людини, внаслідок якого створюється об’єктивне бачення світу, світу незалежно від людини. Світогляд - це система уявлень людини про світ, місце людини у світі, відношення людини до світу, та до самої себе. Світогляд містить знання, переконання, цінності, ідеали, організовані в єдину систему, центром якої завжди виступають уявлення людини про себе. Якщо ми розглянемо в найзагальнішому вигляді існуючі в історії людства світоглядні позиції, то крім їх розмаїття можна також помітити і наявність спільних рис. Одним з варіантів класифікації їх є історичні типи світогляду. Це - міф, релігія та філософія. Всі вони е формами фіксації досвіду духовно-практичного освоєння світу. Міф - найдавніший за часом виникнення тип світогляду. Специфічною його рисою є домінування в ньому першого рівня світогляду - світовідчуття. Приймаючи до уваги цей момент, пері-од існування міфу називають дитинством людства. Проявом домінування в міфі світовідчуття є відсутність в ньому в загальнозначущій теоретичній формі відповідей на головні проблеми світо-гляду. Формою прояву специфіки міфу як типу світогляду є такі його функції як: - забезпечення духовного зв'язку поколінь; - фіксація прийнятої в суспільстві системи цінностей; - спонукання до певних норм поведінки, традицій та звичок. Релігія - другий історичний тип світогляду. Основою його є світорозуміння як рівень світогляду. Тут спостерігається формування певної картини світу. Спільним з міфом моментом є елементи віри. Відмінність же полягає в руйнації тієї безпосередньої єдності людини і світу, яка є основою міфу. На перший план в релігії виходить протиставлення людини і світу. Його передумовою є подолання всезагального одухотворення природи. Подвоєння світу як специфічна риса релігії проявляється в тому, що буття виступає в двох формах: як світ природи, де людина - частина природи; як світ надприродній - світ безсмертного життя душі, тобто чисто духовний світ. На відміну від міфу, де світ природи е самодостатнім, в релігії природа є похідною від духовного начала як самодостатнього. Філософія - найбільш зріла форма (історичний тип) світогляду, тобто форма розв'язання питань: Що є людина? Що є світ та на яких принципах має будуватись ставлення людини до світу? Істотна відмінність філософії від двох інших типів світогляду полягає в тому, що в ній як фундаментальна здатність людини постає здатність самоусвідомлення (рефлексія). В зв'язку з цим специфічну рису філософії справедливо вбачають в тому, що вона - теоретична форма розв'язання світоглядних проблем. Додаткові: Науковий світогляд є теоретичною формою відношення до світу, в ньому світ розглядається об’єктивно, таким, яким він є незалежно від людини. Людина розглядається в ньому тільки як частина світу - природи чи суспільства. Теоретичне відношення до світу дозволило людині поставити закони природи собі на службу і створити комфортний світ цивілізації. Мистецтво є практично-духовною діяльністю. Мистецький світогляд дає суб’єктивний образ світу, в якому художник досягає гармонії зі світом, тому навіть сучасне художнє бачення світу близьке до міфологічного. 3. а)категоріями б) стихійно-матеріалістичної Білет № 2
Жан-Поль Сартр (1905—1980) — французький філософ і письменник, представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. Його праця "Екзистенціалізм — це гуманізм" (1946) — це текст лекції, в якій він викладає основні тези свого трактату "Буття і ніщо", хоча дещо однобічно переглядає негативну концепцію свободи. У праці "Екзистенціалізм — це гуманізм" ставить два важливих філософських питання. 1. Чи існує "природа людини"? 2. Яке відношення між "свободою людини" та "обставинами"? Відносно першого питання Сартр висуває принципове положення про відкритість людини, про те, що людина — це не що інше, як той проект, який нею самою конструюється, це те, що кожний вирішує зробити зі своїм життям, це — самовизначення, а не наперед визначене. Немає ніякої "природної" або "божественної" сутності, яка могла б наперед зумовлювати поведінку та мислення. Тим більше, неправильно було б нав'язувати людині присуд долі. У цих роздумах Сартра лежить максима екзистенціальної моралі — людина абсолютно вільна у своєму внутрішньому житті, і ніякі обставини не можуть порушити цієї первинної свободи, від якої, як парадоксально висловився Сартр, людині не врятуватися. Крім того, людина не може вдовольнитися лише внутрішньою свободою. Зміна зовнішніх обставин, створення достойного людей способу життя — важливіший принцип гуманізму. Екзистенціалізм звинувачують у тому, що він: — немов би закликає поринути в квієтизм (пасивність, непротивлення) відчаю; — підкреслює людську ницість, показує скрізь мерзотне, темне, липуче, ... відвертається від світлого боку людської натури (забули про "посмішку дитини"); — забув про солідарність людей, дивиться на людину як на ізольовану істоту. Екзистенціалізм, за Сартром, не можна розглядати ні як філософію квієтизму (пасивність, непротивлення), тому що він визначає людину за її справами, ні як песимістичний опис людини: насправді немає більш оптимістичного вчення, оскільки доля людини належить їй самій. Екзистенціалізм говорить людині, що надія лише в її діяльності, і єдине, що дає змогу людині жити, — це діяльність. "Докоряють нам за те, що ми замуровуємо людину в індивідуальній суб'єктивності. Але це — перекручування. Справді, наша вихідна позиція — це суб'єктивність індивіда". Ніякої іншої істини не може бути, крім "Я мислю, отже існую" (Декарт). Це — істина. Але в "мислю" людина відкриває не лише саму себе, а й інших людей. Вона, осягаючи себе через "мислю", безпосередньо виявляє разом із тим і всіх інших, причому — як умову свого власного існування. Вона розуміє, що не може бути якою-небудь (ревнивою, злою, дотепною), якщо інші не взнають її такою. Так, відкривається цілий світ, який ми називаємо інтерсуб'єктивністю. В ньому людина і вирішує: чим є вона і чим є інші. Слово "гуманізм" має два зовсім різні значення. 1. Під гуманізмом можна розуміти теорію, яка розглядає людину як мету і найвищу цінність. Екзистенціаліст ніколи не розглядає людину як мету, тому що людина завжди незавершена. І ми не зобов'язані думати, що є якесь людство, якому можна поклонятися. Культ людства призводить до фашизму. Такий гуманізм нам не потрібен. 2. Людина знаходиться постійно зовні себе. Саме проектуючи (створюючи) себе і втрачаючи себе зовні, вона існує як людина. З іншого боку, вона може існувати, лише переслідуючи трансцендентні цілі. Вона виходить за межі, ловлячи об'єкти лише у зв'язку з цим подоланням самої себе. У результаті людина знаходиться в серцевині, в центрі цього виходу за власні межі. Немає ніякого іншого світу, крім людського, світу людської суб'єктивності. Це те, "що ми називаємо екзистенціальним гуманізмом". "Це гуманізм, оскільки ми нагадуємо людині, що немає іншого законодавця, крім її самої, в покинутості вона буде вирішувати свою долю; оскільки ми показуємо, що реалізувати себе по-людському людина може не шляхом занурення в саму себе, а в пошукові мети зовні, якою може бути звільнення або ще якась конкретна самореалізація". Оце і є сутність екзистенціального гуманізму. 2. Емпіричне та теоретичне пізнання У пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний. Емпіричний рівень знання — це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властивостей і відношень об'єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання. Теоретичний рівень — це знання, отримане шляхом абстрактного мислення. На кожному з рівнів наукового пізнання застосовуються свої методи. Так, на емпіричному рівніиикористуються такі основні методи, як спостереження, експеримент, опис, вимірювання, моделювання. На теоретичному рівні — аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, ідеалізація, історичний та логічний методи тощо. Спостереження— це планомірне і цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ, їх властивостей і зв'язків в природних умовах або в умовах експерименту з метою пізнання об'єкта, що досліджується. Метод спостереження є обмеженим методом, тому що з його допомогою можна лише зафіксувати певні властивості і зв'язки об'єкта, але не можливо розкрити їх сутність, природу, тенденції розвитку. Всебічне спостереження об'єкта є основою для експерименту. Експеримент — це дослідження будь-яких явищ шляхом активного впливу на них за допомогою створення нових умов, відповідних меті дослідження, або шляхом зміни проходження процесу в певному напрямку. Опис — це зазначення ознак предмета або явища як суттєвих, так і несуттєвих. Опис, як правило, застосовується відносно одиничних, індивідуальних об'єктів для більш повного ознайомлення з ними. Його метою є дати найбільш повні відомості про об'єкт. Вимірювання — це певна система фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. За допомогою вимірювання визначається відношення однієї кількісної характеристики об'єкта до іншої, однорідної з нею, прийнятої за одиницю вимірювання. Моделювання — це вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка за своїми властивостями певною мірою відтворює властивості об'єкта, що досліджується. Методи теоретичного рівня пізнання. Аналіз — це розчленування предмета на його складові (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою їх всебічного вивчення. Синтез — це об'єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез діалектично суперечливі та взає-мообумовлені методи пізнання. Пізнання предмета в його конкретній цілісності передбачає попереднє розчленування його на складові і розгляд кожної з них. Аналіз і синтез органічно взаємопов'язані і взаємообумовлюють один одного на кожному етап] процесу теоретичного пізнання. Абстрагування — це метод відволікання від деяких властивостей та відношень об'єкта й, од ночасно, зосередження основної уваги на тих, які є безпосереднім предметом наукового дослідження. Узагальнення — це метод наукового пізнання, який фіксує загальні ознаки та властивості певної групи об'єктів, здійснює перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального. У процесі пізнання нерідко доводиться, спираючись на вже існуючі знання, робити висновки, які є новим знанням про невідоме. Це здійснюється за допомогою таких методів, як індукція і дедукція. Індукція — це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. Це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, органічно пов'язана з нею. Дедукція— це метод пізнання, коли на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей. Ідеалізація— це спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються ідеалізовані об'єкту. Ідеалізація спрямована на процеси мислимої побудови можливих об'єктів. Історичний і логічний методи органічно поєднані. Історичний метод передбачає розгляд об'єктивного процесу розвитку об'єкта, реальної його історії з усіма її поворотами, особливостями. Це певний спосіб відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній послідовності та конкретності. Логічнийметод — це спосіб, за допомогою якого мислення відтворює реальний історичний процес у його теоретичній формі, в системі понять. Завданням історичного дослідження є розкриття конкретних умов розвитку тих чи інших явищ. Завданням логічного дослідження є розкриття ролі, яку окремі елементи системи відіграють у складі розвитку цілого. 3. а)первинність матерії та вторинність ідеального б)суб”єктивної свідомості Білет № 3
Великий вплив на формування філософських поглядів К.Маркса і Ф.Енгельса справила класична німецька філософія. К.Маркс і Ф.Енгельс критично сприйняли і застосували на абсолютно нових засадах гегелівське вчення про діалектику як теорію розвитку і філософський метод. Марксистська філософія успадкувала від німецької раціоналізм як спосіб пояснення і осягнення дійсності. Віра в силу розуму, наукове знання, соціальний прогрес представлені тут максимально повно, що певною мірою визначило її оптимістичний характер і забезпечило широку підтримку цього вчення з боку багатьох послідовників. Особливе місце у філософії марксизму посідає проблема людини. Вказуючи на подвійну (біологічну і соціальну) природу людини, марксистська філософія зводить її сутність до соціальних рис і трактує як сукупність усіх суспільних відносин. Обгрунтовується відчуження ? складне явище, змістом якого є перетворення самого процесу людської діяльності і її результатів в силу, що панує над людиною, тисне на неї. По суті вся марксистська філософія — це спроба раціонально обгрунтувати шляхи зміни світу на кращий. Одна із особливостей марксистської філософії — її атеїзм. Марксизм-ідеологія робочого класу, пролетаріату. Це вчення про необхідність переходу від капіталізму до соціалізму і комунізму, про пролетарську революцію. Він складається з трьох частин: філософії(діалектичного матеріалізму), економічного учення і наукового комунізму. Теоретичні джерела марксизму: 1. Німецька класична філософія і, перш за все, ідеалістична діалектика Гегеля і антропологічний матеріалізм Фейєрбаха. Ці учення були переосмислені і перероблені Марксом і Енгельсом на новому фактичному матеріалі. 2. Досягнення у вивченні суспільства на базі політичної економії(особливо англійської), що дозволили виділити закони розвитку капіталістичного способу виробництва. 3. Ідеї соціалістів-утопістів А. Сен-Симона і Ш. Фур'є, що суворо критикували пороки буржуазного суспільства і що ратували за створення прийдешнього суспільства справедливості. Діалектичний матеріалізм К. Маркса Ф. Енгельса Діалектика-вчення про розвиток. Найбільш розвинене вчення про розвиток було створене Гегелем. Гегелівська діалектика була ідеалістичною. «Раціональне зерно» (перш за все ідея розвитку через суперечності), що міститься в ній, було сприйнято основоположниками марксизму, її ідеалістичні положення були ними переосмислені з матеріалістичних позицій. Маркс формулює свій метод філософії як діалектико-матеріалістичний. Він говорив про те, що діалектика повинна допомогти пояснити реальний світ з нього самого, а не з абстрактно виведених понять духу. Головне - не пояснити мир, а змінити його. Філософія ж є духовна зброя такої зміни. |