Охарактеризуйте працю Е. Тоффлера Футурошок
 Скачать 0.68 Mb.
|
|
2. Фактори, що впливають на розвиток суспільства Суспільство - це процес і результат взаємодії конкретних людей, і висхідним пунктом цього процесу є суспільне виробництво. Суспільне виробництво поділяється на духовне і матеріальне виробництво. Матеріальне виробництво націлене на задоволення потреб людей (одяг, житло, їжа та інше). Духовне виробництво дає певні знання, створює певне духовне середовище. Матеріальне виробництво є основою суспільного виробництва, а також умовою їх розвитку. Матеріальне виробництво забезпечує духовне життя людей: розвиток науки і мистецтва, права і політики, філософії і моралі. Матеріальне виробництво визначає характер і спрямованість розвитку суспільного виробництва. Внаслідок чого матеріальне виробництво є фактором існування та розвитку самого суспільства. Характер і рівень матеріального виробництва визначається тим способом освоєння природи, в яких воно здійснюється. Спосіб виробництва - це єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Продуктивні сили - це система суб'єктивних (людина) і речових (засоби виробництва) елементів, які виражають активне відношення людей до природи, що полягає в матеріальному і духовному впливі на неї і на розвитку її багатств, в ході якого виробляються умови існування людини і проходить процес її розвитку. Оскільки в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й одне з одним, то виникає друга складова способу виробництва - виробничі відносини. До виробничих відносин відносяться, насамперед, взаємини на конкретному підприємстві, але сюди входять і відносини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва, а також відносини в процесі обміну, розподілу та споживання суспільного продукту. Продуктивні сили і виробничі відносини завжди перебувають у тісному взаємозв'язку і діалектичній єдності. Найоптимальніший варіант, коли виробничі відносини відповідають рівню розвитку продуктивних сил. Світ, в якому живуть люди, надзвичайно суперечливий. Його пронизують різноманітні процеси. Часом виникають класові чи національні, побутові чи виробничі конфлікти, міждержавні зіткнення, війни, гинуть люди, назавжди зникають з лиця Землі матеріальні та духовні цінності. Запобігти цьому можна лише завдячуючи здоровому глузду, проникливому розуму і добрій волі, сформованих на засадах пізнання, розуміння суті тих життєвих реалій, в яких відбуваються соціальні події, реалізуються людські пристрасті. 3. а)одиничного до загального б)розвитку Білет № 8
Еммануїл Кант (1724—1804) — німецький філософ, засновник німецької класичної філософії. "Критика чистого розуму" (1781) — основ на праця І. Канта — присвячена визначенню та оцінці джерел, принципів та меж наукового знання. І. Кант прагне подолати однобічності раціоналізму та емпіризму в тлумаченні джерел знання, стверджуючи взаємозв'язок чуттєвого досвіду і раціональних структур в науковому пізнанні. З одного боку, І. Кант впевнений, що джерелом достовірних знань не може бути досвід, як стверджують емпіристи. З іншого — таким джерелом не може бути і розум, як вважають раціоналісти. А між іншим, відомо, що достовірне знання можливе. Звідки ж воно виникає? Джерелом такого знання, за І. Кантом, є незалежні від досвіду і такі, що передують йому, апріорні форми чуттєвості й розсудку. Кант досліджує межі, в яких реалізується здатність розуму, а також досліджує інші здатності й форми пізнання, які обумовлюють можливість достовірної науки — математи-"*ки і природознавства, а в філософії — можливість метафізики, етики, естетики та релігії. В результаті, вчення І. Канта про пізнання стає вченням агностицизму. Його погляд полягав у тому, що емпіричною основою пізнання є відчуття, які виникають внаслідок впливу об'єктів на нашу здатність сприйняття. Тут І. Кант — матеріаліст. Але в подальшому Кант основну увагу приділяє аналізові способів "впорядкування", "ув'язці" емпіричних даних за допомогою апріорних і суб'єктивних форм чуттєвого пізнання — простору та часу. Він прагне строго відділити явища, доступні людському пізнанню в досвіді, від "речей у собі", тобто від сутності речей, яка нібито не може бути даною в досвіді. Відчуття, уявлення і взагалі всі "феномени" (явища), підпорядковані суб'єктивним формам сприйняття (просторові та часу), не дають справжнього знання про об'єкти, або "речі у собі". "Речі у собі" — непізнавані. Пізнавані лише явища. І. Кант вважає, що всі форми пізнання мають апріорний характер. Він розглядає розсудок як здатність мислити, синтезувати, узагальнювати зміст чуттєвих уявлень за допомогою апріорних понять — категорій. "Підведення" емпіричних споглядань під категорії здійснюється за допомогою здатності судження або продуктивної здатності уявлення. І. Кант розглядає загальні методологічні принципи і вимоги наукового пізнання (принцип каузальності, ідея субстанції та ін.), які визначають умови і межі "можливого досвіду". Досліджує також розум, який потребує абсолютної завершеності досвіду, і дає критику його ілюзій і помилкових висновків, коли відривається від чуттєвої основи пізнання і прагне до пізнання надчуттєвого — душі, світу як цілого і Бога. Кант далекий від однозначної негативної оцінки помилок розуму, в яких він вбачає прагнення до безмежного розширення знання. Ідеї розуму мають для природознавства регулятивне, спрямувальне значення. Істинним предметом філософії, за І. Кантом, є вчення про апріорні, раціональні структури і діалектику розуму. Розуміючи, що його вчення прагне обмежити розум, І. Кант вважав: те, що втрачає пізнання, виграє віра. Якщо Бог не може бути сприйнятим ні в якому досвіді, не належить до світу явищ, то, за І. Кантом, неможливий не лише ніякий доказ, а й будь-яке спростування його існування. Релігія є предметом віри, а не науки. Вірити в Бога, за І. Кантом, не лише можливо, а й необхідно, тому що без віри неможливо примирити вимогу моральної свідомості з фактами зла, що панує в людському житті. Слід зазначити, що мотиви, згідно з якими Кант розвиває свою критику розуму, не зводяться до того, щоб підпорядкувати розум вірі. Він прагнув з'ясувати: по-перше, джерела різних видів знання — наукового і філософського; по-друге, засади достовірності знання в математиці і в природознавстві; по-третє, з'ясувати форми і категорії наукового мислення. 2. 3. а)абсурдно б)існую Білет № 10
Суспільство - це реальні люди, які об'єднались у соціальні групи і соціальні верстви, що вступають у взаємодію і створюють матеріальні та духовні блага для своєї життєдіяльності. Без людини суспільство не існує, бо людина - суб'єкт і головна дієва особа суспільства. Суспільство - це відокремлена від природи частина матеріального світу, яка являє собою історично розвинену форму життєдіяльності людей. У розвитку соціальної філософії виникло багато найрізноманітніших підходів до пояснення сутності суспільства. В сучасній філософії одні концепції збагатилися, інші виникли як нові. Основні концепції суспільства в сучасній філософії: ♦ релігійно-філософська; ♦ натуралістичні концепції; ♦ діалектико-матеріалістична; ♦ культурологічна; ♦ психологічна; ♦ праксеологічна; ♦ концепція соціальної дії тощо. Усі концепції (парадигми) не можуть претендувати на абсолютну істину, бо вони лише відображають певні сторони суспільного життя людей. Проте потрібно філософські розуміти місце суспільства та людини у сукупності, з'ясувати загальні інваріанти суспільного розвитку, множинність відносної незалежної та різноманітності народів, які живуть у конкретному суспільстві. 2.Назвіть основне джерело та рушійні сили історії. Історія є реальне життя людей, їхня сумісна діяльність, що виявляє себе в конкретних взаємозалежностях, подіях, які відбуваються в певний час і в певному місці. Суб'єктом історичного процесу є людина - діяльна та творча. На людську діяльність як фактор розвитку людської історії впливають багато чинників: безпосереднє природне середовище, характер соціальних відносин, форм людського спілкування, психо-фізіо-логічні особливості людини, знання, освіта, виховання тощо. Джерело та рушійні сили історії:
Ідея впливу зовнішнього середовища на хід розвитку історії покладена в концепції географічного детермінізму. Французький просвітитель Ш. Монтеск'є визначив залежність історії, суспільних явищі людини від природного середовища, клімату, розміру території, образу життя. Послідовник цієї ідеї Л. Мечников наголошував, що основним джерелом народження цивілізації є великі річки і виділяв: Річну цивілізацію˃ Морську цивілізацію˃Океанічну цивілізацію. 3. а)матеріальних багатств б)пізнання Білет № 9
Німецька класична школа Німеччина кінця XVIII – початку XIX століття являв собою досить відсталу країну в порівнянні з передовими європейськими державами. Назріла необхідність подолання феодальної роздробленості і кріпосництва, демократизації суспільства. Однак, німецькі буржуа, налякані кривавим терором Великої французької революції, не прагнули до радикальних перетворень. Невдоволення городян, народні повстання в різних районах не привели до загальнонімецької революції й об'єднання країни. Як наслідок, така політична ситуація наклала відбиток на ідеї класиків німецької філософії. Незважаючи на те, що И. Кант, И. Фіхте, Ф. Шеллінг і Г. Гегель продовжують розвивати ідеї лібералізму і правової держави, їхнього добутку не містять полум'яних закликів до перетворення суспільства, який можна зустріти в ідеологів французької революції. Зате німецька класична філософія відрізняється академічною стрункістю і строгістю побудов у питаннях обґрунтування правової державності, волі, рівності людей. Німецька класична філософія створила необхідну базу для подальшого розвитку ліберально-правових ідей у Європі. Суттєві риси та принципи німецької класичної філософії Філософії Нового часу притаманне панування метафізичного підходу до вивчення людини, явищ природи і суспільства. Однак, починаючи з XVIII ст., метефізичний метод мислення поступово гальмує розвиток наукових знань, оскільки він досліджував предмети та явища поза зв'язками з іншими предметами і явищами, поза їх розвитком. Науці ж цього періоду притаманні перехід до систематизації та узагальнення нагромадженого фактичного матеріалу, встановлення зв'язків між предметами і явищами об'єктивного світу. Метафізика цього не могла дати, і тому виникла потреба у подоланні метафізичного методу мислення. Це завдання вирішила німецька класична методологія, онтологія та гносеологія, представниками якої є І. Кант, П. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. В.Ф. Гегель, Л. Фейєрбах. У творчій діяльності І. Канта розглянемо два періоди: докритичний та критичний. ♦ Докритичний період - характерним є матеріалізм і діалектичний підхід до вирішення проблеми походження Сонячної системи. Написано працю "Всезагальна природна історія і теорія неба", що містить дві ідеї: саморозвитку матерії та зв'язку природознавства і метафізики. ♦ Критичний період - перехід від матеріалізму до ідеалізму та агностицизму, дослідження проблеми людини, її існування та розвитку на основі критичного аналізу пізнавальних здібностей людини. Основні праці І. Канта (критичний період) пов'язані єдиним задумом і становлять послідовні ступеневі обґрунтування нової системи поглядів. Єдність даної системи обумовлюється взаємозв'язками між постановкою та вирішенням таких питань: 1. Що я можу знати?- Проблема меж пізнавальних можливостей людини 2. Що я повинен робити?- З'ясування природи моралі 3. На що я можу сподіватись?- Сутність релігії 4. Що таке людина? Яке її призначення і місце в світі? І. Кант здійснив "коперніканський переворот" у філософії. Він доходить висновку, що пізнання є не спогляданням, а конструюванням предмета, тобто предмет є не вихідним, а кінцевим продуктом пізнання. При цьому загальність і необхідність результатів пізнання не залежить від сваволі пізнаючого або від досвіду. Ці результати мають своїм джерелом апріорні (додослідні) форми чуттєвості та розсуду. Г.В.Ф. Гегель подає таку структуру діалектики: два її основні принципи - розвитку і взаємозв'язку; три основні закони - закон єдності й боротьби протилежностей, закон взаємопереходу кількісних змін у якісні, закон заперечення заперечення; а також парні категорії діалектики: одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, сутність і явище, ціле і часткове тощо. Він розглядав розвиток не як наслідок зовнішнього поштовху і не як розвиток за замкненим колом, не як кількісне збільшення чи зменшення. У нього рух - це саморух, це боротьба протилежностей, це зміна не тільки кількісна, а й якісна, і не за замкненим колом, а за спіраллю (висхідний розвиток). Філософія Г.В.Ф. Гегеля має певні недоліки: насамперед - це пантологізм, панування логічних конструкцій над усім змістом реальності; підпорядкування одиничного, індивідуального всезагальному; практично, життєво, є далекою від дійсності. 2. Волюнтаризм Волюнтар́изм (лат. voluntas — воля) — течія в психології і філософії, що визнає волю особливою, надприродною силою, що лежить в основі психіки і буття в цілому. Теорія, згідно з якою воля є першоосновою і творцем дійсності, основним фактором у психічному житті людини всупереч розумові; соціально-політична діяльність, яка, нехтуючи об'єктивними законами історичного розвитку, керується суб'єктивними бажаннями й довільними рішеннями осіб, які її здійснюють. Згідно з волюнтаризмом, вольові акти нічим не визначаються, але самі визначають хід психічних процесів. Властиву людині здібність до самостійного вибору мети і способів її досягнення, а також здатність ухвалення рішень, що виражають її особисті установки і власні переконання, волюнтаризм тлумачить як ефект дії, що стоїть за цими актами особливої ірраціональної духовної суті. Ідея про пріоритет волі в житті людської особи виникла в період краху античного світогляду, коли було поставлено під сумнів переконання у тому, що головною духовною силою є розум. Одним з перших затвердив принцип волі релігійний мислитель Августин (354-430), за яким воля управляє діями душі і тіла, спонукає душу до самопізнання, тощо. Німецькі філософи Артур Шопенгауер і Е. Гартман абсолютизували волю, наділівши її космічною силою, сліпою і несвідомою першоосновою, похідними від якої є всі психічні прояви людини. Надалі під впливом цього виду волюнтаризму в глибинній психології розвилося уявлення про ірраціональну природу ваблень, яка керує людською поведінкою. Прихильниками волюнтаризму були також, німецький філософ і психолог В. Вундт згідно якому психічна причинність отримує вищий вираз у вольовому акті перш за все в апперцепції, американський філософ і психолог У. Джеймс, який вважав що вирішальна роль у вчинку належить нічим не зумовленому вольовому рішенню (лат. Fiat! — Та буде!), німецький психолог Р. Мюнстербере, який відстоював панування волі над рештою психічних функцій, і інші західні психологи кінця XIX — початку XX ст. 3. а)дійсними...дійсне – Гегель б)не дійсним...розумне - Шопенгауер Білет № 11
Теорія цінностей пройшла довгий шлях розвитку, увібрала в себе різні філософські погляди, що накладає свій відбиток на розуміння сутності цінностей. Само поняття "аксіологія" вперше введено в науковий обіг французьким філософом П'єром Лапі. Після виділення аксіології в самостійну сферу філософських досліджень сформувалися декілька типів теорій цінностей. Найбільш впливові теорії цінностей • натуралістичний психологізм (Дж. Дьюї). • аксіологічний трансценденталізм (В. Віндельбанд). • персоналістський онтологізм (М. Шелер). • соціологічна концепція цінностей (М. Вебер). • маркситстська концепція цінностей (К. Маркс, Ф. Енгельс). Ці та інші концептуальні підходи до визначення сутності цінностей дають змогу конкретизувати їх поняття в сучасних теоретичних вимірах. Таких вимірів багато, але найбільш розповсюджені такі: Цінність -а) це предмет, який має конкретну користь і здатний задовольнити ту чи іншу потребу людини; б) це ідеал, який являє собою характеристику певного явиша. яке повинно існувати; в) це норма життєдіяльності людей, суспільства; г) це значущість чогось для людини, соціальної групи, суспільства. Цінності завжди є людськими, мають соціальний характер. Вони формуються і розвиваються на основі суспільної практики, індивідуальної діяльності людини і в рамках певних конкретно-історичних суспільних відносин і форм спілкування людей. Цінності не виникають невідомо звідки і не вкладаються в людину зовні. Вони формуються в процесі її соціалізації і мають динамічний характер Таким чином, цінність - це філософська категорія, яка зазначає культурне, суспільне й особистісне значення явищ та факторів дійсності. Цінності допомагають людині не тільки здійснювати біологічні та інші функції, але й творити, самореалізувати себе в ринковій економіці та інших сферах своєї діяльності. Повнокровне і щасливе життя людини можливе лише на основі формування і розвитку гуманних цінностей, їх практичної реалізації. Аксіологія потребує також активного використання ціннісних орієнтацій. Це поняття містить у собі соціально-політичні, економічні, моральні, наукові, правові аспекти, які вивчаються фахівцями відповідних профілів, здійснюються у житті людини, суспільства. Цінністю є здоровий стан організму {біологічні, вітальні цінності), а її антиподом — хвороба. Цінностями є певні душевні стани (психічні цінності) — відчуття комфорту, піднесеності, закоханості, радості, щастя та ін. Протилежними їм є переживання смутку, нещастя, горя. Соціальними цінностями є зайнятість населення, злагода в суспільстві, порядок, мир, демократія. їм протистоять безробіття, соціальні катаклізми, антагонізми, війни. До сфери духовних цінностей належать найвищі ідеали людства (добро, прекрасне, істина, свобода, справедлиУсі ці різноманітні предмети і феномени робить цінностями, об'єднує певне їх відношення до людини. Всі вони спрямовані на благо людини, на її утвердження в житті. Саме в цьому і полягає основна особливість цінності. Цінність — феномен, який об'єктивно, за своєю природою є благом для людини, спрямованим на утвердженні її в бутті, реалізації її творчих можливостей. Однак таке визначення розкриває лише один аспект цінностей — об'єктивістський. Воно не бере до уваги суб'єкта, його свідомість. За цим визначенням, чисте повітря, здоров'я є цінностями, незалежно від того, усвідомлює це людина чи ні. У суб'єктивістському аспекті цінність залежить від свідомості суб'єкта, оскільки нею вважають лише те, що суб'єкт цінує, чому надає значення. Справді, можна вважати, що корисні копалини, здоров'я, відповідні душевні стани і феномени культури є цінностями, оскільки люди (суб'єкти) надають їм такого значення, вільно їх вибирають з-поміж інших з огляду на конкретні їх переваги. Тому з суб'єктивістської позиції, цінністю є все, що люди вибирають, чому свідомо надають перевагу. |