Охарактеризуйте працю Е. Тоффлера Футурошок
 Скачать 0.68 Mb.
|
|
Сучасна цивілізація: її основні ознаки та протиріччя Сучасну цивілізацію за критерієм розвитку науки можна поділити на доіндуст-ріальну, індустріальну та постіндустріальну. Доіндустріальна (привалює аграрне виробництво): Для неї характерним є атмосфера наукових та технічних відкриттів, але винаходи не отримували масового розповсюдження. Оскільки потребам, що існували на той час цілком відповідав досягнутий рівень продуктивності праці. Індустріальна (привалює машинне виробництво): Пов'язана з розвитком промислової революції та економічним зростанням. В основу розвитку індустріальної цивілізації покладено розвиток вугільної промисловості, яка стимулювала піднесення інших галузей виробництва. Постіндустріальна - інформаційне суспільство або суспільство знань (цінністю є інформація та інноваційні технології): Властивим є автоматизація виробництва, що засновано на мікроелектроніці й інформатиці, новітніх інтелектуальних технологіях, комп'ютерних системах. Постіндустріальна цивілізація охопила всі сфери життєдіяльності суспільства, збільшує час професійної підготовки та навчання, висуваються вимоги мобільності відносно умов та характеру праці, що постійно змінюються. Проблема вільного часу - це проблема розвитку духовності цивілізації. 2. Дайте класифікацію цінностям За традиційною класифікацією цінності поділяють на матеріальні (цінності, які існують у формі речей — одяг, продукти харчування, техніка, храм, картина) і духовні — моральні, релігійні, художні, політичні та ін. Однак такий поділ не враховує того, що в продуктах людської діяльності матеріальне і духовне взаємопроникають і чітко розмежовувати їх неможливо. Наприклад, нелегко зарахувати єгипетські піраміди чи грецькі храми до матеріальних чи духовних цінностей. Правильніше було б, напевне, вести мову про цінності, які задовольняють матеріальні і духовні потреби. Однак і це розмежування не вичерпує проблеми, адже, куди віднести такі цінності, як душевний комфорт, мир? Тому крім цінностей, які задовольняють матеріальні і духовні потреби, виокремлюють психічні і соціальні цінності, які задовольняють відповідні потреби. Так, переживання радості, щастя, душевного комфорту, до яких людина прагне і які цінує, не належать ні до духовної, ні до матеріальної сфер. Вони є душевними, а не духовними, цінностями. Соціальні потреби також задовольняються певними цінностями — такими, як соціальна захищеність, зайнятість, громадянське суспільство, держава, церква, профспілка, партія тощо. Їх також не можна однозначно кваліфікувати як матеріальні чи духовні цінності. Однак на побутовому рівні цілком достатнім є поділ цінностей на матеріальні і духовні. При цьому матеріальними цінностями (їх іноді називають благами) вважають економічні, технічні і вітальні (стан здоров´я, екології) цінності, які задовольняють тілесне буття людини, а духовними — релігійні (святість), моральні (добро), естетичні (прекрасне), правові (справедливість), філософські (істина), політичні (благо суспільства) цінності, які роблять буття людини людським, гарантують її існування як духовної істоти. 3. а)сила б)ідеальне...предметно практична діяльність Білет № 14
Розуміння історичного процесу в історії філософії Філософія історії - це таке мислення (знання) про будь-які предмети (духовні, соціальні, політичні тощо), коли вони розглядаються відносно розвитку історії або всесвіту. Кінцева мета історії є частиною людського призначення: здійснитись як людина, стати людиною. Були часи, коли філософія обходилась без філософії історії. Свій початок вона бере там, де місце ідеї вічного кругообігу посідає ідея векторного розвитку (Августин), коли замість історії як розповіді (Геродот і Фукідід) постає історія як процес усвідомлення та втілення цінностей, історія як самопізнання Духа.
З християнством в історію увійшли три унікально неповторні події: 1) гріхопадіння як початок історії; 2) пришестя Христа - її поворотний пункт; 3) майбутнє Друге пришестя і Страшний суд як необхідне її завершення. Відтак людська історія поділяється на дві ери: дохристиянську (передісторія) і християнську (власне історія).
- людина у центрі історичної картини світу; - академічна точність; - заперечення претензій; - мета історика - бачити майбутнє; - інтерес до фактів як до об'єктивних явищ.
- історія минулого як прояв ірраціональних сил; - історичний розвиток здійснюється з метою заснування нового царства, в якому встановлено закони розуму; - історія розвивається внаслідок необхідності; - концепція історії людської природи; - прагнення до створення всезагальної історії.
- завдання встановлених усіх фактів, де це тільки можливо; - мету побудови всезагальної історії відкинуто як пусту мрію: - пошук причинних зв'язків між фактами; - історичний процес тотожний природному процесу; - розробка нового методу вивчення джерел - метод філологічної критики.
- розвиток суспільства - природно-історичний процес; - визнання історичної закономірності; - формаційний підхід до історії; - історія - сукупність взаємодії матеріальних факторів; - матеріалістичне розуміння історичного. Філософія історії у працях українських мислителів: М. Максимович: завжди потрібно враховувати історичний досвід, умови та рівень стану суспільства. К. Зеленський: кожний народ має свою історію і проходить три періоди розвитку: дитячий, зрілість і старість. М. Костомаров: історик повинен ставити на перше місце діяльні сили людини, а не те, що нею створено. В. Антонович: зміст історії розкривається не в сфері державних засад і політичних стосунків, а в проявах народного життя, громадських і національних відносин. Типологія історичного процесу Основи сучасного підходу до теорії історичного пізнання, типології історичного процесу закладено у дослідженнях М. Мандельбаума "Проблема історичного пізнання" (1938 р.) та Р.Дж. Коллінгвуда "Ідея історії" (1946 р.). Основні ідеї нового підходу до вивчення історії 1. Переформування завдань філософії історії: вона вивчає одночасно думки історика та об'єкт думок історика. 2. Історія - не наука, хоча і наукова! Якісна відмінність історії від науки визначається відмінностями об'єкта і методу. 3. Справжнім об'єктом вивчення істориків є думка людей минулого. Історичним методом є метод відтворення думок історичних діячів. 4. Аналітичний метод означає показ того, що історики насправді роблять. Методологія історії повинна виходити з реальної сукупності робіт, які виконуються всередині досліджуваної сфери, та з'ясування передумов, якими користуються в історичних дослідженнях. 5. Аналіз проблеми пізнання в історії. Вимога перевірки (верифікації) як засобу встановлення істини. Таким чином, основним в аналітичному підході є перетворення філософського аналізу історичної думки у головне завдання філософії історії - як у вигляді аналітичного виділення основних процедур історичного пізнання, так і відтворення, й аналізу форм історичного знання. Теорії періодизації історії: Концепція історичного кругообігу; Лінійний і дискретний підходи; Теорії культурно-історичних типів. Основні теорії історичного процесу в XX ст.:
Первіснообщинна -» рабовласницька -» феодальна-» капіталістична-» комуністична.
Традиційне суспільство -» зріле суспільство (індустріальне) -» суспільство масового споживання
Всесвітня історія - це розгортання 8 культур
Всесвітня історія є сукупність історій окремих своєрідних та відносно замкнених 13 цивілізацій
Наприкінці історії створюється розумна держава, в якій ствердилися принципи свободи, демократії, консенсусу. 2. Сформулюйте основні властивості на рівні свідомості Свідомість - це властивий людині спосіб ставлення до світу через суспільство, вироблену систему знань, закріплених у мові, в усіх її смислах і значеннях. Основні ознаки свідомості: 1. Особливий, небіологічний тип поведінки. 2. Використання предметів культури за їх призначенням. 3. Продукування того, що не існує (творчість). 4. Цілеспрямованість дій та думок людини. 5. Оперування не наданим наявно (предметним) змістом реальності. 6. Мова (мовлення). Свідомість - це найвища форма відображення матерії у формах, пов'язаних (прямо чи опосередковано) з практичною діяльністю людей. Властивості свідомості: 1. Свідомості притаманна властивість універсального відбиття дійсності. Свідомість відображає не сам по собі предмет, а його можливість принести користь людині, тобто свідомість виступає безпосередньо творчим, діяльним відображенням, а не дзеркальним. 2. Свідомості притаманна властивість цілепокладання. Безупинна зміна світу, зростання потреб людини породжують прагнення особистості, суспільства розробляти все нові проекти, програми перетворення дійсності, реалізовувати поставлену мету. 3. Свідомості притаманна властивість мотиваційної оцінки дій людини, ціннісна оцінка думок, спонукань, потреб людини, способів та засобів їх реалізації. 4. Свідомості властиво формування певних світоглядних настанов, певної політичної, економічної, моральної, естетичної орієнтації. Свідомість як внутрішній світ людини має складну структуру, яка є єдністю її властивостей та похідних від них форм прояву. Рівні свідомості: Емпірична,Раціональна,Буденна ,Теоретична, Індивідуальна,Групова,Суспільна. Структура індивідуальної свідомості: Підсвідоме, Самосвідомість, Емоції, Почуття; Знання, Рефлексія, Воля, Пам'ять. Складна структура людської свідомості, що розкривається через систему активної діяльності людини, втілюється також через систему функцій свідомості. Основні функції свідомості: ♦ інформативна; ♦ гносеологічна, теоретико-пізнавальна; ♦ регулятивно-цілеспрямована, творчо-утворювальна; ♦ аксіологічна (оцінна); ♦ організаційно-вольова; ♦ самовиховна. 3. а)розділюється на частки б)природознавства Білет № 15
Рене Декарт (1596—1650) — французький філософ, фізик і математик; засновник раціоналізму Нового часу. "Міркування про метод" (1637) — один із найважливіших творів Р. Декарта, у якому стисло викладено принципи його філософії. Складається з 6 частин: про науки (частина 1); про науковий метод (частина 2); про мораль (частина 3); про існування Бога та безсмертя душі (частина 4); про проблеми фізики (частина 5); про засоби розвитку наук (частина 6). У першій частині Р. Декарт, визначивши розум як "...здатність правильно судити і розрізняти істинне від хибного", стверджує, що ця здатність однаковою мірою властива всім людям на відміну від тварин, які її позбавлені. Той факт, що деякі люди досягають великих успіхів у пізнанні, пояснюється їх вмінням керувати власним розумом. "Здоровий глузд є річ ... найбільш поширена у світі". Тому центральною проблемою науки і філософії, вважав Р. Декарт, є проблема методу, який потрібен для керування розумом та успішного просування у пізнанні природних закономірностей. При цьому формальну логіку Р. Декарт оцінював невисоко. Вона придатна, на його думку, лише для пояснення відомих істин, а не для відкриття нових. З усіх наук, які "є сукупністю заплутаних суперечливих відомостей", Р. Декарт надає перевагу математиці "за достовірність і очевидність її доказів". Математичні прийоми дослідження Р. Декарт спробував поширити на все достовірне знання: Р. Декарт формулює "головні правила методу". В основі першого правила лежать принципи очевидності, "ясності й виразності" в судженнях і уявленнях про предмети. Не слід приймати за істинне нічого такого, яке б не було попередньо визнаним безумовно істинним. Треба старанно уникати поспішності та упередженості у своїх судженнях. Друге правило передбачає розчленування на частини труднощів, що зустрічаються, щоб легше було їх подолати. Трете правило наукового методу полягає в керуванні ходом своїх думок, починаючи з предметів найпростіших і таких, що легко пізнаються, і підніматися поволі, як по східцях, до пізнання найбільш складних, від доведеного до недоведеного (рух від простого до складного). Четверте правило вимагає ретельного огляду поля дослідження і порядку його (дослідження) проведення, щоб не допустити ніяких втрат і ви падіння логічних ланок. По суті, основні правила наукового методу зводяться до наступного: починати з простого й очевидного; шляхом дедукції отримувати більш складні висловлювання; діяти при цьому так, щоб не пропустити жодної ланки, тобто зберігати безперервність ланцюга умовиводів. Для забезпечення виконання цих правил необхідна інтуїція, за допомогою якої схоплюються початкові факти дослідження, і дедукція, яка дає змогу отримувати наслідки з них. Зі свого наукового методу Р. Декарт виводить правила моралі: 1) підкорятися законам і звичаям своєї країни, притримуючись невідступно релігії, тобто бути законослухняним; 2) залишатися найбільш твердим і рішучим в реалізації прийнятих рішень. Один раз прийняв-. ши якусь думку, хоча б і сумнівну, слід дотримуватися її, немовби вона цілком правильна; 3) завжди прагнути перемагати скоріше себе, змінювати свої бажання, а не порядок світу. Слід змиритися з думкою, що в повній нашій владі перебувають тільки наші думки, і що після того, як ми зробили все можливе, те, що нам не вдалося, треба розглядати як щось абсолютно неможливе. "Нарешті, в завершення цієї моралі, — говорить Р. Декарт, — я зробив огляд різних занять людей в цьому житті, щоб постаратися вибрати краще з них". Р. Декарт визначає основи метафізики, формулює відомий вислів: "Я мислю, отже я існую". З цього приводу говорить: "Я звернув увагу на те, що в той час, коли я схилявся до думки про ілюзорність всього на світі, було необхідно, щоб я сам, таким чином міркуючий, дійсно існував". Говорячи про сутність людини, Р. Декарт стверджує, що нею є душа, що мислить. "Я — субстанція, вся сутність або природа якої полягає в мисленні..." І далі: "Моє Я, або душа ... абсолютно відмінна від тіла ... і якщо б його зовсім не було, вона не перестала б бути тим, чим вона є". Наша душа безсмертна. Чітко проявляється раціоналізм Декарта: "...спимо ми чи бадьоримося, ми повинні довірятися в судженнях наших тільки очевидності нашого розуму". Р. Декарт наводить приклади. Сонце бачимо дуже чітко, але воно не такої величини, як бачимо. Можна уявити левову голову на тілі кози, але це не означає, що існують на світі химери. У п'ятій частині свого твору Р. Декарт накреслив схему послідовного осягнення природних явищ — "великої книги світу". При цьому вважав, що правила механіки є універсальними "правилами природи". Підкреслює також характерні риси людського інтелекту: користування словами, знаками й універсальність людського розуму. На завершення Р. Декарт підкреслює практичну спрямованість нової наукової методології, ви-. щою користю якої є сприяння тому, щоб "...зробитися господарями і володарями природи". Для цього потрібно також здоров'я, турбота про благо інших, найважливішими мають бути турботи не про сучасне, а про майбутнє, потрібна також свобода діяльності. 2. Назвіть форми та характерні риси історичних форм діалектики В історичному розвитку діалектика пройшла три основних етапи (форми). До першого потрібно зарахувати діалектику стародавніх (Геракліт, Демокрит, Платон, Арістотель та ін). Це була наївна, стихійна діалектика, яка поєднувалася з такими ж наївними матеріалізмом та ідеалізмом. Потім шляхи матеріалізму й діалектики в цьому розійшлися. В XVII-XVIII ст. виникає метафізичний матеріалізм, панівними стають ідеї механіцизму (хоча іноді в деяких філософських вченнях все ж проявлялась діалектика). Виникнення й розвиток метафізичного матеріалізму відіграли тоді позитивну роль. Однак це мало тимчасовий характер, оскільки розвиток природи та суспільного життя має діалектичний характер. Діалектику почали інтенсивно розробляти в німецькій класичній філософії, хоч і на ідеалістичній основі. Відомо, що другою формою діалектики була ідеалістична діалектика класичної німецької філософії (насамперед філософії Гегеля). Суттєві зрушення в суспільному житті, три великі відкриття знову викликали необхідність поєднання матеріалізму з діалектикою, повернення до цілісного, діалектичного розуміння світу, але вже в іншій формі, на ґрунті науки й суспільного досвіду. Так виникає третя форма діалектики (матеріалістична, марксистська). Будучи найдосконалішою, вона поєднана зі зрілим матеріалізмом. Ця діалектика наукова й послідовна. Вона не замикає розвиток рамками "духу", а показує, як нескінченний розвиток нескінченної матеріальної дійсності відображається в людському пізнанні. Матеріалістичний діалектичний метод докорінно протилежний ідеалістичному діалектичному методу, оскільки об'єктивна діалектика первинна щодо суб'єктивної. В ній принципи матеріальної єдності світу та принципи відображення перебувають у нерозривному зв'язку. Діалектика, що ґрунтується на матеріалістичному розумінні природи й суспільства, на розумінні людини як суспільної, конкретно-історичної істоти, може бути і є справді повним, всебічним, багатим за змістом вченням про розвиток. Обґрунтування й розкриття законів діалектики одночасно як законів буття і законів пізнання можливі лише за умови, коли зрозуміла й досліджена роль суспільно-історичної практики як основного і визначального ставлення людини до об'єктивної дійсності. Це вчення має свою структуру, її елементами є поняття, що охоплюють структурні одиниці різних рівнів, планів, аспектів (принципи, закони, категорії). Для розуміння сутності цих понять необхідно з'ясувати їх місце і роль у системі самої діалектики. А щоб зрозуміти діалектику як систему знань, потрібно з'ясувати її структуру, тобто проаналізувати її складові частини, елементи. |