Охарактеризуйте працю Е. Тоффлера Футурошок
 Скачать 0.68 Mb.
|
|
Духовність - це атрибут людини як особистості, антипод аморальності та бездуховності, які знаходять вираз у втраті особистістю своїх суб'єктивних якостей. У процесі становлення багатомірного економіко-господарського механізму, суперечностей його функціонування, розвитку економічних систем у розмаїтті теорій духовність не втрачає свого значення. Навпаки, вона виступає найнадійнішим захистом проти прагматизму, аморалізму, "голого" прагматицизму, що спустошують людину. Основні духовні компоненти: Економічна свідомість, Економічне мислення,Економічна психологія, Економічні переконання, Моральні цінності економіки, Економічна культура. Економічне буття - це буття людини, яка акумулює в собі основні форми життєдіяльності, у тому числі економічну. Економіка завдяки людині стає універсальною, єдиною матеріально-духовною сферою, через яку особистість реалізує себе як цілісність. Створення нової філософії економіки і повинно об'єднати загальні характеристики економічного буття з конкретними інтересами, прагненнями індивідів, їхнім предметним самоствердженням у суспільному житті. Людина розуміється як носій, суб'єкт діяльнісних сил, який володіє можливостями прикладати ці сили до вирішення різних життєвих завдань. Сучасна економіка: Особливий тип діяльності людини; Прояв, відтворення сутнісних сил людини; Необхідна умова самоорганізації, самореалізації та вільного самовизначення; Форма подолання відчуження людини від своєї праці. У сфері економіки людина може бути: - вільним товаровиробником - власником; - індивідуальною продуктивною силою, яка спирається на ефективні мотиви та стимули своєї діяльності; -суб'єктом - споживачем, який бере участь у присвоєнні та розподілу результатів господарювання. 2. Назвіть «ідоли пізнання», що були виведенні Беконом. Їх суть. “ІДОЛИ” РОДУ – це хибні уявлення про світ, притаманні цілому людському роду, вони є результатом обмеженості людського розуму і органів чуття. Ця обмеженість проявляється насамперед в антропоморфізаціі речей, тобто в наділенні природних явищ людскими характеристиками; приймаються до уваги лише ті сни , які збулись, але забувають ті, які не підтвердились.. “ІДОЛИ” ПЕЧЕРИ (особистого світогляду) – це спотворені уявлення про дійсність, пов’язані з суб’єктивністю сприйняття довкілля. У кожної людини є своя печера, тобто свій суб’єктивний внутрішній світ, що накладає відбиток на всі його судження про речі і процеси дійності.Нездатність людини вийти за межі своєї суб’єктивності і є причиною даного виду помилок. “ІДОЛИ” РИНКУ - це забобони суспільних відносин, які є наслідком розмов – випадкового і неправильного вживання слів, промов тощо. Люди в одні і ті ж слова вкладають різний зміст, і це спричиняє пусті і безпідставні суперечки та відволікає від вивчення природи і правильного її розуміння. “ІДОЛИ” ТЕАТРУ (теорій) – це різні догми попередніх теорій і філософій, які виникають внаслідок некритичного запозиченняїх ідей. Згідно з Бекеном, кожна філософська система - це зіграна перед людьми драма чи комедія. Скільки в історії існувало філософських систем, скільки було поставлено драм і комедій з зображенням вигаданих, штучних світів. Але люди ці вистави сприймають як істинні, керуються їх ідеями як основними в своєму житті. “Ідоли” роду і печер є природними властивостями індивіда подолати їх можна шляхом саоосвіти і самовиховання. “Ідоли” ринку і театру набуті розумом, завдки пануванню над людиною минулого досвіду: авторитету церкви, мислителів тощо. Подолати їх можна через зміну суспільної свідомості. 3. а)не знає і цього б)єдиного весвітнього центру Білет № 25
Свідомість має бути програмою, що управляє людською діяльністю, а також жити внутрішнім життям. Такі умови забезпечуються завдяки певним характерним рисам, властивим свідомості та функціям, які вона виконує. Однією з важливих рис свідомості є її універсальність. Це означає, що у свідомості можуть відображатися будь-які властивості предметів, що так чи інакше залучаються до діяльності. Це відбувається тому, що праця і спілкування "змушують" предмети подати себе багатогранно в думках людини. Відомий приклад: орел бачить набагато далі, ніж бачить людина, але людське око помічає в речах значно більше, ніж око орла. Свідомості властива об'єктивність. Тобто свідомість відображає предмети такими, якими вони є в дійсності. Тварина бачить у предметі лише об'єкт потреби або небезпеки. Людина бачить речі незалежно від тієї чи іншої потреби. Для свідомості характерний нерозривний зв'язок із мовою. Мова виконує важливі функції: 1) збереження знань (акумулятивна функція);. 2) зв'язок між людьми, передача досвіду (комунікативна функція); 3) засіб вираження думки, знань (експресивна функція). Свідомість містить чітко виражене цілеспрямоване відображення дійсності. їй властиве ціле-покладання. Перед тим, як щось зробити, людина створює ідеальний проект майбутнього результа ту і розробляє план дій. Матеріальне виробництво продукує речі, предмети. Духовне — їх проекти. Людина активно ставиться до дійсності. Вона оцінює ситуацію, фіксує своє ставлення до дійсності, виділяє себе як суб'єкта такого ставлення. Актив не ставлення до дійсності — характерна риса свідомості як специфічної форми відображення. Активність як невід'ємна риса свідомості тісно пов'язана з такою властивістю свідомості, як творчість. Адже універсальне й об'єктивне відображення дійсності передбачає не просто активне ставлення до неї, а творчо-активне, тобто перетворювальне, а не руйнівне ставлення. Людина прагне створювати нове. А для цього потрібні нові ідеї, конструктивне зображення того, чого реально ще немає, але може бути створено відповідно пізнаним об'єктивним законам цієї реальності. Вже зазначалося, що людина активно ставиться до дійсності. Активність передбачає оцінювання не лише ситуації навколишньої дійсності, а й аналіз носія свідомості, тобто людини, виділення суб'єктом самого себе як носія певної активної позиції відносно світу. Все це проявляється в самосвідомості. Отже, самосвідомість — це виділення себе, ставлення до себе, оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості. Формування самосвідомості має певні ступені та форми. Перший ступінь — самопочуття. Самопочуття — це елементарне усвідомлення свого тіла та його гармонійне поєднання зі світом оточуючих речей та людей. Щоб правильно орієнтуватися в світі речей, необхідно насамперед усві домлювати, виділяти ті зміни, які відбуваються з тілом людини на відміну від того, що відбувається у зовнішньому світі. Якби цього не відбувалося, то людина не змогла б розрізнити процеси, що відбуваються в самій дійсності від суб'єктивних процесів. Наприклад, людина не змогла б зрозуміти, чи предмет наближається чи віддаляється від неї. Усвідомлення себе як такого, що належить до тієї чи іншої спільності людей, тієї чи іншої культури і соціальної групи — є більш високим рівнем самосвідомості. Виникнення свідомості "Я" як зовсім особливого утворення, схожого на "Я" інших людей і разом із тим в чомусь унікального, неповторного — це найвищий рівень розвитку самосвідомості. Завдяки йому людина може здійснювати вільні дії і нести за них відповідальність, що в свою чергу вимагає самоконтролю та оцінювання своїх дій. У поняття самосвідомості входить, як уже говорилося, також самооцінка, самоконтроль. Само-. свідомість передбачає співставлення себе з певним ідеалом "Я", що формується і вибирається самою людиною. Людина порівнює себе з цим ідеалом, самооцінює і, як наслідок, виникає відчуття задоволення чи незадоволення собою. Самооцінка і самоконтроль можливі лише за наявності такого "дзеркала", як колектив інших людей. У цьому "дзеркалі" людина бачить саму себе, і з його допомогою вона починає ставитися до себе, як до людини, тобто виробляє форми самосвідомості. Самосвідомість формується в процесі колективної практичної діяльності і міжлюдських взаємовідносин, а не в результаті внутрішніх потреб ізольованої свідомості. Об'єктом вивчення людини може бути сама свідомість. У цьому випадку ми говоримо про реф лексію. Рефлексія — це така форма самосвідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта. Рефлексія не обмежується лише усвідомленням, аналізом того, що є в людині, а й одночасно переробляє саму людину, спричиняє перехід за межі того рівня розвитку особистості, якого було досягнуто. Людина аналізує себе в світі певного ідеалу особистості, порівнює себе з ним, прагне досягти цього ідеалу. Вона немовби прагне "обґрунтувати" себе, закріпити системи своїх власних орієнтирів. Але свій образ, який формує людина, не завжди відповідає (адекватний) реальній людині та її свідомості. Адже людина здатна помилятися. Тому те, наскільки правильно людина "розуміє" себе, адекватно "подає" себе, можуть визначити оточуючі її люди. 2. Розкрийте сутність соціального дарвінізму Соціа́льний дарвіні́зм — соціологічна теорія, згідно якої закономірності природного добору і боротьби за виживання, виявлені Чарльзом Дарвіном в природі, поширюються на відносини в людському суспільстві. За цією теорією, панування правлячих класів виправдовувалося їх біологічною перевагою. Соціал-дарвінізм користувався особливою популярністю в період з кінця 19 століття до Другої Світової Війни, хоча деякі критики вважають, що сучасна соціобіологія також може бути класифікована як різновид соціал-дарвінізму. Соціальний дарвінізм не створив наукової школи або яскраво вираженої політичної течії. Цей термін сьогодні використовується в академічному середовищі для опису антигуманістичних і антисоціалістичних тенденцій в соціально-економічній теорії; його також застосовують як «ярлик» стосовно соціально-політичних ідей тих дослідників-інакодумців, які не мають широкого визнання у науковому світі. Елементи соціал-дарвіністської теорії використовуються різними консервативними рухами, лібертаріанцамі, прихильниками лессеферізма і мілітаризму. У своїх крайніх проявах соціал-дарвінізм граничить з євгенікою і расизмом 3. а)сукупності речей б)Платон Білет № 26
Відображення — це здатність матеріальних явищ, предметів, систем відтворювати у своїх властивостях особливості інших явищ, предметів, систем в процесі взаємодії з ними. Підхід у дослідженні відображення має бути послідовно генетичним, історичним. Слід розглядати розвиток конкретних форм та видів відображення, їх ускладнення, вдосконалення в процесі розвитку форм руху матерії. Характер відображення залежить від: — природи впливу; — особливостей, якісної специфіки тіла, що відображає. Тобто поява більш складних матеріальних об'єктів зумовлює появу нових, більш складних форм відображення. Так, найбільш простим матеріальним об'єктам відповідає фізична форма відображення. З появою білкових тіл виникає біологічна форма відображення — чуттєвість. Виникнення живої речовини супроводжувалося появою ще більш складної біологічної форми відображення — подразливості. Це властивість найпростішої живої речовини відповідати на вплив зовнішнього світу (поворот голівки соняшника за сонцем протягом дня). Більш складною властивістю живої речовини є відчуття, що виникає на основі ускладнення подразливості. Відчуття — це певний внутрішній стан живої речовини, який полягає в мобілізації можливостей організму, його ресурсів для здійснення реальних дій, необхідних для задоволення потреб організму. Форми відображення в живій природі розвиваються в напрямку зростання ролі цього внутрішнього стану мобілізації, настройки організму на розв'язання життєвих задач. Виникнення відчуттів пов'язано з формуванням особливої матеріальної структури, що відповідає за відображення, — нервової тканини, яка поступово розвивається у складні нервові системи. Спочатку примітивні нервові клітини під впливом зовнішнього середовища спеціалізуються, відбувається розподіл функцій між окремими групами нервових клітин. Потім виникає центральна нервова система, тобто дії організму регулюються з одного центру — головного мозку. Відчуття є елементарною формою психічного. Більш складною формою є сприйняття та уявлен ня. Сприйняття — це синтез відчуттів, отриманих від різних органів чуття. Уявлення — це здатність зберігати образ предмета в мозку не лише тоді, коли предмет безпосередньо впливає на органи чуття, а й тоді, коли цього впливу немає. Крім відчуттів, які дають безпосереднє знання про світ, людині властива вища форма прояву свідомості — понятійне мислення. Лише людині властиві вищі психічні функції — мислення, пам'ять, воля, емоції. Свідомості відповідає за специфічно людський спосіб буття в світі, взаємодії зі світом. Цим способом є практика, тобто практично-перетворювальне ставлення до дійсності, за допомогою якого людина створює своє "неорганічне тіло", "другу природу" і взагалі творить культуру. Формування культури на основі практики спричиняє виникнення свідомості. В останній з необхідністю фіксуються навички, способи, норми практичної діяльності. Оскільки ці навички, способи та норми мають суспільну природу, тобто виникають, реалізуються та відтворюються в сумісній, колективній діяльності, то і форми відображення, в яких вони закріплюються, завжди мають соціальний характер. Навички, способи, норми практичної діяльності завжди передбачають певне спілкування людей, їх кооперацію. Звідси — людська свідомість має суспільну природу. 2. «Суть сродної праці» у філософії Сковороди „Сродна” праця належить українському філософові Григорію Сковороді. Він вказує, що Біблія є Бог. „Розшифрування” символіки третього світу має метою знайти відповідний „сродний” спосіб діяльності. „Сродна” або „споріднена” праця є однією з найважливіших передумов досягнення людиною щастя, реалізації дійсно людського способу життєдіяльності, самоствердження особи. Праця за покликанням, яка відповідає пізнаній внутрішній природі, потребам і вродженим схильностям людини, є найвищою насолодою і справжнім щастям. „Неспоріднена” („несродна”) праця є основним джерелом усіх суспільних бід. „Спорідненій” і „Неспорідненій” праці надається великого суспільного значення, оскільки Сковорода мріяв про таке суспільство, в якому люди зможуть реалізувати свої природні здібності і нахили в „спорідненій” („сродній”) праці і отримуватимуть від неї радість і відчуття повноти свого буття. 3. а)знаряддя праці б)Френціс Бекон Білет № 27
Імануїл Кант(1724-1804)- родоначальник німецької класичної філософії. Його теоретична діяльність поділяється на два періоди.1-закінується 60-роками 18ст.В цей час Кант займався переважно природними проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першопоштовху, тобто в цей період в філософії Канта переважали матеріалістичні позиції. З 70рр.починається другий, так званий критичний період, коли в філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: “Критика чистогоразума”/1781/, “Критика практического разума”/1789/ В центрі філософії Канта стоїть проблема теорії пізнання. Він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної системи. Перш ніж пізнавати світ, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини. Він вважає, що людський розум пізнає в не “речі в собі”, а явища речей, результат їхньої дії на органи чуття людини. ”Речі в собі” стають явищем завдяки апріорним формам споглядання/простір, час/ та апріорним формам мислення якість, кількість, причинність, реальність, тобто таким формам, які мають позадосвітне походження. Наступна сходинка пізнання-це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, сам заплутується у невирішених протиріччях-в т.з. ”антиноміях” чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антитомії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання. Кант багато написав про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять людина і особистість. Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив закон, повеління, що існує в свідомості людей, і надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства. 2. Об’єктивна та суб’єктивна істина Істина — адекватне відображення у свідомості людини, її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійсності. Істина буває: об'єктивною, абсолютною і відносною. Об'єктивна істина — це такий зміст знань, котрий не залежить від людини, її свідомості, мислення. Об'єктивна істина складається з абсолютної і відносної істин. Істина досягається у взаємодії суб'єкта і об'єкта: без об'єкту знання втрачає свою змістовність, а без суб'єкта немає самого знання. Тому в трактуванні істини можна виділити об'єктивізм і суб'єктивізм. Суб'єктивізм - найбільш поширена точка зору. Її прибічники відзначають, що істина не існує поза людиною. З цього вони роблять висновок, що об'єктивної істини не існує. Істина існує в поняттях і думках, отже, не може бути знання не залежного від людини і людства. Суб'єктивісти розуміють, що заперечення об'єктивної істини ставить під сумнів існування будь-якої істини. Якщо істина суб'єктивна, то виходить: скільки людей, стільки і істин. Об'єктивісти абсолютизують об'єктивну істину. Для них істина існує поза людиною і людством. Істина і є сама дійсність, не залежна від суб'єкта. Але істина і дійсність, - різні поняття. Дійсність існує незалежно від суб'єкта, що пізнає. У самій реальності істин немає, а є лише предмети зі своїми властивостями. Вона з'являється в результаті пізнання людьми цієї реальності. Об'єкт існує, не залежно від людини, і будь-яка теорія відображає саме це властивість. Під об'єктивною істиною розуміють знання, продиктоване об'єктом. Істина не існує без людини і людства. Тому істина є людське знання, але не сама реальність. Істина ніколи не дається відразу і цілком. Існують поняття абсолютної і відносної істини. Абсолютна істина - це знання, співпадаюче з об'єктом, що відображує. Досягнення абсолютної істини - це ідеал, а не реальний результат. Відносна істина - це знання, що характеризується відносною відповідністю своєму об'єкту. Відносна істина є більш менш дійсним знанням. Відносна істина може уточнюватися і доповнюватися в процесі пізнання, тому вона виступає як знання, підмет зміні. Абсолютна істина — знання незмінне. У ній нічого міняти, оскільки її елементи відповідають самому об'єкту. |