Главная страница
Навигация по странице:

  • М. Хай-деггер

  • Агностици́зм

  • Охарактеризуйте працю Е. Тоффлера Футурошок


    Скачать 0.68 Mb.
    НазваниеОхарактеризуйте працю Е. Тоффлера Футурошок
    АнкорB_leti_f_losof_ya_gotovye2.doc
    Дата11.06.2018
    Размер0.68 Mb.
    Формат файлаdoc
    Имя файлаB_leti_f_losof_ya_gotovye2.doc
    ТипДокументы
    #20199
    страница11 из 13
    1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

    3. а)зміцнює...пристосовуєтьчся

    б)модусами
    Білет № 28

    1. Екзистенціоналізм.

    Екзистенціалізм або філософія існування — ірраціоналістичний напрямок сучасної західної філософії. Попередником сучасного екзистенціа­лізму вважається датський філософ С. К'єркегор (1813—1855). Як напрямок екзистенціалізм вини­кає на початку 20-х років у Німеччині та Франції. Його найбільш відомими представниками є М. Хай-деггер (1889—1976), К. Ясперс (1883—1969), Ж.-П.Сартр (1905—1980), Г. Марсель (1889— 1973), А. Камю (1913—1960), X. Ортега-і-Гассет (1883—1955) та ін.

    Основний зміст екзистенціалізму надзвичайно складно визначити. Він характеризується знач­ною кількістю відтінків, напрямків, відсутністю одностайної думки.

    Цей філософський напрямок, що активно роз­робляє концепцію світу та людини, є відображен­ням глибоких потрясінь, які спіткали людство у XX ст. Екзистенціалізм звернувся до проблем кри­тичних, кризових ситуацій, прагнучи зрозуміти поведінку людини в жорстоких, граничних ситуа­ціях.

    Головна увага приділяється духовній актив­ності та духовній витримці людини, яка виявила­ся закинутою в ірраціональний (нерозумний) потік подій і глибоко розчарувалася в історії. Єдиною справжньою дійсністю слід визнавати лише бут­тя людської особистості. Це буття — головний предмет пізнання, насамперед філософського. При­чому, існування передує сутності. Тобто людина спочатку існує — думає, відчуває, живе, а потім визначає себе в світі. Людина така, якою вона сама себе хоче бачити. Вона сама себе визначає, прагне до своєї індивідуальної мети, творить себе, вибирає своє життя.

    Людині здається, що оточуючий її світ є раціо­нальним, що є якісь загальні закони світу, історії, культури. Але в дійсності світ абсурдний, чужий, безглуздий, як і все людське життя. Буття люди­ни — це драма. Людина одинока у своїх почуттях, вона знаходиться в пустоті. У спілкуванні ж з іншою вона або підкоряє її волю собі або сама підкоряється її волі.

    Характеризуючи людину, екзистенціалізм ігно­рує соціальне середовище, в якому людина живе. На думку екзистенціалістів, у світі існують лише окремі, конкретні особистості з автономною свідо­містю, яка не залежить від зовнішнього світу. Колектив, суспільство протистоять особистості, прирікають її на повсякчасне безособове існуван­ня, що викликає страх, відчуття невпевненості, при­реченості, безсилля.

    Центральною проблемою для екзистенціалізму є конфлікт особистості і суспільства. Відчужен­ня між ними виникає з визнання незмінної при­роди людини. Тому протиріччя між свободою і особистістю, з одного боку, і безособовою повсяк­денністю життя — з іншого, розглядається як таке, що не може бути вирішеним.

    Екзистенціалізм претендує на положення єдиної в світі антропологічної концепції, виходить з того, що в сучасному суспільстві спостерігається деперсо­налізація індивіда, яка проявляться в тому, що нау­ково-технічний прогрес, монотонність праці, усклад­нення соціальних структур, об'єднання великих мас людей на виробництві, бюрократизація та стандар­тизація життя поглинають особистість, нівелюють людей, призводять до дегуманізації суспільства.

    Філософія екзистенціалізму причину всіх су­перечностей і складнощів життя сучасного суспіль­ства вбачає в антагонізмі між людиною і маши­ною. Підкреслюючи наявність відчуження люди­ни від суспільства, прибічники екзистенціалізму обмежуються описом власне духовних форм люд­ського буття. Тому і шлях до подолання відчужен­ня вони вбачають не в перебудові суспільних відно­син, а у втечі в світ екзистенції, в світ так званого істинного існування особистості. Звідси — глибо­кий песимізм екзистенціальних поглядів. Т

    Правда, подібний песимізм поділяють дале­ко не всі прибічники екзистенціалізму. Так, Ж.-П. Сартр сенс людського буття вбачає не в смерті, а в свободі. Хоча, протиставляючи природу (в-собі-буття) людству (для-себе-буття), він вбачає в матеріальному світі загрозу людству. Прагнучи врятувати людину від розпорошення в світі речей, він стверджує цим самим її свободу. В цьому, з погляду філософа, і полягає гуманістичність його позиції.

    За Ж.-П. Сартром, людина в своїх природно-біо­логічних, соціальних, класових, політичних тощо характеристиках повторна, подібна іншим людям. Але разом із тим їй властива неповторність, яка проявляється в її цілях, задумах, що спрямовують людину в майбутнє. Майбутнє представлене розмаїт­тям можливостей і тому завжди багатозначне. Це постійно ставить людину в ситуацію вибору, а зна­чить — свободи, яка, за Ж.-П. Сартром, є універ­сальною характеристикою людського існування. Адже свобода, в розумінні Ж.-П. Сартра, — це іде­альне бажання свободи, а не практичний процес розширення пізнання і контролю людини над ото­чуючим її природним та соціальним середовищем.

    Крім загальної характеристики екзистенціа­лізму можна більш детально зупинитися на де­яких персоналіях цього філософського напрямку. Найбільш яскравими представниками екзистен­ціалізму були німецькі філософи Карл Ясперс та Мартін Хайдеггер.

    К. Ясперс свою працю мислителя називав не філософією, а філософствуванням, роблячи наго­лос на незавершеності, відкритості розумового про­цесу, в якому питання переважають над відпові­дями. Головна мета філософії — допомогти лю­дині зрозуміти, усвідомити своє місце в світі, зро зуміти важливість любові, навчитися бути самим собою, досягти свободи. Філософія має поставити перед людиною життєві орієнтири. Причому, істин­не буття не пізнається наукою, а усвідомлюється душею за допомогою філософії. Центральне місце філософії, стверджує Ясперс, займає фантазія і віра. Слід відрізняти релігійну віру від філософської. Остання ґрунтується на роздумах, а релігійна на одкровенні.

    Життя людини суперечливе. З одного боку, людина відчуває свою силу, здатність змінити світ, з іншого — безпорадність, уразливість, самотність у світі. Для подолання цього відчуття необхідно чітко з'ясувати, яким є світ сьогодні і яке місце людина займає у цьому світі. Виявляється, що нині людство відчуває страх перед плином часу, переживає кризу раціональності. Людина покинула світ природи заради техніки і прагне жити в на­товпі, жити "як всі". Тобто людина стала одним з елементів маси, а маса — це страшна ірраціональ­на сила. Для маси характерні такі риси, як пого­ня за насолодою, нетерпимість, заздрість, прагнен­ня до наживи, ілюзія рівності. У такій масі люди­на не може знайти опору.

    Яким же чином можна пізнати себе, знайти себе? Є два шляхи. Поза філософією людина може пізнати себе в кризових ситуаціях. Це — небез­печні для життя моменти ризику і війна, хвороби і смерть. Але можна пізнати і за допомогою філо­софії. Дійсна філософія виявляє буття людини, будить її, підштовхує до свободи і до життя.

    Стати вільним — це означає подолати кризи, прийти до пізнання себе, побачити дійсні зв'язки буття і свою долю.

    Філософська віра робить нас солідарними з іншими людьми в їх боротьбі за свою волю, права, за свій духовний розвиток. А це означає, що ми повинні прагнути до "комунікації", тобто розуміти, чути інших людей і бути почутими ними. Причо­му, слід йти не за натовпом, а за геніями людства. М. Хайдеггер вважав, що сучасна йому філосо­фія втратила головне своє питання — питання про сутність буття взагалі. Щоб розв'язати його, слід з'ясувати сутність людського буття. В чому ж полягає сутність людини? Вона полягає в особли­вому способі існування, а саме — існування в стра­хові. Відчуваючи страх, людина стає одинокою, її перестає цікавити світ, вона звертається до себе і починає розуміти себе. Страх основне пережи­вання і спосіб буття, що дає змогу точно і все­бічно зрозуміти людину. Об'єктом страху не є щось конкретне. Страх належить до невизначеної не­безпеки, до світу як такого, невідомої долі в житті. Поряд із феноменом страху існує і феномен жит­тєдіяльності, який несе щастя світу і людям. Але він слабший від страху.

    М. Хайдеггер підкреслює, що основну увагу в пізнанні необхідно приділяти не природі і су­спільству, а вивченню існування ізольованої са­мотньої людини, її сутності. Обґрунтовуючи цю думку, М. Хайдеггер стверджує, що весь світ про­низаний "світовим страхом", або "первісним стра­хом". Людина розуміє кінечність свого буття, ро­зуміє, що її існування — це, по суті, "буття-для-смерті". Смерть є останньою, вирішальною і справ­жньою можливістю буття. Людина прагне позбу­тися страху, тобто втекти від самої себе і нама­гається забутися в суспільному житті, в суєті, вона "розчиняється" в суспільстві, хоча повного "роз­чинення" не відбувається. Людина завжди охоп­лена тривогою, відчуттям одинокості, коли почи­нає розуміти, що суспільні зв'язки і відносини поз­бавлені смислу. Вона не може віднайти сенсу сво­го існування у сфері політики, економіки тощо. М. Хайдеггер робить висновок, що сутність смисл людського буття знаходиться у сфері волі, у сфері вільного ризику і власної відповідальності за свої дії.

    2.

    3. а)об”єктивний ідеалізм

    б)Гегель
    Білет № 29

    1. Історико-філософські концепції онтології.

    Існують питання, на які за тисячі років кращі мудреці людства не змогли дати прийнятної відповіді. Наприклад: як і чому є те, що є? або: що є, як воно є і чому?

    У повсякденні людина, спостерігаючи довкіл­ля, проживаючи в ньому, впевнюється в такому: по-перше, світ є "тут" і "тепер", є в наявності; по-друге, світ зберігається як відносно стабільне ціле. Якщо це піддається сумніву та роздумам, вини­кає проблема буття. Спочатку з'ясуємо: що таке "проблема"? Проблема — це найбільш глибоке питання, на яке немає готових обґрунтованих відпо­відей і навіть відсутня згода відносно того, яким чином їх можна отримати. Проблемна ситуація, як правило, пов'язана зі значною невизначеністю, розмаїттям думок та відсутністю будь-якої згоди. Проблема буття глобальна, безгранична в своїй загальності та невичерпна в деталізаціях. Вона вічна і рішення її неоднозначне. Це очевидно навіть при побіжному погляді на історичні кон­цепції, категорії "буття".

    Першу філософську концепцію буття висунули досократики, для яких буття співпадає з матері­альним незнищуваним і досконалим космосом. Одні з них розглядали буття як незмінне, єдине, нерухоме, самототожне (Парменід), інші — як без­перервне становлення (Геракліт). Досократики розрізняли ідеальну сутність і реальне існування.

    Платон протиставив чуттєве буття чистим ідеям або, як він вважав, "світу істинного буття". Арістотель долає таке протиставлення сфер буття, оскільки для нього форма — невід'ємна характеристика буття. Він створює вчення про різні рівні буття: від чуттєвого до духовного.

    Середньовічна християнська філософія проти­ставляла "істинне", божественне буття і "неістин-не", створене буття, розрізняючи при цьому дійсне буття (акт) та можливе буття (потенція), сутність та існування, смисл та символ.

    В епоху Відродження загальне визнання отри­мав культ матеріального буття природи. Цьому сприяв розвиток науки, техніки, матеріального виробництва.

    У Новий час (XVII—XVIII ст.) буття розгля­дається як реальність, що протистоїть людині як суще, що освоюється людиною в її діяльності. Звідси виникає тлумачення буття як об'єкта, що протистоїть суб'єкту, як реальність, яка підвладна (підкорена) сліпим, автоматично діючим законам, наприклад, принципу інерції. Поняття буття об­межується природою, світом природних тіл, а ду­ховний світ статусом буття не володіє.

    Поряд із цією натуралістичною лінією, яка ото­тожнює буття з фізичною реальністю і виключає свідомість із буття, в новоєвропейській філософії формується інший спосіб тлумачення буття. Воно визначається на шляху гносеологічного аналізу свідомості та самосвідомості. Зокрема, вихідною тезою метафізики Р. Декарта є "мислю, отже існую". Лейбніц трактує буття як відображення діяльності духовних субстанцій — монад.

    Своє завершення ця новоєвропейська інтерпретація буття знайшла в німецькій класичній філо­софії. Зокрема, для /. Канта буття не є властиві­стю речей. Буття — це загальнозначущий спосіб зв'язку наших понять та суджень, причому, відмінність між природним та морально-свобод-ним буттям заключається у відмінності форм законоположення: причинності та цілі.

    У філософській системі Регеля буття розгля­дається як перший ступінь у сходженні духа до самого себе. Гегель зводить людське духовне бут­тя до логічної думки. Буття виявилося у нього вкрай збідненим і, по суті, негативним (абсолют­но невизначеним, безпосереднім, без'якісним). Це пояснюється прагненням вивести буття з актів самосвідомості, з гносеологічного аналізу знання та його форм. Не дивлячись на недостатньо повне розуміння "буття", спостерігаємо тут позитивний момент. Піддаючи критиці попередню онтологію (вчення про буття), яка прагнула побудувати вчен­ня про буття до і поза будь-яким досвідом, нехту­ючи тим, як мислиться реальність в науковому знанні, німецький класичний ідеалізм (особливо Кант і Гегель) виявив такий рівень буття як об'єк­тивно-ідеальне буття, що втілюється в різних фор­мах діяльності суб'єкта.

    Для зарубіжної філософії XX ст. теж є харак­терним прагнення зрозуміти буття, виходячи з ана­лізу свідомості. Але тут аналіз свідомості не ото­тожнюється з гносеологічним (теоретико-пізна-вальним) аналізом, а передбачає цілісну структу­ру свідомості у всій розмаїтості її форм і в її єдності з усвідомлюваним світом. Так, у "філо­софії життя" (зокрема Дільтей) буття співпадає з цілісністю життя.

    У Новий час і в XX ст. антична ідея об'єктив­ного буття трансформується: буття стало суб'єк­тивним. Навіть Бог (Абсолют) став залежати від внутрішньої установки людини на пошуки без­умовного буття. Так, екзистенціалісти стверджують: Бог — не поза людиною, він — в ній.

    В неокантіанстві буття розкладається на світ сущого та світ цінностей (тобто істинне буття, яке передбачає "долженствованіє").

    У феноменології Гуссерля підкреслюється зв'я­зок між різними шарами буття — між психічни­ми актами свідомості та об'єктивно-ідеальним буттям, світом смислів.

    Не можна пізнати самих себе, якщо ми не пізна­ли світ, в якому живемо. Проблема буття законо­мірно відображається в питаннях про його будо­ву. В процесі обговорення цих питань формува­лися такі поняття, як світ, природа, людина, мис­лення, простір, ціле і частина, матеріальне та іде­альне тощо.

    Матеріалістичне вирішення про­блеми буття передбачає наявність таких філософ­ських аспектів:

    світ є, існує, як безкінечна і вічна цілісність;

    — природне і духовне, індивіди і суспільство безумовно існують, їх існування — передумова єдності світу;

    — світ, що розвивається, є сукупною реальні­стю, яка передує свідомості та діям конкретних індивідів і поколінь людей.

    Виходячи з усього вищесказаного, можна дати таке визначення. Буття — це всі існуючі в світі предмети природи й ідеальні продукти (люди, ідеї, світ в цілому) з їх властивостями, особливостями та взаємозв'язком.

    2. Агностицизм.

    Філос. вчення, яке заперечує можливість пізнання об’єктивного світу людиною.Неможливо однозначно довести, що наші знання відповідають дійсності.

    Агностици́зм — філософська установка, відповідно до якої неможливо однозначно довести відповідність пізнання дійсності, а отже — вибудувати істинну всеосяжну систему знання.

    Агностицизм — філософський погляд, який доводить, що істинне значення певних тверджень — особливо метафізичних тверджень щодо теології, життя після смерті, або існування Бога, богів, божеств, або навіть об'єктивної дійсності — не осягається або, залежно від форми агностицизму, не може бути в сутності осягнене через природу суб'єктивного досвіду, сприйнятого індивідом.

    Виростає з античного скептицизму і середньовічного номіналізму. Серед розмаїття А. можна виділити кілька підкатегорій. Нещодавно запропоновані варіанти включають:

    • Сильний агностицизм — погляд, який полягає в тому, що питання існування/неіснування всесильного Бога та природи об'єктивної реальності — не може бути осяваним через нашу вроджену неможливість перевірити будь-який досвід жодним іншим чином, окрім іншого суб'єктивного досвіду.

    • М'який агностицизм  — погляд, який полягає в тому, що існування/неіснування Бога/богів на сьогодні не осяване, але не обов'язково не здатне бути осяянним, і тому потрібно утриматись судити аж поки більше доказів стануть доступними.

    • Апатичний агностицизм  — погляд, який полягає в тому, що не існує доказу існування/неіснування Бога/богів, але оскільки будь-який Бог (боги), який може існувати, виявляється індиферентним стосовно людства чи благоденства населення, питання, в основному, варте вивчення.

    • Агностичний теїзм  — погляд тих, хто не вимагає знати про існування Бога/богів, але все таки вірить у таке існування.

    • Агностичний атеїзм — погляд тих, хто не знає про існування/неіснування Бога/богів і не вірить у них.

    • Ігностицизм — погляд, який полягає в тому, що ясне та зрозуміле визначення «Бога» має бути запропоноване до того, як питання існування Бога може бути виразно обговорене. Коли обране означення не врозумливе, ігностики притримуються некогнітивістичного погляду, що існування Бога безглузде або не може бути перевірене дослідним шляхом. Альфред Аєр, Теодор Дранж, й інші філософи вбачають атеїзм і А. несумісними з ігностицизмом, ґрунтуючись на тому, що атеїзм і А. приймають висловлювання «Бог існує» як зрозуміле й ясне, а отже, придатне для аргументування «за» чи «проти».

    З точки зору логіки, особистість має належати одній і лише одній із цих трьох взаємовиключних категорій:

    1. Ви вірите філософському погляду, за якого істинне значення певних тверджень — особливо метафізичних тверджень щодо теології, життя після смерті, або існування Бога, богів, божеств, або навіть об'єктивної дійсності — можна пізнати.

    2. Ви не вірите філософському погляду, за якого істинне значення певних тверджень — особливо метафізичних тверджень щодо теології, життя після смерті, або існування Бога, богів, божеств, або навіть об'єктивної дійсності — можна пізнати.

    3. Ви не маєте сумніву щодо філософського погляду, за якого істинне значення певних тверджень — особливо метафізичних тверджень щодо теології, життя після смерті, або існування Бога, богів, божеств, або навіть об'єктивної дійсності — можна пізнати, хоча це не обов'язково робить когось «офіційно» агностиком, але досить просто виражає агностичні сумніви, які не мають вибраковувати віру, що хтось фактично може знати правду.

    До прикладу: хтось може бути пресвітеріанином і бути не до кінця впевненим, що Бог є. Цей хтось — просто має віру, що Бог є, без міркувань.
    1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


    написать администратору сайта