Питання для підсумкового семестрового контролю (заліку)
 Скачать 83.81 Kb.
|
|
Фізичний аспект звука – це його звучання, акустика. Фізіологічний – творення його мовленнєвим апаратом. Лінгвістичний – його функція в мові. Акустика та фізіологія мовлення: Тони і шуми – акустичні ознаки. Голосні – це звуки, в основі яких лежить тон. Приголосні – звуки, в основі яких – шум. З акустичного погляду звуки (тони і шуми) розділяються за: Силою – залежить від амплітуди коливань голосових зв’язок. Чим більша амплітуда коливання, тим більша сила звука. Висотою – визначається частотою коливань за одиницю часу. Одиницею висоти є Герц (Гц), який дорівнює 1 коливанню за секунду. Чим більша кількість коливань за одиницю часу, тим вищий звук. Тривалістю – визначається його протяжністю в часі, яка вимірюється мілісекундами. Тембром – у звуках людської мови розрізняють основні тони і додаткові. Сукупність усіх тонів надають мовному звуку певного забарвлення, утворюють тембр звучання. Найбільшу роль відіграє ротова порожнина. Структура мовленнєвого апарату. Активні та пасивні органи мовлення. Фази артикуляції. Артикуляційна база мови. Структура мовленнєвого апарату: Нижній поверх – легені, бронхи, трахея та діафрагма, Середній поверх – гортань. Верхній поверх – порожнини глотки (фаринкс), рота і носа. Активні – голосові зв'язки, задня стінка глотки, язик, губи. Пасивні нерухомі – тверде піднебіння, зуби, носова порожнина. Артикуляція – це утворення звука, тобто робота апарата мовлення, необхідна для одержання звука. В артикуляції розрізняють три етапи: Екскурсія – полягає в підготовці апарата мовлення для вимови звука. Витримка– збереження того положення органів мовлення, яке потрібне для вимови. Рекурсія – закінчення звука, при якому органи мовлення перебудовуються для вимови наступного звука або ж переводяться в стан спокою. Артикуляційна база – сукупність артикуляційних навичок, характерних для певної мови. Так, для англійської мови характерне напружене положення губ і розслаблення передньої частини язика. В укр. мові більшість приголосних утворюється зближенням передніх частин органів мовлення (губи, передня частина язика, верхні зуби). Французьке [r] твориться вібрацією маленького язичка, тоді як українське [р] є передньоязиковим. Принципи класифікації звуків мови. Класифікація голосних. Відмінності між окремими голосними звуками полягають в особливостях тембру. Голосні поділяються на: голосні переднього, середнього та заднього рядів низького, середнього та високого піднесення. Більшість голосних – це голосні переднього і заднього рядів. Голосних середнього ряду мало. Так, в укр. та тюркській мовах немає жодного. Високе підняття мають: укр.[и], рос. та казах.[ы]; [у]; Середнє підняття: [е],[о], нім.,фр. [ö]; Низьке підняття – рос. та укр. [а], англ. [æ]. За положенням губ під час артикуляції звуків розрізняють: Лабіалізовані – вимовляються з участю витягнених і заокруглених губ. До них належать [у],[о], німецькі [ö], [ü]. Нелабіалізовані – [і], [и], [е], [а]. Ротові – при творенні ротових м'яке піднебіння підняте і закриває прохід повітря в ніс, а при творенні носових м'яке піднебіння опущене і повітря проходить у ніс. Носові – є в польській, португальській та інших мовах. Особливо багато носових у мові гінді, де кожному чистому голосному відповідає носовий: наприклад, [а] – [ã]. Залежно від Відкриті – у французькій мові є відкритий [ε]. Закриті – франц. закритий [е]. Довгі – були в латинській мові, а зараз існують в англійській (ship «судно» – sheep «вівця») та німецькій. Короткі голосні – в естонській мові розрізняють короткі голосні (sada "сто" - saada "прийшли" - saaada "отримати"). Класифікація приголосних. Додаткова артикуляція приголосних. За акустичною ознакою приголосні поділяють на: Сонорні – тон переважає над шумом. До них належать л, р, м, н, j, укр. [в], англ. [w] [η], нім.[η]. Шумні – шум переважає над голосом або наявний лише шум. Шумні приголосні поділяються на: - Дзвінкі – шум переважає над голосом. До них належать: б, г, д, ж, з, дж, анг. [ð]. - Глухі – творяться тільки шумом. До них належать к, п, с, т, ф, х, ц, ч, ш; нім. [h]. За місцем творення розрізняють: Губні (лабіальні): губно-губні (білабіальні) – б,п,м, анг. [w]; губно-губні (лабіодентальні) – ф, в. Язикові – поділяються на: передньоязикові – д, т, ж, з, с, ш, р, л, н, ц, ч, дж, дз, анг.[ð]; середньоязикові – [й], фр.,італ., ісп.,[η]; задньоязикові – ґ, к, х, англ.[η]. Язичкові (увулярні) – приголосні характеризуються активною артикуляцією маленького язичка. Таким є французький гаркавий звук [r]. Глоткові (фарингальні) – творяться в порожнині глотки. До них належать укр. [г], нім. [h]. Гортанні (ларингальні) – утворюються при зімкненні або зближенні голосових зв'язок. Ларингальним є англ. [h]. За способом творення приголосні поділяють на: Проривні або вибухові – утворюються зімкненням двох артикуляторів, що створюють перешкоду. До них належать б, п, д, т, ґ, к. Щілинні або спіранти – До них належать: в, з, ж, г, ф, с, ш, х, англ.[ð], англ. і нім.[h]. Зімкнено-прохідні – утворюються одночасним поєднанням зімкнення і проходу (щілини). Зімкнено-прохідними є р, л, м, н, французький увулярний [r]. Африкати.– зімкнені приголосні, вимова яких закінчується щілинною фазою. До них належать [ц], який починає вимовлятись, як проривний [т], що згодом переходить у фрикативний [с], і [ч], початок вимови якого нагадує [т], а кінець [ш], також звуки дз, дж. (че, бля?) Існують такі опозиції приголосних: Глухі – творяться тільки шумом. До них належать к, п, с, т, ф, х, ц, ч, ш; нім. [h]. Дзвінкі – переважає над голосом. До них належать: б, г, д, ж, з, дж, анг. [ð]. М’які – при їх творенні відбувається артикуляційний зсув у напрямку до середнього піднебіння. Саме тому всі середньоязикові є м’якими: т', с', л', н', та інші. Тверді – до них належать: [б] [в] [г] [ґ] [д] [ж] [з] [дж] [дз] Довгі – українських словах знання і життя довгими є приголосні [н:'], [т:']. . У російській мові довгим є [ж:] – изжога. Короткі – [если кто найдет пример, то вставьте сюда, спасиб] Фонологія та об’єкт її вивчення. Фонема, її основні функції й ознаки. Фонематичні опозиції. Інваріант фонеми та її алофони. Фонологія – розділ мовознавства, що вивчає лінгвістичні функції. У 70-80-ті роки XIX ст. Бодуен де Куртене започаткував учення про фонему як відмінну від звука величину. Фонема – найменша звукова одиниця мови, що служить для творення і розрізнення слів та їх форм Фонемі властиві диференційні(розрізнювальні) і недиференційні(нерозрізнювальні) ознаки: Диференційні(розрізнювальні) – ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем. (твердість/м'якість,дзвінкість/глухість,шумний/фонаційний,губність/передньоязиковість тощо). Так фонема [д] характиризується передньоязиковістю, проривністю, дзвінкістю і твердістю. Ці ознаки відрізняють її від інших фонем. Недиференційні(нерозрізнювальні) – ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи морфем. Без нерозрізнювальних ознак фонема може обійтися, але без них не може існувати звук, у якому ця фонема втілюється. У більшості мов світу вібрант [р] і плавний [л] є різними фонемами(рак і лак), тоді як у японській мові звука [л] немає і в запозичених словах будь-яке [л] змінюється звуком [р]: Лондон-Рондон. Функції фонем: Смисло- і форморозрізнювальну функції Так, у словах як [jак] так, пак, фонеми [т],[н] виконуються смислорозрізнювальну функцію. А в словах рука, руки фонеми [а], [и] мають форморозрізнювальну функцію, оскільки розрізняють іменникові форми називного і родового відмінків. Делімітативна функція – вказує на межі слів чи морфем. Так в англ. мові фонема [n](н с хвостиком) не може знаходитись на початку слова чи морфеми. Фонематичні опозиції: Приватна опозиція – опозиція, в якій один член має якусь ознаку, а інший її не має.(опозиція [д]-[т].Фонема [д] має ознаку дзвінкості, якої не має фонема [т].) Градуальна опозиція – опозиція, в якій члени характеризуються різним ступенем, градацією однієї й тієї самої ознаки.(фонеми [е] і [і] характеризуються різним ступенем розкриття рота.) Еквіполентна опозиція – опозиція, в якій обидва члени рівноправні.( фонеми [п] і [т] – обидві мають такі ознаки, як глухість, проривність, твердість, але кожна з них ще має по одній ознаці, якої не має інша:фонема [п] має ознаку губність, а [т] – передньоязиковість.) Корелятивна опозиція – опозиція, члени якої різняться тільки однією ознакою, а за іншими ознаками збігаються.([б] і [п] – спільні ознаки – губність, проривність, твердість, а розрізняються ознакою дзвінкість/глухість. Алофони – звукові різновиди фонеми, які реалізуються у її варіаціях і варіантах. Алофони наявні в таких випадках: коли різні звуки взаємозамінні при збереженні значення слова; коли різні звуки не є взаємозамінними; коли взаємозамінність звуків теоретично можлива, але на практиці немає пари слів, де б вона реалізувалася. Алофони з'являються внаслідок різних причин, які, однак, підлягають відповідним закономірностям, наприклад: розум - /розум/ - [розум] і зозуля - Ізозул'а/ -[зоузул'а]. Інваріант – абстрактне поняття, що означає матеріальне узагальнення суттєвих для фонеми ознак. Наприклад, інваріант фонеми /ті - це така одиниця, яка є приголосною, шумною, глухою, зімкненою, твердою, неносовою. Взаємодія звуків у мовленнєвому потоці. Комбінаторні фонетичні процеси. Позиційні зміни фонем у потоці мовлення. Комбінаторні зміни – вплив одного звука на інший. Позиційні зміни – вплив загальних умов вимови. До позиційних змін належать: Редукція голосних – ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання.(кленок-клинок). Редукція голосних буває кількісною та якісною. Кількісна – редукція, за якої голосні ненаголошених складів утрачають силу і довготу, але зберігають хар-ний для них тембр.(дуб-дубок-дубовик). Якісна – редукція, за якої голосні ненаголошених складів стають не тільки слабшими і коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру,тобто свою якість.(воді (о),вода (а), водяной (ы)). !! Якісна редукція є тільки в мовах з динамічним наголосом. Для СУМ не характерна. Позиційні зміни приголосних зумовлені їх положенням в кінці слова. Протеза – поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови. (острий-гострий, улица-вулиця).!! До комбінаторних змін належать: Акомодація (пристосування) – зміна одного звука під впливом іншого, сусіднього; часткове пристосування сусідніх звуків. Акомодація може бути двобічною: няня. Асиміляція – уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення.(боротьба – дзвінкий б впливає на т і уподібнює його собі). Дисиміляція – розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак. Напр.: близ-ш-ий → ближ-ший -→ ближчий. Діереза – викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.(корисний-корисний, згибнути-згинути). Епентеза – поява у словах додаткового звука.(страм і срам «сором».пощирене в говірках – радійо, окіян). Метатеза – взаємна перестановка звуків або складів у межах слова.(суворий виникло із суровий, намисто із монисто). Гаплологія – випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів. (мінералологія-мінералогія,трагікокомедія-трагікомедія). Стяжіння – злиття двох суміжних звуків в один (дочка-дочці /доц ´:і/) Принципи членування мовленнєвого потоку. Сегментні ланки мовленнєвого ланцюга та суперсегментні явища. Сегментні одиниці – це звуки (фонеми), склади, слова, тощо. Довші мовні одиниці діляться на коротші сегменти. Суперсегментні одиниці нашаровуються на ланцюжок сегментів - складів, слів, фраз, речень. Типові суперсегментні одиниці - наголос і інтонація. Суперсегментні явища: Наголос – виділення яким-небудь акустичним засобом одного з компонентів мови. Зокрема, такими акустичними засобами: Висота звуку – тонічний наголос; Сила звуку – силовий наголос; Тривалість звучання – кількісний наголос; Відсутність редукції – якісний наголос. Різновиди наголосу: Складовий – зміна сили звучання і тону складоутворюючого звуку Словесний – виділення одного із складів в слові шляхом посилення звучності, зміни тону, довготи. Роль словесного наголосу: організовує слово з'єднує звуки в єдиний звуковий комплекс сприяє розмежуванню слів в мовному потоці розмежовує різні граматичні форми одного слова: ́ноги - но ́ги Фразовий – виділяє слово в групі слів, які утворюють смислову єдність. Інтонацією називаються всі просодичні від (грецьк. prosodia - приспів, наголос) явища в синтаксичних одиницях – словосполученнях і словах. Це зміна динаміки тону, що забарвлює висловлювання. Сегментні ланки: Фраза – відрізок мовлення, що характеризується смисловою завершеністю, синтаксично-фонетичною цілісністю й інтонаційною оформленістю, обмежений двома досить тривалими паузами. Синтагма – інтонаційно-смислова єдність, мінімальна інтонаційна одиниця мовлення, що виражає у певному контексті одне поняття і може складатися із одного слова, словосполучення і цілого речення. Фонетичне слово – це відрізок мовленнєвого потоку, об’єднаний одним словесним наголосом. У фонетичне слово, або акцентні групи звичайно об’єднуються на основі змісту повнозначні слова разом із службовим. Такт – це частина синтагми, об’єднана одним наголосом. Такт може збігатися зі словом і може включати кілька слів. Короткі, неповнозначні слова не мають свого наголосу й приєднуються до наголошеного слова. Склад – і сегментна, і суперсегментна одиниця. Склад як сегментна одиниця – це послідовність звуків Як суперсегментна – єдність складового і нескладового звуків. Завдяки словесному наголосові склади об'єднуються у фонетичні слова. Синтагматичний наголос та інтонація об'єднують фонетичні слова в синтагми (такти). Інтонація і фразовий наголос сприяють об'єднанню синтагм у фрази. Склад, види складів. Склад складається зі звуків – мінімальних фонетичних одиниць. Вершина – момент найвищої звучності. Периферія – складається з ініціалі(наростання звучності до вершини) і фіналі(затухання звучності після вершини). Склади бувають: Відкритий неприкритий (V): і, у, о, англ. eye, ear, are; Закритий прикритий (CVC): сад, кіт; англ. hat, top, look; Відкритий прикритий (CV): на, те, до; англ. day [dej], know, far; Закритий неприкритий (VC): ар, ось, от, ум; англ. is, ice, arm. Складотворчим звуком є голосний. Види складів: |