цив. цив і сім (копия). Питання до іспиту поняття зобовязального права України та його система

• Название: Питання до іспиту поняття зобовязального права України та його система
• Дата: 24.01.2022
• Размер: 393.14 Kb.
• Имя файла: цив і сім (копия).docx
• Тип: Кодекс; #340965
• страница: 38 из 46

Істотні умови договору

• 
  предмет договору;
  
• 
  суб’єкти договору;
  
• 
  зміст договору;
  
• 
  основні права та обов’язки сторін;
  
• 
  відповідальність за порушення договору.
  

Предмет договору

Матеріальний предмет – грошові вимоги клієнта до третьої особи, що випливають із надання товарів, виконання ним робіт чи надання послуг третій особі. При цьому, грошові вимоги можуть бути як такими, за якими вже настав термін платежу (наявна вимога), так і майбутніми, термін платежу за якими настане пізніше (майбутня вимога).

Юридичний предмет – дії сторін – надання фінансування під відступлення грошової вимоги.

Предметом договору факторингу згідно ст. 1078 ЦК України може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Суб’єкти договору

Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт:

• 
  фактор – банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції;
  
• 
  клієнт – фізична або юридична особа, яка є суб’єктом підприємницької діяльності (фізичні особи найчастіше передають свої вимоги в межах договору купівлі-продажу прав вимоги, тобто загального відступлення вимог).
  

Зміст договору

Клієнту прямо надана можливість відступити фактору майбутню вимогу (ст. 1078 ЦК України).

Клієнта наділено правом відступити вимогу й у тих випадках, коли це заборонено чи обмежено умовами договору між клієнтом і третіми особами (ст. 1080 Цивільного кодексу України). Однак, з метою захисту інтересів третіх осіб, що порушуються таким відступленням, клієнт несе відповідальність перед боржником за порушення договірної умови та має відшкодувати пов’язані з цим збитки.

Законодавством встановлено неприпустимість подальшого відступлення фактором права грошової вимоги третій особі. Однак, вказане правило носить диспозитивний характер, оскільки сторони можуть передбачити можливість відступлення такої вимоги в договорі факторингу (ст. 1083 Цивільного кодексу України).

Основні права та обов’язки сторін

Фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги. Клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові. (ч. 1 ст. 1084 ЦК України).

Фактор зобов’язаний надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо інше не встановлено договором факторингу, у випадку, коли відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов’язання клієнта перед фактором. (ч. 2 ст. 1084 ЦК України)

Клієнт зобов’язаний сплатити факторові залишок боргу, якщо сума, одержана фактором від боржника, виявилася меншою від суми боргу клієнта перед фактором. (абз. 2 ч. 2 ст. 1084 ЦК України).

Відповідно до Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг (Оттава, 28 травня 1988 року, дата набрання чинності для України: 01.07.2007) фактор має виконувати принаймні дві з таких функцій:

- фінансування постачальника, включаючи надання позики та здійснення авансових платежів;

- ведення обліку (головної бухгалтерської книги) щодо дебіторської заборгованості;

- пред'явлення до сплати грошових вимог;

- захист від несплат боржників;

- боржники повинні бути повідомлені про відступлення права грошової вимоги.

Відповідальність за порушення договору

Клієнт відповідає перед фактором за дійсність грошової вимоги, право якої відступається, якщо інше не встановлено договором факторингу. (ч. 1 ст. 1081 ЦК України).

Грошова вимога, право якої відступається, є дійсною, якщо клієнт має право відступити право грошової вимоги і в момент відступлення цієї вимоги йому не були відомі обставини, внаслідок яких боржник має право не виконувати вимогу. (ч. 2 ст. 1081 ЦК України).

Клієнт не відповідає за невиконання або неналежне виконання боржником грошової вимоги, право якої відступається і яка пред’явлена до виконання фактором, якщо інше не встановлено договором факторингу. (ч. 3 ст. 1081 ЦК України).

Договір факторингу є двостороннім, відплатним та реальним або нонсенсуальним. Порівняння

1) предметом договору факторингу є право грошової вимоги, яке відступається під фінансування (тобто передачу грошових коштів у розпорядження), на відміну від предмету договору цесії, який складається виключно з права грошової вимоги. Тобто можемо вести мову про більш складний предмет договору факторингу порівняно з договором відступлення права вимоги. До того ж за предметною ознакою такі договори відрізняються з огляду на те, що предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги, тоді як предметом договору цесії є право не лише грошової, а й негрошової вимоги (товари, послуги, роботи). Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду у справі № 909/968/16 від 11 вересня 2018 р., у якій суд дійшов такого висновку: «Що стосується розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і негрошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов’язань, у яких заміна кредитора не допускається (ст. 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (ст. 1078 ЦК України))» [17];

2) відступлення права вимоги як процес передання своїх прав іншій особі за правочином, за умови дотримання обов’язкових приписів щодо укладення такого договору, є самостійним зобов’язанням; натомість для договору факторингу відступлення права вимоги є лише частиною його правової конструкції, яка сама по собі не може бути ідентифікована як факторингові правовідносини;

3) оплатність договору факторингу є основною ознакою, яка дає змогу відмежувати його від договору цесії. Так, ч. 1 ст. 350 Господарського кодексу 48 Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції № 4. 2019 України (далі – ГК України), а також ч. 1 ст. 1077 ЦК України встановлюють, що передача грошових коштів у розпорядження під відступлення права грошової вимоги до третьої особи здійснюється за плату. У свою чергу положення ЦК України, що регулюють відносини цесії, не передбачають таку обов’язкову ознаку, як оплатність. Висловлена позиція підтверджується також судовою практикою. Так, у Постанові від 1 лютого 2017 р. у справі № 922/5334/15 Вищий господарський суд України зазначив: «Здійснення фінансування первісного кредитора шляхом купівлі в нього новим кредитором права грошової вимоги, що, зокрема, допускається за договором факторингу (ч. 1 ст. 1084 ЦК України), за відсутності обов’язку в первісного кредитора сплачувати новому кредитору винагороду за надання таких послуг не є підставою для кваліфікації договору факторингу. У такому випадку (відсутність плати первісного кредитора за надані йому послуги) між сторонами виникають правовідносини з договору купівлі-продажу права вимоги, до яких застосовуються положення про відступлення права вимоги (ч. 3 ст. 653 ЦК України)» [15];

4) договір цесії, на відміну від договору факторингу, укладається в такій же формі, що й правочин, на підставі якого виникло зобов’язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Відповідні положення встановлюються ч. 1 ст. 513 ЦК України. До того ж у ч. 2 ст. 513 ЦК України вказано: «Правочин щодо заміни кредитора в зобов’язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований у порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом» [8] (можемо провести аналогію щодо нотаріального посвідчення договору цесії). До форми ж договору факорингу висуваються загальні правила укладення господарських договорів, визначені також ст. 181 ГК України (ідеться про письмову форму договору, як повну, так і спрощену);

5) для фактора встановлюються спеціальні вимоги щодо його правового статусу (так звана «спеціальна правосуб’єктність»), які полягають у необхідності набути статус фінансової установи, а також у наявності права на провадження господарської діяльності з надання послуг факторингу (тобто отримання відповідної ліцензії). Водночас для сторін договору цесії зазначені вимоги відсутні;

6) правове регулювання відносин факторингу здійснюється насамперед ст. 350 ГК України («Факторингові операції») та главою 73 ЦК України («Факторинг»), тобто в законодавстві договір факторингу виокремлено в категорію окремого, самостійного договірного зобов’язання; у свою чергу правове регулювання відносин цесії закріплене виключно в загальних положеннях про зобов’язання ЦК України (розділ 1, книга 5), що свідчить про її універсальний, похідний та міжінституційний характер;

7) комплексність факторингу полягає в тому, що зобов’язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов’язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає, що передбачено ч. 2 ст. 1077 ЦК України

89. Публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу. Публічна обіцянка винагороди за результатами конкурсу. Особливості проведення, оцінки результатів та визначення переможців.

Публічна обіцянка винагороди - це односторонній правочин, в силу якого одна особа зобов'язується сплатити матеріальну винагороду будь-якій особі за умови досягнення нею зазначеного результату.

Види зобов'язань, що випливають із публічної обіцянки винагороди:

• 
  зобов'язання, які виникають із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу;
  
• 
  зобов'язання, які виникають із публічної обіцянки нагороди за результатами конкурсу.
  

Зобов'язання, які виникають із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу

Ознаки публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу:

• 
  обіцянка має бути публічною, тобто сповіщеною в засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб (ч. 2 ст. 1144 ЦК України). Публічною вважається і обіцянка, яка звернута до певного кола осіб.
  
• 
  в обіцянці повинно бути зазначено завдання, яке необхідно виконати ( ст. 1145 ЦК України);
  
• 
  із оголошення повинно бути зрозумілим, хто обіцяє винагороду, і місце, куди необхідно надати результат;
  
• 
  для завдання можуть бути встановлені місце і строк (термін) його виконання. Якщо строк виконання завдання не визначений певним проміжком часу або календарною датою, завдання вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту завдання ( ст. 1146 ЦК України);
  
• 
  відповідно до ч. 3 ст. 1144 ЦК України у сповіщенні публічної обіцянки винагороди потрібно визначити розмір такої винагороди.
  

Якщо винагорода має немайновий характер, то цивільно-правові відносини не виникають.

Права та обов'язки суб'єктів публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу.

Особа, яка публічно пообіцяла винагороду (нагороду), зобов'язана її виплатити у разі виконання завдання і передання їй його результату (ч. 1 ст. 1148 ЦК України). Ця особа має право:

• 
  змінити завдання та умови надання винагороди (ч. 1 ст. 1147 ЦК України);
  
• 
  публічно оголосити про припинення завдання (ч. 2 ст. 1149 ЦК України).
  

Особа, яка приступила до виконання завдання, має право вимагати відшкодування збитків, завданих їй у зв'язку зі зміною завдання. Якщо у зв'язку зі зміною умов надання винагороди виконання завдання втратило інтерес для особи, яка приступила до його виконання до зміни умов, ця особа має право на відшкодування понесених нею витрат (частини 2, 3 ст. 1147 ЦК України). У разі, коли особа, яка публічно обіцяла винагороду, публічно оголосила про припинення завдання, особа, яка зазнала реальних витрат на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування (ч. 2 ст. 1149 ЦК України).

Правові наслідки виконання завдання (згідно ст. 1148 ЦК)

• 
  У разі виконання завдання і передання його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), зобов'язана виплатити її.
  
• 
  Якщо завдання стосується разової дії, винагорода виплачується особі, яка виконала завдання першою.
  

Якщо таке завдання було виконано кількома особами одночасно, винагорода  розподіляється між ними порівну.

Припинення зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди

Зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди припиняється у разі:

• 
  закінчення строку для передання результату;
  
• 
  передання результату особою, яка першою виконала завдання.
  

Право на публічне оголошення припинення завдання

Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право публічно оголосити про припинення завдання.

У цьому разі особа, яка понесла реальні витрати на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування.

Публічна обіцянка нагороди за результатами конкурсу.

Конкурс характеризується тим, що винагорода оголошується не за виконання певної роботи взагалі, а за найкраще її виконання, тобто конкурс зобов'язує його засновника, який публічно оголосив про виплату спеціальної нагороди за краще виконання певної роботи, виплатити обіцяну винагороду особі, робота якої визнана достойною відповідно до умов конкурсу.

Види конкурсу:

• 
  Відкритий конкурс - пропозиція засновника адресована всім бажаючим, тому засновник не має права відмовити в прийнятті роботи чи оцінці її результату будь-якій особі, яка бажає стати учасником конкурсу.
  
• 
  Закритий конкурс - засновник запрошує до участі у ньому персональних учасників, тобто пропозиція взяти участь у такому конкурсі направлена певному колу осіб за вибором засновника. Коло учасників закритого конкурсу обмежене і заздалегідь відоме засновнику.
  

Етапи конкурсу

1. 
   оголошення конкурсу (публічно через засоби масової інформації або іншим чином);
   
2. 
   надання робіт на конкурс;
   
3. 
   оцінка поданих на конкурс робіт. (для цього засновником конкурсу створюється конкурсна комісія (журі);
   
4. 
   підведення підсумків засновником конкурсу і прийняття ним рішення про переможця:
   
   • 
     присудження усіх призових місць та нагород (премій), які були визначені умовами конкурсу;
     
   • 
     присудження окремих призових місць, якщо їх було встановлено декілька, та нагород (премій);
     
   • 
     відмову у присудженні призових місць, якщо жодна із робіт, поданих на конкурс, не відповідає його вимогам;
     
   • 
     присудження заохочувального призу та (або) нагороди (премії).
     
5. 
   сплата винагороди.
   
6. 
   повернення поданих на конкурс робіт. Відповідно до ч. 1 ст. 1157 ЦК України умова конкурсу, за якою засновник конкурсу не повертає Його учаснику річ, подану на конкурс, є нікчемною. Учасник конкурсу має право у будь-який час пред'явити вимогу про повернення йому речі, поданої на конкурс. Однак у законі встановлені випадки, коли засновник конкурсу може залишити у себе річ, передану на конкурс, або набути право власності на неї.
   

Обов'язкові умови

Факультативні умови

виклад завдання. Предметом конкурсу може виступати результат інтелектуальної, творчої діяльності, вчинення певної дії, виконання роботи тощо; строк подання творів на конкурс чи виконання певної дії - це може бути або конкретна дата, або проміжок часу; кількість призових місць, вид і розмір нагороди (премії), яка має бути виплачена переможцеві. Засновник конкурсу повинен чітко зазначити в оголошенні кількість призових місць та суму нагороди за кожне з них. відомості про засновника конкурсу; місце подання роботи; порядок підведення підсумків і строк оголошення результатів.

вимоги щодо оформлення робіт. наданні засновнику певного результату роботи (рукопис, макет, проект, фотографія тощо). Умовами конкурсу може бути передбачено надання проспекту, анотації (наприклад, сценарію); виконанні роботи при безпосередньому її сприйнятті (заспівати, прочитати, станцювати тощо). склад журі (конкурсної комісії), який визначається засновником конкурсу; порядок і строк виплати винагороди; порядок використання поданих на конкурс робіт; порядок повернення робіт тощо.

90. Рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи.

Зобов'язання, що виникають внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи - це таке недоговірне зобов'язання, яке виникає з одностороньої правомірної дії рятувальника, спрямоване на відвернення реальної загрози здоров'ю та життю іншої особи, і полягає у відшкодуванні державою в повному обсязі шкоди, зазнаної рятувальником.

Відповідно до статті 1161 Цивільного кодексу України шкода, завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою у повному обсязі.

Сторони зобов'язання

Суб'єктами зобов'язання, що виникає з приводу рятування здоров'я, життя фізичної особи або їх майна, є:

• 
  особа, яка здійснювала рятувальні дії;
  
• 
  особа, з метою рятування якої чи майна якої ці дії були здійснені;
  
• 
  особа, яка відшкодовує шкоду (держава або власник (володілець) майна).
  

Умови виникнення зобов'язань щодо здоров'я та життя фізичних осіб

Умовами виникнення таких зобов'язань є:

♦ наявність реальної загрози для здоров'я та життя фізичної особи (означає невідкладність вчинення дій рятувальником). Наявною необхідно вважати і таку небезпеку, яка ще не виникла, але її виникнення очевидне і невідворотне, а тому вимагається вжиття відповідних заходів по її запобіганню і по запобіганню тих шкідливих наслідків, які вона може принести).

♦ відсутність у рятувальника повноважень (обов'язку) вчиняти рятувальні щодо іншої фізичної особи дії (лікарі, професійні рятувальники, вогнеборці тощо не визнаються суб'єктами вказаних зобов'язань. Підстави та умови відшкодування зазнаних ними збитків визначаються спеціальними угодами з потерпілими та актами законодавства);

♦ спрямованість дій на рятування здоров'я та життя іншої фізичної особи (якщо рятування виявилося лише побічним результатом діяльності якоїсь особи, то вказані зобов'язання не виникають. Наприклад, якщо особа запобігає загибелі човна, намагаючись врятувати своє життя, і при цьому «попутно» відвертає загрозу життю та здоров'ю інших осіб, то зобов'язання з рятування здоров'я та життя не виникає);

♦ виникнення у рятувальника шкоди внаслідок вчинення ним рятувальних дій щодо здоров'я та життя фізичної особи (якщо рятувальні дії мали місце, але рятувальник при цьому не зазнав шкоди, то зобов'язання не виникають. При цьому слід мати на увазі, що шкода може бути як майнового, так і немайнового характеру);

♦ причинний зв'язок між діями, спрямованими на рятування, і шкодою.

Умови виникнення зобов'язань щодо майна фізичних та юридичної особи

Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується державою в повному обсязі. (частина перша статті 1162 Цивільного кодексу України).

Зобов'язання по відшкодуванню шкоди, завданої рятувальнику каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, при рятуванні майна іншої особи, виникає за наступних умов:

♦ наявність реальної загрози для майна іншої особи;

♦ відсутність у рятувальника повноважень на рятування майна іншої особи;

♦ спрямованість дій рятувальника саме на рятування майна іншої особи;

♦ істотна цінність майна, стосовно якого існує реальна загроза знищення (пошкодження);

♦ завдання рятувальнику шкоди, яка полягає в його каліцтві, іншому ушкодженні здоров'я або смерті;

♦ причинний зв'язок між діями рятувальника і завданою йому шкодою.

Рятувальником в цьому зобов'язанні може бути лише фізична особа, а боржником - держава.

Шкода, завдана майну особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується власником (володільцем) цього майна з урахуванням його матеріального становища.

Розмір відшкодування шкоди не може перевищувати вартість майна, яке рятувалося.

Право на відшкодування шкоди особі, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози здоров'я та життя фізичної особи, а також майно іншої особи, яке має істотну цінність, суб'єкти такого права у разі смерті особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози здоров'я та життя фізичної особи, а також майно іншої особи, яке має істотну цінність, порядок її відшкодування та порядок відшкодування супутніх витрат
91. Створення загрози життю, здоров’ю і майну фізичної особи або майну

юридичної особи.

Створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи

Згідно зі статтею 1163 Цивільного кодексу України фізична особа, життю, здоров'ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа, майну якої загрожує небезпека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює.

Небезпека в актах законодавства, а також в інших статтях глави 81 Цивільного кодексу України тлумачиться за допомогою тотожної категорії "загроза", яку в контексті цивільного законодавства можна визначити як потенційну можливість заподіяння шкоди здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи, якщо є реальні підстави очікувати її заподіяння. Реальність заподіяння шкоди є оціночним поняттям і визначається особою, яка потенційно постраждає від такого заподіяння.

Сторонами в зобов'язаннях, які при цьому виникають, виступає потенційний заподіювач шкоди, тобто особа, яка своїми діями чи бездіяльністю в майбутньому може заподіяти шкоду, та патетичний потерпілий від таких дій, тобто особа, якій може бути завдана шкода такою діяльністю в майбутньому.

Cубєктами зобов’язання можуть виступати як фізичні , так і юридичні особи.

Об'єктами цих зобов'язань є життя, здоров'я та майно фізичної особи або майно юридичної особи, яким загрожує небезпека.

Небезпека заподіяння шкоди життю, здоров'ю чи майну в майбутньому може стати підставою для заборони діяльності, яка створює таку небезпеку.

Ця небезпека може полягати:

а) в проведенні будівельних робіт без належного дозволу і кваліфікації (перебудування в квартирі чи будинку, прибудова тамбуру тощо);

б) у виконанні інших робіт без відповідного дозволу і кваліфікації (проведення газу, світла, водопроводу тощо);

в) в утриманні диких тварин (рись, ведмідь), плазунів (крокодилів), гадюк, пітонів, службових собак та собак бійцівських порід в домашніх умовах без відповідного дозволу;

г) у здійсненні підприємницької діяльності або виконанні інших небезпечних робіт в домашніх умовах тощо.

У разі неусунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи заінтересована особа має право вимагати:

- вжиття невідкладних заходів щодо усунення загрози;

- відшкодування завданої шкоди;

- заборони діяльності, яка створює загрозу.

Якщо, незважаючи на вимоги особи усунути загрозу або внаслідок неефективного її усунення, було завдано шкоду, вона відшкодовується на загальних підставах, передбачених Цивільним Кодексом України.

Відшкодування шкоди

Зобов'язання із заподіяння шкоди (інколи їх називають зобов'язаннями із правопорушення або деліктними зобов'язаннями) — найпоширеніший вид недоговірних зобов'язань. Згідно зі статтею 1166 Цивільного кодексу України вони виникають внаслідок неправомірного порушення особистих немайнових, а також майнових прав фізичної або юридичної особи та спрямовані на забезпечення найбільшповного поновлення порушених прав за рахунок заподіювана шкоди або інших осіб, на яких законом покладено обов'язок відшкодування шкоди.

Свою назву деліктні зобов'язання отримали від латинського слова delictum, що означає правопорушення. Вони протиставлялись договірним і «як би договірним»  зобов'язанням. Останні виникали із договорів та інших правомірних актів і регулювали відносини в їх нормальному, непорушеному стані. Делікт же мав місце в разі, коли порушення права не пов’язувалось з порушенням якогось конкретного зобов'язання між сторонами, тобто коли порушувалися абсолютні суб'єктивні права потерпілого. І якщо таким правопорушенням причинялась шкода особі, право якої було порушено, на правопорушника покладався обов'язок відшкодувати цю шкоду. Виникало зобов'язання з заподіяння шкоди або деліктне зобов'язання.

Деліктне зобов'язання — це різновид цивільно-правових зобов'язань, і тому йому властиві ті самі структурні особливості, що характеризують будь-яке зобов'язання.

Традиційно ці зобовʼязання відносяться до охоронних правовідносин. Цією їх особливістю, спеціальним їх призначенням зумовлюється те, що вони є односторонніми зобов’язаннями, тобто, такими, де одна сторона (кредитор) має лише права, а інша (боржник) – лише  обов’язки. Деліктоздатними у цивільному праві є особи після досягнення ними 14 років. Всі вони, у тому чи іншому обсязі, відповідають за свої вчинки. Особа, яка обмежена у дієздатності, самостійно відповідає за невиконання договірних зобов'язань або за завдання

шкоди.

Елементами цього зобов'язання є:

1) сторони (кредитор і боржник);

2) зміст (права та обов'язки сторін);

3) предмет.

Сторонами зобов'язання з відшкодування шкоди можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, орган місцевого самоврядування.

Кредитором виступає потерпілий, а боржником, за загальним правилом, є особа, яка завдала шкоди (його ще називають деліквент). У випадках, передбачених законом, до деліктної відповідальності можуть притягуватись й інші особи (батьки малолітнього чи неповнолітнього, опікуни, піклувальники та ін.). Змістом зобов'язання з відшкодування шкоди є право потерпілого (кредитора) вимагати поновлення його майнових і особистих немайнових прав, що були порушені неправомірними діями (бездіяльністю) заподіювана шкода до того стану, в якому вони знаходились до правопорушення, і обов'язок заподіювана шкода чи інших зобов'язаних осіб (боржника) виконати такі вимоги. Предметом зобов'язання з відшкодування шкоди є дії боржника, що забезпечують найбільш повне поновлення майнових та особистих немайнових благ кредитора, яким завдана шкода.

Деліктна відповідальність є недоговірною відповідальністю. Вона настає у разі протиправного завдання шкоди будь-кому, коли правопорушник не перебуває в договірних відносинах із потерпілим. Варто зазначити, що деліктна відповідальність за завдану шкоду має на меті не тільки поновити майновий стан потерпілого, а й покарати правопорушника.
92. Вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без доручення. Порядок компенсації здійсненних витрат.

За зобов'язанням із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення особа вчиняє дії, спрямовані на попередження, усунення або зменшення небезпеки настання невигідних майнових наслідків для майнових інтересів іншої особи без її доручення.

Правове регулювання зобов'язання здійснює глава 79 ЦК.

Суб'єкти/сторони зобов'язання

Суб'єктами зобов'язання є особа, що здійснює дії без доручення в інтересах іншої особи, та особа, в інтересах якої вчиняються такі дії.

Сторонами зобов'язання виступають:

1. 
   особа, яка вчинила дії в інтересах іншої особи (у римському праві такого учасника називали гестор);
   
2. 
   особа, на користь якої такі дії вчинялися (домінус). Для зручності слід скористатися цією термінологією.
   

Предмет зобов'язання

Предметом зобов'язання є вчинення дій в інтересах іншої особи без доручення. Таким поняттям охоплюються як фактичні (виконання термінових ремонтних робіт, сплата квартирної плати, внесення податкових або інших обов'язкових платежів тощо), так і юридичні дії (вчинення та виконання правочинів та інших юридичних актів). Причому дії має бути вчинено добровільно без правової підстави (договору або згоди укласти договір у майбутньому), однак із дотриманням відповідних правил про доручення.
Отже, предметом зобов'язання є дії, які вчиняє гестор в інтересах домінуса, а змістом зобов'язання є права та обов'язки сторін.

Обов'язки сторін зобов'язання

Особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана:

• 
  за першої нагоди повідомити її про свої дії. Причому, якщо ці дії схвалить інша особа, надалі до відносин сторін застосовуються положення про відповідний договір. Якщо особа, яка розпочала дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, не має можливості повідомити про свої дії цю особу, вона зобов'язана вжити усіх заходів, що залежать від неї, щодо попередження, усунення або зменшення невигідних майнових наслідків для іншої особи. Особа, яка вчиняє дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана взяти на себе всі обов'язки, пов'язані із вчиненням цих дій, зокрема обов'язки щодо вчинених правочинів (ст. 1158 ЦК)2) ;
  
• 
  негайно після закінчення цих дій надати особі, в майнових інтересах якої було вчинено дії, звіт про ці дії та передати їй усе, що при цьому було одержано (ст. 1160 ЦК).
  

Серед обов'язків гестора слід зазначити такі:

• 
  діяти обачливо, щоб не зашкодити інтересам домінуса;
  
• 
  при першій нагоді сповістити домінуса про виконане;
  
• 
  негайно надавати звіт про виконане.
  

"Перша нагода" та "негайно" - поняття за своїм характером оціночні, їх зміст необхідно з'ясовувати, виходячи із предмета зобов'язання, звичаїв торгівельного обігу, засад розумності та добросовісності. Головний обов'язок домінуса - відшкодувати витрати. Якщо домінус схвалює дії гестора - до відносин застосовуються норми договору доручення.

Особа, в інтересах якої вчиняються дії, зобов'язана:

• 
  відшкодувати фактично зроблені витрати, якщо вони були виправдані обставинами, за яких було вчинено дії. Вона має право відмовити у відшкодуванні, якщо особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, за першої нагоди не повідомила її про свої дії.
  

Недоговірні зобов'язання без спеціального доручення

Спеціальним видом зобов'язання є такі недоговірні зобов'язання, що виникають із дій, які вчиняються однією особою у майнових інтересах іншої, без спеціального доручення. Внаслідок вчинення таких дій виникає право вимагати від особи, в інтересах якої такі дії вчинялися, відшкодування витрат, які були понесені у зв'язку з цим (статті 1158-1160 ЦК).
Мета цього інституту - врегулювати відносини, що виникають при захисті однією особою інтересів іншої без спеціальних повноважень.
У житті мають місце випадки, коли одна особа без будь-яких повноважень вчиняє певні дії в інтересах іншої особи. Як правило, особа на користь якої вчиняються такі дії, відсутня або їй невідомо про небезпеку, що виникла.
Мета дій, які вчиняються в інтересах іншої особи, захистити її як майнові, так і немайнові інтереси. Оскільки при вчиненні таких дій громадянин, що їх вчиняє, може понести певні матеріальні витрати, у законодавстві повинні існувати певні гарантії відшкодування таких витрат тією особою, в інтересах якої ці дії вчиняються.
Якщо ці дії будуть схвалені, надалі до відносин сторін застосовується положення про відповідний договір (доручення, зберігання).

Особа, вчиняючи дії в майнових інтересах іншої особи без ЇЇ доручення, як правило, несе певні витрати — наприклад, на оплату рахунків зацікавленої особи, на купівлю необхідних будматеріалів для невідкладного за левних обставин ремонту ЇЇ будинку, на корм для годування тварин під час тимчасової відсутності їх господаря тощо. Звісно, при цьому діюча особа згідно з ч. 1 ст. 1160 ЦК має право на відшкодування таких фактично зроблених нею витрат, а зацікавлена особа відповідно зобов'язана їх компенсувати.

Проте слід мати на увазі, що відшкодуванню підлягають не усі зроблені діючою особою витрати, а лише ті з них, які були виправдані обставинами, за яких були вчинені дії в інтересах зацікавленої особи. Таким чином діючій особі відшкодовуються тільки необхідні витрати (ті, без вчинення яких неможливо було попередити, усунути або зменшити невигідні для зацікавленої особи майнові наслідки). Нав'язувати ж зацікавленій особі зайві, надмірні витрати, які б вона,сама за' даних обставин не здійснила, діюча особа не вправі — вони все одно (окрім випадків добровільної на це згоди зацікавленої особи) компенсації не підлягають. А от чи вдалося особі у процесі своєї діяльності в майнових інтересах іншої особи досягти бажаного позитивного результату для виникнення обов'язку щодо відшкодування понесених витрат, навпаки, немає жодного значення — зацікавлена особа зобов'язана відшкодувати відповідні витрати діючій особі не лише у разі, коли невигідні для неї майнові наслідки були відвернуті, а й у випадку, коли, незважаючи на доцільність вчинених з цією метою дій, захистити її майнові інтереси діючій особі не вдалося.

Також необхідно враховувати, що оскільки правомірність самовільного втручання у справи іншої особи обумовлюється не лише існуванням загрози ЇЇ інтересам, а й неможливістю повідомити зацікавлену особу про таку ситуацію й одержати від неї згоду на вчинення відповідних дій, то у випадку, коли діюча особа вже мала нагоду спрвістити зацікавлену особу про вчинені на її користь дії, але знехтувала цим обов'язком, то вона втрачає своє право вимагати відшкодування зроблених нею витрат (ч. 2 ст. 1160 ЦК).

Окрім викладеного, слід пам'ятати, що зазначені правила про компенсацію витрат, зроблених при вчиненні дій на користь іншої особи, поширюються лише на ті з них, які були здійснені ще до моменту одержання схвалення відповідних дій зацікавленою особою — адже усі витрати, зроблені вже після схвалення, а отже, й після виникнення між сторонами договірних відносин, відшкодовуються за правилами, встановленими нормами про договір відповідного типу (доручення, підряду тощо). У випадку ж, коли вчинені на користь іншої особи дії взагалі не були нею схвалені, відшкодуванню підлягають тільки витрати, зроблені діючою особою до того моменту, коли вона дізналася про незгоду зацікавленої особи з її діяльністю.

Таким чином, вчинення відповідних фактичних або ж юридичних дій без доручення зацікавлених осіб, але на їх майнову користь за умови дотримання діючою особою усіх вищевикладе-них вимог є підставою для виникнення у зацікавлених осіб зобов'язання відшкодувати діючій особі усі понесені нею під час цієї діяльності витрати, що, безумовно, є певним стимулом для позитивного «рояву небайдужості до захисту майнових інтересів інших осіб.
93. Загальна характеристика підстав та умов відповідальності за заподіяння шкоди.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 ЦК України однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, а отже, підставою цивільно-правової недоговірної відповідальності як обов'язку відшкодувати шкоду є заподіяння майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Таким чином, заподіяння шкоди і є тим самим юридичним фактом, наявність якого є обов'язковою для покладення на особу обов'язку відшкодувати шкоду. Якщо особа порушила норми закону, але при цьому матеріальна та/або моральна шкода нікому не заподіяна, вести мову про притягнення такої особи до деліктної відповідальності неможливо. Яскравим прикладом цього є порушення водієм правил дорожнього руху. Якщо водій просто проїхав на червоне світло світлофора, він може бути притягнений до адміністративної відповідальності саме за факт порушення правил дорожнього руху. При цьому, якщо такими діями водія шкода нікому не завдана, говорити про цивільну відповідальність безпідставно. Інша справа, якщо внаслідок проїзду водія на червоне світло відбулося зіткнення його автомобіля з іншим, у результаті чого інший автомобіль отримав пошкодження. У такому разі винний водій не тільки буде сплачувати адміністративний штраф, а і вимушений буде відшкодувати потерпілому завдану шкоду, тобто нести цивільно-правову відповідальність.

У доктрині цивільного права під шкодою розуміється будь-яке зменшення того чи іншого особистого або майнового блага1. Залежно від того, яке саме благо було зменшено - майнове чи особисте (немайнове), розмежовують шкоду майнову та шкоду моральну.

Грошова оцінка (вартість) майнової шкоди має назву збитки. Відповідно до ч. 2 ст. 22 ЦК України до складу збитків входять:

• 
  1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
  
• 
  2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
  

Українське цивільне законодавство допускає відшкодування збитків лише в тій частині, в якій вони були дійсно заподіяні, тобто в розмірі реально завданої шкоди. Навіть упущена вигода має бути реально упущеною і підлягає відшкодуванню тільки, якщо потерпілий доведе наявність у нього реального шансу отримати вигоду і неотримання її виключно внаслідок дій заподіювана шкоди.

Поняття "моральна шкода" в українському законодавстві чітко не визначено. Відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК моральна шкода полягає:

• 
  1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
  
• 
  2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
  
• 
  3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
  
• 
  4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
  

Визначення моральної шкоди надає Пленум Верховного Суду України у постанові від 31 березня 1995 р. № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди". Відповідно до цієї постанови моральна шкода - це втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Крім того, що заподіяння майнової та/або моральної шкоди є підставою деліктної відповідальності, шкода виступає також і в якості її міри. Це означає, що розмір відшкодування, на яке має право потерпілий, визначається саме розміром заподіяної шкоди. Стаття 1166 ЦК базується на принципі повного відшкодування та визначає, що заподіяна шкода відшкодовується в повному обсязі особою, яка її заподіяла.

Якщо йдеться про умови деліктної відповідальності або вимоги, яким має відповідати юридичний факт заподіяння шкоди, щоб зумовити обов'язок особи відшкодувати завдану шкоду, то їх коло залежить від того, з якими випадками заподіяння шкоди ми маємо справу: генеральним деліктом або спеціальними деліктами.

94. Відмінність позадоговірної відповідальності від договірної.

Договірна і позадоговірна відповідальність відрізняються наступними ознаками:

1) позадоговірна відповідальність виникає з імперативних норм, що виключає можливість їх зміни на розсуд сторін і спрямована на боротьбу з правопорушеннями та усунення наслідків правопорушень;

2) позадоговірна відповідальність виникає із правоохоронних відносин, а договірна - із регулятивних ;

3) основним принципом деліктного зобов’язання є принцип повного відшкодування шкоди, зменшення розміру відшкодування шкоди може відбуватися як виняток і лише за рішенням суду; в договірних зобов’язаннях розмір відшкодування збитків може бути обмеженим як умовами договору так і за законом ;

4) шкода є обов’язковою умовою виникнення позадоговірної відповідальності, відповідальність за порушення договору, якщо він забезпечений неустойкою, може натупати навіть і за відсутності збитків у майновій сфері кредитора;

5) деліктні зобов’язання не знають відповідальності за чужу вину, навіть якщо батьки несуть відповідальність за шкоду , заподіяну їх неповнолітніми дітьми, має бути доказана вина батьків у правопорушенні, що сталося. Договірна відповідальність може застосовуватися до боржника з правопорушення, скоєно 3 особою ( гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язань боржником).

6) відшкодування шкоди в позадоговірних зобов’язаннях, як правило, відбувається на солідарних засадах, що викликано необхідністю створення більших гарантій відшкодування шкоди, заподіяної поза договором, у договірної – використовується часткова відповідальність, яка викликана потребою справедливого розподілу обсягів відповідальності до кожного з правопорушників відповідно до вини кожного у скоєному правопорушенні;

+7) при відповідальності за договором, як і при позадоговірної відповідальності , законодавство виходить з принципу наявність вини контрагента, або особи, яка заподіяла шкоду.
95. Система зобов’язань з відшкодування шкоди.

Система зобов’язань з відшкодування шкоди ґрунтується на принципі повного відшкодування шкоди ( генерального делікту), за винятком випадків, передбачених законодавством. Класифікація зобов’язань з відшкодування шкоди може бути проведена:

1. За суб’єктами – залежно від того, ким заподіяно шкоду , а також залежно від особи потерплого ( держава, територіальна громада, фізична чи юридична особа).

2. За об’єктом зобов’язання з відшкодування шкоди - шкода заподіяна особі чи майну потерпілого;
96. Відповідальність юридичної або фізичної особи за шкоду завдану з вини її працівника.