Розділ Загальна характеристика жанрів сучасної преси 9
 Скачать 0.9 Mb.
|
|
2.4. Різновиди інтерв’ю. Звіт Інтерв’ю є одним із найпоширеніших інформаційних жанрів. Розрізняється інтерв’ю як метод збирання інформації (про це детально йшлося вище) та інтерв’ю як власне жанр. Існує безліч визначень інтерв’ю, кожне з яких лише почасти відображає багатогранність та інваріантність цього інформаційного жанру. Так, французькі фахівці вважають, що інтерв’ю – це “журналістська ініціатива, яка передбачає розпитування відомої особи чи анонімної особи, щоб виявити інформацію, пояснення, позицію, які мають сенс тільки в тому випадку, коли їх повідомила саме ця людина, щоб передати потім зібрану інформацію чітко визначеній аудиторії у формі запитань-відповідей” [87, 12]. Більш стило визначає жанр інтерв’ю німецький дослідник З. Вайшенберг: “За допомогою інтерв’ю фіксуються висловлювання певних осіб щодо тих чи інших тем, а також інформація про самих осіб” [12, 64]. Академічно і більш розлого характеризує інтерв’ю О. Чекмишев: “Інтерв’ю – це інформаційний жанр, який покликаний передати позицію, погляд, ставлення, оцінку, коментар ключової особи з приводу події, ситуації, проблеми. Обсяг та хронометраж інтерв’ю, як правило, визначаються форматом періодичного друкованого видання” [97, 112]. Важливо, що на додаток до цього визначення, автор дефініції уточнює оригінальний термін “ключова особа”, вважаючи, що це той індивід, який найбільш компетентний у події чи факті, що трапився [97, 112]. Специфіка інтерв’ю як жанру полягає в тому, що факт, подія, явище, їх суспільно-політичне значення розкриваються через повідомлення, думку компетентного співбесідника, який володіє інформацією. Отримання її від очевидця через пряму мову створює відчуття достовірності [62, 46]. Таким чином, завдання інтерв’юера – отримати і повідомити читачу нові, раніше невідомі факти про важливу подію; проаналізувати подію, що вже трапилася; ознайомити з точкою зору офіційних представників, джерел; порадити, які можливості є у індивіда чи суспільства в цілому для досягнення певної мети. Російські дослідники, уникаючи дефініцій, досить розлого описують теоретичні питання, пов’язані з процесом пізнавання дійсності через інтерв’ю. Так, на думку В. Ученової, “структура пізнавального процесу … може практично без змін перевтілитися у структуру жанру” [92, 77]. Висловлення досить спірне, коли виходити з досвіду філософської полеміки, то вищевказане твердження – класичний софізм. Так само незрозумілим є той факт, що в посібниках російських фахівців інтерв’ю приділяється півтори–дві сторінки тексту (М. Кім, В. Ученова), домінують визначення на зразок: “Інтерв’ю – поширений інформаційний жанр газети” [13, 8]. Тим часом, інтерв’ю потребує чіткої класифікації і виокремлення саме як інформаційний жанр, завдяки якому журналіст дістає оптимальну можливість адекватно інформувати читача про перебіг подій, отримавши максимум інформації у компетентного фахівця-респондента. Інтерв’ю у сучасній українській періодичній пресі тяжіє до стандартного, класичного зразка, коли журналіст ставить запитання, а респондент на нього відповідає. Останнім часом запитання до VIP-персони, як правило, просто не доходять, відповіді готують спеціальні піар-відділи, що замінили прес-секретарів. Проте традиційними, насамперед для щоденних газет, лишаються оперативні інтерв’ю з чиновниками середньої командної ланки управлінців, працівниками житлово-комунальних служб, представниками правоохоронних органів, діячами культури та ін. Ці інтерв’ю здебільшого мають пізнавально-інформаційний характер і є одночасно як редакційним завданням, так і відповіддю на читацькі запити, читацький інтерес. Класичне інтерв’ю для формату А-3 у міській чи районній газеті (останні трапляються все рідше через брак фінансування) займає приблизно половину сторінки, містить від п’яти до шести тисяч знаків, практично завжди супроводжується фотографією самого респондента чи об’єкта, про який йде мова. У питаннях журналіста переважає конкретика і зводяться вони до традиційних трьох запитань інформаційної замітки: що? де? коли? із додатковим четвертим запитанням яким чином? Через вже звичний брак мовної і загальної культури як журналіста, так і респондента інтерв’ю виходить сухувато-стриманим. Журналіст воліє не висловлювати власної думки, оскільки це, як правило, не належить до його компетенції, та й жорстка регламентація часу і розміру, відведеного під матеріал на газетній сторінці, цьому не сприяє. Більш “артистичними”, художньо довершеними є випадки газетної практики, коли в інтерв’ю активно вводяться репортажний елемент і сторонній, часом досить суб’єктивний коментар. Типовий приклад такого підходу – перша і друга сторінки “Газеты по-киевски” за січень 2006 року [2, 8]. Надзвичайно сильні хрещенські морози викликали інтерес киян до такого екзотичного для міських мешканців уподобання, як купання у крижаній воді. Репортер газети, буквально користуючись методом “журналіст змінює професію”, вперше у житті пірнув в ополонку. Коментар його вчинку дали фахівці: лікар і морж зі значним стажем. Репортаж мав характер інтерв’ю-монологу: розповідь репортера про особисті екстремальні враження. Аналітика, фактично представлена у коментарях, розширила і доповнила матеріал, зробивши його максимально інформативно та емоційно насиченим. Таким чином, інтерв’ю отримує додатковий стимул для жанротворення та стилістичних новацій. Розділяють три способи впливу інтерв’ю на читача:
Якщо в перших двох випадках вплив відбувається через інформування, то в останньому він твориться або через пряму агітацію, або через більш витончені засоби переконання. У класичному інтерв’ю професійний журналіст прагне поєднати всі три засоби в єдине ціле з метою досягнення певної мети, яку поставила перед ним редакція. Практика повсякденної журналістської роботи показує, що не завжди вміння журналіста і бажання дізнатися у респондента про реальний стан речей збігаються. Насамперед, коли йдеться про інтерв’ю з представниками політичних сил, чиновниками господарських підрозділів і т. д. З одного боку, часто констатуємо некомпетентність власне журналіста-інтерв’юера, з іншого – небажання надавати правдиву інформацію самим респондентом. Це протистояння переростає в етичний конфлікт, що часом у вигляді гострої полемічної дискусії має яскраве відображення на газетних шпальтах. Слід зазначити, що колективні висловлювання-монологи, які намагається один журналіст чи ціла редакція об'єднати під “одним дахом” на газетній сторінці (частіше розвороті), раніше мали назву “круглих столів” або бесіди за “круглим столом” [62, 64]. Зі стрімким розвитком аудіовізуальних ЗМІ цей жанр став пріоритетом телебачення, де не без впливу політичних тенденцій він поступово перетворюється на різновиди ток-шоу. Тим часом, колективне обговорення проблеми, коли в редакції газети чи журналу збиралися одночасно десятки фахівців і в ході гострої дискусії намагалися з’ясувати істину, було досить ефективною формою саме колективного інтерв’ю. Одним із різновидів такого колективного інтерв’ю, що продовжує активне функціонування в українській періодиці, є звіт з прес-конференції, коли журналіст наводить відповіді респондента як на свої запитання, так і на запитання колег. Традиція прес-конференцій в Україні в їх реальному, неформальному розумінні і підході почалася з так званої “перестройки” і дістала новий імпульс зі здобуттям державної незалежності. Суспільна свідомість вимагала негайної відповіді на актуальні питання, що виникали у процесі державотворення. Оптимальною формою спілкування з журналістами для державних і політичних діячів початку 90-х років в Україні були саме прес-конференції – один із характерних видів колективного інтерв’ю. Поступово, з плином часу і бюрократизацією управлінського апарату, прес-конференції почали втрачати свою актуальність і гостроту. Виняток – прес-конференції політичних лідерів, насамперед у часи президентсько-парламентських перегонів. Проте особливої суспільно-політичної користі чи інформації вони не несуть, перетворюючись на карикатурний вертеп. Класична прес-конференція для українського журналіста – це можливість взяти участь у зустрічі з особою, яка цікавить читачів періодичного видання, і поставити одне, максимум два, запитання. Як правило, ці питання узгоджуються з прес-секретарем; він же має фактично необмежене право допускати до мікрофона представника того чи іншого ЗМІ. Пріоритет надається аудіовізуальним ЗМІ, які першими мають право на ексклюзивне бліцінтерв'ю після конференції. Особливістю українських прес-конференцій в останні роки стала новація, запозичена з досвіду закордонної організації журналістського менеджменту. Йдеться про прес-релізи, довідки та численні копії заяв, документів, що розповсюджуються серед журналістів перед початком прес-конференцій. Фактично вся інформація міститься у цих матеріалах, відповіді ж основних дійових осіб на прес-конференції мають часто спонтанний, суперечливий характер. Буває так, що вже після прес-конференції відповідальні за її організацію мусять мікшувати або тлумачити по-новому полемічні місця у виступах, відкликати назад заяви тощо. Результати прес-конференції часто стають приводом для судових позовів. Так трапилося влітку–восени 2005 року в Україні, коли колишні соратники Президента В. Ющенка дали ряд прес-конференцій, на яких прозвучали серйозні звинувачення щодо його оточення. Загалом мета прес-конференцій, як і оптимального її варіанта “круглого столу”, де присутні журналісти, – не тільки максимально прояснити для читача, глядача, слухача ситуацію, а й, виходячи з практики реального “мозкового штурму”, намагатися знайти прийняте вирішення проблеми. Надалі місце реальних прес-конференцій все більше займатимуть віртуальні інтернет-зустрічі. Це переконливо доводить у своїй праці “Онлайнова журналістика” Джим Гол. Зокрема, він зауважує, що “широка пропускна смуга Інтернету дає журналістиці простір (хоча і не обов’язково увагу і читацьку аудиторію), щоб змінити цю ситуацію, водночас вона … дозволяє мати таку кількість читачів, якої друковані “жовті” видання … не мали ніколи. Цей процес – щось на кшталт ланцюгового транспортера, в якому поважним медійним організаціям передують дедалі хиткіші джерела, що ефективно замикають новинний цикл” [28, 169]. Згідно з концепцією американського дослідника, інтернет розширює межі спілкування в режимі онлайн і, водночас, допускає можливість появи великої кількості неперевіреної інформації, фактів. Все це також характерне і для друкованої журналістики, проте відбувається в менших масштабах, головним чином через брак технічних можливостей і загрози судового переслідування за поширення недостовірної інформації, чого немає в інтернеті. Якщо прес-конференція є своєрідною формою колективного інтерв’ю, то ідеальним з точки зору перевірки правдивості інформації, формування враження про особистість і можливості респондента є інтерв’ю-монолог. Цей жанр є надзвичайно складним не стільки для журналіста, скільки для респондента. Якщо це не представник професії, що передбачає вільне володіння словом, навіть ораторськими прийомами (політик, юрист, викладач), то йому, респонденту, досить важко протягом тридцяти–сорока п’яти хвилин викласти своє бачення проблеми, не зупиняючись на деталях, обтяжливих подробицях. В інтерв’ю-монолозі передбачається всього одне запитання до респондента, після чого журналісту залишається лише стежити за роботою диктофона і деколи стриманою жестикуляцією або мімікою передавати своє поблажливо-нейтральне ставлення до відповіді. Психофізіологічна природа респондента, його емоційний стан іноді призводять до того, що він свідомо чи несвідомо намагається апелювати до журналіста, як до потенційної аудиторії, навіть втягти його у полеміку, суперечку. Французькі фахівці відверто рекомендують “витягти найбільше інформації з “визнаного спеціаліста” або “відомої особи”, при цьому витягти навіть більше, ніж він сам запланував повідомити”. Далі – слушне зауваження: “Треба вивести його зі шаблону стандартної промови за межі заготовлених фраз” [87, 12]. Отже, лише від професійних навиків журналіста залежать дієвість інтерв’ю-монологу, вміння підтримати монолог респондента на стабільному інформаційному рівні. Одним із видів інтерв’ю-монологу є офіційне (протокольне) інтерв’ю, дуже поширене в усіх тоталітарних країнах, де інтерв’ю-монологи являть собою підготовлені заздалегідь думки лідера країни чи партії з приводу певної події. За часів радянської влади такі протокольні інтерв’ю-монологи лідерів КПРС становили насправді розгорнуту думку, певну ідею, висловлену в публіцистичній формі й присвячену озвученню ставлення керівництва країни до певних подій у Радянському Союзі і за його межами. Форма і зміст таких інтерв’ю протокольного характеру стали об’єктами швидше для історичного, ніж журналістикознавчого аналізу. Зараз, в умовах демократичного суспільства, лідери часто за примусом, а не за бажанням, змушені експромтом давати розширені відповіді на окремі питання журналістів. Потрібні відповіді також можна з певною мірою умовності назвати інтерв’ю-монологом. Інтерв’ю-монолог належить до категорії особливого виду складності. Про це свідчать й іноземні експерти. Адже “інтерв’ю з важкими партнерами вимагають від журналіста значної незалежності у поведінці” [12, 65]. Часто в інтерв’ю-монолозі респонденти, які звикли керувати в житті, пробують домінувати над особистістю самого журналіста. Буває, що конфлікт інтересів запрограмовано. Як приклад, інтерв’юер і респондент сповідують різні політичні погляди. Тоді слід “навчитися давати відсіч людям, які намагаються домінувати” [12, 65]. Як це зробити практично, німецький фахівець не радить, але цілком очевидно, що кожного разу ймовірний конфлікт сторін вирішується індивідуально, залежно від професійної майстерності, такту інтерв’юера. Більше того, автор наукового дослідження впродовж більш ніж тридцятирічного досвіду роботи у практичній журналістиці не стикався з подібною конфліктною проблемою. У випадках, коли інтерв’юер починає висловлювати згоду чи незгоду з респондентом, останній просто припиняє інформування, а інтерв’юер (особливо в нових економічних умовах) вважається таким, що не впорався з редакційним завданням. Обережніше ставиться до самого конфлікту в жанрі інтерв’ю О. Чекмишев. Він визначає цей різновид як “інтерв’ю-конфронтація”, вважаючи, що воно “ставить головним своїм завданням представити контроверсійні факти та запитання, що суперечать фактам та оцінкам, які висловлює співрозмовник” [97, 112]. Зауважимо, що подібна “контроверсійна” операція найбільш підходить до прямого ефіру на телебаченні, де випадки, коли респондент на знак протесту проти важких чи провокаційних, на його думку, запитань іде геть зі студії – практично не трапляються. У західноєвропейській інтерпретації аналогом інтерв’ю-монологу може бути інтерв’ю-сповідь. Це коли “журналіст повністю зникає зі сцени. Об’єкт інтерв’ю ніби “напряму” розповідає про себе читачеві. Це дуже емоційний жанр, у якому читач може почуватися майже співучасником подій” [87, 23]. Інтерв’ю-монолог, як і будь-яке інше, має одну ваду, яку охоче використовують газетярі певних видань. Взята без урахування контексту відповіді фраза з інтерв’ю-монологу (саме переважно з нього, бо це додає достовірності факту) і цитата можуть виступити проти самого респондента. Як і в Німеччині, де “загальнонаціональні газети більш схильні до такого маніпулювання” [12, 46], в Україні відбувається практично теж саме на рівні столичних видань. Принагідно зауважимо, що так званих “національних видань” в Україні, на відміну від Німеччини, Франції, Італії, немає. Річ у тому, що спроба створити загальнонаціональні видання, навіть за підтримки президентської адміністрації при Л. Кучмі, закінчилася фіаско в зв’язку з практичним унеможливленням доставити газету до регіонів вчасно. Йдеться про “Факты и комментарии”. Крім того, російськомовне видання не було прийняте на заході України і без відповідної адміністративної підтримки швидко стало відходити у тінь, поступаючись місцем більш яскравим у виконанні та зрозумілішим для пересічного читача місцевим друкованим виданням. Тому, коли йдеться про маніпулювання окремими фразами, взятими з інтерв’ю-монологів, у центральних українських газетах (маються на увазі, насамперед, газети, що виходять у Києві, почасти – у Львові та Донецьку), регіональних газетах, розрахованих здебільшого на читачів міста, широко користуються цим методом. Подібні акції здійснюються під різними рубриками, почасти з іронічним підтекстом, і супроводжуються обов’язково відповідними світлинами чи навіть карикатурами. Про журналістську етику в даному випадку не йдеться зовсім – все підпорядковано інтересам власника газети чи інвестора. Техніка першого і останнього запитання в інтерв’ю-монолозі вельми проста. Не можна ставити запитання, що передбачає однозначну відповідь: так чи ні. Перше і головне питання в інтерв’ю-монолозі має починатися з запитання як? або яким чином? Існує доволі оригінальна форма різновиду інтерв’ю-монологу, яка не має відповідної дефініції у спеціальній літературі. Деякі дослідники схильні називати його “розповіддю-цитатою” [87, 69]. Автор наукової роботи всього кілька разів стикався з подібною формою роботи і кожен раз спостерігав, що вона була обрана журналістом емпірично, інтуїтивно, як найбільш оптимальна. У 90-х роках одна зі студенток Інституту журналістики захищала виробничу практику на основі інтерв’ю, побудованому за фронтовими листами, випадково знайденими на горищі старої сільської хати. Листи з фронту були адресовані мешканцям села: батькам, дружинам, дітям. Зрозуміло, що з фронту не повернулася більшість з тих, хто ці листи писав. А от адресати (або їх родичі, нащадки) – вціліли. Вони й відповіли на запитання фронтовиків: “Як там справи? Як господарство? Як мама, тато … діти?” – через багато десятків років. Отже, крім морального ефекту, подібне інтерв’ю має надзвичайно цікавий характер у плані авторського вирішення, новації жанру. Приклад іншого оригінального підходу, який інколи використовують різні щотижневики, переважно культурологічного характеру. Полягає цей прийом у методі, коли журналіст ставить запитання якомусь відомому літературному, історичному герою, науковцю і підбирає відповіді з їх мемуарів, художніх творів, листів. Прийом досить неоднозначний з точки зору етичної, проте досить ефективний у плані емоційного впливу на читача. Практично відійшовши у минуле, але за всіма передумовами має повернутися у новій жанровій якості інтерв’ю-звіт. “Інтерв’ю-звіт – це виклад бесіди, її найважливіших, найістотніших моментів. Таке інтерв’ю є своєрідним звітом про розмову, яка іноді публікується з посиланням на співбесідника” [62, 50]. Ця авторська дефініція не втратила своєї актуальності й у наш час, проте інтерв’ю-звіт має тенденції до звуження сфери впливу, так само як применшується первісний сенс, мета створення інтерв’ю-звіту. Насправді, інтерв’ю-звіт в ідеалі – переказ чужих слів своїми, що передбачає приблизно однаковий освітній та культурний рівень журналіста і респондента. Більше того, інтерв’ю-звіт не є адекватним тлумаченням розповіді іншої людини, оскільки частина інформації, закладена в процесі передавання інформації, неодмінно втрачається при відповідному “перекладі” у свідомості журналіста. Отже, інтерв’юер має володіти, як мінімум, такими моральними чеснотами, як добросовісність, повага до іншого, чесність, доброзичливість. Неприйняття особи респондента: від манери його оповіді аж до його політичних переконань – неодмінно призводить до неправильної і неправдивої передачі інформації. Інтерв’ю-звіт у сучасних соціально-економічних умовах дуже обмежений юридичними актами, що у свою чергу досить по-різному трактуються ординарними суддями при розгляді позовних заяв. Навіть підписаний респондентом оригінал інтерв’ю-звіту не убезпечує інтерв’юера від судового переслідування тоді, коли респондент, побачивши матеріал на газетній шпальті, не вирішить під тиском певних обставин раптово подати на журналіста в суд. Знання подібних прецедентів змушує редакції обережно ставитися до публікації інтерв’ю-звітів. Це зменшує потенційні можливості жанру. Проте з плином часу й певним зростанням толерантності у суспільстві інтерв’ю-звіт набуде другого дихання, оскільки прискіпливому і уважному читачу завжди цікаво буде стежити, як професійний високоосвічений журналіст вміло і тактовно трактує вчинки і висловлювання іншої людини, з повагою до чужої думки. На нашу думку, головне завдання інтерв’ю-зарисовки (портретного інтерв’ю) можна визначити так: “… показати людину, всебічно розкрити її особливості: риси характеру, погляди, думки, нахили, смаки” [62, 55]. У портретному інтерв’ю передусім важливо зберегти особливості мови співбесідника, яка виражає індивідуальність його особистості. Це легше вдається на радіо чи телебаченні, значно важче – в газеті. Журналіст, який готує портретне інтерв’ю, повинен вправно володіти мовностилістичними прийомами і мати яскраво виявлені літературні здібності. Можливо, тому інтерв’ю-зарисовка найчастіше з'являється на сторінках “Літературної України” або рідкісних на початку третього тисячоліття в Україні культурологічних видань. Інтерв’ю-зарисовка – виняткове явище у загальнополітичних масових ЗМІ. Частіше воно трапляється в партійних або бізнесових виданнях і має характер виключно замовлених, проплачених матеріалів. Проте, як і інтерв’ю-звіт, інтерв’ю-зарисовка (портретне інтерв’ю) має потенційні можливості для жанрового розвитку. За умови, звичайно, стабільності у суспільстві, що передбачає у свою чергу толерантність, навіть поблажливість читача при сприйнятті тексту. Здебільшого інтерв’ю-зарисовка (портретне інтерв’ю), як і будь-яке інтерв’ю, за словами журналістикознавця О. Чекмишева, може являти собою журналістську ініціативу, яка передбачає розпитати ключову особу, аби отримати від неї позицію, погляд, ставлення, оцінку, коментар чи іншу інформацію та передати це аудиторії у максимально адекватній формі [97, 112]. Якість гумористичного інтерв’ю повністю залежить як від професійного вміння журналіста, так і від його літературних здібностей. Рідковживані варіанти гумористичного інтерв’ю – інтерв’ю саркастичне, скептичне, іронічне. Саме гумористичне інтерв’ю було поширено в таких масових періодичних виданнях Радянського Союзу, як “Крокодил”, “Перець” [62, 65–66]. Зараз, багато разів перекуплені, ці видання остерігаються давати навіть іронічні інтерв’ю, аби уникнути судових позовів. За умови загострення внутрішньої політичної боротьби в Україні будь-який дотеп, невинний жарт сприймаються як наклеп, образа. Отже, час гумористичного інтерв’ю, зважаючи на стан суспільної свідомості, ще не настав. Відродження жанру – неминуче, оскільки сам менталітет української нації з часів Івана Котляревського передбачає іронічно-насмішливе ставлення до труднощів. Цікаво, що західноєвропейська журналістика взагалі не розглядає такий жанр, як гумористичне інтерв’ю. Тільки Французька школа виділяє так зване “інтерв’ю з метою зведення рахунків” [87, 19]. Ці псевдожанр, псевдопідхід і псевдостиль звичайно засуджуються, але сама згадка про них дає всі підстави говорити, що і в “демократичному” світі трапляються інтерв’ю з ознаками сатири. Згадується також існування інтерв’ю-анекдоту. “Його мета – розповісти щось кумедне, аби розслабити, розважити читача. Дуже часто в таких інтерв’ю людина, яка його дає, працює і на імідж, і на ім'я журналіста” [87, 23]. В Україні останнє твердження характерне для телевізійних розважальних програм, коли популярні ведучі потішають невибагливі глядацькі смаки, беручи бліцінтерв’ю у зірок естради чи шоу-бізнесу. У пресі ситуація, коли респондент у відповідь на запитання інтерв’юера розповідає щось кумедне, є незрозумілою і не працює на імідж ні респондента, ні самого журналіста. Над технікою створення інтерв’ю працювали фахівці журналістикознавства від моменту виокремлення цієї дисципліни з філології. А самі практичні поради почали передаватися від покоління до покоління журналістів відколи винайдено інтерв’ю як жанр. Зазвичай, всі журналістикознавчі школи виділяють кілька етапів підготовки та проведення інтерв’ю. Перший етап – вивчення об’єкта, збирання досьє на конкретну особу, її оточення, спроба на основі документів вивчити мотивацію вчинків потенційного респондента і т. ін. Як вважає О. Чекмишев, доцільно вживати дефініцію “ключова особа”. Дослідник конкретизує, що “ключовою особою для інтерв’ю є та особа, яка або є найбільш компетентною чи проінформованою стосовно даної події, ситуації, проблеми, або спроможна представити громадську думку чи позицію соціальної, національної чи іншої групи” [97, 112]. Вивчення об’єкта (саме об’єкта, бо іноді журналіст до кінця не переконаний, з ким саме йому доведеться зустрітися, яка особа репрезентуватиме точку зору певної організації, події тощо) або вивчення характеру і зв’язків ключової особи (за О. Чекмишевим) починається, як правило, з інтернету. Це найпоширеніший метод отримання до 70 відсотків інформації для інтерв’ю. Менш ефективними є підбір інформації через бібліотеки та пошук інформації в інших ЗМІ. У політичній журналістиці, у виданнях бізнесового характеру дуже ефективним при підготовці інтерв’ю є збирання чуток, пліток, всілякого роду неперевіреної інформації, в якій, проте, є певна частина реального стану речей. Другий етап підготовки – формулювання певних запитань, на які журналіст передбачає відповіді респондента. Практика повсякденної журналістської роботи свідчить, що таких запитань може бути не більше ніж п’ять. Усі вони мають бути оригінальними, не повторюватися і торкатися однієї певної проблеми чи якогось її аспекту. Як правило, реальним і найбільш ефективним результатом вважаються відповіді респондента на три–чотири запитання. Адже розмова, що починається з конкретної відповіді, за всіма психологічними ознаками має тенденцію “відхилення” від теми. Відповідь респондента, насамперед, якщо він високоосвічена чи творча людина, неодмінно збагачується значним асоціативним рядом, згадками, паралелями. Це, безперечно, позитивний елемент, коли йдеться про неспішну бесіду двох компетентних фахівців, знайомих. Проте закони інтерв’ю мають свої жорсткі обмеження, у тому числі й часові параметри. Питання до співрозмовника мають бути однозначно зрозумілими. Недоцільною вважаємо рекомендацію французьких фахівців “нашпигувати ваші запитання подробицями та точними відомостями”, бо тоді, мовляв, людина, в якої ви берете інтерв’ю, “обов’язково потрапить у пастку якогось вашого запитання, на перший погляд, найневиннішого, і проговориться” [87, 32]. Досвід практичної роботи показує, що респондент “проговоритися” може хіба що випадково. Однак, відчувши небезпеку і підтекст у провокаційному, на його думку, запитанні, респондент у кращому випадку припиняє інтерв’ю, а в гіршому – іде на відвертий конфлікт. Набувши розголосу, “скандальне” інтерв’ю фактично стає на заваді подальшим спробам редакції взяти інформацію у будь-кого. Тому, принаймні в межах України, питання для інтерв’ю мають бути сформульовані максимально зрозуміло і однозначно. Допускається початок, що передбачає більш розлогу відповідь: “Як на вашу думку…?; “Що Ви скажете з приводу …?; “Нас цікавить ваше особисте ставлення до … ”. “Інтерв’ю на інтерв’ю не схоже, – пише з цього приводу відомий журналіст В. Пєсков. – Розмова біля поїзду з артистом, що від’їжджає на гастролі, або зустріч спортсмена біля трапа літака – це одне інтерв’ю. “Легкість” тут майже неминуча. Інша справа – ґрунтовна бесіда, якщо до неї не підготуватися, то вийде розчарування. А бувають випадки, коли ти бесідуєш з великою, авторитетною, прославленою людиною. Непродумані, випадкові запитання (а яке запитання, така й відповідь) можуть створити “легкість”, яка дратує, засмучує, може викликати навіть обурення. І головне – ти принижуєш в очах читача гідну людину. Ось про цю відповідальність, перед тим як їхати до когось із запитаннями, слід завжди пам'ятати” [67, 6]. Третій етап проведення і підготовки інтерв’ю – найскладніший для початківців, але досить усталений і буденний для професіоналів. Йдеться про призначення зустрічі з відповідним хронометражем, який визначає для інтерв’ю сам респондент або прес-секретар, коли мова заходить про VIP-персону. Одразу слід зазначити, що є люди, які взагалі відмовляються спілкуватися, а тим більше, надавати інформацію у процесі інтерв’ю журналістам. Таких людей одиниці, але кожному професіоналу доводиться з ними стикатися, і сам факт подібної зустрічі, а точніше, її відсутність запам’ятовується надовго. Інша категорія людей, які становлять переважну більшість, охоче дають інтерв’ю, бо в самій основі його бачать елементи духовної сповіді, навіть зізнання. Цивілізаційне оточення, незважаючи на його інформаційну насиченість, роз’єднує людей, не дає їм можливості для відвертого спілкування. Новий вид соціально-економічних відносин в Україні, що складається внаслідок швидкої капіталізації всього державного устрою, впливає і на формування взаємовідносин між людьми. Тож не дивно, що для багатьох прихід інтерв’юера– привід висловитися не тільки про факт події, а й розлого, з відступами, асоціаціями і алегоріями розказати про власну долю. Фахівці Французької школи [87, 32–33], як і російські [49, 114–208] та шведські журналісти [95, 32–45] пропонують форми і методи, покликані сприяти моменту призначення зустрічі, оптимізувати початок самої зустрічі, виходячи зі специфіки національного менталітету, стилістики місцевого досвіду. Тому всі методи, що рекомендуються класичними журналістикознавчими школами, мають скоріше дорадчий характер і повинні використовуватися лише творчо. Так, зокрема, практично непридатний і незрозумілий українському журналісту метод американський, коли журналіст, щоб здобути необхідну інформацію, влаштовується до потенційного респондента секретарем, переїжджає у будинок по сусідству і т. ін. Так само незрозумілою є рекомендація “не звертатися до адвокатів” респондента тощо [88, 33]. Українські представники мас-медіа воліють виходити із практичного досвіду і домовлятися з респондентом заздалегідь, через секретаря або представника респондента. Якщо раніше, за радянських часів, гарантією інтерв’ю було здебільшого журналістське посвідчення, то зараз цього явно недостатньо. Як правило, свідченням толерантності журналіста є видання, яке він особисто представляє. Політичні антагоністи, економічні суперники ніколи не нададуть перевагу для інтерв’ю журналісту, який працює на видання конкурента. Більше того, якщо певним чином журналісту все ж “пощастило” здобути необхідну інформацію і навіть опублікувати матеріал, – редакцію неодмінно чекає судове переслідування, вкрай небажане за умови обмежених коштів, що, як правило, виділяються інвестором на редакційний колектив. Існує безліч “гачків”, що, на переконання західних журналістикознавчих шкіл, можуть посприяти отриманню інформації. Серед них: прихід інтерв’юера до респондента в ролі звичайного відвідувача (варіант “методу маски”); “задіяти мережу”, тобто залучити до тиску на респондента всіх знайомих і друзів редакції та ін. Проте, повторимо, що форми і методи отримання інформації, досвід нагромадження їх у журналістському середовищі має безліч варіантів і варіацій. Безперечно, надзвичайно важливим для української практичної журналістики в жанрі інтерв’ю є вміння адекватно подати себе як незалежного, відповідального, творчого працівника. Наприклад, західний стереотип, коли журналіст приділяє мало уваги зовнішньому вигляду, не приживається в Україні, де респондент підсвідомо обов’язково приділяє увагу, насамперед, елементам зовнішнього іміджу і вже потім змісту запитань. Коли інтерв’юер в Україні домовляється про надання інформації через телефон – його особистість і правдивість сигналу неодміннно перевіряються. Тому ефективніше і простіше попрохати рекомендувати себе респонденту комусь із його знайомих. Так само малоефективно звертатися до респондента з листом, звичайним або у формі електронної пошти. Найчастіше таке послання просто не долає бар’єрів у вигляді секретарів, помічників, а коли це державна установа, лист, як правило, просто губиться при проходженні через інстанції. Як виняток, третій етап (підготовчий) відбувається під час знайомства журналіста з респондентом у місцях неформального спілкування: вечірки, клуби, спортзали. Проте матеріальні статки пересічного журналіста в Україні та потенційного респондента подекуди настільки різняться, що зустрічатися їм доводиться досить рідко. Четвертим етапом в інтерв’ю вважається етап його проведення. Розлогі, розширені інтерв’ю-діалоги, характерні для часописів радянських часів, відійшли в минуле. Сучасне інтерв’ю потребує максимального напруження журналістської уваги, здібності й вміння моментально переключатися з теми на тему, враховуючи перебіг розмови, настрій респондента, його внутрішню дисциплінованість і прагматизм. Останній багато в чому залежить від культурного і освітнього рівня респондента. Результативність інтерв’ю залежить, зрештою, і від врахування журналістом індивідуальних характеристик співрозмовника. “Індивідуальна поведінка людини детермінована позиціями певних соціальних груп, масовою свідомістю і культурою. Плюралістична система ЗМІ лише варіює цю детермінованість, а не відміняє її. Ця система замінює одну масу лише багатьма масами (масовими рухами і на їх основі різними партіями, групами, організаціями), роздрібнює суспільство на окремі соціальні групи, створюючи ілюзію повної індивідуальної свободи та індивідуального вибору людини. Але існування багатьох мас і є відносно демократичною основою життя суспільства та людини. Правда, і тут є певна критична межа цього процесу: чим більше суспільна роздрібненість, тим ближча деградація суспільства як єдиного організму” [74, 16]. Тому в процесі прийняття інформації від респондента, журналісту слід враховувати ступінь певної несвободи (як його власної, так і респондента), яка передбачає певну скутість, обмеженість, внутрішню самоцензуру, що існує незалежно від соціально-економічного устрою суспільства. Навіть – наявності в ньому демократичних інститутів. Кожна журналістикознавча школа, кожний дослідник дає своє бачення методики проведення інтерв’ю. Часом вони різняться кардинально, що зумовлено, як правило, індивідуальним досвідом, який втілюється згодом у теоретичні рекомендації. Так, наприклад, О. Чекмишев радить при проведенні інтерв’ю “не боятися зупинятися і знову ставити запитання, якщо відповіді не отримано або сказано недостатньо. Журналіст має бути готовим до корекції своєї поведінки та сформульованих заздалегідь запитань” [97, 119]. З цими, як і з іншими рекомендаціями, можна погодитися. Проте сумнів викликає теза, згідно з якою “журналіст не зобов’язаний погоджувати з об’єктом інтерв’ю остаточний варіант. Для цього він повинен мати у своєму розпорядженні документальне підтвердження усього, про що говорив співрозмовник” [97, 119]. Досить полемічна порада, з огляду на ймовірність судового переслідування, адже під впливом об’єктивних чи суб’єктивних обставин респондент завжди може заперечити в судовому порядку сам факт подання журналісту документального матеріалу. Такі випадки стали повсякденною реалією сучасного українського суспільства. Представник шведської школи журналістикознавства Е. Фіхтеліус слушно зауважує: “Навряд чи доцільно та й, мабуть, неможливо заздалегідь перерахувати питання наступної бесіди. Адже більшість із них залежать від відповідей об’єкта інтерв’ю, до того ж завжди слід лишати простір для непередбачених питань і спонтанних відповідей. З іншого боку, репортер загалом може розповісти співрозмовнику про мету інтерв’ю, його характер, висвітлити тематику питань, що обговорюються” [95, 79]. Так само французькі фахівці, пропонуючи величезну кількість корисних порад, іноді видають їх за універсальні рекомендації, хоча в Україні окремі варіанти методики інтерв’ю застосованими бути не можуть. Скажімо, практично не виникає потреби чергування “лагідних” запитань з “підступними” [88, 33] з метою приспати увагу респондента і фактично змусити його зненацька “видати” цікаву інформацію. Останнім часом практика українського інтерв’ю максимально спрощується, оскільки у журналіста через брак часу не лишається можливості на вибудову складної архітектоніки бесіди. Інтерв’ю у друкованих виданнях, насамперед у щоденних газетах, зводиться до коротких запитань, що передбачають однозначні відповіді. Якщо респондент намагається подібної відповіді уникнути, редакція користується усталеним прийомом, розміщуючи коментар до спірного питання поруч з інтерв’ю. Таким чином досягається потрібний психологічний ефект, коли і респондент висловлює свою думку (навіть ухиляючись від неї), і видавець чи інвестор обстоюють свою позицію, фактично висловившись у коментарі на цій же сторінці. При цьому коментар, задля більшої правдивості та конкретики, може бути замовлений у стороннього фахівця, тоді актуальним буде погодження, яке, на думку О. Чекмишева, “може мати місце в тому разі, коли журналіст і співрозмовник домовилися про це заздалегідь” [97, 118]. Узгодження, що зазвичай реалізується у підписі респондента на кожній сторінці друкованого матеріалу (а не в кінці матеріалу, як це рекомендувалося раніше), застерігає редакцію від можливості судового переслідування. А коментар, що існує сам по собі, чітко й однозначно розставляє крапки над “і” у спірних питаннях в інтерв’ю, що так і лишилися нез’ясованими. Безумовно, незважаючи на диференційованість підходів, усі фахівці одностайні в тому, що головне в сучасному інтерв’ю – визначення основного повідомлення. Основним повідомленням прийнято вважати масштабний факт, що став основою бесіди. Іноді основне повідомлення полягає в так званій ключовій фразі. Це може бути вдало сформульоване респондентом повідомлення, яскрава цитата. Безумовно корисною буде застосування під час інтерв’ю деяких суто індивідуальних прийомів завоювання прихильності та довіри у респондента. Так, американські фахівці радять розмовляти з респондентом буквально “однією мовою”, тобто оперувати поняттями, термінами, жаргонізмами, близькими цій особі [45, 85–107]. Французькі експерти вважають за доцільне, за умови якщо бесіду заблоковано, навести якусь влучну цитату з популярного видання або зробити посилання на якусь публікацію [88, 33]. Всі без винятку, в тому числі автор наукової роботи, рекомендують поводити себе під час інтерв’ю винятково чемно, толерантно. Це дає підставу для можливості наступного звертання до респондента з тим, щоб він і надалі прояснив ту чи іншу ситуацію, прокоментував факт, що цікавить редакцію. “Не забувайте, що телефон цієї людини доповнить ваш “золотий фонд” контактів у записнику” [88, 33]. Найбільш складний і полемічний з точки зору дотримання вимог професійної етики завершальний, п’ятий етап інтерв’ю – його реалізація на папері, у відеоряді. “В останньому випадку, – застерігає журналістикознавець Еріх Фіхтеліус, – монтаж запису інтерв’ю ... має проводитися чесно. “Так” не змінюють на “ні”, відповіді передають повністю, не перетлумачуючи і не скорочуючи таким чином, щоб змінити зміст. Питання репортажу не змінюють на інше” [95, 79]. Все це повною мірою стосується друкованих видань, адже в них можливості маніпулювання текстом, у тому числі старим, як світ, методом скорочення з метою спотворення змісту, виявляються більш спокусливими і широкими. “Непідсудним” є факт зміни порядку запитань у вже підписаному респондентом інтерв’ю. Але ж, як відомо, читачем запам’ятовується перша і остання фрази. Тож фахівцю досить поміняти абзаци, щоб змінити ставлення громадськості до того чи іншого факту, наголосити саме на проблемі, що цікавить інвестора газети. Тому класичний підхід до опрацювання і підготовки відповідей респондента у формі газетно-журнального інтерв’ю є одночасно і перевіркою професійної етики. Звіривши відповіді у блокноті з магнітофонними записами, журналіст, з огляду на певні об’єктивні та суб’єктивні чинники, має дати матеріал на вичитку респонденту. Здебільшого у респондента спрацьовує ефект домислення, згадки, і він може дописати до тексту інформацію, про яку забув або не встиг сказати під час інтерв’ю. У свою чергу журналіст має виявити максимум тактовності, щоб остаточна перевірка не переінакшила задуму інтерв’ю, його концепцію і стилістику. Французька школа журналістики щодо візування інтерв’ю не дає однозначної відповіді. Як і в Україні, деякі редакції наполягають на візуванні, аби “надалі уникнути можливих проблем з інтерв’юйованим” [88, 5–6]. Зазначається також, що безперечно слід візувати інтерв’ю, якщо йдеться про гострий політичний конфлікт або суто наукову розробку, коли в тексті трапляються визначення і терміни невідомі самому журналісту і потенційному читачу. Характерний факт: французькі фахівці застерігають проти того, щоб показувати респонденту текст коментарю або іншої інформації, що має розміщуватися за межами інтерв’ю на газетній шпальті. Вище вже згадувалося про подібну практику українських видавців. Американські фахівці зокрема виділяють таку форму інтерв’ю, як розмова по телефону. Телефонне інтерв’ю, на думку автора дослідження, в Україні де-юре не прийнято, хоча існує де-факто. Йдеться про телефонний дзвінок журналіста до добре знайомого фахівця чи експерта з проханням прокоментувати ту чи іншу подію саме у формі бліцінтерв’ю. Запис проводиться на магнітофон. Саме інтерв’ю, як правило, має характер інтерв’ю-монологу. Тривалість його обмежується кількома хвилинами люб’язної розмови і, за умови хороших стосунків з респондентом, журналіст не завіряє текстовий матеріал. Такі інтерв’ю часто практикуються в політичній журналістиці з політтехнологами, експертами, різноманітними фахівцями, яким періодично слід “засвічуватися” на шпальтах газет, аби підтримати свій імідж. Задумані редакцією саме у стилі бліцматеріалу, ці інтерв’ю зазвичай починаються зі слів: “Скажіть кілька слів... ”; “Коротко висловіть Вашу думку ...”; “Стисло поясніть...”. Практично жодне спеціальне дослідження, підручник або посібник із журналістики не розглядає проблем, що виникають після публікації інтерв’ю. А вони, ці проблеми, часом перевершують усі сподівання, оскільки суспільний резонанс після виходу матеріалу може бути як відверто позитивний, так і вороже негативний. Останній випадок: серія гучних інтерв’ю, де колишні прихильники ідеї “Помаранчевої революції”, не поділивши влади, звинуватили одне одного в некомпетенції, корупції, навіть криміналі. Країна, що була збурена, одухотворена Майданом, відчула себе зрадженою і скривдженою. За аналогією з американською журналістикою, скандальні виступи на прес-конференціях колишніх революціонерів нагадували історію Моніки Левінські, викладену в прямому ефірі провідних американських телекомпаній. Причому, як і в останньому випадку, українські читачі та глядачі були шоковані не відвертими обвинуваченнями колишніх вождів Майдану, а саме фактом їх зради ідеям свободи і протистояння злу. У випадку з американськими громадянами, численні соціологічні опитування з’ясували пізніше, що американці були більше шоковані не фактом подружньої зради у сім’ї президента, а тим, що він до останнього заперечував свій зв’язок з практиканткою, збрехавши у прямому ефірі всьому народу. Отже, інтерв’ю часто виступає не лише як жанровий матеріал. Воно служить лакмусовим папірцем, іспитом на етичну категорію правди, поняття добра і зла, що реалізуються у відповідях респондента в розмові з журналістом. Найменш поширений у сучасній пресі в групі інформаційних жанрів – звіт. За авторським визначенням, сформульованим у період значної активізації і функціонування звіту (післявоєнний період у радянських ЗМІ – до 1995 р. включно), звіт – це вдумливий журналістський виклад обміну думками між людьми під час нарад, з’їздів, конференцій тощо з метою найбільш повного відображення суспільно-політичного значення події, що описується. У характері, стилістиці звіту, глибині суджень і узагальнень виражається позиція не тільки автора, а й засобу масової інформації, його видавця чи інвестора [62, 23]. На відміну від замітки, яка, наприклад, про збори політичної партії чи руху повідомляє лише, де і коли вони відбулися, звіт оперативно і дуже детально розповідає про цю подію, зазначає досягнення, зосереджує увагу на причинах хиб і упущень, пропонує шляхи оптимізації стану справ. Звіт є також важливою формою не тільки інформування про соціально значущі події, а й аналізу, узагальнень пропаганди передового досвіду. У звіті, зокрема політичному звіті, спостерігаємо яскраво виявлені елементи полеміки з представниками інших партій, їх ідеологій, утвердження принципів критичного аналізу. Останнє, проте, існує більше у плані побажання при написанні звіту про перебіг політичних явищ, насамперед, коли вони надруковані у партійних виданнях, тяжіють все ж до самокритики поміркованої, перевага надається дошкульним зауваженням у бік політичних супротивників. Традиції звіту в сучасній пресі, як взагалі й сам факт поодинокої появи матеріалів у формі звіту на сторінках друкованих видань України початку третього тисячоліття, – не данина пам’яті, а скоріше інерція мислення, що притаманна деяким видавцям ще з доби тоталітарної держави. У радянських підручниках з журналістики звітом починався розділ “Інформаційні жанри”, оскільки сам звіт домінував на шпальтах партійно-радянської періодики під час багатоденних з’їздів, коротких конференцій, розширених нарад. Звіт як жанр виник у ХІХ столітті, коли друковані видання були єдиною можливістю інформувати суспільство про якусь важливу новину. Зокрема, це були звіти з парламентських засідань в Англії, Національних зборів в Німеччині. Не маючи змоги побачити і почути виступи державних діячів, делегатів через аудіовізуальні ЗМІ, обиватель, як правило, представник середнього класу, ознайомлювався з детальним описом події і майже протокольним текстом виступів у газеті, журналі. Класичним для радянських підручників був ретельний опис Фрідріхом Енгельсом у “Новій Рейнській газеті” звіту про діяльність Берлінських і Франкфуртських національних зборів [37, 10]. Менше поміченими для радянських істориків журналістики виявилися добірки найпопулярнішого і наймасовішого на початку минулого сторіччя щотижневика Російської імперії “Нива”, де майже в кожному номері вміщувалися короткі, але змістовні звіти, присвячені різноманітним акціям, з’їздам актуальним подіям, що відбулися на території величезної країни. На сторінках “Нивы” знаходимо звіт про “Съезд попечителей учебных округов” (1904. – № 36); матеріал у формі звіту про відкриття пам’ятника О. С. Пушкіну в Харкові (1904. – № 24); політичний звіт про реакцію зарубіжних держав на перебіг російсько-японської кампанії “Державы и русско-японская война” (1904. – № 10). Таким чином, звіт у ХІХ столітті мав значною мірою характер універсального комплексного інформування про певну глобальну подію. У газетах чи журналах того історичного періоду він займав місце, адекватне обсягу видання. Ознайомлення з історією звіту свідчить, що він був досить популярним, бо значною мірою задовольняв потреби споживачів інформації і робив це ґрунтовно, розлого, не поспішаючи – згідно з вимогами часу. За звітом Ульянова-Леніна у газетах “Правда”, “Волна”, “Эхо”, “Пролетарий” можна мати уявлення про перебіг класової і партійної боротьби на початку минулого століття. Традиції Леніна-публіциста згодом широко використовувалися при написанні звітів радянськими журналістами після приходу партії більшовиків до влади. Проте звіт, навіть в умовах тоталітарної системи (за винятком, зрозуміло, партійних звітів), уже мав ознаки регулятивної функції. Редакція, сам журналіст подекуди дістали хоч і незначну, але певну можливість виявити у звіті ставлення до події вже через інтерпретацію факту. У звітах з партійно-господарських активів редакція мала право замінити “ліберальний” вступ на більш критичний, наголосити в матеріалах звіту на певній ваді, обминаючи увагою інші. Ця практика набула досить широкого поширення в умовах багатопартійної системи, коли з метою максимально ефективного впливу на читацьку підсвідомість партійна преса у звітних матеріалах загострює увагу на дрібних негативах, уникаючи згадки про більш істотні вади. Прийнято вважати, що чим старанніше реалізував журналіст свої творчі здібності у звітному матеріалі, чим ефективніше подала цей звіт газета на своїх шпальтах, тим ширше використані можливості цього конкретного друкованого ЗМІ. Проте теорія страждає від практики втручання в редакційну політику власників газети чи журналу, чиї економічні та політичні інтереси дуже часто не мають нічого спільного з правдивою інтерпретацією подій. Видова характеристика звітів, їх різновиди зумовлені творчим, редакційним завданням, задумом автора і характерними особливостями об’єкта чи події, що підлягає аналізу в звіті. Залежно від теми, яку ставить перед редакцією інвестор, звіт може мати суто інформаційний або аналітичний характер. Найбільш оперативно, лаконічно повідомляє про подію стислий хронікальний звіт. Насправді він мало в чому відрізняється від розширеної інформаційної замітки або короткої кореспонденції. Такий звіт зазвичай відповідає на запитання: хто (що)? де? коли? яким чином? Виграючи в оперативності, стислий хронікальний звіт розкриває суть, політичну чи соціальну спрямованість події, але не дає повного, детального уявлення про неї. Часто такий звіт передує розгорнутому звітові, самою своєю появою викликаючи у читача бажання більш повно дізнатися про те, що сталося. Точне і якнайповніше відтворення події з усіма її подробицями у відповідній часовій послідовності дає прямий інформаційний (загальний, розгорнутий) звіт. У прямих інформаційних звітах, як правило, з протокольною точністю розповідається про визначні події у житті суспільства: інавгурація Президента, урочисте відкриття сесії парламенту нового скликання і т. ін. Ці звіти характеризуються детальним описом подій, часовим хронометражем, великою кількістю світлин. При цьому передбачається робота не одного, а цілої бригади журналістів, кожний з яких відповідає за свою ділянку роботи, висвітлюючи об’єкт чи подію з необхідного ракурсу. В інформаційному звіті обмежується застосування переказу слів учасників події, небажане цитування уривків доповідей чи діалогів. Заохочуються пряма мова, адекватно записане інтерв’ю. Такі звіти, як правило, займають велику газетну площу і практикуються урядовими виданнями “Голос України”, “Урядовий кур’єр”. У приватних виданнях набула популярності аналітична форма звіту. Часом за обсягом вона нагадує розширену кореспонденцію, але відрізняється від неї принаймні прагненням автора чи редакції загалом дотримуватися документально засвідчених фактів, не проводити широких масштабних порівнянь. Автор аналітичного звіту прагне не тільки переповісти суть того, що сталося, а й зробити власні узагальнення, висновки. Аналітичні звіти поділяються на тематичні та проблемні. У тематичному звіті журналіст виділяє із усієї інформації головну тему, яка становить основу, лейтмотив події. Для підготовки тематичного звіту до уваги може братися кілька виступів або навіть один. Це дає можливість вводити в матеріал елементи власного аналізу, додаткові факти, найповніше використовувати особисті враження. Практикується розгляд кількох питань, здебільшого пов’язаних між собою. Висвітлення перебігу подій у тематичному звіті може не відповідати справжньому її розвитку в часі й максимальній повноті. Така форма звіту більшою мірою суб’єктивна. Адже, починаючи з теми і закінчуючи узагальненнями, – це результат журналістського бачення події [62, 33]. Тематичний звіт якнайповніше відповідає політичним орієнтаціям сучасних видань і є спробою певним чином вплинути на економічні стосунки в інтересах інвестора. Проблемний звіт у самій своїй основі передбачає порушення проблеми, водночас пропонуючи варіант її вирішення. Подія у проблемному звіті, на відміну від інформаційного, є лише приводом для написання матеріалу. Журналіст бере до уваги лише окремі думки, вислови, судження, почуті й усвідомлені під час перебігу події. Для висвітлення проблеми залучається велика кількість фактів, проводяться паралелі, часто – історичні екскурси, глобальні узагальнення. Аналіз у проблемному звіті виходить, таким чином, за межі опису самої події, але сам факт аналізу сприяє розв’язанню проблеми. Проблемний звіт через полемічну загостреність, критичний елемент є найбільш читабельним серед інших варіантів звіту. Часто використовується у міжпартійній боротьбі, при з'ясуванні економічних суперечок. Таким чином, група інформаційних жанрів у сучасній друкованій журналістиці має тенденцію до надзвичайно швидкого і динамічного розвитку. Відбувається взаємоперехід жанрів у межах самої інформаційної системи, що свідчить про підвищення професійного рівня українських журналістів, які вчасно реагують на запити читацької аудиторії. Серед інформаційних жанрів найбільш вживаними у друкованих ЗМІ є репортаж та інтерв’ю. Форми та інваріантність цих жанрів малорозроблені українською журналістикознавчою наукою і тому журналісти-практики часто діють навмання, інтуїтивно шукаючи найоптимальніші методи подання матеріалу. Відставання національної репортерської школи від західних і північноамериканських стандартів зумовлено десятиріччями фактичного занепаду системи інформаційних жанрів, що підлягала суворій цензурі в умовах однопартійної системи і державної власності на ЗМІ. Проте система інформаційних жанрів, діючи в нових соціально-економічних умовах, швидко відновлюється, відповідаючи на суспільні запити читачів. |