Розділ Загальна характеристика жанрів сучасної преси 9
 Скачать 0.9 Mb.
|
|
РОЗДІЛ 2. ІНФОРМАЦІЙНІ ЖАНРИ. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ 2.1. Новинна інформація. Факт як жанр Інформаційні жанри у сучасних друкованих ЗМІ – це система, що розвивається настільки стрімко і не прогнозовано, що теоретичні розробки фіксують, у кращому випадку, її позавчорашній день. Це стосується тих усталених характеристик, зокрема репортажу та інтерв’ю, притаманних прийнятому за взірець у Радянському Союзі посібнику за редакцією В. Пельта [65, 390] та хрестоматії, що ілюструє теоретичні положення авторів посібника [44]. Проблемою інформаційних жанрів на теренах колишнього Радянського Союзу переймалися також такі фахівці ближнього закордоння, як О. Тертичний [86], В. Ученова [92], В. Горохов [32], М. Кім [46] та ін. Загальною характеристикою цих наукових праць, підручників, де викладено основні теоретичні положення, є заангажованість і значний розрив з повсякденною журналістською діяльністю. Зокрема, численні роботи О. Тертичного за змістом і стилістикою є не стільки продовженням, скільки невдалим копіюванням відомого посібника за редакцією В. Пельта. Ґрунтовна праця М. Кіма [46] переобтяжена посиланнями на літературознавчі та соціологічні дослідження. Слово “жанр” подекуди просто губиться серед інших спеціальних термінів суміжних гуманітарних дисциплін, що не сприяє розкриттю головної ідеї книги. Фактично, відмовившись від класичного для радянського часу поділу жанрів на групи, автор пробує ввести власну систему класифікації, що має штучний і незрозумілий вигляд [46, 74]. Цілком очевидно, що стан журналістикознавчої науки в сучасній Росії зумовлений об’єктивним історичним уповільненням розвитку демократичних процесів у суспільстві, девальвацією моральних цінностей і, у зв’язку з цим, відповідно – гальмуванням процесів розвитку практичної журналістики. Представники американської і західної шкіл журналістики, зокрема французької та німецької, питанням розвитку інформаційних жанрів приділяють значну увагу, що свідчить про стрімкі темпи розвитку саме інформаційних жанрів у журналістиці цих країн. Дослідники Французької журналістикознавчої школи вважають, що однією з основних вимог, які ставляться перед репортером та інтерв’юером, є якість викладу журналістських текстів [27, 7]. Пояснення цього, на думку французьких фахівців, є суто прагматичним. Газета має максимально ефективно використовувати свої можливості, аби донести інформацію до пересічного читач. Для цього існує кілька прийомів: починаючи від способу подання заголовка, врізу, аж до останньої фрази, що є висновком журналістського твору і яка має запам’ятатися на рівні підсвідомості. Основною метою новостійної журналістики, як вважають німецькі колеги, є максимально прозоре та об’єктивне подання новин [12]. Водночас німецькі журналістикознавці зазначають той факт, що “серед незчисленних спроб визначити поняття “новина” трапляються швидше загальносформульовані та старомодні дефініції, ніж сучасні й конкретні [12, 23]. Жанри, на думку дослідників преси у Німеччині, “являють собою категоризацію різних варіантів компонування та подачі матеріалу” [12, 45]. Різні журналістські школи групу інформаційних жанрів і називають по-різному. Усталеними є визначення “об’єктивна журналістика”, “новинна журналістика”, навіть “нові моделі новин” [28, 27]. Разом із ясністю, що стала своєрідним гаслом сучасної західної новинної інформаційної журналістики, велике значення надається володінню мовою, словниковим запасом і поняттєвим апаратом, що дозволяє робити журналістський твір максимально зрозумілим. Показово, що саме на мовній культурі пересічного репортера наголошує Рене Дж. Каппон, автор “Настанов для журналістів з Ассошіейтед Пресс” [45, 15]. Винісши акцентацію на мовній проблемі у заголовок одного із розділів, американський дослідник розвиває тему, цитуючи класика англійської літератури Сомерсета Моема: “Писати добре так само важко, як і бути добрим” [45, 16]. Безперечно, кожний в цьому вислові вбачає свій особистий, індивідуальний сенс, проте писати добре, за відомим англійським стилістом, – означає ще й бездоганне володіння мовними й стилістичними прийомами, які були характерні для творчості Сомерсета Моема. Зазначимо, що питання мовної культури, насамперед взаємозв’язку мови і мислення, мови і психофізіологічної структури індивіда-репортера, у радянській школі журналістики розроблялися недостатньо, хоча важливість їх очевидна. Крім ясності й високих вимог до мовної характеристики матеріалу, західні фахівці висувають і окремі, притаманні суто регіональним засобам масової інформації, вимоги до інформаційних жанрів. Так, “у французькій журналістиці історично склалося дуже прискіпливе ставлення до розмежування та дотримання жанрів. Це зумовлено тим, що, як свідчать дослідження французьких аналітиків, сучасний французький читач дуже добре розрізняє журналістські жанри і у випадку недотримання звичних принципів розміщення інформації аудиторія не сприйматиме матеріал як професійний” [88, 4]. Щодо “впізнавання” жанрового матеріалу, для сучасного українського споживача друкованої продукції питання лишається відкритим через його невивченість. Проте, зважаючи на власний досвід випуску кількох видань одночасно, можемо засвідчити, що впродовж певного часу (півроку, рік) і за умов регулярності виходу друкованого видання відбувається не тільки звикання читача до певного жанру, а й спостерігається виділення групами читачів окремих рубрик, які ведуть окремі журналісти, працюючи у певних жанрах. Це стосується таких рубрик, як “Життя і освіта за кордоном”, “Дорожній репортаж”, “В гостях у Мельпомени” (“Студентська газета”), “Еконебезпека”, “Екопопередження”, “Екопрогноз” (газета екологічної громадськості України “ЕКО”) тощо. Це спостереження не находить підтвердження у підручнику-практикуму із журналістики українського дослідника О. Чекмишева. На його думку, створення і розвиток системи жанрів відбувається “відповідно до усвідомлення потреби у різних формах подачі інформації для різної аудиторії” [97, 29]. Тобто жанри, зрештою, формуються на потребу різних соціальних прошарків населення, відповідно до об’єктивних (менталітет даної нації) і суб'єктивних причин (характер конкретного видання). Штучно підганяти систему жанрів під певні стереотипи – означає не тільки штучне спрощення журналістикознавчої науки, а й до певної міри ускладнення ситуації, оскільки хибна і незрозуміла теорія, як і будь-яка штучна настанова, веде до погіршення ситуації у практичній реалізації будь-якого проекту, в тому числі друкованого видання. Виходячи саме з потреб читацького загалу, французькі дослідники визначають такі жанри журналістики: інформаційне повідомлення, розширене повідомлення, звіт, інтерв’ю, портрет, розслідування. Окремо, як жанр, виділено репортаж [88, 5–7]. Специфіка сприйняття французьким читачем жанру репортажу полягає в тому, що, на відміну від інших жанрів, які “містять об’єктивний матеріал, головна мета репортажу – донести всі враження від події за допомогою органів відчуття журналіста. Тому цей жанр вважається суб’єктивним, він відображає події, звертаючись до відчуттів” [97, 7]. Ця дефініція – яскравий приклад того, як національний менталітет впливає на жанрове різноманіття в газеті. Класичне для України визначення репортажу, сформульоване майже п’ятдесят років тому, не втратило своєї актуальності та універсальності й формулюється таким чином: “Репортаж у газеті – це яскрава розповідь очевидця з місця події” [70, 13]. Визначення належить відомому журналістикознавцю Івану Прокопенку, який тривалий час працював на факультеті журналістики, розробивши курс інформаційних жанрів, видав унікальну для України книжку “Репортаж в газеті” [70]. Спеціальних розробок щодо специфіки розвитку інформаційних жанрів в Україні не велося впродовж останніх 10–15 років. Тим часом різка зміна політико-економічної ситуації в державі і у зв’язку з цим кардинальний перегляд поглядів на мораль призвели до непрогнозованих змін у суспільстві. Найбільше відображення це знайшло в українських ЗМІ. Змушені перебудовуватися, журналісти зазнали катастрофічних втрат як в особовому складі свого творчого корпусу, так і в тиражах друкованої продукції. Досить нагадати, що мільйонні наклади деяких газет знизилися до кількох десятків тисяч, чимало видань взагалі припинили своє існування. Проте парадокс полягає не в цьому. В Україні вижили не найсильніші, не найбільш професійні друковані засоби масової інформації. Вижили ті, які зуміли прилаштуватися, призвичаїтися до вимог новоявлених державних капіталістів і партій, утворених під конкретних індивідів. Загальновідомо, що журналістика в Україні не є рентабельною від самого свого народження у незалежній державі. Пов’язано це не тільки з об’єктивними причинами. Серед останніх найголовніша – ціна на папір, що за роки незалежності зросла у 250 разів. Домінуюча причина – суб’єктивна. Вона полягає в тому, що вся журналістика в Україні працює на політичні потреби тієї чи іншої групи олігархів. За умови, коли жодне українське видання не окупається, у журналістів не залишається вибору, як лише писати замовлені статті, вряди-годи друкуючи авторські матеріали. Деякі газети взагалі звели так званий “творчий процес” до недбалого пошуку матеріалів у світовій мережі інтернет, часом не спромігшись навіть змінити заголовки або подбати про елементарну вичитку фактично вкрадених матеріалів. Основна група жанрів, яка продовжує швидко і динамічно розвиватися, збагачуючись новими формами й методами роботи, – це група інформаційних жанрів. Правдивими, або такими, що максимально адекватно відображають ситуацію, є замітка, репортаж, інтерв’ю, звіт (звіт зараз все більше тяжіє до групи аналітики і трапляється практично лише у партійних виданнях, а отже, не може бути об’єктивним за природою цих видань). Чим же зумовлена подібна позитивна трансформація інформаційних жанрів? Насамперед, об’єктивністю подання інформації, закладеною в їх першооснові. Коли інформаційна замітка відповідає лише на три запитання: що? де? коли?, то суб’єктивне журналістське трактування вже не можливе за самою суттю. Те саме стосується й інтерв’ю. Якщо воно вирішене за класичними канонами журналістської моралі, тобто перевірене респондентом і завірене його підписом – про підтасовку фактів годі говорити. Однак “виживаність” інформаційних жанрів має значно глибші коріння, сформовані у другій половині минулого століття. Йдеться про розвиток технологічної цивілізації і фізичне зменшення особистого часу конкретного індивіда у технократичному суспільстві. Так, за підрахунками американських соціологів і, паралельно з цим, соціологів із колишнього СРСР, практично одночасно проведеними у європейській частині Союзу, середньостатистична людина приділяє спілкуванню із засобами масової інформації, а також з елементами художньої культури (переважно через електронні ЗМІ) приблизно півтори години на добу. У цей час мають вміститися останні новини, бестселери Мариніної або Рогози, швидке перечитування газетних шпальт, видрукуваних на найгіршому у світі жидачівському папері. За підрахунками соціологів, резерви вільного часу у наших співгромадян практично вичерпані. Отже, домінування інформаційних жанрів випливає і з об’єктивних чинників: брак часу для сучасника, щоб зупинитися, проаналізувати подію, подумати над швидкоплинністю буття. Спрацьовує також психологічний чинник, досить відверто сформульований Томасом Маном, згідно з яким дві світові війни, до останньої межі “виплекавши” дикість, пожадливість і жорстокість, призвели до загального падіння моралі й рівня цивілізованості у світі. На побутовому рівні в Україні це було зафіксовано у недавньому опитуванні, проведеному одним із популярних телевізійних каналів, коли значна частина підлітків від десяти до дванадцяти років не змогла впевнено назвати переможців у Другій світовій війні. Отже, загальне морально-культурне тло сприяє інтенсивному розвитку в пресі саме інформаційних жанрів, як найпростіших, найдоступніших. Безумовно, електронні ЗМІ (насамперед телебачення) теж до певної міри сприяють цьому процесу, а саме: оперативність телебачення, яка раніше “заважала” пресі, зараз дисциплінує її. Не можна написати неправду, бо читач того ж вечора, подивившись телерепортаж, переконається, що факти були перекручені. Більше того, припинивши безперспективні нарікання на електронні ЗМІ, журналісти друкованих видань почали шукати нові шляхи подання інформації, часом недоступні телекамері. Прямий газетно-журнальний репортаж, який ще двадцять років тому подавався здебільшого від однієї особи, тепер максимально насичується елементами інтерв’ю, коментарями фахівців або інформацією про те, як ставляться до об’єкта відображення в інших частинах світу. Коли йдеться про національні засоби масової інформації, то штучні перекручення трапляються дуже часто. Українські інформаційні агентства не відрізняються правдивістю і об’єктивністю, що деколи призводить до конфліктів у журналістських колективах цих агенцій. Наймані редактори столичних видань ведуть себе як “тимчасовці”, використовуючи час редакторства для індивідуального збагачення. Такі керівники заощаджують на гонорарах, обмежуючи можливості журналістського пошуку. Попри все, інформаційні жанри розвиваються відповідно до того, як держава від адміністративно-командного капіталізму переходить до вільного ринку, а відтак прискореними темпами – до панування транснаціональних корпорацій в Україні. Про це, зокрема, йдеться в статті В. Різуна [75, 22–30], де розглядаються система масової комунікації і сучасний цивілізаційний процес, який, так чи інакше, зачіпає Україну. “Макдоналізація” і “масифікація” культури мають відчутну проамериканську або прозахідну орієнтацію, коли пострадянські країни почувають себе залежними від правил гри у цьому глобальному світі. Цю тезу підтверджує О. Чекмишев, вважаючи, що подібна інформаційна політика може становити загрозу для двох типів держав: країн з тоталітарним ладом і держав, що перебувають на перехідному етапі [98, 36]. Україна, як відомо, належить до держав другого типу. А оскільки сучасні інформаційні технології у неї дуже мізерні, то захищати свій інформаційний простір вона може лише за умови пріоритету і розвитку національних ЗМІ. Логічно, що слід цілком свідомо розвивати і культивувати інформаційні жанри в національній пресі. Насамперед – репортаж. “Повинен сказати, що я люблю слово “репортер”. У цьому слові я відчуваю той темп, без якого не може жити газета. Для мене воно не протистоїть словам “журналіст” або “газетяр”. Треба лише уточнити, що спражній репортер – це журналіст, здатний зробити свою справу не тільки відмінною за якістю, але і при цьому ще в найкоротші, а інколи феєрично стислі строки” [81, 27]. До цих слів Костянтина Симонова слід додати найважливішу деталь, яку великий російський письменник обминув із щирого співчуття до колег по перу. Репортер – унікальна суміш психофізіологічних характеристик; людина ініціативна і тому надзвичайно успішна у своїх починаннях. Репортерами були: політик Уїнстон Черчилль; письменники Ернест Ґемінґвей, Жорж Сім (він же Жорж Сіменон); італійський медіамагнат, а нині прем’єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі; засновник холдингу “Совершенно секретно” Артем Боровик; військовий розвідник, лауреат Нобелівської премії Грем Грін і багато інших. Тому, культивуючи репортерство, в Україні ми одночасно виховуємо нову генерацію журналістів, які, починаючи з репортерської праці, здатні реалізувати себе в інших іпостасях і починаннях. Чим характерна динаміка розвитку інформаційних жанрів нині? Назвемо основні ознаки:
У жанрі інтерв’ю спостерігаємо такі характерні риси-новації: 1. Поступовий перехід від звичайного інтерв’ю (запитання – відповідь) до інтерв’ю-співбесіди, коли респондент і журналіст спілкуються нарівні, користуючись одним і тим же поняттєвим апаратом. 2. Введення у структуру інтерв’ю елементів репортажу, своєрідного візуального ряду. 3. Осмислення та своєрідна інтерпретація відповідей респондента у вигляді авторського коментарю. Подекуди введення у композицію епіграфів, післямови як вищий момент професіоналізму. Це позитивні характеристики розвитку інформаційних жанрів. Заважає стабільній динаміці процесу велика для України ціна кожного високопрофесійного матеріалу, написаного у жанрі інтерв’ю, а тим більше – репортажу. Адже до того, як запланувати в номер звичайний репортаж, звичайне інтерв’ю, вирішене в стилі даної газети, редактор має згадати, що тільки витрати на один матеріал (супровід фотокора, забезпечення охорони, профілактична оплата юриста) сягатимуть від 100 до 150 у. о. Підготовка професійного репортера впродовж кількох років коштуватиме видавцеві від 1000 до 1500 у. о. Для порівняння, за свідченням одного з керівників агентства “Інтерфакс Україна”, на підготовку грамотного спеціаліста з написання інформаційних заміток іде від шести місяців до року. Тому репортерство лишається, з одного боку, привілеєм багатих видань, де сам видавець розуміє важливість цієї спеціалізації і не шкодує коштів на підготовку нової генерації репортерів, а з іншого – незалежно від форми державного устрою, репортерство лишається пріоритетом особливої групи журналістів, у яких жадоба нових вражень і небезпеки є природженою. Як було зазначено вище, різні журналістські школи дають найрізноманітніші класифікації системам жанрів та інформаційним жанрам зокрема. Для того щоб оперувати термінами, слід, як мінімум, їх визначити і виділити. Це повною мірою стосується групи інформаційних жанрів. Першим полемічним твердженням є концепція українського дослідника О. Чекмишева, який, приєднуючись до Французької школи журналістикознавства, визначає факт як елемент системи інформаційних жанрів. “Українське і пострадянське журналістикознавство тривалий час не визнавало факт окремим жанром. Натомість у європейських школах журналістики, зокрема у Центрі підготовки і вдосконалення журналістів (Париж), інших західних школах журналістики факт уже тривалий час розглядали як окремий жанр”, – вважає дослідник [97, 40]. Вище вже було визначено досить істотну різницю у підході до такого жанру, як репортаж, представників французької і української науки про журналістику. Також не знайдено підтвердження словам О. Чекмишева про визнання факту окремим жанром в інших західних школах. Це, звісно, не означає, що прецеденту не існує. Цілком припускаємо, що навіть у межах однієї країни, одного науково-дослідного фонду чи університетської кафедри за фактом можуть бути визначені різні жанрові специфіки. Але чи дає це підставу беззаперечно твердити, що сам по собі факт вже є окремим жанром в інформаційній системі жанрів? Класичний поділ системи інформаційних жанрів такий: замітка, інтерв’ю, репортаж, звіт. Замітка в усіх радянських посібниках ХХ століття – це коротке інформаційне повідомлення, що відповідає на запитання що? де? коли? Розмір замітки не мав перевищувати 15–20 рядків. Коли траплялися замітки більшого обсягу, то вони мали назву розширеної замітки – до 50 рядків кожна. Інформаційні агентства радянських часів готували так звані інформаційні добірки: зібрані за тематичною ознакою інформаційні замітки, що зазвичай розташовувалися у вигляді шпальти на газетній сторінці. Але домінувала завжди умова трьох питань: що? де? коли? О. Чекмишев вважає, що “головні професійні вимоги до факту такі:
Таке розширене пояснення О. Чекмишева наведено з метою довести, що в системі українського дослідника існують положення, які явно дублюють одне одного і вже самі по собі (пункти 5, 6, 7) є швидше порадою для початківців, бо професіонал не може не визнавати таких положень. Рене Дж. Каппон з Ассошіейтед Пресс пішов ще далі у порадах, рекомендуючи “стримувати прикметники”, уникати невиразної абстрактності, наводити ”тільки необхідні уточнення” і т. ін. [45, 16–31]. Тобто слід розмежувати поради і вимоги до жанру. Останні мають бути максимально лаконічними і зрозумілими. Автор дотримується канонічної думки, що факт у пресі України як жанр ще не розвинувся, а існує класична інформаційна замітка. Саме її “впізнає” національний читач, який не менше за французьких передплатників друкованої продукції звик розрізняти жанри. Фактами здебільшого в Україні оперують інформаційні агентства, але досить великі сумніви виникають стосовно того, чи вважати матеріали інформаційних агентств фактами або короткими інформаційними замітками. Абсолютно незрозуміла перша позиція у твердженні українського дослідника стосовно того, що факт може відповідати на запитання: яким чином? у який спосіб? Останнє – пріоритет швидше аналітики, ніж звичайного інформаційного повідомлення. Тим паче, що далі О. Чекмишев наголошує: “у факті не припустимо використовувати власні оцінки чи коментарі”. Проте, коментуючи подію (яким чином вона відбувалася), автор матеріалу може припуститися помилки, збитися на суб'єктивне тлумачення і т. ін. Однозначно, що велику кількість подій журналіст, автор виявленого факту, інколи просто не в змозі пояснити через брак часу, професійних чи спеціальних знань тощо. Отже, тлумачення факту – прерогатива скоріше журналіста, який працює в аналітиці, де є можливість зіставлення історичної або будь-якої аналогії, паралелі. З досвіду видавничої практики автор цих рядків може засвідчити, що поодинокий факт, використаний влучно і ефективно (приміром, для завершення статті) і відповідно оформлений графічно – у контексті матеріалу може відіграти велику роль для підсилення інформаційно-емоційної стилістики викладу. Але лише у контексті, бо відірваний від тексту, поданий окремо, сам по собі, факт втрачає свою актуальність, гублячись серед інших і, як правило, більш аргументованих матеріалів. Тобто факт може існувати сам по собі, але вважати його жанром інформаційної системи зарано. Принаймні у періодичній українській журналістиці. Можливо, з часом факт буде вважатися жанром. Система не є догмою, вона розвивається подекуди не стільки динамічно, скільки несподівано, спонтанно. Але нав'язувати факт тільки тому, що його вважають за жанр представники окремої школи, здається, непродуктивним. Зрештою, практика розставить всі крапки над “і” і цілком ймовірно, що саме факт матиме настільки оригінальний розвиток у національних ЗМІ і адекватне тлумачення у журналістській науці, що однозначне стане повноцінним жанром у системі інформаційних жанрів. Замітка в українській пресі є жанром усталеним, традиційним, таким, що легко розпізнається як журналістом, так і читачем. Приводом для інформаційної замітки може служити будь-який факт, що, на думку журналіста і видавця, являє собою громадський інтерес, значущу подію. Специфіка замітки полягає в тому, що сама по собі вона часто є приводом, поштовхом для написання іншого, більш розгорнутого матеріалу з авторським коментарем, асоціативним чи навіть метафоричним рядом. На відміну від західної школи журналістики, де “класичний факт не має заголовка”, інформаційна замітка в українській журналістиці використовується практично завжди із заголовком. Це традиція, яка збереглася ще з радянських часів і яка (слід віддати їй належне) багато в чому дисциплінує журналістську працю, не дозволяє не враховувати такі “дрібниці”, як вдалий заголовок для невеликого твору. У сучасних інформаційних замітках дедалі більшої популярності набуває розширений заголовок (не плутати з “лідом”), в якому в розповідній формі, досить розлого і детально пояснюється те, про що йдеться у самій інформаційній замітці. Такий розширений заголовок привертає увагу, за свідченнями західних журналістикознавців, 80–90 % пересічних читачів [27, 21]. В українській журналістиці розширений заголовок почав практикуватися відносно недавно. Характерно, що він домінує здебільшого на шпальтах газет (“Сегодня”, “Газета по-киевски”, “Дзеркало тижня”); часописи, що виходять більш-менш регулярно, такий тип заголовків не практикують. Пов’язане це з деякими об’єктивними причинами, серед яких чи не найголовнішою є ціна за журнал. Купують його, за умов економічної депресії, переважно постійні читачі, які належать до середнього класу зі сталим рівнем прибутку. Крім того, власне національних журналів в Україні, через дорожнечу паперу і друкарських послуг, практично не лишилося, а ті, що вціліли, виходять незначним накладом. Об’єктивною причиною занепаду журналістської справи в Україні став також і той чинник, що часописи не в змозі оперативно обслуговувати інтереси політичних партій чи лідерів, які зазвичай фінансують друковані видання. Замітка в українській журналістиці стабільна, як жоден інший жанр, і не має тенденцій до кардинальних змін, цілком і повністю відповідаючи запитам суспільної свідомості. Оскільки експериментувати з формою подання матеріалу не прийнято, класична замітка будується за визнаним класичним принципом перегорнутої піраміди, коли основне інформаційне повідомлення міститься на початку тексту, бажано в першому ж реченні. Новацією у жанрі замітки є той факт, що все частіше українські газетярі, переймаючи досвід закордонних інформаційних агенцій, у межах однієї замітки проводить паралелі, порівняння з попередніми аналогами, фактами, залучаючи бліцкоментар фахівця, який коротко викладає своє ставлення до події. Зважаючи на невеликий обсяг інформаційної замітки, коментар фахівця у цьому випадку не може бути розміщений як відповідь на запитання яким чином?, останнє саме по собі потребує розлого пояснення. Коментар фахівця у сучасній інформаційній замітці – це, швидше, окремо взята думка щодо окремого факту, без узагальнення і спроби типізувати явище. Замітка розвивається також у напрямі вдосконалення стилю написання матеріалу. Із стримано-офіційного викладу факту, характерного для епохи панування тоталітарної системи, замітка часом набуває ознак іронічного повідомлення, навіть скепсису. Популярними стали закінчення заміток, що не тільки примушують читача замислюватися самому над аналізом факту, а й містять досить неоднозначне трактування самого журналіста. Так, “Киевскій телеграфъ” дозволяє собі подібні завершення інформаційної замітки: “Якщо це ще комусь треба”; “Коли це когось турбує…”. Однозначно, завершення замітки такими короткими фразами, коли вони трапляються на шпальтах газети регулярно, відбиває ставлення керівництва видання до перебігу економічних та соціальних подій у країні. Ставлення іронічне й упереджене. Іронією, що подекуди переходить у сатиру, характеризується стиль заміток у партійних виданнях, насамперед тих партій, що перебувають в опозиції. Іронія, сарказм і сатира, безперечно, мають право на існування в будь-кому інформаційному жанрі, проте коли вони домінують на газетній сторінці, то подекуди призводять до прямо протилежного ефекту, ніж той, на який очікували замовники видання. Від іншої крайності – надмірного застосування професіоналізмів у газетному тексті – застерігає один із провідних журналістів Ассошіейтед Пресс: “Журналісти зобов’язані передавати професіоналізми зрозуміло для всіх. Однак часто вони грузнуть у в’язкому словесному плетеві своїх джерел. Так, у репортажі зі школи … класи стають класними приміщеннями, а уроки – навчальними годинами. … Ми вільні вибирати, уникати заяложених висловів, офіційних шаблонів” [45, 16–17 ]. Українська новинна журналістика тим часом, увійшовши у світовий інформаційний простір, часто запозичує і вдається до далеко не кращих зразків форми подання інформації. Деякі газети (здебільшого російськомовні “Бульвар”, “Экспресс-газета”, останнім часом “Аргументы и факты” в Украине”), конструюють новинні сторінки за законами індустрії розваг. Матеріали доповнюються, як правило, грайливо-еротичними фотографіями або малюнками, що працюють на невибагливі смаки читацької аудиторії, повністю відповідаючи завданням, поставленим інвесторами цих видань перед журналістами. За умов, коли будь-яке друковане видання через об’єктивні причини в Україні (як і по всьому світу) прибутку не приносить, “жовта” преса, маючи космополітичний характер, відпрацьовує гроші, насаджуючи безкультур’я, моральну розбещеність, антипатріотизм. Цілком логічно навести тут цитату англо-американського дослідника Дж. Гола, який займається і “жовтою” пресою зокрема: “Матеріали подають у текстових форматах, які задовольняють аудиторію відповідністю звичним умовностям та “очищувальною” закінченістю, часто з мораллю, що слугує інтересам панівної ідеології” [28, 178]. Характерною особливістю сучасної української журналістики є таке вдале запозичення з практики роботи міжнародних інформаційних агентств, як введення стилістичних новацій. Йдеться, насамперед, про так звані уточнення або вставні слова. Чим же викликана потреба в них? Адже досі класичний вид подання новин українською журналістикою нібито задовольняв читачів? Причина тут складніша, ніж здається на перший погляд. Уточнення у новинній журналістиці з'являлися поступово: з диференціацією газет і журналів не тільки за тематикою і аудиторією, а й за політичними переконаннями інвесторів цих видань. Уточнення, а також вимушений вид страхування в інформації, тобто вислови на зразок: “як повідомляється”, “з достовірних джерел”, “начебто”, “на думку вашого кореспондента” і т. ін. – необхідні не тільки для того, щоб лишити редакції “місце для відступу” тоді, коли інформація виявилася хибною, неправдивою. Уточнення (“як повідомило джерело”) або певний ступінь страхування (“цілком ймовірно”) існують ще й для того, щоб ненав'язливо, на рівні підсвідомості вселити в потенційного читача невпевненість у стані речей, що склався в результаті тих чи інших дій уряду, політичних чи економічних супротивників. Мистецтво замітки в її класичному трактуванні все ж полягає в максимальній конкретиці, у намаганні журналіста якомога повніше висвітлити факт події. Паралельно, зі зростанням конкурентної боротьби між періодичними друкованими виданнями, журналісти змушені вдаватися до безперервного творчого пошуку нових прийомів та методів роботи, які допомагали б їм у боротьбі за виживання. Специфіка новинної інформації у журналістиці, насамперед короткої інформаційної замітки, полягає в тому, що вона застаріває вже на момент появи якогось цікавого факту, який одразу привертає увагу працівників аудіовізуальних ЗМІ. Телебачення та інтернет-видання першими реагують на цікаву інформацію, подаючи її не тільки у текстовому, а й у візуальному вигляді. Часто-густо трапляється, що суто “міжнародні цікавинки” (спортивні новини, інформація з художньо-мистецького життя) звучать на хвилях FM-радіостанцій, втрачаючи після цього, звичайно, свою актуальність для преси. Як вже зазначалося вище, український читач за своїм менталітетом схильний все ж більше до сприймання саме розширених інформаційних повідомлень, що зазвичай не перевищують 50 рядків, із заголовком, традиційним “лідом” (виділена напівжирним шрифтом перша фраза), аналогією або бліцкоментарем. Для західної школи журналістики розширене повідомлення – це “малий інформаційний жанр... За змістовим наповненням він являє собою факт, описаний детальніше та під заголовком. Обсяг розширеного повідомлення – до 30 рядків. Як і факт, цей жанр не передбачає авторських коментарів” [27, 22]. Отже, розширене повідомлення Французької школи журналістики і розширена інформація в українській пресі, в принципі, дуже схожі. Термінологічна плутанина починається, коли мова заходить про жанр замітки. За формою і змістом у західній пресі замітка наближається до аналітичної кореспонденції [27, 23]. Українське журналістикознавство ще не має цілком усталеної думки, до якого саме жанру зарахувати замітку, що в українській пресі має ознаки як суто інформаційні, так і повідомлення. Замітка в газеті радянських часів швидше нагадувала репліку у великій офіційній виставі, щось середнє між розширеною інформацією та незакінченою кореспонденцією. Крім того, журналістський сленг передбачав однозначне трактування замітки як інформації. “Написати невелику замітку” – класичне побажання редактора чи заввідділу для пересічного журналіста здебільшого означало написання текстового матеріалу в формі розширеної інформації до 50–60 газетних рядків. Терміни “замітка”, “замітка в газеті” на рівні побутового сприйняття також передбачають, що йдеться про інформаційне повідомлення. Тим часом замітка – один із найпоширеніших жанрів західної преси. Вона будується переважно на повідомленнях агентства та офіційних комюніке і передбачає обмежений мінімум авторських коментарів. Обсяг замітки – до 150 рядків. Замітка в українській пресі однозначно менша і тому розмір авторського коментарю відповідно менший. Крім того, є ще одна важлива різниця. На відміну від західних видань, де замітку, як правило, не підписує автор (традиційними є посилання на інформагентство або на власне редакцію), в українській журналістиці замітка має яскраво виявлений авторський характер. Як у західній, так і в українській пресі існує практика “міксу” – поєднання в межах розширеної замітки кількох фактів, можливість використання матеріалів інформагентств, запозичень з інших видань тощо. У практичній журналістиці це не розцінюється як плагіат. Більше того, часто замітка використовується у газетній полеміці, а цитата чи теза з газети-конкурента (вирвана, як правило, з контексту) відіграє роль агресивно-наступального заходу. У західній пресі у замітці висновки майже не практикуються: західні етичні норми вимагають, щоб коментувалася тільки та інформація, яку журналіст знайшов самостійно [27, 24]. В українській пресі– навпаки: коментар автора заохочується і сприймається як органічний складник розширеної замітки. Надзвичайно проблематично в такому випадку з’ясувати, чи коментує український журналіст факт, який він знайшов особисто, чи оперує фактами, запозиченими у своїх колег по цеху. Ніхто не береться за виконання подібного завдання з єдиної причини – подібне трактування фактів, чиє авторство практично не встановлено, – усталена традиція української журналістики. Аналогічним критерієм при оцінці авторського коментарю в замітці користуються німецькі дослідники. “За допомогою глоси (примітка, іронічний коментар), яка спочатку являла собою стисле критичне зауваження на полях, явища сучасності або якісь актуальні події подають у лаконічній іронічній формі, критично оцінюють або прямо засуджують. Місцевий дотеп являє собою невеличку бесіду розважального або повчального характеру на тему, що турбує місцевих мешканців” [12, 56]. Щодо так званого “кута подачі”, яким оперують представники західних шкіл журналістики: “Кут подачі – один з провідних елементів журналістського тексту, який визначає послідовність та ієрархію викладу. Кут подачі завжди один. Він зумовлений основним повідомленням тексту і добирається з урахуванням правила наближення інтересів” [27, 16]. В інтерпретації українського дослідника О. Чекмишева кут подачі зумовлений основним повідомленням і добирається одночасно за жанром [97, 45]. При цьому застосовується звична для замітки архітектоніка принципу “перевернутої піраміди” і так зване “правило наближення інтересів”. Слід зазначити: наголошуючи на динаміці розвитку жанрів, зокрема, інформаційних жанрів, О. Чекмишев констатує, що більшість новацій західних журналістикознавчих шкіл до національних друкованих ЗМІ доходять опосередковано, не систематично. Частина дефініцій і термінологічного апарату фактично не відомі багатьом журналістам-практикам через відсутність відповідної літератури, практичних рекомендацій тощо. Серед подібних понять – “правило наближення інтересів”, що прийнято до практичної реалізації журналістами розвинених країн, в Україні досі існує на рівні інтуїтивної творчої здогадки окремих представників журналістського цеху. У загальноприйнятому трактуванні “правило наближення інтересів” зводиться до сприйняття читачем друкованого тексту з точки зору суто індивідуальної: наскільки той чи інший факт відповідає життєвому досвіду самого респондента, а отже, як він (факт), поданий у формі газетної статті, хвилює читача. “Правило наближення інтересів” варіюється в кількох взаємозв’язаних фактах. Перший з них відомий ще з ХІХ століття, коли спроби творення загальноамериканських газет змінилися на прагнення видавців організовувати регіональні газети на місцях. Це правило відстані. Чим дальший від респондента об’єкт, про який пише репортер, тим менше він цікавить читача. Це правило актуальне і для України, оскільки спроби організувати загальнонаціональну газету (“Факты и комментарии”) при президентстві Леоніда Кучми фактично зазнали фіаско. Незважаючи на величезні фінансові дотації і можливість передачі газети фототелеграфом у великі центри, “Факты и комментарии” так і не стали загальнонаціональними. Причина одна – чинник відстані. Столичному читачеві були малозрозумілі й нецікаві події в Криму, харківському – перебіг львівських подій. Пересічний читач здебільшого цікавиться розвитком власного регіону, вряди-годи звертаючи увагу на проблеми віддалених від нього населених пунктів. Другий чинник “правила наближення інтересів” – фактор часу. Пересічний читач, завдяки домінуванню в масовій свідомості аудіовізуальних засобів комунікації, більше цікавиться проблемами сьогодення, планами на завтра. “Відповідно, інформацію краще орієнтувати в майбутнє, ніж у минуле, і робити акценти на прогнозах” [97, 13]. Автору наукової роботи вдалося у 1993 році випустити пілотний випуск газети “Завтра” (“Tomorrow”). Шістнадцять кольорових сторінок розповідали про прогноз подій в Україні на майбутнє. Прогноз був політичний, економічний, соціальний. Гарно проілюстрована газета з високоякісним текстовим матеріалом мала неабиякий попит, та, на жаль, не змогла розвиватися надалі через брак фінансування. Таким чином, не вдалося на практиці здійснити досить цікавий експеримент щодо не одноразового, а постійного сприйняття читачем газети з досить оригінальним кутом подачі матеріалу [39]. У “правилах наближення інтересів” виділяються такі важливі, на думку експертів, компоненти, як специфічний інтерес і ступінь емоційного стану людини, викликаний співпереживанням при прочитанні матеріалу. Специфічні інтереси, як це випливає із самої дефініції, зумовлюються специфічними уподобаннями самого читача, залежно від рівня його освіти, професії, хобі. Емоційний стан, або відчуття, на думку представників Французької школи журналістики, пов’язані з особистим життям читача, асоціативним рядом і спогадами, що виникають під час освоєння друкованого тексту [27, 13–14]. Вищеназваною проблемою українські журналісти у повсякденній практиці переймаються мало і, відповідно, адекватного осмислення у спеціальній літературі “правило наближення інтересів” в усіх його аспектах не знайшло. Проте, зважаючи на динаміку розвитку інформаційних жанрів національних друкованих ЗМІ, не виключається факт, що “правило наближення інтересів” стане своєрідним ноу-хау в українській журналістиці. Навпаки, універсальним чинником, що наближує інтереси різних верств читачів у сучасній українській пресі, є змалювання фактів: рідкісних, неординарних і таких, що виходять за межі логічних пояснень. Останнім часом з’явилося чимало газет (“Нострадамус”, “Острів скарбів”), що спеціалізуються саме на висвітленні таких, невідомих раніше, фактів. Слід зазначити, що подібні видання не підпадають під дефініцію “жовта преса”, оскільки незвичні факти коментують, як правило, досить компетентні фахівці. Це, у свою чергу, зумовлює досить значний тираж цих видань. У зв’язку з цим в українській новинній журналістиці останнім часом з’явилося поняття, відоме у західній журналістикознавчій науці під терміном “інфотейнмент” (від англійського information+entertainment – інформація +розвага) [12, 70]. Різні журналістські школи, що спираються на практику газетно-журнальної справи у своїх країнах, по-різному розуміють термін “інфотейнмент”, що завжди зумовлений менталітетом місцевого читача. Виходячи з реалій конкурентної боротьби, редакції змушені трохи штучно змінювати стиль газетних новин, орієнтуючи їх на досить невибагливі часом смаки пересічних читачів. Стиль газетної замітки може бути, приміром, змінений на стиль короткого репортажу, листа чи навіть sms-повідомлення. Вважається, до речі, що останнє – найоптимальніший варіант для сприймання молодіжною аудиторією. Незважаючи на розширення жанрових можливостей замітки, інтерпретацію невеликої замітки як факту, тенденцію розвитку замітки, розширеної у кореспонденцію та інше, – незмінними залишаються усталені канони підходу до змісту самого тексту. А саме: інформація, що міститься в інформаційній замітці, має бути ретельно перевірена і відповідати реаліям повсякденного життя. У випадку, коли журналіст подає інформацію апріорі або, що буває частіше, не може її перевірити особисто, слід посилатися на джерело. У випадку, коли джерело інформації є прихованим, дозволяються уточнюючі вислови або такі, що припускають момент умовності: “Як стало відомо з компетентних джерел” і т. ін. У замітці, де йдеться про певні відкриття чи новації зі специфічних галузей людської діяльності або пізнання: юриспруденції, медицини, науки тощо – слід наводити джерела з абсолютною точністю, зважаючи на той факт, що навіть невеликий матеріал, де перекручується інформація, може негативно вплинути на процеси подальшого розвитку питання. Специфіка будь-якої інформаційної замітки у новинній агенції чи редакції полягає в тому, що через брак часу її практично ніколи не вдається вичитати респонденту чи компетентній особі. Як приклад трагічного непорозуміння у тексті замітки, слід навести звістку, що на початку 2006 року травмувала всю Америку. Під час катастрофи в США на шахті у провінційному містечку штату Західна Вірджинія, згідно з інформаційною заміткою, була врятована зміна, яка перебувала під землею. Репортер видав бажане за дійсне – насправді люди загинули. Рідні та близькі, які вийшли до воріт шахти зустрічати своїх близьких були неймовірно шоковані, побачивши їх мертві тіла. Так, одна інформаційна замітка послужила приводом для трагедії читачів цілого містечка [3, 9]. З особистого досвіду роботи кожен український журналіст може згадати десятки подібних історій, але, на щастя, з менш драматичним фіналом. Існують газетні замітки, що увійшли в історію світової цивілізації, послуживши першим кроком у відліку нової доби. До таких заміток слід віднести, безперечно, перші інформації про жовтневі події в Петрограді у 1917 році, повідомлення ТАРС про запуск у космос корабля з першою людиною-космонавтом, коротке інформаційне повідомлення про аварію на Чорнобильській АЕС. Замітка в таких випадках є своєрідним першоелементом, атомом, з якого згодом конструюються інші газетні матеріали: репортажі, кореспонденції, нариси тощо. Відбувається класичний взаємоперехід жанрів. Невелика інформаційна замітка переходить у межах інформаційних жанрів в інтерв’ю, репортаж. Коли подія (катастрофа на ЧАЕС – яскравий приклад) починає осмислюватися на рівні суспільної свідомості, факт інтерпретується на рівні аналітики. Другим канонічним правилом будь-якої інформаційної замітки, включаючи її розширений варіант, є максимальна лапідарність викладу. Практично не допускаються метафоричність, алегорія, недомовленість. Завдання будь-якої інформаційної замітки – стисло, яскраво і максимально інформативно подати факт події. Динамічний розвиток сучасної інформаційної замітки спричинився до третього правила, що практично канонізувалося. Розширений заголовок уже сам по собі передає зміст невеликої замітки, хоча може бути доповнений першим реченням, спеціально виділеним особливим шрифтом (як правило, напівжирним). Згідно з правилом “перевернутої піраміди” якраз у першому реченні міститься квінтесенція всього змісту. В сучасних періодичних виданнях вважається, що читачеві часом досить ознайомитися із заголовком і першим реченням, щоб визначитися з тим, чи варто далі читати текст. О. Чекмишев, дотримуючись концепції швидкого розвитку факту як жанру, зазначає, що “оскільки факт не має заголовка, слід особливу увагу звернути на формування першої фрази, аби вона не містила таких елементів, які можуть зіграти роль опосередкованого коментарю чи оцінки” [97, 41]. Можна цілком погодитися з цим положенням. Оскільки ставлення до факту як складника в системі інформаційних жанрів було з’ясовано вище, зазначимо лише, що факт справді не потребує ані відповідного заголовка, ані коментарю у першій фразі. Певну роль у цьому випадку може відіграти добре продумана рубрика і грамотне подання (рамка, фото, колаж) самого тексту. Щодо техніки написання інформаційної замітки, то вона є досить індивідуальною, хоча включає в себе всі класичні компоненти журналістського пошуку і методи збирання інформації. Інтерв'юер працює з блокнотом і диктофоном. При можливості журналіст пропонує респонденту самому записати в блокнот потрібні прізвища, назви, цифри. Юридичної сили (у разі помилки при друкуванні інформаційної замітки) такі нотатки не мають. Відповідальність за помилку в газеті в кінцевому результаті несе видавець, проте власноруч записана респондентом інформація в блокноті інтерв’юера може служити моральним виправданням для останнього. Передача інформації телефоном не бажана, зараз текстовий матеріал, графіки ефективніше і простіше передати через інтернет або sms-повідомлення. На відміну від щоденних газет, щотижневики та журнали оперативної інформації практично не потребують, тому повідомлень у вигляді традиційних інформаційних заміток у них немає, натомість присутні розширені новини з коментарем, чітко виявленою авторською позицією, тобто розширені інформаційні повідомлення тяжіють до аналітики. Диференціація між новинною інформацією у журналі та газеті в принципі однакова в усьому західному журналістикознавстві. Ось що пише про цей факт німецький дослідник З. Вайшенберг: “Спираючись на усталену редакційну практику, ми розрізняємо короткі новини (замітки) та більш розлогі новини або кореспонденції. Проте ця практика впливає на зміст і стиль, адже кореспонденція дає можливість більш детально описати події з використанням примірників розповіді” [12, 83]. Навіть у межах одного факту замітка в газеті буде відрізнятися від інформації в журналі. І це характерно для видання будь-якої країни. Жанрові новації кореспонденції мають певні ознаки, залежно від менталітету національного читача. Так, наприклад, у німецькій пресі кореспонденції, що загалом визначаються як більш детальні новини, діляться на опис фактів (fact story), опис подій (action story) та опис, що базується на цитатах (quotre story). При цьому дослідник зазначає, що ця класифікація стосується лише змістового наповнення, а побудова залишається незмінною для всіх трьох видів кореспонденції – журналіст дотримується принципу “перевернутої піраміди”, виносячи ключову інформацію на початок повідомлення [12, 84]. Українське журналістикознавство такий поділ за методом описання події у інформаційній (розширеній) замітці чи кореспонденції не практикує, натомість прийняте досить умовне розмежування за тематикою: політичні, економічні, культурні. Певним чином це наслідок практичної діяльності інформаційних агентств доби соціалізму, коли інформаційні добірки розсилали регулярно і централізовано редакціям, поділяючи їх за тематикою того, що висвітлювалося в них. Централізований розподіл інформації був на той час необхідний, оскільки тоталітарне суспільство передбачало цензурну заборону на висвітлення великої кількості фактів тогочасної дійсності. На регіональному рівні добірки з центральних інформаційних агентств відігравали роль офіціозу. Їх розташовували, зазвичай, на першій сторінці газети, решта сторінок заповнювалися інформаційними замітками, написаними штатними кореспондентами на основі місцевих фактів. За умови, коли газети активно користувалися рубриками і тематичними сторінками, замітки неодмінно мали чітку тематичну ознаку. Звідси і пізніший поділ заміток за тематичною ознакою уже в радянських посібниках з журналістикознавства. Традиційною для заміток в українській пресі ще з радянських часів стала їх композиція. Найпопулярніший початок такої замітки – так званий узагальнений вступ. Маючи суто інформативний, подекуди менторський характер, цей вступ максимально звужено інформує про основну подію. Узагальнений вступ – характерна ознака інформації, що надходить з інформагентств, де за традицією домінують консервативні погляди щодо творення інформаційного продукту. З практики західної журналістики до нас прийшов так званий “модифікований вступ”. Він менш формалізований, ніж узагальнений вступ, який уже в першому реченні має якнайбільше відповідей на ключові питання, а тому важко сприймається [12, 114]. Модифікований вступ активно впроваджується українськими газетярами там, де йдеться про використання оригінальних матеріалів закордонних інформагентств. Цим шляхом модифікований вступ в інформації закріплюється у підсвідомості читачів, і слід сподіватися, що через кілька років він стане звичним для національної новинної журналістики. Перше речення у модифікованому вступі має ознайомлювальний характер, повідомляє про якусь подію чи факт, не коментуючи їх. Вже друге речення починається зворотом на зразок: “Це стало зрозуміло…”; “Це випливає …”; “Цілком очевидно, що …”. Зрозуміло, що подібна варіативність на початку новинного повідомлення приваблює читача своєю оригінальністю і самим стилем звертання – довірливим, індивідуальним. На підсвідомому рівні спрацьовує відповідний рефлекс щодо конфіденційності повідомлення, яке газета сповіщає нібито тобі одному. Для старшого покоління, яке виросло у тоталітарну епоху, цей принцип, як свідчить газетна практика, завжди спрацьовує, бо масова свідомість була призвичаєна головним чином до закритої інформації. Крім того, модифікований варіант вступу має і суто мовно-стилістичні переваги. Відійшовши від канонів класичного початку в інформаційній замітці, журналіст може змінювати стиль невеликого повідомлення, одночасно розширюючи мовний запас. Модифікований вступ у новинній інформації часто продукується у молодіжній пресі України, зокрема у загальнонаціональній “Студентській газеті”. Так само оптимально для читачів, середній вік яких сягає 25 років, зрозумілим і досить оригінальним є анонімний вступ до новинного повідомлення. Анонімний вступ має своїм завданням максимально зацікавити читача несподіваною, загадковою першою фразою: “Вони вийшли із засніженого студмістечка…”; “Вона потребує одночасно фітнесу і вечірок, шампанського і зустрічей …” та ін. Зрозуміло, що більш консервативне мислення читачів старшого віку органічно не сприймає подібні новації, насамперед у традиційних новинах. Однак читач, обтяжений стереотипами старої журналістки, охоче сприймає подану оригінальним чином новинну інформацію. Досить показовим є той факт, що у журналістикознавчій науці близького закордоння питанням оригінальних початків у новинній інформації увага не приділяється. У спеціальній літературі автор не знайшов жодної згадки про новації у жанроутворенні інформаційної замітки. Насамперед це пов’язано з тим об’єктивним чинником, що в Україні, як і на території так званого СНД, журналістська наука не встигає проаналізувати і систематизувати новації у професійній журналістиці. Так само малорозробленою залишається проблема техніки написання замітки за тієї умови, якщо змінюється колись традиційна перша фраза (вступ). Водночас вважається, що найбільш оптимальною для відповіді на запитання хто? є практика, коли у замітці йдеться про відому пересічному читачеві особу. Після визначення цієї особи, замітка відповідає на запитання що? Тобто, що власне вчинила, виголосила, пообіцяла ця VIP-особа. І, навпаки, коли в замітці фігурує особа чи об’єкт маловідомий широкому загалу, першою фразою має бути відповідь на запитання що? Це логічне, послідовне і найбільш оптимальне рішення з огляду на читацький інтерес. Так само, з урахуванням читацьких уподобань і найбільш зручної форми подання матеріалу, редакція або сам журналіст може прийняти рішення про початок газетної замітки із запитання де? або коли? Тут слід наголосити, що деякі інформаційні агентства (Рейтер, ЮПІ), як правило, зазначають місце і час події перед новинами: “Лондон, … червня”; “Москва, … липня” – тому запитання з визначенням події у часі й просторі відпадає саме по собі. Проте, коли такого визначення на початку новин немає, журналісти можуть вдатися до нетрадиційного початку, в якому міститься відповідь на запитання де? коли? Німецькі фахівці свідчать, що “дедалі більше щоденних газет відмовляються від питання коли?” [12, 118]. З огляду на конкуренцію з боку аудіовізуальних ЗМІ, подібний факт можна легко пояснити. Запитання коли? актуалізується у випадках, коли подія чи факт уже мали місце у минулому, і важливо провести історичну ретроспекцію, щоб подати новини якнайповніше. Запитання коли? дуже актуальне на початку новини, якщо йдеться про події, що мають статися у майбутньому. “З першого січня 2006 року в Україні буде запроваджено парламентсько-президентську систему”; “На початку наступного місяця будуть введені нові розцінки штрафних санкцій ДАІ” – найбільш характерні приклади новинного початку, що відповідає на запитання коли? На запитання де? замітка відповідає одразу, коли конче потрібно сповістити читачеві місце події. Такого плану замітки характерні для воєнних і кримінальних новин. І, навпаки, практично не вживається подібний початок, коли йдеться про події культурно-мистецького життя. Зрозуміло, що однозначно відповісти, де саме було задумано художній твір чи музичну композицію, не в змозі навіть її автор. Крім того, культурологічні замітки воліють надавати перевагу все ж якісній характеристиці факту, а не його часово-просторовим параметрам. Досить рідко, але новинні замітки можуть починатися з відповіді на запитання як? Це цілком природно, коли наголошується на тому, яким саме чином було здійснено ту чи іншу акцію: “За допомогою спонсорів редакції журналу “Реальность фантастики” і загальнонаціональної “Студентської газети” було організовано конкурс серед студентів України на краще фантастичне оповідання”. За умов прискореного розвитку ультрасучасних технологій, початок новинної інформації, що відповідає на запитання як?, буває єдино правильним варіантом. Запитання як? не підміняє собою коментар в інформаційній замітці, воно лише показує шлях досягнення мети: “За допомогою технологій “стелс” були розсекречені РЛС Іраку під час останньої кампанії”. Також із запитання як? починається новинна замітка, де йдеться про можливість для конкретного індивіда здійснити певну дію. “Лише комплексна підготовка, що поєднує працю в бібліотеці і пошук в Інтернеті, дала можливість академічній групі вирішити складне завдання”. Досить поширеним у західній новинній журналістиці є початок інформації із запитання чому? Зазначимо, що в 90-х роках минулого століття цей початок був надзвичайно популярним у багатьох матеріалах перших українських незалежних газет. Це було цілком зрозуміло суто з психологічних причин: спроба суспільної свідомості прояснити питання моральної та історичної відповідальності конкретних індивідів і партій за деструктивні явища у загальнолюдському цивілізаційному процесі. Зараз в українській новинній пресі початок, що відповідає на запитання чому?, має більш утилітарний характер: “Через перебої в електроенергії на кілька годин була знеструмлена дитяча клініка “Охмадит” у столиці України”. Характер запитання на початку інформаційної замітки вже передбачає необхідність відповіді, адекватної реакції на негативний факт. Таким чином, замітка з провокаційним початком автоматично означає взаємоперехід жанрів: запитання чому? у самій замітці передбачає розгорнутий коментар і відповідь у формі будь-якого з матеріалів групи аналогічних жанрів. Тому замітка, де початок пояснює причину події, відповідаючи на запитання чому?, є найбільш перспективною в плані журналістського розслідування. Крім функціонального призначення інформувати, подібна замітка несе у собі потенційний заряд для потужного емоційно-психологічного впливу на читача. В українській журналістиці цим видом початку активно користуються редакції партійних газет, причому робиться це не завжди коректно і толерантно. Враховуючи той факт, що інформаційна замітка, як і будь-який інший матеріал у газетах, може бути використана для судового позову. Інформаційні замітки такого типу часто стають предметом запальних дискусій у ЗМІ. Насамперед слід зважити на той факт, що подібні замітки у партійних виданнях, як правило, надзвичайно полемічно насичені, сповнені яскравих епітетів і часто досить брутальних порівнянь. Ці замітки можуть також використовуватися з метою розв’язання певного конфлікту, піарної акції і т. ін. В останніх випадках в основу замітки може бути покладена неперевірена інформація, що надійшла до редакції у формі пліток, чуток. Із загостренням соціально-економічної кризи у будь-якому суспільстві кількість подібного виду заміток різко зростає, але це ніколи не свідчить про підвищення фахової культури журналістів друкованих видань. Досить усталеною як в українській, так і в західній журналістиці є замітка, де на початку першої фрази використовується словосполучення “під час”: “Під час літніх канікул студенти Інституту журналістики мали змогу пройти стажування в “Студентській газеті” і газеті “Україна молода”. Подекуди замітка такого виду використовується при змалюванні природних або техногенних катастроф. Популярною вона стала і в кримінальних рубриках окремих видань. Специфіка замітки, де на початку вживається словосполучення “під час” полягає в тому, що в ній часто відсутні відповіді на запитання хто? (що?), іноді – коли? Річ у тому, що, коли йдеться про надзвичайні події катастрофічного характеру або перебіг хвороби якоїсь VIP-персони, журналіст має реагувати надзвичайно швидко. Тому матеріал, переданий у вигляді замітки до інформаційного агентства з поміткою “терміново”, може не конкретизувати час події лише з тієї причини, що журналіст не мав змоги точно з’ясувати всі обставини. З практики редакційної роботи відомо, що подібні замітки доповнюються, як правило, наступними повідомленнями, коли ситуація починає поволі прояснюватися. З активізацією діяльності екстремістських організацій, загостренням міжнаціональних ворожнеч, за умови постійних воєнних конфліктів кількість заміток, де на початку фігурує стійке словосполучення “під час”, різко зростає. Досвід західних журналістикознавчих шкіл має велике значення для розвитку практичної журналістики в Україні. Пропонуються до розгляду такі незвичні для українських фахівців новоутворення, як початок замітки із гучного заголовка. “Для підігрівання читацького інтересу бульварні газети часто вдаються до форми вступу, яку ми назвали “вступ, що нагадує гучний заголовок”. При цьому відповідь на запитання чому? зводиться до короткої формули, а новина опиняється на початку”, – зазначає представник Німецької школи журналістикознавства З. Вайшенберг [12, 121]. В Україні цим прийомом і справді часто користуються газети, що мають “жовте” забарвлення: “Бульвар Гордона”, “Експресс-газета” та ін., проте, не без успіху копіюють їх стилістику “Аргументы и факты” в Украине”, розміщуючи навіть на початку газети плітки і чутки про закордонних зірок. Подібна форма початку газетної замітки набуває все більшого поширення і у звичайних виданнях. Пов’язано це з бажанням редакції одразу з першої фрази зацікавити читача інтригою, що розвивається в замітці далі. Особливо цей стиль початку характерний для змалювання якоїсь дії за умови, звичайно, коли і в подальшому тексті замітки зберігаються динаміка і напруження. Є ще один важливий чинник, що зумовлює вживання гучного великого заголовка на початку інформаційного повідомлення. Читачеві може не сподобатися сама сторінка або рубрика у газеті, де вміщено інформацію. Скажімо, він шукав спорт, а випадково натрапив на економічну тематику. Гучний заголовок теоретично має затримати увагу читача, тому є шанси, що він прочитає інформаційну замітку. Редактор чи видавець шляхом штучного впровадження гучних заголовків на початку заміток можуть досягти певної тактичної мети: зорієнтувати громадську свідомість на яке питання, вигідне самому видавцеві чи його інвесторам. Крім того, що гучні заголовки домінують у партійних виданнях, вони є частиною передвиборних змагань у звичайних громадсько-політичних виданнях за умови, коли останні стають на бік якоїсь політичної чи економічної сили. Заголовок новинного матеріалу може починатися з цитати. Остання, у свою чергу, має бути яскраво, емоційно забарвленою, щоби заохотити читача прочитати матеріал повністю. Окремі дослідники вважають, що цитата – “це останній варіант на той випадок, коли важко знайти інший вступ” [12, 123]. З практики викладацької роботи автор свідчить, що саме цитата на початку інформаційного повідомлення “витягує” його конструкцію, одночасно допомагаючи початківцю вирішити складне питання із заголовком. Обмеженість вживання цитат на початку газетної інформації зумовлена тим незаперечним фактом, що мовний запас пересічного респондента, як правило, дуже невеликий. Говорити, що журналістська практика повсякчас дає можливість спілкування з блискучими стилістами, теж не доводиться. Деякі фахівці вважають за потрібне в цьому випадку наводити не цитату, а переказ того, що сказав респондент. По-перше, це часто стає досить лояльним вчинком щодо самого респондента, який в екстремальній ситуації не зміг контролювати своїх висловлювань. По-друге, журналіст не завжди встигає увімкнути диктофон, а отже, колоритна фраза просто губиться і не може бути ідентично встановлена згодом. У такому випадку журналісту рекомендовано вживати слова “як”, словосполучення “таким чином висловив” тощо, щоб уникнути звинувачень в неправильній передачі слів респондента. Початок цитати досить характерний для полемічної журналістики. Часто-густо одна фраза, вирвана з контексту і винесена в заголовок або включена у фразу новинної інформації, здатна спрацювати саме на той ефект, що його було спрогнозовано журналістом. Фраза, взята із контексту, є водночас правдивою і такою, що не повною мірою відображає зміст промовленого респондентом. Але в будь-якому випадку ця фраза реально існує (за умови фіксації її на певному звуконосії), і тому довести, що респондент мав на меті сказати інше, буде практично неможливо. “Правилом цитати”, крім бульварних видань, також користуються газети і журнали, пов’язані з висвітленням перебігу партійних змагань, боротьби зі злочинністю тощо. В останньому випадку подана сленгом фраза може одразу ввести читача у відповідну атмосферу специфічного виду людської діяльності. Ще одну можливість для початку інформаційного повідомлення з цитати виокремлює О. Чекмишев, який вважає, що можна починати текст із цитати відомої особи за умови, коли “ця відома особа на 100 % є впізнаваною” [97, 42]. Далі дослідник показує досить виразну різницю між початком інформаційної замітки і описом факту. У другому випадку спочатку завжди наводяться ключові слова (ім'я героя матеріалу, назва об’єкта, дія тощо). Потім ключові слова переходять у власне інформаційне повідомлення, яке дає змогу усвідомити суть матеріалу. Нарешті, повідомляється, як і в який спосіб дія відбулася, часто з конкретизацією місця і часу події [97, 42]. Отже, коли навіть брати до уваги концепцію журналістикознавця про надзвичайну роль факту в сучасній журналістиці, то можемо спостерігати певну відмінність між тлумаченням факту і написанням традиційної замітки. Для того, щоб ще більше підкреслити цю різницю, варто зупинитися на так званих “містках”, покликаних поєднати різні частини інформаційної замітки. Роль містків очевидна і зрозуміла: стилістичне закінчення одного речення має логічно переходити на початок іншого. Коли логічний місток перекинути важко, вживаються допоміжні словосполучення на зразок: “під час подій”, “на зустрічі”, “в ході операції” та ін. Інформаційні агентства, продукуючи в день десятки тисяч інформаційних повідомлень (АП, ЮПІ) [45, 10–12], як правило, не називають ім'я журналіста, який передав інформацію. Виняток робиться лише за умови, коли професійний репортер сам став об’єктом чи головною дійовою особою інформаційного повідомлення. На жаль, дедалі частіше журналісти стають жертвами війн (Тарас Процюк) чи злочинних вчинків влади (Георгій Ґонґадзе). Імена загиблих стають спочатку приводом для інформаційної замітки. Швидко жанри розширюються і замітка в подібних випадках переростає в аналітичні, а згодом у художньо-публіцистичні жанри. Також ім'я журналіста повідомляється у випадку, коли останньому вдалося розшукати справді сенсаційний матеріал, який став основою газетної замітки. Дуже часто джерело інформації згадується або анонімно, або як таке, що не побажало розголошувати походження інформації. Тоді усталена формула на початку інформаційного повідомлення звучить так: “Як повідомили нашому кореспонденту …”; “Як стало відомо у відділенні агентства …”; “Як повідомило неназване джерело …”. Часом своєрідним містком, як не парадоксально, є відсутність самого містка. Кожне речення подається з абзацу, певним чином примушуючи читача максимально зосереджуватися, намагаючись самому особисто знайти внутрішній логічний зв'язок у послідовності подій. Більш усталеним є, однак, так званий формальний перехід. При цьому варіанті у першій фразі зміст коротко узагальнюється, сам місток “започатковується формулами типу: “це сказав”, “це стало результатом”, “це рекомендує” [12, 129]. Отже, сучасна інформаційна замітка – жанр, що постійно розвивається, відповідаючи на запити безпосередньої журналістської практики. Інформаційне суспільство потребує інваріантності жанру в друкованих засобах масової інформації. |