Світогляд Світогляд
 Скачать 267.28 Kb.
|
|
69. Онтологія Гегеля. Георг Вильгельм Фридрих Гегель (1770 — 1831) — профессор Гейдельбергского, а затем Берлинского университетов, был одним из самых авторитетных философов своего времени как в Германии, так и в Европе, ярким представителем немецкого классического идеализма. Основная заслуга Гегеля перед философией заключается в том, что им были выдвинуты и подробно разработаны: • теория объективного идеализма (стержневым понятием которой является абсолютная идея — Мировой дух); • диалектика как всеобщий философский метод. К важнейшим философским трудам Гегеля относятся: "Феноменология духа""Наука логики";"Философия права". Главная идея онтологии (учения о бытии) Гегеля - отождествление бытия и мышления. В результате данного отождествления Гегель выводит особое философское понятие — абсолютной идеи. Абсолютная идея - это: • единственно существующая подлинная реальность; • первопричина всего окружающего мира, его предметов и явлений; • Мировой дух, обладающий самосознанием и способностью творить. Следующим ключевым онтологическим понятием философии Гегеля является отчуждение. Абсолютный дух, о котором нельзя сказать ничего определенного, отчуждает себя в виде: • окружающего мира; • природы; • человека; • а затем, после отчуждения через мышление и деятельность человека, закономерный ход истории возвращается снова к самому себе: то есть происходит круговорот Абсолютного духа по схеме: Мировой (Абсолютный) дух — отчуждение — окружающий мир и человек — мышление и деятельность человека — реализация духом самого себя через мышление и деятельность человека — возвращение Абсолютного духа к самому себе. Само отчуждение включает в себя: • творение материи из воздуха; • сложные отношения между объектом (окружающим миром) и субъектом (человеком) — через человеческую деятельность Мировой дух опредмечивает себя; • искажение, неправильное понимание человеком окружающего мира. Человек в онтологии (бытии) Гегеля играет особую роль. Он — носитель абсолютной идеи. Сознание каждого человека — частица Мирового духа. Именно в человеке абстрактный и безличный мировой дух приобретает волю, личность, характер, индивидуальность. Таким образом, человек есть "конечный дух" Мирового духа. Историческая заслуга Гегеля перед философией заключается в том, что им впервые было четко сформулировано понятие диалектики. Диалектика, по Гегелю, — основополагающий закон развития и существования Мирового духа и сотворенного им окружающего мира. Смысл диалектики в том, что: • все - Мировой дух, "конечный дух" — человек, предметы и явления окружающего мира, процессы - содержит в себе противоположные начала (например, день и ночь, тепло и холод, молодость и старость, богатство и бедность, черное и белое, война и мир и т. д.); • данные начала (стороны единого бытия и Мирового духа) находятся в противоречии по отношению друг к другу, но, одновременно, едины по своей сути и взаимодействуют; • единство и борьба противоположностей — основа развития и существования всего в мире (то есть основа всеобщего существования и развития). Развитие происходит от абстрактного к конкретному и имеет следующий механизм: • существует определенный тезис (утверждение, форма бытия); • данному тезису всегда находится антитезис — его противоположность; • в результате взаимодействия двух противоположных тезисов получается синтез — новое утверждение, которое, в свою очередь, становится тезисом, но на более высоком уровне развития; • данный процесс происходит снова и снова, и каждый раз в результате синтеза противоположных тезисов образуется тезис все более и более высокого уровня. По Гегелю, противоречие — не зло, а благо. Именно противоречия являются движущей силой прогресса. Без наличия противоречий, их единства и борьбы развитие невозможно. В своих исследованиях Гегель стремится понять: • философию природы; • философию духа; • философию истории; • а значит, и их сущность. Можно также выделить следующие социально-политические взгляды Гегеля: • государство — форма существования Бога в мире (по своей силе и "возможностям" воплощенный Бог); • право - наличное бытие (воплощение) свободы; • общие интересы выше частных, и отдельный человек, его интересы могут быть принесены в жертву общему благу; • богатство и бедность естественны и неизбежны, это данная свыше реальность, с которой нужно мириться; • противоречия, конфликты в обществе - не зло, а благо, двигатель прогресса; • противоречия и конфликты между государствами, войны — двигатель прогресса во всемирно-историческом масштабе; • "вечный мир" приведет к загниванию и моральному разложению; регулярные войны, наоборот, очищают дух нации. Один из важнейших философских выводов Гегеля о бытии и сознании в том, что противоречия между бытием (материей) и идеей (сознанием, разумом) не существует. Разум, сознание, идея обладает бытием, а бытие — сознанием. Все разумное действительно, а все действительное разумно. Питання 72 Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха (1804-1872). Основні положення філософії Фейєрбаха викладені у працях: «До критики філософії Гегеля», «Сутність християнства» і «Основні положення філософії майбутнього». З погляду Фейєрбаха, ідеалізм є ні що інше, як раціоналізована релігія, а філософія й релігія протилежні один одному. Тому головне завдання філософії Фейєрбаха - критика релігії через матеріалізм, що орієнтувався б не просто на людину, а на природну людину. Дійсна суть реальності складається в природі, як базисі людини - звідси роль універсальної науки, по Фейєрбаху, може грати наука, що розкриває природу людини, тобто антропологія. У центрі уваги Фейєрбаха - не просто матерія, а людина, як психофізична єдність, єдність душі й тіла. Відкидає ідеалістичне трактування Фихте "Я мислю", - тіло в його цілісності становить сутність людського "Я", духовний початок не може бути відділене від тілесного - це дві сторони одного цілого - організму. Людська природа таким чином тлумачиться Фейєрбахом біологічно, і окремий індивід для нього - не історично духовне утворення, як у Гегеля, а ланка в розвитку людського роду. К.Маркс визнавав дуже важливе історичне значення матеріалізму Фейєрбаха, але він упускав роль практики, тим самим у теорії пізнання він сенсуаліст. Антропологічний принцип Фейєрбаха в теорії пізнання вбачається в новому тлумаченні поняття "об'єкт". По Фейєрбаху, поняття об'єкта спочатку формується в досвіді людського спілкування, і тому перший об'єкт для всякої людини - це інша людина, "Ти". Саме любов до іншої людини є шляхи до визнання його об'єктивного існування, а тим самим до визнання існування взагалі зовнішніх речей. Крім того, говорить Фейєрбах, ні в чому з такою силою не відчуває людина свою обмеженість, безсилля, як в усвідомленні неминучості смерті, кінечності людського життя, їй дуже важко змиритись з цією неминучістю, тому виникає думка про безсмертя, що знаходить своє втілення в проблемі потойбічного світу. Фейєрбах стверджує, що релігія виникає тому, що людина починає приписувати свої кращі риси Богові і замість того, щоб любити іншу людину, вона починає любити Бога. Релігія є неістинною формою самосвідомості людини. Антропологія ліквідує поняття Бога і ставить на його місце людину. Якщо релігія — це любов до Бога, то нова філософія пропагує любов до людини. Любов, як унікальне почуття зв'язку між людьми, утворює сутність антропології і перетворює її у нову релігію. Слід звернути увагу на те, як Фейєрбах розуміє людську сутність. Людина розглядається ним, як природна істота, як вищий щабель природного саморозвитку: якраз через людину природа відчуває, сприймає, пізнає себе. У сферу досліджень Фейєрбаха не потрапляє ні дійсний світ людини, ні її реальні стосунки з іншими людьми, ні духовна, ні виробнича діяльність. Людина, в тлумаченні Фейєрбаха, виступає як позаісторична і позасуспільна істота. В цьому полягає суттєвий недолік філософії Фейєрбаха. 73. Філософія прагматизму як ідеологія бізнесу. Прагматизм — доктрина або, скоріш, світогляд, що ставить усе знання і правду у пряме відношення до життя та дії; прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій і систем відповідно до їхньої здатності задовольнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб. В кінці 19-на початку 20 століття в Північній Америці виникає філософський напрямок, який отримав назву прагматизм (від гр. pragma — дія), основні положення якого були сформульовані американськими вченими — логіком і математиком Чарлзом Сандерсом Пірсом (1839- 1914 pp.) та психологом Вільямом Джемсом (1842-1910 pp.). Згодом основні положення прагматизму розвинув філософ, педагог і психолог Джон Д'юї (1859-1952 pp.). Він, почавши з прагматичної інтерпретації логіки і теорії пізнання, в наступні десятиріччя надавав прагматизму інструментального, прикладного значення. В такому вигляді прагматизм став філософською основою спочатку американського, а згодом і в усіх розвинених країнах, підприємництва і бізнесу. Погляди Д'юї були визнані представниками американського бізнесу як такі, що найбільше відповідають суті американського ділового життя. На початку 30-х років 20 століття прагматизм-інструменталізм визначив парадигму своєї філософії, яка майже без змін залишається до сьогодення. Такими основними її положеннями є: а) філософські поняття є засобом дії; б) все, що сьогодні є логічне і корисне, є добрим і слушним; в) поняття і уявлення постійно розвиваються, тому істина і добро є відносними, поточними. Прагматизм як філософія бізнесу ніколи не був чимось докладним. Часто-густо його представники висловлювали такі погляди, які виходили за його основоположні принципи. Мало того, дехто з них (наприклад, Джеме) навіть хизувались тим, що парадигма прагматичної філософії аморфна, нечітка. Вона, говорив він, з успіхом може використовувати інші філософські напрямки, забарвивши їх в кольори філософії прагматизму. Життя постійно змінюється, а це детермінує часту зміну теоретичних положень. Не має значення, писав Джеме, якою філософією ці положення сформульовані. Головне, щоб вони були переконливими, сприймались людьми. Сприймаються, говорив Джеме,— це вже корисно, і не є важливим, яка користь — реальна чи ілюзорна, оманлива. На це Пірс рішуче запротестував. Прагматизм — це та філософія, яка визначається точністю формулювань, заявив він. В її основі лежить логіка, яка в своїй основі виключає різного роду ненаукові вислови, нечіткі думки. Якби Джеме хоч трохи знав математику (Джеме був професором психології Гарвардського університету), говорив Пірс, то він ніколи так не відгукувався не тільки про прагматизм, але і про філософію взагалі. Філософія прагматизму, стверджував Пірс, серед інших філософських напрямків займає особливе місце. Вона найбільш відповідає людям з аналітичним мисленням, тим людям, які прагнуть перевести вивірені теоретичні положення саме у площину практичної дії, а не діють за принципом "користь понад усе", навіть у випадку, якщо та користь має ілюзорний характер. Д'юї доповнив думку Пірса, що дії людини, яка займається підприємництвом і бізнесом, повинні мати певну теоретичну, методологічно-світоглядну основу, яка є результатом строго вивірених, підтверджених життям положень. Чим ближче ці положення до емпірії, тим вище їх статус корисності. Питання 74. Діалекти́чний матеріалі́зм — одна з складових частин філософського вчення Карла Маркса та Фрідріха Енгельса - марксизму. Маркс та Енгельс опираючись на німецьку класичну філософію (матеріалізм Людвіга Фейєрбаха), англійську класичну політичну економію (Адама Сміта, Рікарда),французький утопічний соціалізм (Фур’є, Сен-Cімона) та діалектичну філософію Гегеля, створили вчення, яке поєднало діалектику та матеріалізм. Термін не використовувався ані Марксом (який говорив про свій «матеріалістичний метод»), ані Енгельсом (останній вживав термін «матеріалістична діалектика»). Уперше був уведений у 1887 році Йосифом Діцгеном, робітником-соціалістом, дописувачем Маркса. Подальше застосування терміна належить Леніну («Матеріалізм та емпіріокритицизм», 1908). Відштовхуючись від ідей Енгельса, він розвиває три головні теми: «матеріалістичне перевертання» гегелівської діалектики; історицизм етичних принципів, встановлених у боротьбі класів; збіг «законів розвитку» в фізиці (Гельмгольц), біології (Дарвін) та політичної економії (Маркс). Таким чином, Ленін займає позицію поміж марксизмом історицистським (Лабріола) та детерміністським, наближеним до «соціал-дарвінізму» (Каутський). Після Жовтневої Революції радянська філософія поділяється між «діалектиками» (Деборін) та «механістами» (Бухарін). Суперечку припинила влада. Генеральний секретар ЦК КПРС Сталін опублікував у 1931 р. декрет, який ототожнював «діалектичний матеріалізм» з марксизмом-ленінізмом. Ще через сім років у невеличкій книжечці «Діалектичний та історичний матеріалізм» (1938) Сталін кодифікує його зміст, перераховуючи «закони діалектики», «основу» певних наук і, зокрема, науки про історію, висуває апріорну гарантію їх узгодженості з «поняттям пролетарського світу». Ця система, яка отримала назву підручника з «діамату», буде встановлена в інтелектуальному житті всіх соціалістичних країн, а також розповсюджена серед західних компартій (з більшою чи меншою згодою). Вона стане цементом для ідеології партії-держави та контролю за вченими. Питання 75. Історичний матеріалізм — складова частина марксизму, погляд на історію як на діалектичну взаємодію продуктивних сил та виробничих відносин. Карл Маркс ніколи не використовував цього терміну, вживаючи вираз «матеріалістичний погляд на історію». Основні ідеї Виходячи з матеріалістичних позицій Маркс виділяє у виробничих відносинах суспільства економічний базис, що визначається розвитком продуктивних сил, і надбудову, до якої входять держава, релігія, культура та інше, визнаючи примат базису над надбудовою Вся історія інтерпретується як низка суспільно-економічних формацій, що приходять на зміну одна одній: первіснообщинний лад, рабовласницький лад, феодальний лад, капіталізм. В майбутньому Маркс передбачав заміну капіталістичного ладу на комунізм. З ім'ям Маркса і Енгельса пов'язано створення історичного (економічного) матеріалізму. У нім суспільство розглядалося як система життєдіяльності людей, що історично склалася. Головні чинники функціонування і розвитку - економічні. Природа переважна предмет праці, який суспільство за допомогою технології, що розвивається, перетворює на матеріальні блага. Свідомість, а разом з ним мораль, релігія і тому подібне вважалися вторинними, несуттєвими, залежними від матеріального життя: "Не свідомість визначає життя, а життя визначає свідомість".З провідної ролі матеріального виробництва в суспільстві витікала вирішальна роль економічних класів, їх боротьби як рушійної сили громадського розвитку в постпервісний період, а надалі - провідна роль пролетаріату в комуністичному будівництві. Інтелігенції, панівним (і утвореним) класам, суспільній свідомості і духовності відводилася підпорядкована (надбудовна) роль. У історичному матеріалізмі унеможливлюється спонтанного, пов'язаного зі свідомим вибором людьми шляху історичного розвитку. Фатальна зумовленість комуністичного майбутнього робила розвиток людства безальтернативним, коли свідомий вибір царів, полководців, політичних еліт і тому подібне грав абсолютно незначну роль в розвитку людей. Він був віддзеркаленням і вираженням об'єктивних обставин, що дісталися людям від попередніх поколінь.Таким чином, не люди з їх потребами і інтересами, а матеріальні продуктивні сили суспільства виступають справжніми суб'єктами історичного процесу в історичному матеріалізмі.Історичний матеріалізм можна назвати об'єктивним матеріалізмом, тому що об'єктивною основою його являється не просто економіка, процеси виробництва, розподілу, обміну, споживання матеріальних благ, а об'єктивні закони, що лежать в основі цих процесів, приховані від безпосереднього спостереження. Об'єктивними законами, діючими окрім свідомості і волі людей, є наступні:- матеріальні продуктивні сили є основою розвитку суспільства; - громадське буття визначає суспільну свідомість; - виробничі стосунки повинні відповідати продуктивним силам; - рушійною силою розвитку антагоністичних формацій (рабовласницькою, феодальною, капіталістичною) є класова боротьба; - рушійною силою переходу від однієї формації до іншої являється соціальна революція як вища форма класової боротьби; - вищою формою соціальної революції, по Марксу, являється пролетарсько-соціалістична, яка відбувається в групі розвинених капіталістичних країн і призводить до пролетарського соціалізму, першого ступеня комуністичної формації; - пролетаріат є самим передовим класом, виражає інтереси усього прогресивного людства і зацікавлений в науковому аналізі громадських процесів. 76-77. Філософія марксизму До лівого крила молодогегельянців належали також Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895), творці марксизму. Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм). Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації та побудову вільного від соціального гноблення суспільства. В цьому плані вони виступили продовжувачами утопічних соціалістичних теорій (Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Клод Сен-Сімон (1760—1825), Шарль Фур'є (1772—1837) та ін.), які зображали щасливе суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та вільної праці. Шлях до побудови такого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав основою експлуатації людини людиною (причиною «відчуження» людини). Здійснити це покликаний історією вільний від пут приватної власності пролетаріат. Йому належить під керівництвом партії комуністів здійснити соціалістичну революцію. Класова боротьба проголошувалася рушійною силою історії, і на цій підставі виправдовувалося насильницьке захоплення влади, встановлення диктатури пролетаріату, яка буде правити суспільством не на основі законів (буржуазних за своєю суттю), а на засадах революційної доцільності. Насилля, яке у Гегеля стихійно виконувало функцію повивальної бабусі історії, перетворене марксизмом на свідому практику окремої організації чи державного апарату, дорого обходилося народу, який спокутувався обіцяними швидкими плодами. Скрізь, де були спроби втілення цієї доктрини в життя, за нею тягнувся широкий кривавий шлейф. Філософські погляди Маркса і Енгельса сформувалися під впливом ідей Гегеля і Фейєрбаха. Основні їх філософські праці — «Рукописи 1844 року», «Капітал» К. Маркса, спільна з Енгельсом «Німецька ідеологія», «Анти-Дюрінг» Енгельса. Системний виклад філософії у них відсутній. Її можна реконструювати на основі окремих концепцій та ідей, висловлених у вищезазначених та інших працях. Ці обставини породили різні, іноді протилежні, інтерпретації філософії марксизму. Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його називали в радянському марксизмі, діалектичний та історичний матеріалізм. Її творці під впливом Фейєрбаха подолали ідеалізм Гегеля, але перейняли його діалектику (звідси назва «діалектичний матеріалізм», хоча в їх працях такий термін відсутній). Вони поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ — створили історичний матеріалізм, або матеріалістичне розуміння історії. Такою є радянська версія філософії марксизму, яка має достатньо підстав, щоб претендувати на істину, оскільки ґрунтується на працях Енгельса і пізнього Маркса. Дещо інший варіант філософії реконструюють на основі ранніх праць Маркса, в яких вихідною категорією для розуміння людини (суб'єкта) і світу (об'єкта) вважається матеріальна практика (матеріалістично переосмислена ідея активності Фіхте — Гегеля), а для розуміння суспільно-історичного процесу використовується категорія «відчуження» (приватна власність, капітал як «відчуження» людини, яке необхідно подолати). Цей варіант марксизму розвивали переважно неомарксисти (Дьйордь Лукач (1885—1971) і Франкфуртська школа). Незважаючи на різні інтерпретації, безперечною заслугою Маркса можна вважати те, що він підняв на вищий щабель матеріалізм. Попередні представники цієї течії — французькі матеріалісти і Фейєрбах — виходили з природи (матерії) і пояснювали людину (сферу культури) через природу. Така позиція, як відомо, називається натуралізмом. Маркс зробив спробу матеріалістичного тлумачення людини не як природної, а як практичної і, отже, культурно-історичної істоти. Взявши практику (працю) за основу відношення людини і світу, він відкрив нові перспективи для матеріалістичного витлумачення проблем історії та культури, особи і свободи, практичної діяльності й пізнання. Підхід до практики як до суспільно-історичної діяльності, що охоплює і процес пізнання, сприяв новому розумінню процесу пізнання. Маркс став розглядати його як суспільне явище, подолавши таким чином робінзонаду попереднього матеріалізму. Слід зазначити, що тлумачення пізнання як суспільного явища у філософії стало панівним тільки в XX ст. Щодо цього марксизм значно випередив свій час. Слабкістю «практичної філософії» молодого Маркса є загальний характер (абстрактність, неконкретність) поняття «практика», недостатня узгодженість категорії «практика» і категорії «матерія» як вихідних при розбудові системи. Не зрозуміло, яка з них є вихідною, а яка похідною. Якщо вихідною є «практика», а матерія — вторинною, то це суперечить матеріалізму, а якщо вихідною мислиться матерія, то виникає загроза залишитись на натуралістичних позиціях попереднього матеріалізму (практика втрачає субстанційний характер). Маркс і Енгельс ставили собі в заслугу те, що вони матеріалістично переосмислили діалектику Гегеля. Вони проголошували діалектику філософським методом, який всупереч метафізиці розглядає все суще в розвитку, визначає його через протилежні категорії. Однак в марксизмі відсутнє серйозне методологічне обґрунтування філософського знання загалом (його необхідності й можливості) та діалектики як методу зокрема. Марксизм сприйняв діалектику Гегеля, не довівши, чому саме вона є істиною. Таке запозичення називається епігонством. Відстутність власного обґрунтування діалектики особливо яскраво проявилась у поглядах Енгельса, який онтологізував діалектику, тобто переніс на природу ті закономірності, які Гегель вивів стосовно категорій мислення (т. з. «діалектика природи»). Енгельс констатував закони діалектики (перехід кількості в якість, єдність протилежностей, заперечення заперечення), намагаючись довести їх істинність прикладами тогочасного природознавства. Таке доведення не є власне доведенням: дискусія емпіриків і раціоналістів засвідчила неможливість виведення універсальних філософських істин із фактів. Прикметно, що Енгельс намагався надати гегелівським положенням характеру законів — чітких на зразок природознавства істин. Це свідчить про вплив на нього позитивізму, який поширював на філософію вимоги природознавства. Особливо яскраво несумісність діалектики Гегеля та Енгельса простежується у тлумаченні категорії «суперечність» (протиріччя). Для Гегеля, оскільки в нього філософія досліджує сферу мислення, протиріччя виступає джерелом розвитку. Справді, історія філософії свідчить, що парадокси, апорії, антиномії виникають на основі інтерпретації категорій (рух і спокій, конечне і безкінечне, єдине і множина тощо). Перенесення «протиріччя» в природу є абсурдом. У природі є протилежності, а не протиріччя. До речі, Гегель у «Філософії природи» щодо відношення протилежностей в природі не вживає терміну «протиріччя» (суперечність). Дещо оригінальніший марксизм в іпостасі історичного матеріалізму (матеріалістичної інтерпретації історії), яка охоплює декілька концепцій, зокрема концепції філософії історії та соціальної філософії. Згідно з Марксом, життя суспільства ґрунтується на матеріальному виробництві, яке включає продуктивні сили (знаряддя праці, кваліфікація робітника) і виробничі відносини (спосіб організації праці, який визначається формами власності на знаряддя виробництва). Історичний розвиток суспільства зумовлений розвитком продуктивних сил (техніки), що призводять до зміни виробничих відносин. Відповідно до форм цих відносин (форм власності) Маркс виокремив кілька універсальних етапів в історичному розвитку людства: первісний комунізм, рабовласництво, феодалізм, капіталізм і майбутній комунізм (з двома фазами — соціалістичною і власне комуністичною). В основу цієї концепції, як свідчать рукописи Маркса, покладено гегелівську схему — азійський (в деяких працях Маркс також веде мову про азійський спосіб виробництва), античний і германський періоди в історичному розвитку духу. Маркс дещо розширив її, надавши соціального змісту. Але ця схема хибує на європоцентризм і однолінійність в розумінні історичного процесу. З неї, зокрема, важко зрозуміти, чому феодалізм, у якому переважало сільське виробництво, замінив античне рабство, в якому на останньому етапі розвитку домінували ремесла і торгівля. Якщо відкинути цей аспект, а також гіпотетичний комунізм, то зі всієї послідовності формацій залишається два реальні історичні етапи, які більш-менш адекватно описує марксизм: феодалізм і капіталізм. На переході від першого до другого і вибудовується модель всієї філософії історії Маркса. У сучасній соціальній філософії ці етапи фіксуються більш універсальною схемою — як традиційне та індустріальне суспільства. Стрижнем соціальної філософії Маркса (вчення про суспільство) є концепція базису і надбудови. Базисом (основою, головним чинником) він проголошував економічні відносини; надбудовою — політичні, правові, релігійні структури, а також ідеологію — політичні, правові, естетичні, моральні, філософські ідеї. Базис, стверджував Маркс, визначає надбудову; зміна базису зумовлює зміну надбудови. Вчення про базис і надбудову справило значний вплив на соціальну теорію наприкінці XIX — на початку XX ст. Цей вплив, зокрема, помітний у поглядах Макса Вебера, Карла Маннгейма (1893—1947) та інших мислителів. На його основі в XX ст. сформувалася соціологія знання — концепція, яка досліджує соціальну зумовленість знання, вплив суспільного буття на суспільну свідомість. Соціологія знання відкрила нову перспективу інтерпретації знання завдяки тому, що суб'єкт розширився до суспільства загалом. Однак вченню про базис і надбудову притаманні й обмеження: 1. Сучасні соціологи сходяться на тому, що ідея базису і надбудови більш-менш відповідає стану речей, який склався в буржуазному суспільстві, коли економіка була вирішальним фактором суспільного життя. У добуржуазних суспільствах вона не відігравала такої ролі. 2. М. Вебер в «Протестантській етиці» переконливо довів, що моральні цінності можуть мати вирішальний вплив на розвиток економіки. Отже, мова повинна йти не про однобічний вплив, а про взаємовплив. (Зокрема, те, що Україна інтегрується в ринкову систему повільніше від країн Балтії, зумовлено поширенням у Балтії протестантизму і католицизму — релігій, які більше пристосовані до ринкової економіки). 3. Твердження про залежність ідей від економічних відносин справедливе передусім щодо політичної ідеології. Щодо правових, моральних, релігійних і естетичних ідей, то узалежнення їх від економіки чи класів (інтерпретація їх як ідеологій) є дискусійним. Чиєю ідеологією є християнська мораль — рабовласницького, феодального чи буржуазного суспільства? Чи, можливо, вона містить вічні загальнолюдські цінності? Зрозуміло, що інтерпретація правових, моральних, релігійних і естетичних цінностей як ідеологічних утворень релятивізує їх, тобто перетворює їх на щось відносне, нестійке. Така інтерпретація не може не позначитись на духовному укоріненні людини в життя. Ф. Енгельс наприкінці життя відчув хибність такої інтерпретації співвідношення економіки й інших сфер суспільного життя і запропонував дещо інше формулювання: економіка мовби тільки в остаточному результаті й тільки на великих відрізках історії є домінуючою; при цьому слід враховувати і зворотний вплив на неї інших факторів. У цій інтерпретації проступило те, що було приховано із самого початку: базис і надбудова — дуже загальна модель, яка малопродуктивна при аналізі конкретного суспільства. Маркс, услід за Фейєрбахом, констатував відчуження людини в сучасному йому суспільстві, але це відчуження він трактував універсальніше, ніж творець антропологічної філософії. На його думку, релігійне (ідеологічне взагалі) відчуження основане на приватній власності, яка є джерелом відчуження. Подолання приватної власності зумовлює, на його думку, падіння всіх інших форм відчуження. Він не бачив того, що людина як особа може реалізуватися лише за умов приватної власності й права. Цим породжене його негативне ставлення до громадянського суспільства. Щодо цього марксизм є спадкоємцем німецької класичної філософії, яка (за винятком Канта), на відміну від Просвітництва, фактично віддала особу (одиничне, окреме) під владу тотального (духу), суспільного цілого. Маркс не помічав того, що відчужені форми, подібно до облаштунків рицаря, є чужими для тіла, але водночас і захищають його. Концепція відчуження суперечлива і методологічно. Поняття «відчуження» сутності людини має сенс за умови визнання певної незмінної сутності, «істинної природи» людини, яка викривляється певним «неістинним» суспільством. Іншими словами, поняття «відчуження» має сенс за антропологічної інтерпретації людини, інтерпретації, подібної до фейєрбахівської, коли людина мислиться як істота з певними усталеними рисами. До такого розуміння людини Маркс і схилявся в «Рукописах 1844». Однак майже одночасно в «Тезах про Фейєрбаха» він проголошує, що така родова сутність людини не існує, що сутність людини — це сукупність суспільних відносин, тобто яке суспільство, така і людина. Але якщо така усталена сутність не існує, то немає сенсу і поняття «відчуження»: людина, сформована в будь-якому суспільстві, буде почувати себе відповідною відносинам цього суспільства. Характерно, що цієї суперечності антропологічного і соціального підходів до людини сам марксизм так і не помітив. Це породило спробу поєднати концепцію відчуження і заперечення антропологічного підходу до людини. Не знайшла однозначного вирішення в соціальній теорії Маркса і проблема співвідношення одиничного (особи, людини) і загального (соціального цілого, інституцій). З одного боку, Маркс ніби йде від людини до конституювання соціального цілого. Про це свідчить твердження, що люди творять історію. Історія, соціальне ціле постають як похідні від діяльності людей. Однак, з іншого боку, історія для Маркса — це природно-історичний процес, який твориться розвитком економіки. І окремі люди постають у ньому як функція від соціального цілого. Тут задіяний інший методологічний принцип — від суспільного цілого до людини. Суперечність цих методологічних підходів залишилась не виявленою і в цьому не можна звинувачувати Маркса, оскільки на той час обидва підходи в соціальній теорії тільки започатковувалися. Інша річ, що сучасні прихильники Маркса не бачать цієї непослідовності, яка очевидна в світлі сучасних соціальних теорій. Філософія Маркса загалом вкладається в контури традиції німецької класичної філософії. Однак в одному аспекті вона виходить за них і постає як некласична філософія. Це стосується інтерпретації філософії як ідеології. За всієї невизначеності цього терміна в Маркса головний зміст його полягає в тому, що ідеологія приховує, завуальовує справжні соціальні інтереси, що вона є відображенням соціального буття. Отже, вона є ірраціональним, не до кінця «прозорим творінням». Під таким кутом зору філософія постає не просто як творіння одного розуму, адресоване іншому розуму, а насамперед як вияв певних соціальних інтересів і суспільних відносин. Незважаючи на загрозу вульгарного соціологізму, можливого за такої соціологічної інтерпретації філософських ідей, слід відзначити її плідність, на чому і вибудовується соціологія знання. У цьому тлумаченні філософських ідей крізь призму феноменів, які виходять за межі самої філософії (соціальне буття у Маркса, підсвідоме у Фрейда, воля у Ніцше тощо), полягає одна з принципових відмінностей класичної та некласичної філософій. У тлумаченні філософії як ідеології Маркс пориває з класичною традицією в розумінні філософії. |