Світогляд Світогляд
 Скачать 267.28 Kb.
|
|
88. Натхнення і творчість. Філософія – це те, що вчить людину бути щасливою. Людина творча є щасливою, коли має натхнення. Чим більше натхнення, тим більше митець відчуває, для чого живе. Коли є натхнення, існує обов’язок лише перед самим собою. Тоді будь-яка діяльність здійснюється, як праця в розумінні Мартіна Лютера: покликання, а не спокутування. Натхнення потрібне: а) на кожну мить; б) на тривалий час; в) на все життя. Одного дня натхнення стає й сенсом життя, й мотивацією до діяльності, й відповіддю на питання, що та як робити. Творча людина починає сповідувати філософію натхнення, адже натхнення – це молодість (принаймні, душі), яскравість, легкість («Усе геніальне просто!»), позитивність, гарний настрій, успіх, любов до ближніх etc. Філософія натхнення відповідає двом сучасним тенденціям: 1) тенденції до здійснення гуманітарної революції кожною людиною в собі самій; 2) тенденції до слідування ювенальній культурі. Велику роль у творчості відіграє натхнення. Натхнення - це особливий стан людської психіки, що передбачає підвищену творчу активність індивіда, високу інтенсивність процесу мислення. Іноді акт натхнення нагадує стан сп'яніння - тільки це, як говорили філософи в старовину, духовне сп'яніння. При всій мимовільності, як це вважається, натхнення визначене. Умовою натхнення є усвідомлення суспільної значимості рішення задачі, захоплення ідеєю, що розробляється. Передумовою натхнення є попередня завзята праця, довгі роздуми. Результатом натхнення є виникнення або реалізація задуму та ідеї твору науки, мистецтва, техніки. Аналіз механізму і закономірностей творчості пбказує, що всі якості людини, необхідні для творчості, розвиваються в процесі навчання і творчої діяльності. Отже, якості, необхідні для творчості, доступні кожній людині, що має нормальну психіку і необхідні фізичні дані. Творчість - родова властивість життєдіяльності людини і людства, але в різні історичні епохи реалізується по-різному. В сучасних умовах наукова творчість набуває якісно іншого характеру завдяки евристичній можливості моделювання і обчислювального експерименту на базі ЕОМ. Незважаючи на різноманітні перепони, вдачі і невдачі, творчі можливості людства зростають щоденно. Людський розум є єдиною силою, здібною пізнати і загнуздати всі інші сили природи. їм людство протиставляє своє надбання, плід своєї творчості - культуру. Обнадійливі перспективи відкриваються для творчої діяльності людей з моменту «зняття» відчуження людини як суб'єкта праці і життя. 89. Філософія і професійна кар’єра. У філософських дослідженнях кар’єру розуміють як процес, проходження, послідовність, станів, систем. Як детермінанти успішності професійної кар’єри в цьому підході розглядають такі підструктури людини: психологічна (здатності, мотивація, характер), соціальна (моральні якості особистості). Філософи проголошували ідеї самоцінності особистості, здатності людини до духовного самобудівництва, життєвого самовизначення. У межах психологічного підходу професійну кар’єру розглядають як самореалізацію особистості. Психологія визначає професійну діяльність як провідну діяльність дорослої людини. Тому самореалізація людини в професійній діяльності стає головним чинником у проектуванні професійної кар’єри. Ще одним чинником становлення професійної кар’єри особистості, на думку К. Роджерса, є самоактуалізація. „Тенденція актуалізації” є „властивою організму тенденцією розбудовувати всі свої здібності, щоб зберігати й розвивати особистість». Більш змістовний опис професійної кар’єри особистості, стадій її розвитку презентовано в дослідженнях Д. Сьюпера, одного з провідних американських психологів. Він першим у науці ввів поняття критерії „розумності” як вибору трудового шляху. Критерій оцінює не ступінь відповідності людини обраній професії, а ймовірність успішного просування її за професією. Це успішне просування передбачає не тільки взаємоадаптацію особистості й професії, але й можливість для людини професійного росту, загального розвитку й вияву індивідуальності. Одним із провідних чинників, що впливають на становлення професійної кар’єри Д. Сюпер виводить „Я-Концепцію”. Затверджуючи себе в якій-небудь професії, що відповідає їхній Я-Концепції, дорослі домагаються самоактуалізації, роблячи те, що, на їхню думку, може принести найбільше задоволення й максимально сприяти особистісному зростанню. Економічний підхід містить кілька напрямків аналізу професійної кар’єри: поступове просування по посадових сходах; зміна навичок, здібностей, можливостей і розмірів винагороди, пов’язаних із діяльністю працівника; суб’єктивні судження працівника про своє трудове сьогодення й майбутній успіх, очікування шляхів самовираження й задоволення своєю працею. У межах соціологічного підходу поняття „професійна кар’єра” розглядають – у широкому розумінні, професійна кар’єра – це професійне просування, професійний ріст, етапи сходження службовця до професіоналізму, перехід від одних рівнів, етапів, щаблів професіоналізму до інших. Результатом професійної кар’єри є високий професіоналізм людини, досягнення визнаного професійного статусу. У вузькому розумінні кар’єра – посадове просування, досягнення певного статусу в конкретній професійній діяльності, результатом якої є обіймання певної посади. Отже, одного боку, професійна кар’єра – це самореалізація особистості, що виявляється в просуванні або досягненні престижного чи перспективного рівня її в соціумі. А з іншого, це соціальна технологія, спрямована на розв’язання індивідуальних й організаційних проблем у сучасних умовах соціально-економічного середовища, що постійно трансформується. 90. Можливості і межі пізнання людини. Одна з центральних проблем гносеології - чи здатна людина, людство виробити знання, що відбуваються в дійсності, отримати достовірне знання про дійсне? Більшість філософів і вчених ствердно відповідають на це питання. І цю позицію можна назвати гносеологічний оптимізмом. Скептики сумніваються в можливості отримання достовірного і об’єктивного знання про сутність навколишнього світу, заявляють, що людське «знання» не що інше, як вираження думок, які можуть бути чи не бути істинними. Вперше чітко висловили цю позицію софісти (Протагор, Горгій, Продік та ін.) Вони виражали крайні сумніви з приводу отримання доствірного знання. Протагор: «Про богів я не можу знати, чи є вони, чи немає їх, тому що дуже багато що перешкоджає такому знанню, - і питання темний, і людське життя коротке». Софісти вважали, що ніхто не здатен пізнати нічого, що було б щирим, а якщо навіть і пізнає, то виявиться не в змозі цю істину передати. Вони вчили своїх послідовників як «жити» і досягати успіху в цьому світі без достовірного знанія. В епоху Відродження скептичні навчання розвивали Еразм Роттердамський, Мішель Монтен та ін. Скептицизм конструктивно відіграв важливу роль у подоланні схоластичної гносеології, заснованої на авторитеті і умогляді. Мішель Монтен (1533-1592), висловлюючи скептичні настрої доби Відродження протиставив схоластичним міркуваннням здоровий глузд, самостійне міркування, факти та дослідне дослідження природи. Писання ми не повинні заперечувати, але можемо ставити під сумнів, вважав Монтень. Все в світі суперечливо, змінюється й перетворюється на свою протилежність, тому будь-яке знання про нього лише приблизно вірно, при цьому незнання він вважав не кордоном, а джерелом нескінченного процесу пізнання. Скептицизм є важливим моментом будь-якого серйозного аналізу знання: ніякий з видів людського знання не є таким досконалим, щоб його достовірність не можна було поставити під сумнів. Слід зазначити, що критична позиція в епістемології є доречною і плідною, бо вона дозволяє уникнути як догматичних допущеній21, так і надмірної підозрілості скептиків, які заперечують саму можливість для людини володіти достовірним знанням. Агностицизм не можна представляти як концепцію, заперечує сам факт існування пізнання. Мова ведеться про з’ясування його можливостей і про те, що являє собою знання в ставленні до реальної дійсності. Живучість агностицизму пояснюється тим, що він зміг вловити деякі реальні труднощі і складні проблеми процесу пізнання, які й досі не отримали остаточного рішення. Це, зокрема, невичерпність світу, неможливість повного осягнення вічно змінюється буття, його субєктивне заломлення в органах почуттів і мислення людини - обмежені за своїми можливостями і т.п. Світ дуже складний для людського розуміння, в ньому завжди залишаються загадки, невирішені проблеми. 92. Спілкування та розуміння як проблема філософії. До особливої сфери реальних проявів людської особистості слід віднести також спілкування, яке філософія розглядає досить широко: це не лише сумісне проживання, сумісна діяльність, мовне спілкування, а й входження в інтимні стосунки, діалог із іншими історичними епохами, культурами, зміна форм діяльності, взаємини із природою, акти самопізнання та самоідентифікації. Оскільки людина не наслідує генетично людські якості, саме спілкування відіграє вирішальну роль у тому, що і як буде входити в духовний, світ людини, та як в останньому буде проявляти себе людська самість. Спілкування - це один із важливих початків людини як людини; недаремно інколи говорять, наставляючи людину: дивися, як це роблять інші, і роби так само - естафета людськості, що ми переймаємо від інших у людей, яка є справжньою актуалізацією людського початку буття. Отже, спілкування - одна із фундаментальних форм виявлення принципової єдності людства та людського способу буття. Водночас це і фундаментальна форма становлення та виявлення людської особистості. Врешті, лише у спілкуванні - прямому чи опосередкованому - може відбутися найважливіше та найзаповітніше для людської особистості: досягнута єдність сутності та існування, за якої людина зможе в своїх діях відчувати власну повноту та автентичність, а в своїх самоусвідомленнях приймати свої дії та вчинки як внутрішньо виправдані, важливі, необхідні. Як стверджував Фейєрбах, спростовуючи канони тодішнього ідеалізму, що не знав «чуттєво даного Ти», – «людська сутність є наявною тільки в спілкуванні, в єдності людини з людиною». Саме ця єдність, що «спирається лише на реальність відмінності між Я і Ти», і є, на думку німецького мислителя, «щонайвищою й останньою засадою філософії». Розуміння — психологічний стан, який виражає собою правильність ухваленого рішення і супроводжуваний відчуттям упевненості в точності сприйняття або інтерпретації якої-небудь події, явища, факту. У психолінгвістиці розуміння трактується переважно як результат смислового сприйняття мовного повідомлення. Проблеми розуміння вперше були підняті у філософії. Розуміння як метод гуманітарних наук протиставило поясненню як методу природних наук. У сучасній філософії розуміння досліджує герменевтика. 1. Розуміння не є принципово відмінним від мислення самостійним психічним процесом. Розуміння — це компонент мислення, один із процесів, що його створюють. Розуміння забезпечує встановлення зв'язку розкриваних нових властивостей об'єкта пізнання з вже відомими суб'єктові. 2. Для розуміння нового матеріалу (незнайомих фактів, подій тощо) людина завжди повинна вирішити певну розумову задачу, оскільки формування розуміння нового відбувається в процесі розумової діяльності та є її результатом. Коли ж суб'єктові потрібно зрозуміти вже відому подію або явище, те розуміння здійснюється без актуальної участі мислення — це розуміння-спогад. 3. Одні й ті ж три форми розуміння виявляються і в таких видах розумової діяльності, в яких розуміння складає основний психологічний зміст, і в таких, де воно грає допоміжну роль, виявляється компонентом діяльності. В обох випадках для виникнення аналізованого феномена людина повинна вирішити деяке розумове завдання. Те, яка форма розуміння виникає у суб'єкта в конкретній ситуації, зумовлене перш за все характером розумової діяльності: тим, в які об'єктивні обставини, що вимагають розуміння, потрапляє людина і які завдання вона вирішує в цих обставинах. 93.Проблема спрямованості історії. До перших можна віднести концепції локальних культур і цивілізацій. Так, Освальд Шпенглер (1880-1936) у своїй роботі «Занепад Заходу» говорив, що нема ніякої однолінійної історії, а є тільки множина культур, кожна з яких має власну долю, і всі вони є закритими, непроникливими для інших. Тривалість життя культур близько тисячі років. Характер кожної з цих культур визначається колективною душею. Зрозуміти душу культури можна лише зсередини, зовні вона не доступна. У житті кожної культури О.Шпенглер знаходив два етапи - творчий і етап цивілізації, на останній і припадає занепад і загибель культури. Дещо схожої думки дотримувався і Арнольд Тойнбі (1889-1975) у своєму 12-томному «Дослідженні історії», тільки виділяв він уже 13 цивілізацій. Поняття цивілізації у нього має те ж значення, що й «культура» у О.Шпенглера, і у обох вони вживаються у значенні суспільства певного типу, що перебуває в якомусь часі й просторі і характеризується специфічними релігійними віруваннями, стилем життя, світосприйняттям тощо. У житті кожної цивілізації цей автор помічав уже чотири стадії розвитку: виникнення, зростання, надлом, розпад. В епоху нового часу найбільш значним представником теорії історичного круговороту був раніше згадуваний Джамбатіста Віко, який вважав, що кожний народ протягом своєї історії проходить три стадії - «вік богів», «вік героїв», «вік людей». Послідовна зміна зазначених трьох стадій складає те, що Дж.Віко називає «Вічною Ідеальною Історією» і, згідно з її планом (за яким стоїть «Божественне Провидіння»), «саме так повинна була минати раніше, так повинна минати тепер, і так повинна минати надалі історія націй”. Друга позиція найбільш виразно представлена Просвітництвом. Першим тут може бути названим Й.Г.Гердер, котрий безперечно визнавав закони розвитку історії. Природною еволюцією людина приречена до панівного становища на землі, призначена бути вінцем творіння всього сущого. Така доля уготована їй вже здатністю до прямоходіння, будовою мозку, тілесною конституцією, а від цього причинно-наслідковий ланцюжок веде до здатності до мови, розуму, соромливості і врешті-решт до утвердження правил істини і справедливості, що й перетворює людей у вірних помічників і братів відносно один одного. Все це завершується формуванням духу гуманності, досліджувати який є справжнім завданням філософії історії. Історія людства – це школа удосконалення на шляху прогресуючої гуманності. “Розум людський, - так завершує Гердер книгу “Ідеї до філософії історії людства”, - помножена солідарна діяльність людей невтримно й неухильно йдуть уперед і вбачають у цьому гарну прикмету, навіть якщо кращі плоди до часу й не визріють”. 94.Саморозуміння, його значення для життєвого успіху. Саморозуміння суб'єкта є проблемою філософії людського буття. Вирішення питань щодо ролі людини в науці і людини як суб’єкта науки потребує розгортання комплексних досліджень науки. Внутрішній світ людини живе своїм життям, існує за своїми законами. Тому проблема самопізнання є актуальною в умовах сучасної науки в зв’язку з необхідністю комплексного вивчення і пізнання людини. Сучасна філософія й психологія характеризуються безліччю областей і напрямків у вивченні проблеми самопізнання й саморозуміння. Значною мірою, зміна змістів цих напрямків обумовлено еволюцією філософського знання: переходить від класичної парадигми до некласичної, а потім і до постнекласичної. Класична парадигма втілювалася в ідеї збагнення об'єктивних законів природи, пильній увазі вчених до проблеми детермінізму й пошуку причинно-наслідкових зв'язків. На некласичному етапі головним став облік суб'єктивності спостерігача. У цей період уважалося, що те, якої мир з'являється перед суб'єктом, залежить, насамперед, від суб'єктивності свідомості. І, нарешті, постнекласичне розуміння миру й людини у світі характеризувалося ростом рефлексії ціннісних і значеннєвих контекстів суб'єкта. Таким чином, можна відзначити, що відбувається зсув з пізнавальної парадигми дослідження на екзистенціальну. Екзистенціальний підхід припускає цілісне розуміння буття людини. А також включення суб’єкта, що пізнає, в пізнаване. Саморозуміння спрямоване не на пошук суб'єкта нових знань про себе, а на осмислення, породження сенсу того, що людина дозналася про себе – того, що можна назвати особистісною правдою. Отже, для більше плідного самопізнання необхідним фактором є наявність у суб'єкта внутрішньої волі, що допомагає одержати осмислений результат спостереження людиною своїх думок і почуттів, мотивів поводження. Внутрішня воля думки допомагає виявляти зміст вчинків: відповідати на питання про свій характер, відношення до себе, до інших людей. Роблячи висновок, можна сказати, що саморозуміння є прихід до самого себе, що здійснюється за допомогою усвідомлення змісту внутрішньої реальності за допомогою усвідомлення змісту внутрішньої реальності в розвитку особистості, що, у свою чергу, досягається шляхом знаходження індивідом внутрішньої волі. Таким чином результат саморозуміння є в чомусь не тотожним внутрішньої сутності індивіда, якщо розуміння цієї внутрішньої сутності досягається за допомогою знаходження волі. Міркуючи про незмінну присутність елемента ірраціональності в самопізнанні. Н. Бердяєв дійде висновку, що ірраціональність являє собою певну частину об’єктивності: «Я адже не вірю, не визнаю й по своєму безпосередньому почуттю, і по свідомому своєму світорозумінню, що «об’єктивність» є справжня реальність, першореальність. Об’єктивність є об’єктивація, тобто породження відомої спрямованості духу й суб’єкта». Таким чином, можна зробити висновок, що само розуміння і самопізнання відіграють важливу роль в науках про людину завдяки спробам проникнути в суб’єктивність з точки зору об’єктивності і впорядкувати це знання. 95. Матеріальне виробництво як основа цілісності суспільства. За К.Марксом, СВ матеріальних благ - це історично визначений суспільний спосіб здобування матеріальних благ для життєдіяльності людей, єдність продуктивних сил і виробничих відносин, робочої сили та засобів виробництва, спосіб взаємодії самих людей у цьому процесі. Він має матеріальний характер: в результаті матеріального виробництва з'являються матеріальні речі, що призначені для задоволення різноманітних (передусім матеріальних) потреб людини. СВ має суспільний характер, здійснюється в певних конкретно-історичних формах суспільних відносин між людьми. Форма, характер і спосіб взаємодії двох основних частин СВ (продуктивних сил і виробничих відносин) обумовлюються загальносоціологічним законом відповідності ВВ характерові й рівню ПС. Механізм дії цього закону полягає в тому, що дані ВВ протягом певного історичного періоду виступає необхідною умовою, соціальною формою, яка сприяє прогресов ПС. З дальшим їх розвитком на наступному історичному етапі зростає невідповідність СВ характерові і рівню ПС, СВ перетворюється на гальмо розвитку ПС. Об'єктивні закони розвитку виробництва вимагають зміни старого типу ВВ новим, зміни старого економічного базису (сукупність минулих, теперішніх і паростків майбутніх ВВ) і надбудови (сукупність ідей, відносин, закладів та інститутів тієї чи іншої держави). Прийнято розрізняти СВ матеріальних благ і технологічний СВ. Технологія - система засобів та прийомів виготовлення продукту незалежно від соціальних умов, в яких воно здійснюється. Кому належать засоби виробництва, предмети праці та її результати, як розподіляється виготовлена продукція, які умови праці та відпочинку людей забезпечує соціальна схема - для технології ці питання не є суттєвими, чого не мождна сказати про СВ. Головні елементи СВ: Безпосереднє виробництво (саме тут створюється суспільний продукт + Розподіл + Обмін + Споживання. Співвідношення елементів виробництва повинно бути оптимальним. СВ матеріальних благ має два боки: відношення людини до природи (що позначається категорією продуктивних сил) і відношення людини до природи в цьому процесі (що охоплюється відповідним поняттям виробничих відносин). Спосіб виробництва становить основу суспільного ладу і визначає його характер. Із зміною способу виробництва змінюється весь уклад життя суспільства: трансформуються соціальні структури, змінюється система управління, виникають нові установи, формується новий тип особистості тощо. Три особливості виробництва: 1) виробництво завжди перебуває у стані зміни й розвитку. Зі зміною способу виробництва відбувається зміна суспільного ладу; 2) зміни і розвиток В. починаються завжди зі зміни й розвитку продуктивних сил і перш за все знарядь виробництва; 3) виникнення нових продуктивних сил і відповідних їм виробничих відносин відбувається у надрах старого суспільного ладу. Спосіб виробництва має дві сторони: Продуктивні сили - знаряддя, за допомогою яких створюються матеріальні блага + люди, які виробляють матеріальні блага завдяки досвіду та трудовим навикам. Виробничі відносини - відносини, що встановлюються між людьми у процесі суспільного виробництва матеріальних благ. 96.Добро і зло як філософська проблема. Категоріальна приналежність понять, учинків, мотивів до лихих та благих є однією з найскладніших проблем філософії, тому саме на цьому поприщі співіснує величезне розмаїття здебільшого доволі суперечних поміж собою визначень й поглядів. Вирішення цього складного питання злободенної моральної філософії досягається діалектичним методом. Категорії морально доброго й морально злого складають об’єктивні поняття добра й зла. Поряд з тим що переважна більшість людей мають свої, суб’єктивні, категоріальні поняття добра й зла, об’єктивні визначення завжди є обґрунтованими й у найбільшій мірі відповідними до об’єктивної дійсності, до реального життя людей. Поряд з тим що конвенціональні норми моралі здебільшого зумовлюються духом епохи, запитами свого часу, поширеними традиціями, культурою, домінантною ментальністю, релігією, переважним характером суспільного ладу, тощо, усе – ж існує ціла низка моральних законів та принципів, порушення яких неодмінно призводить до появи лихих наслідків, до панування несправедливості, тощо. Узагальнено морально благе – це усе, що сприяє загальнолюдському прогресу, єдності, взаємоповазі й, відповідно, у жодному разі не призводить до завдання шкоди людству загалом й кожній людині окремо; морально лихе – це усе, що, хоч й маючи благе підґрунтя свого існування, але унаслідок звуженого сприйняття дійсності закономірно призводить до заподіяння шкоди природі, людству загалом й кожній людині зокрема, і як підсумок, морально благе – це якнайбільш адекватно відповідне об’єктивній категорії морально благого й об’єктивній закономірності; морально зле – це відповідне суб’єктивній категорії морально благого й суб’єктивній, меркантильній закономірності. Не завжди об’єктивно благе є відповідним до суб’єктивно благого, так само як й суб’єктивно благе не завжди відповідає об’єктивно благому, адже, приміром, ув’язнення злочинця є суб’єктивно лихим для нього, його друзів, тощо, тимчасом як це ув’язнення є об’єктивно благим, оскільки умотивовано намаганням вилученням з суспільства злочинця уберегти громаду, суспільство від подальших можливих лихих учинків цього злочинця. Об’єктивно покарання лиходіїв так само необхідно, як й примусове лікування недужих на епідемічні хвороби, адже надане злочинцю, приміром, хулігану, прощення його жертвою його лихих учинків у відношенні до себе здебільшого необхідно призводить до укорінення й посилення нахабності цього хулігана, який, стаючи дедалі сміливішим, завдаватиме шкоди суспільству своїми учинками, аж доки чиясь рука у розумному гніві не спинить його лиходійство, усунувши саму його причину – життя хулігана. Морально стерпним учинком вважається надання свідомо неправдивих даних з метою уведення у оману, але об’єктивно така людина, попри те що вона певний час матиме успіх майже у всіх своїх справах, усе – ж повільно убиває свою репутацію, заподіюючи ще й комусь моральної чи іншого роду шкоди. Куріння, алкоголізм, наркоманія, вважаючись у легітимних формах красномовним свідченням домінанти демократії, насправді повільно убиває адептів цих страхітливих форм захаращення свого тіла й розуму. Куріння, будучи чимось на кшталт „російської рулетки”, потенційно ховає у собі серцево – судинні розлади, рак легень, тощо; пиятика спроможна призвести до порушень психіки, ініціації виникнення й розвитку виразки шлунку, цирозу печінки, тощо; вживання наркотичних засобів, зокрема марихуани, призводить до ледь незворотної розумової деградації, нівелювання абстрактного й узагалі логічного мислення, тощо. |