Світогляд Світогляд
 Скачать 267.28 Kb.
|
|
44. Особливості філософії Середніх віків. Характерною особливістю середньовічного світогляду є теоцентризм. Античність не знала ідеї трансцендентного (потойбічного стосовно реального світу) Бога. Вважалося, що боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх космосі (космоцентричний світогляд). Середньовіччя по-іншому мислило і Бога, і світ. Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, істинне буття. Природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність. Вона виступає тільки символом чи знаком божественної премудрості, адресованим людині. Відношення Бога і природи мислиться в категоріях справжнього і несправжнього буття елеатів: Бог єдиний, неподільний, незмінний (трансцендентний); природа множинна, подільна, рухома, але існує завдяки Богові. Філософія в середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Релігія, безумовно, звужувала межі філософського мислення, задавала і проблематику, і загальну модель вирішення проблем. Формування християнської філософії має свої особливості. Як релігія, християнство підозріло ставилось до язичницької мудрості — античної філософії. Патристика Перший період (II—VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою. Патристика (лат. pater — батько) — сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VII ст. Представлений він вченням «отців церкви» — Квінта Тертулліана (160—220), Августина Блаженного та ін. Відомим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в період розпаду Римської імперії. Августин Блаженний пристосував платонізм для розбудови християнської теології. На його думку, світ ідей Платона є не що інше, як думки Бога, що передують акту створення світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в думки Бога. В такий спосіб теологи поєднали релігійну доктрину створення світу Богом і концепцію Платона. Августин у «Сповіді» відкрив новий предмет дослідження — переживання людини, внутрішню духовну особу. Греки не знали сфери внутрішніх переживань як чогось самостійного. Для них особа виявляла себе через дію. З моменту, коли зовнішня діяльність стала регламентованою, коли релігія загострила моральні почуття, самі помисли, порухи душі почали сприйматися, як дія. Християнство не тільки відкрило, а й розбудувало цю внутрішню духовну особу. Августин дав цікавий аналіз часу, виходячи із структури внутрішніх переживань. У душі він розрізняє три настанови: чекання, спрямоване в майбутнє; увагу, пов'язану із сучасним; пам'ять, яка утримує минуле. Завдяки цим настановам душа «конституює», творить час. Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування однієї лише душі. Ідея «конституювання» часу на основі внутрішніх переживань набула популярності у філософських течіях XX ст. — феноменології та екзистенціалізмі. Схоластика(XIII—XV ст.) (лат. scholastikos —учений, шкільний) — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами. Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва — «схола» (з грецької — школа). У розвитку схоластики існує два періоди: 1. До XII ст. На цьому етапі домінують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство). 2. З ХIII по XV ст. У цей час поширюються ідеї Фоми Аквінського (1225—1274), який пристосував учення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей період схоластики отримав назву томізм. Певну роль у поширенні вчення Арістотеля у Західній Європі відіграло й ознайомлення європейців зі вченням арабських мислителів, Арістотелевих послідовників — Аверроеса (1126—1198) і Авіценни (980—1037). Арабська та Візантійська філософія стали перехідною ланкою від античної до західноєвропейської культури XIII—XV ст. У східній частині Римської імперії — Візантії — перехід до феодалізму відбувався поступово, без різкого розриву з античною традицією. Фома Аквінський виділяє чотири ступені буття: — «царство мінералів», де форма є лише зовнішньою визначеністю речей; — «рослинне царство», де форма виступає як рослинна душа; — тваринне царство і, відповідно, тваринна душа; — людина і розумна безсмертна душа. Суттєве значення для подальшого розвитку європейської філософії мала дискусія між номіналістами і реалістами, яка тривала в схоластиці протягом кількох століть. Центральна проблема дискусії — природа загальних понять. Ця проблема споріднена з проблемою співвідношення загального і одиничного, що хвилювала давньогрецьких філософів, але їй властиве дещо інше смислове забарвлення. Реалізм (лат. realis — суттєвий, дійсний) — філософський напрям, згідно з яким загальні поняття (універсалії) існують реально як сутності речей. Реалісти — Ансельм Кентерберійський (1033—1109), Фома Аквінський — вважали, що людина осягає ці сутності в поняттях розуму. Отже, універсаліям спершу надавався статус реального буття — сутності речей, а вже відтак — загального поняття розуму. Номіналізм (лат. nomen — ім'я) — філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсалії існують не в дійсності, а тільки в мисленні. Номіналісти — Вільям Оккам (1300—1349), Жан Буридан (1300—1350) — вважали, що речі одиничні, не приховують ніяких універсалій. Загальні поняття є тільки назвами одиничного, вони — творіння людського розуму. Така відмінність у співвідношенні одиничного і загального в світі речей передбачала різні тлумачення способу їх творення. Реалісти — прихильники платонівсько-арістотелівської традиції, для якої Бог є передусім розумом — вважали, що ідеї (загальне) як думки Бога передують творінню (є своєрідним планом творіння) і в самому творінні, в речах складають їх сутність. Усе це зумовлює ланцюжок: ідея, що існує в Бога, — сутність речі — ідея в розумі людини. 45. Апологетика, її місце в історії європейської філософської думки. Апологéтика — система раціоналістичних аргументів, що має на меті довести істинність тієї чи іншої релігії, системи вірувань чи поглядів. Апологет — особа, що розробляє таку систему, захищає певну систему поглядів за допомогою логічної, раціоналістичної аргументації. На зміну неоплатонікам прийшли апологети — захисники християнських догм. Серед них своєрідну позицію об'єднання християнства, зокрема з неоплатонізмом, займав теолог і філософ Оріген (185—254). Biн розглядав християнство як завершення античної філософії, а філософію — як кращий вступ до християнського віровчення. Оріген розглядав Бога — Сина і Бога — Духа Святого як послідовні еманації верховного Бога — Отця. Неприйнятною для "Отців Церкви" була також думка Орігена і щодо питань створення світу Богом. Філософ уявляв його не одноразовим актом, а споконвічним процесом: до створення матеріальних світів Бог створив безсмертних і безтілесних духів, підпорядкованих йому як Святому Духу. Це — ангели та людські духи. Вони за суттю рівні як творіння єдиного Бога, але володіють свободою вибору. Тому одні з них пішли за Творцем і утворили світ ангелів, а інші, підкорившись якійсь спокусі, впали вниз, втілились у матеріальні речі й створили предметний світ — рослинний, тваринний та людський. Апологети не тільки захищали християнство, а й робили спробу систематизувати філософські вчення про нього. Найбільш активними у цьому напрямі у IV ст. були: на Сході — Григорій Назіанзин (330—890), який виконував деякий час функції єпископа Константинопольського, його друг Василь, єпископ Кесарійський (330—379), прозваний Великим, і брат останнього Григорій, єпископ Нісський (335—394); на Заході — Амвросій, єпископ Міланський (340—397), а також Ієропім Блаженний (бл. 840—420), який переклав Біблію латинською мовою. Августин систематизував християнський світогляд, представив його цілісним і єдино правильним, за що згодом був зарахований католицькою церквою до лику святих. У філософських пошуках він спирався на принципи неоплатонізму й практично-етичні установки античної філософії, пристосовуючи їх до постулатів і завдань християнства. Наприклад, прагнення до щастя вважав основним змістом людського життя, але шлях до нього вбачав у пізнанні людиною Бога та в усвідомленні своєї повної залежності від нього. "Любов до себе, доведена до зневаги себе як гріховної істоти, суть любов до Бога, і любов до себе, доведена до зневаги Бога— порок". На противагу неоплатонізму, що розглядав Абсолют як безлику єдність, Августин трактував Бога як особистість, яка створила скінченний світ і людину, виходячи зі своєї доброї волі. Августин доводив, що в акті творіння Бог керується своїми думками — ідеями як найвищими зразками для будь-яких речей. Зло є відсутністю добра, а не дещо таке, що існує само по собі. Такою є теодицея Августина — вчення про те, що існування зла у світі не відміняє уявлення про Бога як абсолютне добро. Вoнa орієнтує віруючих не скаржитись на зло, а дякувати Всевишньому за добро, яке вів дарував світові. 47. Вплив арабської філософії на розв. Середньовічної ф-ії. Ісламська філософія, також мусульманська або арабська — одна із найголовніших світових філософських традицій, що оформлюється як самостійний феномен протягом VІІІ—IX століття н. е. на території Близького Сходу, Середньої Азії та Північної Африки внаслідок розквіту цивілізації, створеної на світоглядній основі релігії — ісламу. «Арабськість» філософської думки ісламського світу визначила метасмислова логіка арабської мови, яка домінувала у культурному дискурсі вказаних територій. Арабська філософія як одна з форм суспільної свідомості феодальної епохи довгий час була тісно пов'язана з богослов'ям. З розвитком природничих і прикладних наук в ній почали зароджуватись матеріалістичні й атеїстичні тенденції. Першими, хто відходив від традиційного розуміння ісламу, були мутазиліти, які виступали проти догмату про приреченість і прагнули обґрунтувати релігійні догмати з точки зору розуму, виходячи з філософських положень деяких античних авторів. Разом з тим знайомство з творами Аристотеля, Платона та інших сприяло відходу арабської філософії від традиційної догматики богослов'я. Підкреслюючи важливість точних наук і природознавства, аль-Кінді (800—†879) критикував Коран і поклав початок використанню філософії Аристотеля для створення власних філософських систем. Видатний арабський мислитель Ібн-Рушд (Авероес; 1126—†98) розвинув матеріалістичну тенденцію у філософії Аристотеля, відстоював думку про вічність світу, незнищуваність матерії та її руху, про смертність людської душі, заперечував можливість створення богом світу з нічого тощо Ібн-Баджжа (Авенпаце, †1138) стверджував значення розуму, підкреслюючи, що моральне, духовне вдосконалення проходить через наукове пізнання, і проповідував ідею створення ідеальної держави, в якій людина матиме всі можливості для вільного і всебічного розвитку. Значний вплив на розвиток арабської філософії справила творчість великого таджицького мислителя ібн Сіна Абуалі (Авіценни). Творчість Ібн-Рушда та інших відомих діячів арабської філософії сприяла розвиткові філософ-ої думки народів Європи. Основні напрями арабської філософії: - Фальсафа — арабомовний перипатетизм та неоплатонізм, представники якого спиралися на філософський спадок античності та еллінізму, виступаючи його продовжувачами, інтерпретаторами та коментаторами, а також окреслюючи нове коло філософських запитів і проблем. Калям (букв. «розмова [про щось]») — хронологічно перший напрям мусульманського філософствування, представники якого зосереджували свою увагу на першоджерелах ісламського віровчення, розглядаючи їх у раціоналістичні парадигмі. Мутазиліти («ті, хто відійшов») — напрям філософської думки ісламського світу, послідовники якого оформилися в окремий рух ще у VIII столітті нашої ери. Представники цього руху розробили своєрідні погляди на проблему свободи волі, створення Корану, атрибути Бога та ін., виклавши ці принципи у шести «стовпах віри». Суфізм — феномен ісламської духовної культури, для якого характерний значний рівень філософської рефлексії над проблемою відношень «людина» — «Бог». Класично означуваний як ісламський містицизм, таріка («шлях») суфізму виступає в якості поступальної системи наближення людини до Божественного світу, використовуючи як емотивно-вольові, так і раціональні якості людини. 49. Філософська думка часів Київської Русі Її піднесенню сприяли такі взаємопов'язані чинники: 1. Рівень тогочасного суспільного буття об'єктивно потребував для свого зростання нових світоглядних орієнтацій з пріоритетом розуму, авторитетом загального, що могла забезпечити лише філософія. 2. Атмосфера тогочасного суспільного життя з його демократичними традиціями розширювала простір для подальшого філософського виокремлення. «Державність Києва, — як писав український вчений, професор Альбертського університету (США) Іван Лисяк-Рудницький (1919 - 1984), — носила на собі виразну печать духа свободи. Цьому сприяли такі чинники: суспільний лад, що його характеризували договірні відносини; пошанування прав і гідности індивідума; обмеження монархічної влади князя боярською радою й народним вічем; самоуправне життя міських громад; територіальна децентралізація на квазі-федеративний кшталт». 3. Культура києво-руського суспільства з широкою мережею монастирів, храмів, інших осередків освіти. «Ми не можемо сказати, який відсоток жителів користувався тоді цими засобами просвіти, але бачимо, що в Києві були люди на той час освічені, що там існувало літературне та розумове життя, а читання користувалось високою повагою. Гідне уваги судження літописця, який, прославляючи Ярослава за сприяння книжності, порівнює його заслуги із заслугами самого Володимира, який охрестив руський народ. Володимира він уподоблює зоравшому ниву, а Ярослава — сіячу», — наголошував український історик Микола Костомаров (1817—1885). Новий рівень тогочасної філософської думки українського народу засвідчують збережені писемні пам'ятки культури Київської Русі, які розкривають зміст, основні глибинні ідеї, концепції, стиль філософствування: «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського, «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів похід», «Слово» Кирила Туровського, «Повчання Володимира Мономаха», «Моління» Данила Заточника, «Послання Клима Смолятича», «Послання митрополита Никифора», «Ходіння Ігумена Даниїла», «Житіє Бориса і Гліба», «Вчення» Кирика Новгородця, «Києво-Печерський Патерик» та ін. Попри те, що окремі з них за формою нагадують візантійські зразки, аж ніяк немає підстав ототожнювати їх з ними. Але «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів похід» і особливо «Слово про Закон і Благодать» є наскрізь оригінальними. У християнській літературі їх автори формували нову світоглядну парадигму. Перший митрополит із русичів Іларіон у своєму «Слові» не лише дав власну інтерпретацію «істини», «благодаті», «волі», «світла», «тіні» У філософських шуканнях часів Київської Русі важливе місце посідали й історіософські проблеми: аналіз взаємовідносин структурних елементів системи людина — церква — влада — Бог; інтерпретація історії людства як руху, що здійснюється за волею Бога; минуле, сучасне і майбутнє Київської Русі у контексті тогочасних суспільних проблем («Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Слово про Ігорів похід», «Повість минулих літ», «Києво-Печерський Патерик» та ін.). Філософська думка часів Київської Русі є складним синкретичним духовним явищем, спрямованим на глибинне осягнення актуальних проблем людського буття, осмислення Святого Письма і світу як творінь Бога. 50-51. Філософія Епохи Відродження. Ренесансний гуманізм й антропоцентризм. Відродження -філософ. і соціолог. навчання в епоху становл. раннього буржуазного сусп.-ва (в осн.в Італії)14-17вв.Епоха Відродження тісно повязана з великими географ. відкриттями, ростом промисл., торговельної справи, мореплавства, військового справи, матеріального вир-цтва, з розвитком природничих наук, медицини, математики, механіки.Все це вимагало звільн. розуму від схоластики й повороту від чисто логічної проблематики до природно-наукового пізнання миру й людини. Особливості: 1)заперечення книжкової мудрості й схоластики, сперечань і вивчення самої природи; 2)відродження культури античності; 3)тісний зв'язок із природознавством; 4)дослідження проблем людини. Для Відродження характерний погляд на природу як на розумне, одушевлене ціле, що підкоряється своїм законам. Основа цього - пантеїзм. Натуралістичний пантеїзм (Бруно): натхнення природи, наділення її божественними властивостями, розчинення бога в природі (світова душа, нескінченний розум) - немає бога над миром, а матерія є бог, живий й активний початок. Стихійна діалектика. Людина є частина природи, його любов до пізнання нескінченного й сила розуму піднімають його над миром. Більшу роль у ф-фії епохи Відродження зіграли натурфілософські концепції (Бруно,Коперник),що свідчили про катастрофу схоластичних методів осмисл. природи. Величезні соц.-економ. зміни знайшли своє відбиття в багатьох социолог. концепціях, для яких. було характерно розуміння сусп.-ва як суми ізольованих індивідів. Макиавелли - обґрунтування необхідності світської держави. Рушійна сила - людський егоїзм, якому треба приборкувати державою. У трактаті "Государ" дає поради правителям, застерігає від лестощів, всі засоби хороші в політичних цілях. При цьому твердження незалежності державних форм громадського життя від церкви, пошуки способів вираження народної волі. Крім того, у силу подання про розумну діяльність, народилися утопії - теорії ідеального суспільства (Мюнцер, Мор, Кампанелла). Насамперед Відродження виявилася в етиці. Поновлення етичних навчань стоїцизму (Петрарка) і эпикуризма (Валла), спрямованих проти християнської моралі. В боротьбі із середньовічним теократизмом на перший план культури відродження виступають гуманістичні, антропоцентрические мотиви. Антропоцентризм- погляд, згідно з яким, людина є центр вселеної й ціль всіх подій, що відбуваються у світі. Гуманізм має своїм об'єктом цінність людини; презирство до земного єства заміняється визнанням творчих здатностей людини, розуму, прагненню до земного щастя. Гуманізм починається тоді, коли людина починає міркувати пр самому себе, про свою роль у світі, про свою сутність і призначення, про зміст і мету свого буття. Два з половиною сторіччя Відродження знаменували собою розрив із середньовічною традицією й перехід до нового часу. Цей етап був закономірним і необхідним в історії філософської думки. Мислителями XIV-XVI ст. ст. була розроблена картина світу й людини, глибоко відмінна від середньовічної. Гуманізм, що виник у середині XIY ст. спочатку в Італії, а потім поширився по всій католицькій Європі становив головний рух у духовному житті протягом XIY-XY ст. ст. Ідеологія гуманізму стає філософською думкою епохи, відстоюючи в боротьбі зі схоластикою право бути філософією. Мова йшла про глибокий переворот у всій системі філософського знання. Новими стають характер філософствування, джерела філософії, стиль мислення, образ філософа, його місце в суспільстві. 52. Філософські ідеї Реформації. Найбільш значні постаті Реформації та Контрреформації — Мартін Лютер, Жан Кальвін і Ігнатій Лойола. Всі троє вони в інтелектуальному відношенні — представники середньовічної філософії. Сторіччя філософської думки, що послідувало за початком Реформації, виявилось безплідним. І Лютер, і Кальвін повернулися до Августина Аврелія, однак, оскільки їхня теологія мала метою підрив влади церкви, вони слідували тільки поглядам Аврелія щодо зв'язку між душею і Богом. Натомість, вони відкинули уявлення про чистилище, скасовували індульгенції. Вчення про попередню визначеність долі душі після смерті допомогло досягти незалежності від дій духовенства. Реформація та Контрреформація виявилися корисними для інтелектуальної сфери: відраза до релігійних війн змусила найздібніших людей звернутись до світського знання, особливо до математики та природничих наук. Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з боку офіційних представників католицької церкви. Ситуація різко змінюється після того, як у XVI ст. Відродження обертається феноменом Реформації. М. Лютер {1483—1548 рр.) піддав критиці офіційну католицьку доктрину. Його позиція виходила з ідей містичного пантеїзму Майстера Екхарта, августиніансько-платонічних уподобань та ренесансного критицизму Еразма Роттердамського. М. Лютер закликав повернутися до первісної «чистоти» християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у вигляді папських бул і декретів. М. Лютер наполягає на ірраціональному характері релігійного знання, роблячи тим самим принципово неправомірною будь-яку спробу «світської» його критики. Він переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і зрозумілішим для основної маси віруючих німців. Реформа М. Лютера позбавила церкву політичного панування, підпорядкувала її світській владі. Ж. Кальвін (1509—1564 рр.) був автором іншого, більш радикального варіанта Реформації. Від лютеранства кальвінізм відрізнявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Як вчив Ж. Кальвін, Христос своєю жертвою на хресті обрав до спасіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вважати себе кожний. Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом. Водночас вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції Відродження репресивними заходами Контрреформації. Лютеранський монізм у своєму запереченні автономії людської істоти, п свободи збігається з натуралістичним монізмом пізнього Відродження, який так само заперечує автономію людського єства. Недаремно своє продовження лютеранський монізм, який утверджував існування одного Бога і божественної природи, знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі XIX ст., а натуралістичний монізм — у матеріалістичному механіцизмі світогляду Нового часу. 53. Особливості епохи і філософії Нового часу. Визначальною особливістю Нового часу (ХУІІ-ХУІІІ ст.) є буржуазія, яка висуває і обґрунтовує нові цінності і засади людського буття у порівнянні з феодалізмом. В центрі нового світогляду була вже не віра, а розум- Основні парадигми Нового часу: «Знання — то сила!» (в основі ставлення людини до світу лежить знання; перевага надається фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, що базуються на науці й експерименті); друга парадигма — опануй природою в ім'я користі й успіху самого життя (виробляється на основі впровадження науки в виробництво). Машинне виробництво, яке поступово витісняє ремесло, потребувало розвитку точних знань про закономірності природи. Внаслідок цього перед суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. Саме тому проблема методу є однією із центральних в філософії Нового часу. Прагнення до систематизації, кількісний ріст і диференціація знання викликають розвиток теоретичного мислення. Тому поряд з розвитком чуттєвого, емпіричного, пізнання світу розвивається і раціональне, математичне мислення. Ці два типи пізнання і формують основні напрямки філософського мислення Нового часу: емпіризм та раціоналізм, найбільш яскравими виразниками яких були відповідно англійський філософ Ф.Бекон і французький філософ Р.Декарт. Емпіризм. (від грец. «емпірія» — досвід) — вважає чуттєвий досвід єдиним істинним джерелом знань. Раціоналізм (від лат. «раціо» — розум) вважає розум, думку вищим ступенем в системі філософських цінностей, основою пізнання та діяння людини. Достовірне знання не може бути виведеним з досвіду. Воно може бути виведене тільки із самого розуму. З Х VІІ ст. – розпочинається новий розвиток філософії мислення. Період з Х VІІ до середини ХІХ ст. називають періодом класичної філософії: від Бекона і Дакарта до Гегеля і Фейєрбаха. Періодом Нового часу (Х V І ст.) розпочинається класична філософія, її основними представниками є Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гобс, Б. Спіноза, Дж. Лок, Г. Лейбніц, Дж. Берклі, Д. Юм, Б. Паскаль. Наприкінці ХVІІ – ХVІІІ ст. в Європі поширюється просвітницький ідейний рух. Філософія епохи Просвітництва представлена іменами Вольтера, Ж.-Ж. Русо, Монтеск’є, Д. Дідро, П. Гольбаха, Ж. Ламетрі, К. Гельвецтея, І. Гердера, Г. Лесінга. Вершиною розвитку європейської класики стає німецька класична філософія ( ІІ пол. ХVІІІ – І пол. ХІХ ст.) – І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шейлінг, Г. Гегель, Л. Фейєрбах. Європейська класична філософія виникає у період утвердження буржуазного суспільства та його цінностей. Головною ідеєю класичної філософії ХVІІ – ХІХ ст. – стає ідея раціонального панування людини над природою і суспільством. Основною рисою європейської класичної філософії стає раціоналізм як загальноосвітня позиція. Філософія Нового часу – це початок західноєвропейської класики. Має свої особливості: 1) ХVІІ ст. в історії це період промислового перевороту, пов’язаного з виникненням машинного виробництва; 2) центр виробничої, культурної, соц.-політичної діяльності переміщується у міста; 3) на основі механіки і фізики виникає досвідного математичне природознавство, це час наукової революції, яка полягала не тільки у створенні основ сучасного природознавства, але й у перетворенні науки у соціальний інститут (виникають Лондонське королівське товариство вчених і Паризька Академія наук); 4) наука приходить на зміну вірі і релігії, домінує у культурі. Якщо у центрі проблематики схоластичної філософії проблема співвідношення віри і розуму то в Новий час – розуму і природи (можливості раціонального панування над нею); 5) осмислює новий образ природи і людини. Якщо у ренесанс відношення до природи художнє, то у ХVІІ ст. природа позбавляється божественного сенсу і перетворюється на об’єкт корисних намірів. Поставити її сили на службу людським потребам. Гаслом Нового часу стає “Знання – сила” 6) механістичний підхід до розуміння світу і людини; 7) поряд з пантеїзмом (бог є усе) поширюється концепція деїзму; 8) людина у механістичній картині світу розглядається як частка природного механізму, і тому вона залежна і підкорена порядку природи. Людина починає розглядатися як певні механізми, автомати; 9) механіцизм вів до дегуманізації самої філософії. Якщо епоха середньовіччя і Відродження підносили людину (хоча по-різному) розглядаючи її як “подобу божу”, як “вінець творіння”, то нового часу філософія заводить до механізму, машин, автомата. Таким чином можна окреслити основні риси філософії Нового часу. 1. Гносеологізм – світоглядна настанова, яка виходить з того, що теоретичне пізнання є вищим, сенсом життя людини (основна риса ф/с Нового часу) (на перше місце виходить наука про пізнання світу. На перший план матеріалістична спрямованість філософії, це обумовлюється орієнтацією на науку). 2. Деїзм – Бог дає перший поштовх, а потім усувається від справ. Всесвіт розвивається відповідно до природних законів. 3. Механіцизм – розуміння природних процесів і людини, різноманітні форми розвитку зведені до механічного руху. “Людина – машина” – крайнє вираження механіцизму Нового часу. Перетворення світу на основі зведення його до простих механізмів. 4. Матеріалізм – який спирається на великі відкриття природних наук розповсюджених на явища природи. 5. В теорії пізнання виявляються взаємообумовлені напрями: емпіризм і раціоналізм. 54. Ф.Бекон як основоположник емпіризму. Ф. Бекон (1561-1626). Праці “Новий Органон”, “Нова Атлантида”. Народився у багатій аристократичній сім’ї. Батько – перший міністр королеви Єлизавети. Зробив блискучу кар’єру на державній службі: був генеральним адвокатом, прокурором, лордом-хранителем Великої печатки, лордом-канцлером і правителем держави за відсутність короля. Швидка кар’єра, двірцеві інтриги призвели до того, що його звинуватили у хабарництві. Лорда-канцлера віддали під суд. Отримав пенсію, місце в парламенті, але повернутися до політичного життя не зміг, тому вирішив посвятити себе заняттям наукою та філософією. Його цікавило: метод пізнання. За Беконом знання це сила, а той хто володіє знаннями, буде могутній (порівняємо з античністю, де знання приносять задоволення цікавості людини). За Беконом для досягнення істотного знання людина повинна використовувати правильний метод і позбавитися від так званих “привидів” (ідолів). Бекон розробляє свій метод, який ототожнює з бджолою, яка перелітає з квітки на квітку, збирає сік, а потім переробляє його на мед. Свій метод пізнання називає – індукція. Індукція – це роздуми від часткового до загального. Це коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формування загальних ідей, законів. Ф. Бекон розрізняв “плодоносне” та “світоглядне” знання. Плодоносне – це таке знання, яке приносить користь. Світоглядне – це те, що збільшує можливість пізнання, пояснюють закони природи Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці. 55. Емпірична лінія в філософії Нового часу. Бекон, Гоббс, Локк. Емпіризм (грец. еmpeiria – досвід) - філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання. Емпіризм ХVІІ – ХVІІІ ст. – матеріалістичний емпіризм, такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображує навколишній світ. (Пізніше з’являється об’єктивно ідеалістичний емпіризм, такий, що визнає єдиною реальністю суб’єктивний досвід). Емпірична традиція представлена в англійській філософії, започатковує її Френсіс Бекон, продовжують і розвивають Т. Гобс, Дж. Лок, Дж. Берклі, Д. Юм. Ф. Бекон (1561-1626). Праці “Новий Органон”, “Нова Атлантида”. Народився у багатій аристократичній сім’ї. Батько – перший міністр королеви Єлизавети. Зробив блискучу кар’єру на державній службі: був генеральним адвокатом, прокурором, лордом-хранителем Великої печатки, лордом-канцлером і правителем держави за відсутність короля. Швидка кар’єра, двірцеві інтриги призвели до того, що його звинуватили у хабарництві. Лорда-канцлера віддали під суд. Отримав пенсію, місце в парламенті, але повернутися до політичного життя не зміг, тому вирішив посвятити себе заняттям наукою та філософією. Його цікавило: метод пізнання. За Беконом знання це сила, а той хто володіє знаннями, буде могутній (порівняємо з античністю, де знання приносять задоволення цікавості людини). За Беконом для досягнення істотного знання людина повинна використовувати правильний метод і позбавитися від так званих “привидів” (ідолів). Бекон розробляє свій метод, який ототожнює з бджолою, яка перелітає з квітки на квітку, збирає сік, а потім переробляє його на мед. Свій метод пізнання називає – індукція. Якщо Ф. Бекон і Р. Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму, абсолютизували об’єктивний і дедуктивний шляхи пізнання, то синтез двох шляхів пізнання здійснив англійський філософ Т. Гобс. (1588-1679). Теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повинні базуватись на досвіді. Поєднує індукцію і дедукцію. Вважає, що спочатку треба йти шляхом простіших елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція). Т. Гобс був представник матеріалізму і номіналізму. Вважав, що існують одиничні речі, а загальні поняття – це лише назви речей. Гобс заперечував існування субстанції бо був номіналістом і не визнавав реальності загальних понять. Висуває механічне тлумачення реальності. Основна теза сенсуалізму – “немає нічого у розумі, чого б не було раніше у чуттях”. Одним з перших філософів цього напрямку був Дж. Локк. Дж. Локк (1632-1704) розробив емпіричну теорію пізнання. У своєму творі “Розвідка про людське розуміння” стверджує, що усяке знання про світ засноване на чуттєвому досвіді. Розум відіграє другорядну роль у пізнанні. Розум виступає як “чиста дошка” є “tabula rasa”, яку заповнює чуттєвий досвід. Локк заперечує наявність “природжених ідей” у людському розумінні. Усе що розум має, приходить через відчуття. Визначаючи досвід як джерело знань, цей досвід поділяв на внутрішній і зовнішній: внутрішній – це джерело знань про внутрішній світ людини; зовнішній – це джерело постачання інформації про об’єктивний світ. Процес пізнання розділяє на три ступені: - інтуїтивний, що грунтується на мисленні і узагальненні внутрішнього досвіду; - демонстративний – узагальнює зовнішній досвід; - чуттєвий – базується на ідеях, що отримуються чуттями. 56. Р. Декарт як основоположник раціоналізму. Рене Декарт (1596-1650) французький філософ, фізик, математик, засновник раціоналізму. Праці: “Роздуми про метод”, “Метафізичні роздуми”, “Начала філософії”. Декарт вносить нову орієнтацію в філософію. Він був основоположником дедуктивно-раціоналістичного методу пізнання. Роздуми від загального до часткового. Дедукція – це ланцюг достовірних логічних висновків, що спираються на “абсолютно достовірні положення” (аксіоми). В теорії пізнання Декарт – засновник раціоналізму. Висунув на перше місце розум, а роль досвіду звів до перевірки даних інтелекту. За Декартом чуття часто вводить нас в оману. Все що викликає сумнів має бути відкинуте. Його гасло: “Я мислю, отже я існую”. Це означає, що істина засвідчується тільки розумом. Засобами мислення є інтуїція і дедукція. Декарт прихильник “вроджених ідей”. До них належать ідеї Бога, числа, принципи логіки, категорії. Концепція відроджених ідей Декарта сягає коріннями концепції “пригадування” ідей Платона. Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання відривав його від чуттєвого від емпіричного ступеня і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визнаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань. Онтологія Р. Дакарта Вчення про субстанцію. Світ у філософській системі Дакарта має певну ієрархію і розподіл (2 першооснови). Дакартова позиція є позицією дуалізму, подвоєння світу на дві реальності, що існують незалежно одна від одної: - природну, матеріальну субстанцію (ознакою є протяжність, кількісна вимірюваність); - духовну, мислячу субстанцію (ознака – мислення). Над обома субстанціями підноситься Бог, як вища і самостійна реальність. Субстанції є похідними. Першопочатковий імпульс до існування і розвитку світу дає Бог, але потім його розвиток визначається самостійно, творчою силою матерії. Заклав засади механічного світогляду. У межах такого світогляду світ мислився не багатоякісним та ієрархічним, він поставав одноманітним, простим і зводився до чисел. Все можна було пояснити на основі механіки. Проблема людини:
57. Б.Паскаль про людину Паскаль гостро почував нескінченну самітність людини перед неминучою безоднею небуття і нескінченну малість – перед незбагненною складністю Світобудови: «Я не знаю, хто дав мені місце в цьому світі, а ні що таке я сам. Я перебуваю в страшному невіданні всього. Я бачу простір, що обіймає мене, Вселеної, сам же прикутий до невеликого куточка цього неосяжного простору, не відаючи… чому дане мені малий час призначений мені в цей, а не в інший момент як всієї попередньої та і всієї наступної вічності». Паскаль висунув незвичайний висновок: «Все наше достоїнство полягає в думці. От за чим повинні ми слідкувати, а не за простором і часом, яких нам однаково не заповнити. Будемо ж намагатися добре мислити от початок моральності». Подання Паскаля про світ і людину варто було б вважати виконаними безвихідного песимізму, якби не одна обставина: Блез Паскаль був глибоко віруючою людиною. За його переконанням, Бог осягається не розумом, а серцем. «Нескінченна безодня може бути заповнена лише нескінченним і незмінним Богом». При всій глибині своїх прозрінь Блез Паскаль мимоволі віддавав данину часу, використовуючи логіку торговця. Паскаль міркував про достоїнства теїзму і атеїзму і прийшов до висновку, що вірити в Бога вигідніше, ніж заперечувати його буття: адже якщо Бога немає, то неважливо, як ти відносишся до нього, але якщо Бог є, то невіруючий проігнорує його не прагнувши створити завершену філософську систему. Дивуючись і захоплюючись універсальним генієм, доводиться пам’ятати, що проявився Паскаль у вигляді окремих яскравих, розрізнених спалахів творчості – то в одній, то в іншій області пізнання. Чи навчилися люди використати на благо собі і земній природі, для повноти щастя, у своєму житті безцінні скарби, які залишили їм генії всіх часів і народів?! Отут є над чим задуматися всерйоз і надовго. Залишається подякувати Паскалю за поставлену цікаву проблему – здатність, властива справжнім геніям. …славетним філософським твором «Мислі». У ньому науковець звертається до трагедії людини, покинутої у безмежному космосі. «Це вічне мовчання безбрежних просторів жахає мене», — писав він. Розмірковуючи про непостійність, неспокій, слабкість і, водночас, велич людини, Паскаль звертається до образу «мислячого .очерету». Щоб зламати, вбити людину, «...зовсім не потрібно зусиль усього Всесвіту; досить подиху вітру, краплини води». Проте якщо у «...просторі Всесвіт обіймає та поглинає мене, як точку, в думці я осягаю його», — зазначає філософ. Паскаль з усією гостротою поставив питання про межі науковості, вказав на «докази серця», які відрізняються від «доказів розуму», визначив наперед в умовах панування раціоналізму ірраціоналістич-ну тенденцію в філософії. На його думку, не наука, а релігія є засобом для ефективного вирішення суперечностей людського існування. Щоб не впасти у відчай, людині потрібен Бог. 58. Філософські погляди Б.Спінози. Барух (Бенедикт) Спиноза - нідерландський філософ матеріаліст (1632-1677 р.). Спиноза - творець геометричного методу у філософії, метою знання вважав завоювання панування над природою й удосконалювання людини. Був згодний з Декартом у тім, що подання про світ, як закономірної природної цілісності може опиратися лише на строго науковий математичний метод. Однак на противагу Декарту, Спиноза вважав, що існує лише природа, що є причиною самої себе, що ні бідує для свого буття ні в чому іншому. При цьому, як «природа творящая», вона є субстанція (у перекладі з латинського - «те. що лежить в основі»), або як він неї називав - Бог. Уводячи термін «субстанція» у якості необхідного для будь-якої філософської побудови, Спиноза визначає субстанцію, як те, що не має потреби для свого існування ні в чому іншому, є єдин й єдиної, виступає причиною самої себе. Більше того, виступаючи «першою причиною» субстанція є, на думку Спинозы, нічим іншим, чим Бог, що у свою чергу є першопричиною всіх речей і причиною самого себе. Однак Бог, на його думку, - це не надприродна істота, а є творчим проявом самого природного буття, тому що «зливається із природою. Сила й могутність природи, за С., «є сила й могутність Бога, а закони й правила природи є нічим іншим, як ріш. Бога. Таким чином, природа як фундаментальна цілісність буття, є за Спинозой субстанцією, а як першопричина й самопричина - Богом. Природа, субстанція, матерія й Бог становлять на думку Спинозы нерозривна єдність (цілісність) реальності. Однак названі моменти цілісної матеріальної, і одночасно, божественної природи - субстанції зберігають певну автономію. При цьому визнаючи реальність нескінченно різноманітних окремих речей, Спиноза розумів їх як сукупність модусів - одиничних проявів єдиної субстанції. Якісна характеристика субстанції розкривається в Спинозы в понятті атрибута, як невід'ємної властивості субстанції. Число атрибутів у принципі нескінченно, хоча кінцевому людському розуму відкриваються тільки два з них - протяг і мислення. Довжина розкривається в нескінченності «модусів». Так Спиноза називає індивідуальні конкретні речі і явища, при цьому єдність всій безлічі «модусів» надає особливий нескінченний модус - рух, що за задумом Спинозы зв'язує мир одиничних речей, що перебувають у взаємодії із субстанцією. мислимої в атрибуті довжини. Що стосується другого атрибута - мислення, то він утримується головним чином у людині. який є одним з багатої безлічі модусів природи. Таким чином, проголошуючи мислення атрибутом субстанції, Спиноза затверджує раціоналістичну тезу про збіг структури миру зі структурою розуму. При цьому він прямо проголошує, що порядок і зв'язок ідей ті ж самі, що й порядок і зв'язок речей. У цьому зв'язку іншим нескінченним модусом є нескінченний розум, що зв'язує мир одиничних речей із субстанцією, мислимої в атрибуті мислення. При цьому основна властивість нескінченного розуму - «пізнавати завжди все ясно й чітко». На цих положеннях Спиноза побудував і навчання про людину. Так, відповідно до Спинозе, людина - істота, у якому модусу довжини - тілу відповідає модус мислення - душу. І по тому й по іншому модусі людин - частина природи. У навчанні про модус душі Спиноза звів всю складність психічного життя до розуму й до страстей, або до афектів, - на радість, суму, прагненню. Волю Спиноза ототожнював з розумом. Поводженням людини рухає на думку філософа, прагнення до самозбереження й до власної вигоди. Спиноза підняв знання інтелектуальне, що ґрунтується на розумі, над почуттєвим, як нижчим видом знання. У навчанні про пізнання Спиноза продовжує лінію раціоналізму. 59 Монадологія Лейбніца. Готфрид Вільгельм Лейбниц - німецький філософ, фізик, математик, історик і дипломат; один із самих універсальних і плідних учених 17 в. Погляди Лейбница не раз перетерплювали зміни, але вони йшли в напрямку створення закінченої системи, що примиряє противаречия, що прагне врахувати всі деталі дійсності, - як наочної, так й абстрактної, - системи, що Лейбниц представляв лише фрагментарно. Філософія Лейбніца (1646-1716) стала спроба подолання протиріч між емпіризмом і раціоналізмом. Твір “Монадологія”. Ядром його об’єктивно-ідеалістичної філософської системи є вчення про монади. Монада – це проста, неподільна духовна субстанція. Кожна монада (субстанція) є одиницею буття. За Лейбніцем монада – духовний атом здатний до активності. Монади не мають фізичних характеристик, тому їх можна осягнути розумом. Вони є суто ідеальними, духовними першоелементами буття. Лейбніц розрізняє монади декількох видів: - монади – душі – характерні для біологічних об’єктів; - монади – духі – утворюють людину наділену свідомістю; - монада – Бог – найдосконаліша монада, яка встановлює гармонію між всіма монадами. Якщо у Бекона вчення про одноманітність субстанції, Декарт – “двомірність” субстанції, Лейбніц – відстоює вчення про множинність субстанції. Як раціоналіст Лейбніц віддавав перевагу раціональному пізнанню над чуттєвим. Розуми притаманні “вроджені ідеї” у Лейбніца вони вважаються лише задатками, нахилами, але поштовхом, імпульсом для приведення їх в дію є чуттєве пізнання. Без чуттєвого досвіду ніяка інтелектуальна діяльність була б неможлива. Визнання цінності чуттєвого досвідного знання приводить Лейбніца до поділу всіх істин в залежності від джерела на істини розуму ( всезагальні і необхідні істини логіки та математики) та істини факту (досвідне знання). Основні думки Лейбница:
- динамічність основного стану Всесвіту. Г. Ф. Лейбниц розвиває навчання про буття у формі навчання про субстанцію. Будь-яка річ - субстанція, отже число субстанций нескінченно. Кожна субстанція або сила є одиниця буття або монад. Монад - духовна одиниця буття, духавный атом. Виходячи зі схоластичного навчання про загальну метафізичну сутність, піднімається до принципу наявності творчого мислення в індивідуальних субстанций. Математичний метод тут здавався йому цілком достатнім, поки він не усвідомив собі його обмеженість. У тісному зв'язку з навчанням Декарта про ясне й виразне пізнання, або мисленні, невирішеними проблемами якого він займався, Лейбниц розвиває аналітичну теорію про мислячому, або свідомості, що пізнає. В області естественнонаучной він відходить від механіки й підходить до енергетиці (тут зіграли роль результати спостережень, за допомогою мікроскопа, життєвих процесів, що протікають в організмі). З іншого боку, він дійшов до розрізнення абстрактних істин й істинності фактів. Найбільш знамените навчання Лейбница про монадах (монадологія). Монадами він називає прості тілесні, щиросердечні, більш-менш свідомі субстанції; їхні діючі сили полягають у поданнях. |