Світогляд Світогляд
 Скачать 267.28 Kb.
|
|
14. Метафізика як метод пізнання. Зв'язок з форм. логікою. Метафізичний метод - переважає аналітичний метод (метод розбирання), вдається до забуття синтетичний метод. Речі розглядаються окремо один від одного, поза їх зв'язком. Енгельс "Метафизика мислить суцільними протилежностями або так, чи ні". Розвиток розглядається тільки як механічний рух. Цей метод не можна повністю відкидати. При рішенні завдань окремих частин, що вимагають аналізу, в стані спокою він преемлем. Діалектичний метод виходить з принципу загального зв'язку і розвитку. З використанням законів діалектики(Гераклид: "В одну і тугіше воду не можна увійти двічі"). Метафiзичний метод осягнення буття занурюється в ту ж сиву давнину, що й дiалектичний. Його застосування також передує науковому оформленню. Поряд з поглядами Гераклiта, який стверджував, що "все тече" i нiщо не лишається на мiсцi, iснували й вiдмiннi точки зору. Представник елеатiв Парменiд (кiнець VI початок V столiть до н. е. ) учив, що мiнливiсть свiту лише "хибна думка", а в своїй основi свiт нерухомий. Наукову основу метафiзичного методу заклав Арiстотель роботою "Органон", що складається з кiлькох творiв . В цiй роботi викладається теорiя суджень, теорiя силогiзму (основи логiчного висновку з вiдомих суджень), подається технiка ведення дiалогу, нарештi розкриваються можливi помилки в мисленнi як випадковi, так i зумиснi, до яких вдаються софiсти. Фактично Арiстотель виклав основи формальної логiки, яка i зараз слугує науцi, людськiй громадi в повсякденному життi. Остаточне завершення формування метафiзичного методу пов'язано з роботою Ф. Бекона "Новий органон...". Бекон науково обгрунтовує iндуктивний метод, який у поєднаннi з "основами логiчного мислення" Арiстотеля дає завершений метафiзичний метод. Наукова думка кiнця ХVI-XVIII столiть приводить вчених природодослiдникiв до висновку, що мiнливi лише зовнiшнi, другоряднi сторони явищ. В основi мiнливого, iндивiдуального раз у раз виявлялось щось незмiнне, iстотне, загальне. В ботаніцi та зоологiї панувала думка, що види рослин i тварин незмiннi, хоч кожен окремий органiзм або рослина за час, вiдведений йому природою, зазнає певних змiн. Застосування метафiзичного методу в дослiдженнi механiки дає епохальний результат. Механiка стає першою цiлком завершеною науковою теорiєю. Вiд вершини i до самого грунту, тобто вiд теоретичної механiки i до прикладного примiнення законiв механiки в технiцi, все розкладено "по своїх поличках". Механiка стає зразком науки як такої. Ейфорiя вiд досягнень в цiй галузi знань приводить до формування механiстичної картини свiту, механiстичного свiтогляду. Всi явища будь-якої сторони буття починають розглядатись як прояв абсолютних та незмiнних законiв механiки. Всю рiзноманiтнiсть руху було зведено до простого перемiщення матерiальних тiл в просторi. Механiчнi властивостi розглядались як основнi, фундаментальнi. Поширилась iдея, що нiчого якiсно нового у всесвiтi з'явитись не може. Метафiзичний метод був не в змозi протистояти тiй тенденцiї в науцi, яку вiн сам породив. Спосiб формування механiцизму - абсолютизацiя, гiперболiзацiя, а потiм i глобалiзацiя (всесвiт це велетенський механiзм) однієї з сторiн буття. Таким чином, метафiзика пройшла всi тi стадiї розвитку вiд наукового методу до абсурду в науцi, якi дiалектицi ще доведеться проходити i які дiалектика набере в сталiнiзмi. До речi, опоненти метафiзики нiколи не критикували її саму, весь критичний запал спрямовувався на механiцизм, на механiстичний свiтогляд. 15. Метафізика і діалектика – два методи філософського пізнання. Свiтоглядова функцiя фiлософiї випливає з її гуманiстичного змiсту. В центрi уваги фiлософської думки постiйно знаходиться вiдношення "людина - свiт". В iсторiї розвитку фiлософської культури були перiоди, коли на перший план висувалась сама людина й нiбито в тiнь людську ховався свiт, в якому вона жила. Справа iнколи доходила до того, що сам свiт позбавлявся об'єктивного iснування. В такiй ситуацiї вiн уявлявся як самореалiзацiя Духу, або Божим промислом, або комплексом вiдчуттiв людини. Така гiперболiзацiя духовної складової буття не могла сприяти нi усвiдомленню сутностi природи, нi науковому уявленню про людську сутнiсть. Минуле фiлософської культури знає i прямо протилежнi перiоди. Були цiлi епохи, коли гуманiстичний характер фiлософської думки вимивався, мiсце людини в буттi визначалось об'єктивними законами природи, а сама людина ставала в ряд природних об'єктiв лише як складова частина природи. Найбiльш показовий в цьому вiдношеннi механiстичний матерiалiзм XVII-XVIII ст. , коли людину порiвнювали мало не з годинниковим механiзмом. Не дивлячись на крайнощi та перекоси в усвiдомленнi основного свого об'єкту пiзнання, фiлософiя на кожному етапi розвитку домагалась вагомих здобуткiв, але час вiд часу попадала в глухий кут через саме цю неадекватнiсть вiдображення двох частин вiдношення "людина-свiт". З одного боку цьому сприяли унiверсальнi типи фiлософствування "матерiалiзм" та "iдеалiзм". Але була i iнша причина, активно дiюча, хоча в запалi боротьби матерiалiзму та iдеалiзму на неї часто мало звертали увагу. Мова йде про два основнi методи фiлософського осягнення свiту, що отримали назви "дiалектика" й "метафiзика". В радянськiй філ-кiй літ-рi дiалектику характеризують як вчення про ста-новлення, рух i розвиток навколишнього свiту, про зв'язки предметiв i процесiв цього свiту. Метод, який використовує дiалектика, пiдходить до пiзнання свiту як до плинної, мiнливої, пластичної структури. Поняття дiалектики вживалось в фiлософiї майже вiд її виникнення. Та в рiзнi часи в це поняття вкладався рiзний змiст. В 5-му та на початку 4-го ст. до н.е. розв. старогрецької демократiї сформував мистецтво полiтичної дискусiї - дiалог. Сократ вже розглядає дiалог як мистецтво пошуку iстини методом зiткнення рiзних суджень. Платон розглядає дiалог як метод аналiзу та синтезу понять. Мистецтво вести дiалог фiлософи називають маєвтикою, а сам процес дiалогу - дiалектикою. Дiалектика як мистецтво диспуту розвивалась i в середньовiчнiй фiлософiї. Вершиною середньовiчної дiалектики стали працi Абеляра. В добу середньовiччя мистецтво дiалогу культивувалось серед проповiдникiв релiгiї. З релiгiї мистецтво дiалогу увiйшло в європейську культуру, що плiдно вплинуло на фiлософськi, юридичнi, економiчнi та всякi iншi дискусiї. Не придушення, не духовне знищення опонента, а намагання в ходi боротьби протилежностей обрати вiрний, обгрунтований пiдхiд до складних проблем - така мета i призначення дiалектики творчого дiалогу. З часом стало зрозумiло, що метод зiткн. думок i дiалектичного вирiш. протирiч може викор-тись не лише в ходi живого дiалогу. Виявилось, що дiалоги ведуть поколiння, епохи, культури, нацiї, полiтичнi, релiгiйнi традицiї i школи. Схема диспуту викор-ся людиною в процесi осмислення пит. чи проблеми. Особа нiби дискутує сама з собою, шукаючи iстину. Поступово мiцнiє уявлення, що мислення по своїй природi це дiалог. Людина, вдивляючись в оточуючу дiйснiсть, постiйно ставить пит.,шукає на них вiдповiдь, заперечує сама собi та й добирається до iстинностi певної точки зору. Метафiзика розглядалась як альтернативне щодо дiалектики вчення, як альтернативний метод, суть якого полягає в тому, що i свiт, i людина розглядаються як постiйнi i незмiннi. Рух в цьому вченнi визнається лише по колу, а все багатство свiту зводиться до безмежної кiлькостi комбiнацiй якiсно незмiнних об'єктiв. Можна це пiдсумувати так: дiалектика спрямувала свою увагу на рух, розвиток, змiннiсть i неоднозначнiсть людського буття. В її "полi зору" постiйно знаходиться людина з такою властивiстю, як можливiсть обирати варiанти дiй, а звiдси i варiанти розвитку. Метафiзика в бiльшiй мiрi акцентує увагу на стабiльностi свiту i намагається й саму людину втиснути в ряд зовнi обумовлених причинно-наслiдкових зв'язкiв, якi характернi для розвитку природи. Метафiзичний метод не враховує, що дiя людини може бути обумовлена не зовнiшнiми факторами, а внутрiшнiми iмпульсами. Людина в своїй духовностi несе причину, вона не лише iстота детермiнована, пiдлегла, але й iстота детермiнуюча, керуюча, пануюча, вiльна. Людина живе вiдразу в двох вимiрах, в двох свiтах. Один з них унiтарний свiт природи з його обов'язковою пiдпорядкованiстю певним законам i другий свiт плюралiстичного багатства можливостей вибору. При цьому на перших етапах людської iсторiї безперечно домiнує унiтарний спосiб життя, на вищих же її щаблях поступово, але неухильно виявляє себе плюралiстичний свiт свободи. Поява двох фiлософських методiв обумовлена двома сторонами буття, такими його характеристиками, як рух, розвиток, змiннiсть з одного боку, та спокiй, стiйкiсть, стабiльнiсть з другого. З iншої сторони дiалектика i метафiзика як методи виникли з потреби вiдображення багатоварiантностi можливостей людської дiяльностi та розвитку з одного боку та стiйку часто однолiнiйну логiку розвитку власне природи та природного в людському з другого. Два методи в фiлософiї, постiйно взаємодiючи, сприяли становленню софiйної культури в iсторiї розвитку людської духовностi. 17. Агностицизм як філософська позиція. Агностици́зм (грец. a — «не, без», грец.— «знання, пізнання») — філософська установка, відповідно до якої неможливо однозначно довести відповідність пізнання дійсності, а отже — вибудувати істинну всеосяжну систему знання. Агностицизм — філософський погляд, який доводить, що істинне значення певних тверджень — особливо метафізичних тверджень щодо теології, життя після смерті, або існування Бога, богів, божеств, або навіть об'єктивної дійсності — не осягається або, залежно від форми агностицизму, не може бути в сутності осягнене через природу суб'єктивного досвіду, сприйнятого індивідом. Виростає з античного скептицизму і середньовічного номіналізму. Генезис поняття: термін введений у середині XIX ст. англійським натуралістом Т. Гакслі (1869) для позначення непізнаваності того, що не може бути виявлене безпосередньо як сенсибельне (предмет почуттєвого сприйняття), і на цій підставі хибності усього інтелігібельного. Корені такої позиції ідуть у глиб сторіч. За словами Протагора з Абдери (біля 480 — 410 рр. до н. е.): «Про богів я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні як вони виглядають, тому, що багато перешкод знанню: і непевність (предмета), і короткість людського життя». Античні філософи (головним чином, софісти) підтверджували позицію посиланнями на недосконалості, мінливість, суб'єктивність, відносність і постійний перегляд знань. Отже, недосконалість природи людини, обмеженість її життєвих сил і пізнавальних спроможностей робить граничні причини і цілі її життя незбагненними для неї самої. Традиція агностицизму бере початок у філософії Берклі, який вважав, що людині неможливо вийти зі свого досвіду, щоб розв'язати питання про відношення цього досвіду до фактів дійсності. Слідом за ним Юм виступив з послідовним запереченням істинного пізнання, починаючи з критики основного закону пізнання — причинності, що, з його погляду, — лише уявлення, що характеризує сприйняття світу людиною. Юм нараховував три «ряди досвіду»: враження, віра в існування предмета, ідея. Враження виникають з почуттєвого досвіду. Повторюваність одного враження веде до віри в існування даного предмета. Ідеї являють собою найбільш яскраві враження. Усе інтелігібельне, тобто чисто світоглядні питання, виявляються позбавленими сенсу. Кваліфікація: серед розмаїття А. можна виділити кілька під категорій: Сильний А. (також «жорсткий А.», «замкнутий А.», «абсолютний А.») — погляд, який полягає в тому, що питання існування/неіснування всесильного Бога та природи об'єктивної реальності — не може бути осягнутим через нашу вроджену неможливість перевірити будь-який досвід жодним іншим чином, окрім іншого суб'єктивного досвіду. М'який А. (також «слабкий А.», «емпіричний А.», «темпоральний А.») — погляд, який полягає в тому, що існув./неіснув. Бога/богів на сьогодні не осяване, але не обов'язково не здатне бути осяянним, і тому потрібно утриматись судити аж поки більше доказів стануть доступними. Апатичний А. (також«прагматичний А.»)- погляд, який полягає в тому, що не існує доказу існув./неісн. Бога,але оскільки будь-який Бог(боги),який може існувати, виявл. індиферентним стосовно людства чи благоденства населення,пит.,в осн., варте вивч. Агностичний теїзм (також «релігійний А.», «духовний А.») — погляд тих, хто не вимагає знати про існування Бога/богів, але все таки вірить у таке існування. Агностичний атеїзм (також «недогматичний атеїзм») — погляд тих, хто не знає про існування/неіснування Бога/богів і не вірить у них. Ігностицизм — погляд, полягає в тому, що ясне та зрозуміле визначення «Бога» має бути запропоноване до того, як пит. існування Бога може бути виразно обговорене. 18. Суб'єкт та об'єкт пізнання, структура пізнавального процесу. S (дух) " О (матерія) = пізнання. У процесі пізнання діють три елементи: С., O. та саме пізнання. Пізнання є результатом взаємодії С. і О. Ідеалістична філософія тлумачила пит. про суб'єкт мислення так: мислення існує поза людиною і людством. Мислення об'єктивно існувало до людини, а його суб'єктом був Бог, який мислить та діє, все у світі є р-том його творчої діяльності. Людина як джерело пізнання підпорядковується істинному С. усього, що діється на землі - Богу. За Гегелем, С. - це дух. Суб'єктивно-ідеалістична точка зору полягає в тому, що "я", "свідомість людини" була суб'єктом мислення та дії. Свідомість є С. самої себе (Фіхте). Матеріалістична філософія: суб'єкт пізнання - це людина, і не лише зі своєю свідомістю, а з усім тим, що їй притаманне. Л.Фейербах (до Маркса) зводив сутність людини до біологічної природи. За Марксом, С. пізнання - це суспільство. У гносеології суб'єкт береться у його безособистій формі: її не цікавить, хто саме висунув теорію і які особливості цієї особистості. ЇЇ цікавить зміст знання у його відношенні до об'єктивної реальності. Психологія розуміє під С. окрему особистість. Об'єкт пізнання носить суспільний х-р. Ідеалізм ставив об'єкт у залежність від свідомості окремого суб'єкта або світового духу. Матеріалізм до Маркса визнавав існування об'єкта незалежно від свідомості - як природне тіло, яке існує для споглядання, тобто предмети матеріальної дійсності існують самі по собі. Ідеалізм (особливо німецький класичний) розвиває ідею активності С. по відношенню до О., діяльність зводилась до творчої ролі свідомості (Фіхте: я - свідомість створює не-я - природу). Марксизм розглядав предмети зовнішнього світу як чуттєво-матеріальну діяльність С. С. і О. - співвідносні категорії. Матеріалістична концепція: С. - людство, яке є теж об'єктивною реальністю, як і природні явища; О. - це не будь-який предмет природи, а той, який включений у сферу діяльності людини. С. і О. - єдність протилежностей. Пізнання - теоретична форма розв'язання суперечностей між С. та О. Діалектика С. та О. включає два таких явища, як опредмечування і відчуження. О. перех. в С., а С. - в О. Продуктивна діяльність людини опредмечується, стає об'єктивною реальністю незалежно від свідомості й волі людини. Свідомість людини, набуваючи предметної форми, може стати ворожою по відношенню до людини: людина, замість того, щоб владарювати над продуктами своєї діяльності, сама потрапляє у залежність - так виникає поняття про відчуження як особливу форму опредмечування продуктів свідомості, об'єктивізацію думки, перетворення ідеального в об. реальність. Гегель: істинним буттям володіє лише дух. Основні аспекти відчуження за Гегелем: 1) часто ототожнює опредмечене і відчужене, розглядає їх не як протилежне, а як необхідний момент руху духа; 2) праця - абстрактно-духовна діяльність - втрата предметності (людина - непредметна істота). Пізнання - це сукупність процесів отримання, переробки і використання інф-ції про світ і саму людину. Пізнання - це специфічна взаємод. С. і О., кінцева мета якої - істина, розробка рецептів, алгоритмів, моделей і програм, спрямованих на освоєння об'єкта відповідно до потреб С. Пізнання є процесом ідеального освоєння реального світу. 19.Наука як особлива форма пізнання. Наукове пізнання — це процес (система знань), який розвивається і охоплює два рівні — емпіричний та теоретичний. На емпіричному рівні переважає живе споглядання — чуттєве пізнання. Раціональний момент та його форми (поняття, судження) хоча й присутні, але підпорядковані чуттєвості. Тому об'єкт, який досліджується, відображається переважно через його зовнішні зв'язки та вияви, що є доступними для живого споглядання. Значною мірою вони відображають і внутрішні відносини. Збір фактів, їх первинне узагальнення, аналіз експериментальних даних та їх систематизація і класифікація — це специфічні ознаки емпіричного пізнання. Емпіричне, дослідне випробування спрямоване безпосередньо на об'єкт і опановує його за допомогою таких засобів, як порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент, аналіз, індукція. Тим часом дослідження не буває сліпим: воно планується, конструюється за допомогою теорії. З цієї причини так звані емпіричні факти завжди мають теоретичне навантаження. Початок науки — це не самі по собі предмети, не голі факти, а теоретичні схеми, концептуальні каркаси дійсності. Вони складаються з абстрактних, ідеальних конструктів. Це — постулати, визначення, принципи, концептуальні моделі тощо. На думку К. Поппера, абсурдною є віра в те, що можна почати наукове дослідження з «чистого споглядання», не маючи чогось на зразок теорії. І тому певна концептуальна точка зору є необхідною. Теоретичному рівню наукового пізнання властиве переважання раціонального моменту — понять, теорій, законів та інших форм, пов'язаних з діяльністю мислення. Живе споглядання при цьому не заперечується, але стає підпорядкованим. Теоретичне пізнання відображає явища в їх внутрішніх зв'язках та закономірностях, які виявляються в результаті раціональної обробки даних емпіричного знання. Така обробка здійснюється за допомогою систем абстракцій (понятть, умовиводів, законів, категорій, принципів). Мислення на основі емпіричних даних працює з об'єктами дослідження, сягає їх сутності. Прагнучи істинного знання, теоретичне пізнання користується такими пізнавальними засобами, як абстрагування (відхід від певних якостей та відношень речей), ідеалізація (процес створення суто мислительних речей та предметів), синтезу (поєднання в систему набутих у результаті аналізу елементів), дедукція (рух пізнання від загального до окремого, сходження від абстрактного до конкретного тощо). Проблема (грец. problema — задача) — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання. Гіпотеза (грец. hypothesis — основа, припущення) — форма знання, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення. Теорія (грєц. theoria — спостереження, дослідження) — найрозвинутіша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відображення закономірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності. Закон — об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або відношення між явищами. |