Світогляд Світогляд
 Скачать 267.28 Kb.
|
77. Екзистенційна філософіяЕкзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Західної Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки (умовною датою його народження вважають вихід у 1927 р. праці німецького філософа М. Гайдеггера «Буття і час»). Найбільшої популярності набув після Другої світової війни. Екзистенціалізм(лаг. existentia — існування) — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини. Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціоналістів Керкегора і Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію Керкегором, який різко протиставив суб'єктивне унікально-неповторне існування (екзистенцію) людини об'єктивному існуванню речей світу. Від Ніцше екзистенціалісти перейняли трактування людини як вольової (ірраціональної) істоти, а не розумної (раціональної), що було притаманне класичній філософії Нового часу. Помітний вплив, особливо в методологічному аспекті (в способі обґрунтування, в категоріальному апараті), на його формування справила феноменологія Гуссерля. Це стосується насамперед феноменологічного розуміння відношення свідомості й світу, згідно з яким свідомість розглядається не як протилежне світові (не в площині гносеологічного, тобто пізнавального відношення суб'єкта і об'єкта), а як певний вид буття, тобто в онтологічному аспекті. На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм — це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як і волюнтаризм Ніцше, він працював на формування сильної — свободної та відповідальної — особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в XX ст. Загалом екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття в світі, яка відбувалась в Європі протягом XX ст. Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеггер (1889—1976) і Карл Ясперс (1883—1969), французькі філософи Жан-Поль Сартр (1905—1980), Габріель Марсель (1889—1973) і Альбер Камю (1913—1969). Ранній Гайдеггер, Сартр і Камю намагалися розв'язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній Гайдегтер, Ясперс і Марсель (особливо два останні) розглядали цю проблему в органічному зв'язку з ідеєю Бога. Головною темою дослідження екзистенціалістів є існування людини, яке, на їх думку, є джерелом сенсу всього сущого. Подібно до того, як у Гуссерля свідомість «накидає» сенс всьому сущому, так в екзистенціалістів людське існування визначає світ. Ключем до онтології (вчення про буття) у Гайдеггера є феномен людини. Для того, аби зрозуміти, що вкладають екзистенціалісти в поняття людського існування, розглянемо концепції людини, які вони заперечують. Вчення про «природу» людини, яке розвивали просвітники, по суті, зводило людину до речі серед речей. Як довів Кант, воно не брало до уваги таку якість людини, як свобода. Декартівсько-кантівська концепція, яка його замінила, ототожнювала людину з трансцендентальною свідомістю або трансцендентальним суб'єктом. Тут людина зводилась до розуму, який мислився фактично як окрема субстанція. Саме це розуміння людини і стало об'єктом критики екзистенціалістів. На їх погляд, концепція трансцендентального суб'єкта грішить гносеологізмом — зведенням людини до суб'єкта пізнання, а світу до об'єкта, тобто до сукупності предметів (сущого), які підлягають пізнанню. Зведення світу до предметів, сущого призвело, на їх думку, до того, що і сама людська суб'єктивність стала мислитись як суще, як предмет. Про це свідчить, зокрема, трактування Декартом душі як «мислячої речі» і набуття предметних форм «Я» в концепції трансцендентальної свідомості Канта. В цій концепції, стверджують екзистенціалісти, не подоланий натуралістичний підхід до людського буття; вона зводить людську суб'єктивність до чогось незмінного, затверділого — речі, сущого, тобто мислить людину як річ серед речей. Всупереч такому гносеологічному підходу, коли людина розглядається як суб'єкт, що протистоїть сущому як об'єкту, екзистенціалісти запропонували новий, за словами Гайдеггера, онтологічний підхід. Суть його полягає в тому, що людське існування (екзистенція) розглядається як таке, що інтимно, емоційно, на досвідомому рівні пов'язане з буттям світу. Теза про онтологічну єдність людського існування і світу мовою екзистенціалістів означає, що світ «вписаний» у структуру екзистенції, що екзистенція структурована під буття в світі. Перш ніж пізнавати світ, людина є, існує в світі. Ця єдність людського існування (екзистенції) і буття світу передує, на їх думку, гносеологічному розколу на суб'єкт і об'єкт, в основі якого прагнення пізнати світ і оволодіти ним. Дещо спрощено «екзистенціальний» поворот до світу можна зобразити так: традиційна філософія (т. з. метафізика) і наука, що формується на її основі, на думку екзистенціалістів, ставляться до світу як до сукупності сущого, того, чим можна оволодіти, — спочатку в мисленні, а потім у дії. Мотив, що є основою метафізичного підходу до світу, — це «мати», тобто присвоїти (за висловом Гайдеггера, бути «володарем» буття), тоді як екзистенціалісти пропонують «бути» людиною в світі (бути «пастухом» буття). У цьому сенсі протиставлення «мати» і «бути» широко використовується Марселем. Воно, до речі, покладене в основу відомої праці неофрейдиста Е. Фромма «Бути чи мати». Екзистенціалісти стверджують, що перш ніж пізнавати (бути суб'єктом, розумом, свідомістю), людина повинна бути, існувати в світі. Розум людини не збігається з її буттям. Більше того, сам розум має бути виведений зі специфіки буття (екзистенції) людини. На перший погляд, у твердженні Гайдеггера і його прихильників немає нічого оригінального: як біологічний організм людина насамперед існує, має буття, а після мислить (на цьому, зокрема, побудована концепція Ніцше). Однак проблема полягає в тому, що людину екзистенціалісти трактують як свідому істоту. Отже, йдеться про буття людської суб'єктивності, свідомості, яке передує пізнанню, про трактування людської суб'єктивності як чогось, що має буття і що, зрештою, робить можливим людське пізнання. Прихильники цієї течії звертають увагу на такі характерні риси екзистенції: Екзистенція позбавлена субстанційного, предметного характеру. Вона не є чимось затверділим, що може бути схоплене розумом і об'єктивістською наукою (образно кажучи, поняття не здатні передати емоційно-буттєву налаштованість людини на світ, у світлі якої дається все суще). Екзистенція є трансценденцією. Гайдеггер тлумачить екзистенцію як «буття у світі», тобто не в собі, а поза собою. Людина онтологічно укорінена в бутті. Бути у світі — первинна визначеність людини, а бути суб'єктом пізнання — похідна, вторинна. Сартр, йдучи за Гуссерлем, наголошує, що свідомість як екзистенція завжди є «виходом» до предметів, що вона існує не в собі, а «при предметах». Згідно із Сартром, свідомість є буттям, але таким буттям, самою сутністю якого є небуття, заперечення власного буття, тобто ніщо. Етимологія українського слова «самозречення» найкраще виражає сутність свідомості-екзистенції, як її розуміють екзистенціалісти. Свідомість «самозрікається» (перестає бути річчю) в ім'я трансцендентних речей. Буття свідомості — це «самозречення», вихід до речей. Екзистенція — це постійна можливість бути іншим. Людина сама довільно визначає себе в своїх діях, її існування не є чимось визначеним (затверділим у предметній формі), воно — постійна можливість визначення. Кожна екзистенція унікальна і неповторна. Хоча людському існуванню і притаманні загальні структури (як-от буття у світі, буття з іншими), але ці загальні апріорні структури занурені в конкретну ситуацію, внаслідок чого людське існування стає унікальним. На думку Гайдеггера, людина приречена бути в ситуації (в конкретних обставинах). На відміну від «трансцендентального суб'єкта» класичної філософії, який, подібно до птаха, ширяв над дійсністю, екзистенціалізм розглядає людське існування тільки в ситуації (через укоріненість в буття). Екзистенція не може бути об'єктивованою. За спроби схопити її розумом (виразити в понятті) вона із живої діяльності перетворюється на застиглий предмет. Ясперс заявляв з цього приводу: «Я існую, оскільки не дозволяю собі стати предметом, об'єктом. Я знаю себе, не ставлячи питання, що я таке. Я існую в реалізації своїх можливостей». Якщо я в рефлексії (в зворотному погляді на себе) намагатимусь усвідомити себе, «спіймати» свою екзистенцію, то я матиму не «живе», не «діюче» я, а я, яке вже здійснило себе. «Живе» я — це Я, яке здійснює рефлексію, воно уникає обіймів поняття. Людина, на думку екзистенціалістів, є єдиною істотою, яка усвідомлює свою смертність. Усвідомлення смертності зумовлює те, що її існування пройняте «турботою». Визнаючи «турботу» вихідною ознакою людського існування, Гайдеггер наводить таку байку: Турбота (богиня), переходячи річку, зліпила з глини істоту, якій Юпітер подарував душу. Кому ж належить ця істота — homo, названа за матеріалом (humus — земля)? Сатурн (час) розсудив так: коли людина помре, то душа дістанеться Юпітеру, а тіло — землі, а поки вона живе (тимчасово) — вона вся належить Турботі. «Турбота» випливає з того, що світ входить, «вбудований» у моє існування, що обставини для мого існування можуть бути сприятливі і несприятливі, що близькі мені люди, як і я, смертні. Завдяки «турботі» людське буття набуває часового виміру: людина «турбується» про сучасне, проектує майбутнє, звертається до минулого досвіду. Під часовим виміром буття екзистенціалісти розуміють не об'єктивний час, який фіксує перебіг природних процесів, а внутрішнє переживання часу, зумовлене «турботою» людини про буття. Справді, людина не просто має певний вік, вона пам'ятає, тобто утримує в стані можливого пригадування своє минуле. Це минуле не зникло, його можна ще раз пережити. Воно є її внутрішнім досвідом. Завдяки переживанню часу вона може перенестись у минуле і майбутнє і звільнитись від тиску сучасності, в якій дано тільки просторове буття. Через турботу про майбутнє вона прагне оволодіти часом, плануючи його, подібно до того, як вона володіє простором. 77. Марксизм та екзистенціалізм про відчуження та шляхи його подолання. Проблема людини у марксизмі органічно пов'язана з теоретичним осмисленням такого суспільного феномена як відчуження. Під останнім розуміється складне явище, змістом якого є перетворення самого процесу людської діяльності і її результатів (творів, соціальних інститутів і організацій, грошей, духовних цінностей та ін.) в силу, що панує над людиною, тисне на неї, диктує певні вимоги, силу, протилежну її бажанням та прагненням. Основоположники марксистської філософії прийшли до висновку, що причиною відчуження є експлуатація людини людиною, в основі якої лежить приватна власність на засоби виробництва. Вони запропонували і конкретний шлях виходу з ситуації, що склалася, — знищення приватної власності на засоби виробництва. Це можна здійснити, на їхню думку, через утвердження нового типу власності — власності всіх і кожного водночас на ті засоби, якими створюються матеріальні цінності, власності, суспільної за своїм характером. Ідея знищення приватної власності та подолання відчуження проходить червоною ниткою через увесь марксизм. Суспільством вільної праці, соціальної рівності, справедливості та гуманізму проголошується комунізм. Соціальне джерело, що лежить в основі філософії екзистенціалізму, — реальні процеси соціально-економічного, політичного і духовного життя Заходу, які знайшли втілення в різних формах відчуження людини. Феномен відчуження виражається в тому, що власна діяльність людини стає для неї чужою силою, що протистоїть їй, пригнічує її, замість того, щоб людина панувала над нею. Підходи екзистенціалістів до проблеми подолання відчуження неможливо розглядати лише як відображення суперечностей буржуазного суспільства. Ці суперечності мають характер загальнолюдських. На думку екзистенціалістів, основна риса раціонального мислення полягає в тому, що випливає з принципу протилежності суб'єкта та об'єкта. В результаті вся дійсність, у тому числі і людина, стоїть перед раціоналістом тільки як об'єкт наукового дослідження і практичної маніпуляції, унаслідок чого такий підхід має «не особистісний» характер. Екзистенціалізм, навпаки, має виступати як протилежність позаособистій об'єктивній науковій філософії. Екзистенціалізм протиставляє філософію науці. 78. Прагматизм і марксизм про можливості і межі перетворення світу. Філософи часто порушують такі питання: куди прямує людство, чи не відбувається деградація культури, чи істинні цінності воно сповідує тощо. Оця самокритика цінностей (культури загалом) є однією з найважливіших функцій філософії. Філософи не тільки критикують певні цінності, а й пропонують свою систему цінностей. Але в цьому питанні, як практично в усіх інших, у філософії, існують розбіжності. Одні філософи вважають, що розум філософа не здатний укоренити цінності, він спроможний лише усвідомити систему цінностей, що склалася стихійно. Інші вважають творення нових цінностей основним завданням філософії. Інший погляд на відношення філософії до життя сформульований у знаменитій 11 тезі Маркса про Фейєрбаха: філософи тільки пояснювали світ, а йдеться про те, щоб його змінити. Маркс звинуватив попередню філософію в пасивно-споглядальному ставленні до життя, а свою філософію замислив як теорію революційного перетворення світу. Наслідки такого зведення філософії до революційної теорії відомі. Ця теорія, яка оголосила себе спроможною розсудити історію і здатною дати теоретичну схему минулого і майбутнього, виявилася, врешті-решт, посоромленою цією ж історією. Можливості розуму щодо перетворення і вдосконалення дійсності виявилися далеко не безмежними, а історична творчість не такою безпроблемною, якою здавалася вона творцям цих філософських ідей. Тому філософія, яка претендувала на роль теорії радикальних глобальних соціальних змін, дискредитувала себе. Однак не може задовольнити і позиція, згідно з якою історію пояснюють заднім числом. Теорія, яка не націлена на майбутнє, втрачає сенс. Ситуація глухого кута зумовлена тим, що філософія претендувала на невластиві їй функції творця історії. Звідси песимістичні (Гегель) і оптимістичні (Маркс) варіанти відповіді. Насправді ж роль філософії значно скромніша. Вона не повинна перетворюватись на ідеологію. Суб'єктом філософії є не маси, не політичні партії, а окрема особа. Духовне вдосконалення особи (суспільства через особу) є основним завданням філософії. Саме через особу філософія виходить на суспільство і соціальні проблеми. Філософія за своєю суттю спрямована на утвердження демократичного суспільства, побудованого на засадах свободи особи і пошанування загальних принципів співжиття вільних людей. В утвердженні та функціонуванні громадянського суспільства їй належить особлива роль. Вона покликана розробляти принципи, на основі яких відбувається легітимізація державної влади і права, утверджується соціальна справедливість, досягається громадянська злагода, формуються загальнолюдські цінності. 80. Фрейдизм про роль несвідомого. Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856—1939). Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та й психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури особистості, оскільки, аналізуючи та оцінюючи людську діяльність, Фрейд повсякчас натикався на такі характеристики поведінки людини, які неможливо було пояснити особливостями її свідомого ставлення до дійсності та до самої себе. Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. Психіка людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав З.Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психічного, а має розглядати свідомість як якість психічного, яка може приєднуватись чи не приєднуватись до інших його якостей. Несвідоме — це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме — це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам'ять, мислення та ін.). Свідомість Фрейд пов'язував в основному із сприйманням зовнішнього світу. Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несвідомого, що прагнуть розрядки через дію. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка управляє реалізацією актів поведінки. Можливим же це стає лише за посередництва передсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого.Пізніше З.Фрейд уточнює, що психічна діяльність несвідомого підкоряється принципу задоволення, а психічна діяльність передсвідомого — принципу реальності. Створивши теоретичну систему психіки, З.Фрейд мав довести її правомірність. З цією метою він виділяв певні приклади психічної діяльності, а саме: сновидіння, асоціативне мислення, гіпнотичне навіювання, дотепність, психопатологія буденного життя (забування імен, прізвищ, гублення речей тощо). Теорія З.Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи. Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Спираючись на дані природничих наук і дотримуючись біологічного стилю мислення, З.Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Лібідо, згідно з Фрейдом, — це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексуальних проявів індивіда, сила, що кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення в сфері сексуального збудження. Вчення про лібідо є подальшим розвитком енергетичного підходу до психіки. Психічна енергія інтерпретується З.Фрейдом як енергія лібідо, а також субстанція, що кількісно змінюється. Інстинктивний імпульс може бути розрядженим у дію, витісненим ( переведення психічного змісту із свідомості у несвідоме і збереження його у несвідомому стані) назад у несвідоме, або ж енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і спрямовується до несексуальних (соціальних) цілей. Цей останній процес Фрейд називає сублімацією. 82. Головні концепції походження людини. У первісних уявленнях людина розглядається як прямий нащадок тварин чи тихнув інших видів, які є її безпосередніми пращурами. Одним із варіантів з'ясування людського походження постають стародавні грецькі міфи. Буття богів, їхні воля та наміри передують людському життю. Буттєвість богів і людей здійснюється у двох паралельних світах, але зв'язок між ними відбувається через шлюбні догоди та дітонародження. Людина походити від бога, однак її людське походження залишається таємницею. Поряд із такими мало визначеними поясненнями домінуючою впродовж тисячолітньої історії людства залишалася думка про органічну належність людини до природного світу, про її природне існування, про людину як частку природи, підвладну природним законам. Навіть у перших філософських конструкціях людина існує у всесвітньому логосі, підпорядкована його циклічним процесам, належить йому як невід'ємна складова. Чи не вперше проблему походження людини з усією категоричністю було поставлене в релігійній свідомості. Одним зі світоглядних надбань релігії є уособлення людини як специфічного, надприродного утворення, що має свій сенс, власне призначення й відповідно свою історію виникнення. З'ясування релігійних трактувань не є завданням філософії, проте не можна не визнати що релігія завжди здатна задовольнити світоглядний запитий віруючої людини щодо походження людського роду, і з цим не можна не рахуватись. У поясненні походження людини наука йшла різними шляхами: філолофсько-історичним; біологічним; правовим; релігійним; міфологічним; науковим. 1)Теорія Луи Пастера 1862р. --- життя зародилося із простих життєвих кліток., одноклітинні життя шляхом перетворення їх у більше складні. 2) Теорія Опаріна --- шляхом синтезу органічних речовин, орган. речовини утворилися з неорганічних, шляхом хімічного перетворення 40 тис. років тому. 3)космічна теорія -- життя на землі занесена з інших планет. 4)людське суспільство занесене інопланетянами, які спостерігають за нами. Відмінність людини від тварини:: 1)Л не пристосовується до умов існування, а пристосовує їх у відповідності зі своїми потребами; 2)трудиться; 3) її діяльність носить ціленаправлений характер, відповідно до задоволення своїх потреб за допомогою знарядь праці. Біологічні передумови - наявність нервової системи, головний мозок, прямоходіння. Соціальні передумови - стадна форма життя, праця, спілкування. З розвитком людини розвиток суспільства. Соціальний розвиток людини пов'язане з розвитком праці: землеробство, скотарство, на розумову й фізичну працю. 83. Проблема субстанції: матеріалістичний та ідеалістичний монізм. Монізм (гр. один, єдиний) - філ. вчення, яке приймає за основу всього один існуючий початок. Матеріалісти вважають початком, основою світу матерію. Ідеалісти - дух, ідею. Тлумачення світу в цілому і пояснення всього розмаїття його проявів за допомогою єдиної субстанції. Під монізмом розуміється також логічний погляд, згідно з яким будь-яка цільна і послідовна теоретична побудова можлива лише на основі єдиного вихідного положення (постулата), проведеного через усю низку наукових міркувань і, відповідно, впевненвість в тому, що в основі кожної логічно побудованої наукової концепції лежить один і тільки один фундаментальний принцип, з якого виводяться усі інші теоретичні положення концепції. Відносно до основного питання філософії М. означає вимогу його строго однозначного вирішення, що припускає визнання примата матерії над духом або духа над матерією. Ця вимога виключає всі вияви дуалізму, який з точки зору монізму вигладає як проста непослідовність. Матеріалістичний М. знаходить своє вираження у ствердженні єдності світу (буття), (космосу), ("універсуму") в його матеріальності. У протилежність йому ідеалістичний М. стверджується у постулюванні ідеальної (духовної) природи буття. Історичні форми філософського монізму - як продукт розвитку моністичної тенденції у ф-фії на різних етапах розвитку науково-теоретичного мислення. Перша історична форма моністичної філ-фії - космологічний М. Характеризується естетично-філос. уявами про світ як про замкнутий, гармонійно організований космос, що виник із якоїсь космічної "стихії" (хаоса). В класично чистому вигляді ця форма виступила у стародавніх греків (Фалес, Анаксимандр) і особливо у Геракліта. Цю форму можна віднести доматеріалістичного типу. Найвищий ступінь античного матер. М. - атомістичний М. Демокрита. Монізм досягає, з одного боку, більш високого рівня абстракції, а з другого - тісніше пов'язується з природничо-науковим способом розуміння світу. Релігійно-етична форма монізму стояла в опозиції по відношенню до атомістичного монізму (представлена, напр., філософією Платона). Платон запевняв у приматі інтелектуального світу ("ідеї"), він поклав початок лінії ідеалізму у філософії. Пантеїстична форма М. створилась як реакція на дуалізм середньовічної ідеології (дуалізм бога і світу, душі й тіла). Отримала свій розвиток у філософії Бенедикта Спінози (1632-1677). Монізм німецького класичного ідеалізму. Спробу перебороти кантівський дуалізм на ґрунті суб'єктивного ідеалізму започаткував Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814), але виявилося, що єдиною формою монізму, побудованої на основі послідовно проведеної суб'єктивно-ідеалістичної передумови, може бути тільки соліпсизм. Матеріалистична форма монізму - філософія Людвіга Фейербаха (1804-1872), Ернста Геккеля (1834-1919), Йосифа Діцгена (1828-1888), діалектико-матеріалістичний монізм марксизму. 84. Методологія як частина філософії. Метод(грец. methodos — спосіб пізнання) — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи практичних проблем. Метод ґрунтується на знанні, він, зрештою, і є знанням, трансформованим у певні правила дії. Оскільки філософія є найбільш загальним знанням, то своїми методами вона намагається з'ясувати спосіб, яким набувається це знання, розкрити механізм його формування. Йдеться саме про методи, а не про один метод філософування, оскільки різна інтерпретація (тлумачення) вихідних принципів, найзагальніших понять передбачає різні методи. І в цьому теж виявляється схожість філософії та мистецтва. Філософи, як і митці, мають різне бачення загального і формують різні методи його осягнення. Філософія виконує 4 основних функції: світоглядну, метедологічну, гносеологічну, аксіологічну. Методологічна функція не зводиться до методології пізнання, хоча й передбачає її. Йдеться про стратегічний рівень методології людської діяльності в цілому. Філософська рефлексія покликана зіставити і оцінити різні засоби цієї діяльності, долаючи оману удаваної наявності, що найвірніший шлях до досягнення певного результату - це матеріальні дії, суворо підпорядковані означеній меті. Є потреба, є об'єкт, який за допомогою певних знань та знарядь перетворюються на продукт, що задовольняє цю потребу. В історичному контексті справи набагато складніші. Так, первісні люди, застосовуючи цілком раціональні засоби мисливства, відводили не менше часу на магічні обряди. Пізніше, величезні зусилля спрямовувались на утворення культових споруд. Рівень науки визначається тим, чим є її теоретична система. Філософія потрібна тоді, коли створюється теорія якоїсь науки. До винаходу можна прийти шляхом спроб і помилок. Так, Декарт від математики прийшов до філософії. Людина так чи інакше прийде до філософських проблем. Так, Енштейн прийшов до теорії простору і часу. У багатьох науковців є філософські праці, оскільки вони будували теорію своїх наукових досліджень. Філософський метод так само потрібний, як і інші метафізичні (однобічні) методи. він працює не на емпіричному рівні, а на теоретичному. Хоча, можна знати логіку наукового пізнання і нічого не відкрити. |