Тема початки державотворення на теренах

• Название: Тема початки державотворення на теренах
• Дата: 18.03.2018
• Размер: 0.55 Mb.
• Имя файла: History.docx
• Тип: Документы; #38794
• страница: 3 из 49

Держави кочових племен кіммерійців, скіфів і сарматів

Державотворення на українських землях пройшло довготривалий кочовий період. Так, на території України впродовж 13(!) віків, змінюючи одна одну, існу- вали держави кочових народів – Кіммерія (IX-VII ст. до н.е.), Велика Скіфія (VII- III ст. до н.е.), Мала Скіфія (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.), Сарматія (III ст. до н.е. – IV ст. н.е.).

На відміну від Трипілля, у дослідженні кочових держав використовуються писемні джерела. Так, про кіммерійців і скіфів писав прославлений Геродот (він носить титул «батька історії»). Про сарматів можна прочитати у працях давньо- римських істориків Полібія та Плінія. Скіфо-сарматська доба залишила після себе численні археологічні «сліди» – кургани, переважна більшість яких зосереджена на території сучасних Дніпропетровської та Запорізької областей.

Першими кочовиками на українських землях були кіммерійці. Давньогре- цький поет Гомер називав кіммерійців «кобилодойцями», натякаючи на скотарсь- кий характер їх господарства.
Кіммерійці займали величезну територію між річками Дністер і Дон, а та- кож Кримський і Таманський півострови. У період грецької колонізації Північно- го Причорномор’я та Півдня України Керченська протока носила назву «Боспор Кіммерійський».

Кіммерійці виплавляли залізо з болотяної руди й виробляли залізну зброю. Вони займалися кочовим скотарством. Захищаючи свої пасовиська та завойовую- чи чужі, кіммерійці перетворилися на войовничий, жорстокий народ. Пересувний характер їх життя сприяв ознайомленню з державотворчими традиціями народів Малої Азії. Внаслідок чого, державотворчий досвід Урарту, Ассирії, Лідії, з якими кіммерійці воювали, був застосований і в самій Кіммерії.

Малоазійські державотворчі традиції затвердили у Кіммерії монархічну форму правління. Кіммерійцями правили царі, однак їх влада була слабкою і не змогла вистояти перед потужною навалою скіфів.

У порівнянні з кіммерійцями, скіфи накопичили значно більший досвід у справі державотворення. Перш ніж створити державу на українських землях, вони організували державу на завойованих землях у Мідії (остання проіснувала 28 ро- ків). У другій половині VII ст. до н.е. скіфи утворили Велику Скіфію, яка розта- шовувалася на території між Дунаєм та Доном і проіснувала до III ст. до н.е. Ге- родот стверджував, що Велика Скіфія мала на карті форму чотирикутника.

У VI ст. до н.е. Скіфія поділялася на три царства, кожне з яких мало свого царя, але одне з царств було головним. Цар останнього мав титул головного царя Великої Скіфії.

Важливою ознакою скіфської держави був її адміністративно- територіальний устрій, що являв собою номи (округи), які очолювали номархи.

Центром Великої Скіфії та одночасно місцем перебування царських скіфів була територія сучасної Дніпропетровщини, про що свідчать унікальні археологі- чні знахідки, зроблені українським археологом Б. Мозолевським: це, зокрема, все- світньовідома «Скіфська пектораль» (нагрудна чоловіча прикраса із золота вагою понад 1 кг, знайдена у кургані «Товста могила»). Скіфські коштовності неоднора- зово знаходили і на Криворіжжі (наприклад, у 1982 році – на території місцевої вовно-прядильної фабрики).

Скіфське суспільство було неоднорідним: пануюча його частина – царські скіфи – вважали своїми рабами інші його частини: скіфів-пахарів, скіфів-орачів (орачі, на відміну від пахарів, виробляли зерно на продаж) та скіфів-скотарів. Як і в Кіммерії, у Скіфії була монархічна влада правління, однак скіфські царі не мали абсолютної влади й нерідко мусили підкорятися раді царів скіфських племен та народним зборам воїнів. Найчастіше влада царя обмежувалася «радою скіфів», що могла ініціювати усунення монарха і заміну його відповідним спадкоємцем. Під час війни скіфські царі очолювали військо і розпоряджалися роздачею завойова- них трофеїв. Право на трофей отримував лише той воїн, який принесе цареві від- тяту голову ворога.

Пошана скіфів до царської влади яскраво відобразилася в обряді похован- ня, який за усіма атрибутами (але не масштабністю дії) схожий на обряд похован- ня єгипетських фараонів. Ось як про це писав Геродот: «…Коли помирає їхній цар, вони ... вкривають його тіло воском (перед тим очищують від нутрощів його
черево, наповнюють кропом, потім зашивають). Разом з померлим царем у про- сторому склепі ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили, його чашника і куховара, конюха, особистого слугу, вісника і його коней, а також пев- ну частину його речей і так само золоті чаші (срібла та міді вони зовсім не вико- ристовують). Коли вони все це зроблять, то насипають землю і споруджують ве- ликий курган, намагаючись зробити його найвищим».

Отже, Велика Скіфія була рабовласницькою ранньомонархічною держа- вою. Найбільшого розквіту і піднесення вона досягла у IV ст. до н.е., під час пра- вління царя Атея. Тоді Велика Скіфія перетворилася на могутню централізовану державу. Цар Атей карбував монети, у союзі з Філіппом ІІ Македонським завойо- вував Балканський півострів. Однак, після загибелі Атея Велика Скіфія занепала і почала поступатися своїми територіями сарматам.

Останньою скіфською державою на українських землях була Мала Скіфія, що існувала впродовж ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. Вона займала незначну територію Кримського півострова зі столицею Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя). Незважаючи на тривале існування, Малій Скіфії не вдалося відродити славу Ве- ликої Скіфії, хоча у неї й були періоди піднесення: так, у ІІ ст. до н.е. Мала Скіфія перемогла давньогрецьку колонію Ольвію, що розташовувалася на території су- часної Миколаївської області, і встановила свій контроль над Тавридою (півднем сучасної України).

Наступні кочовики на українських землях – сармати – у справі державот- ворення відчутно поступалися скіфам. Сармати мали вождів, однак останні не ко- нтролювали державу з її мобільними кордонами, а займалися численними завою- ваннями. До того ж, сарматське суспільство було етнічно неоднорідним. У ньому виокремлювалися племена царських сарматів, язигів, роксоланів, аланів та ін.

Назва «сармат» була вигадана давньогрецькими істориками, у перекладі з іранської мови вона означає «підперезаний мечем».

Вітчизняні історики стверджують, що сарматам не вдалося створити пов- ноцінної держави. Водночас, у стародавніх джерелах є згадки про сарматських цариць – Томирис, Амагу та ін., які у своїй поведінці схожі з міфічними амазон- ками: «Вони мали войовничий характер, їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили у походи, не вступали у шлюб, доки не вб’ють першого воро- га». За легендою, переказаною Геродотом, сармати народилися від амазонок і скіфів.

Отже, в історії вітчизняного державотворення спостерігається довготрива- лий монархічний період, пов’язаний із перебуванням на українських землях пле- мен кіммерійців, скіфів і сарматів. У цих народів існував рабовласницький устрій, а царська влада носила обмежений характер. Найбільших здобутків у справі дер- жавотворення досягли скіфи.