Тема початки державотворення на теренах
 Скачать 0.55 Mb.
|
Історичні дати:IV – ІІІ тис. до н.е. – енеоліт, трипільська культура. IX – VII ст. до н.е. – Кіммерія. VII ст. до н.е. – IІІ ст. н.е. – Велика Скіфія. ІІІ ст. до н.е. – IV ст. н.е. – Сарматія. VII ст. до н.е. – заснування грецьких міст-держав у Північному Причорномор’ї (Борисфеніда, Ольвія, Тіра, Пантікапей, Херсонес, Феодосія та ін.). V – VI ст. н.е. – заснування візантійських фортець на Південному узбережжі Кри- му (Алустон, Гурзувіти, Сугдея). Персоналії:Борис Миколайович Мозолевський (1936-1993) – український археолог, що до- сліджував скіфські кургани і знайшов золоту «Скіфську пектораль». Вікентій В’ячеславович Хвойка (1850-1914) – український археолог, чех за по- ходженням, деякий час жив у Києві і працював учителем. У 1893 році розпочав археологічні розкопки на Київщині. Дослідив с. Трипілля, яке дало назву культурі мальованої кераміки. Терміни:Прамісто – поселення первісної доби, що мало ознаки міста (велика кількість мешканців та жител). Поліс – форма суспільно-державної організації у давніх греків, що передбачала автономне правління окремого міста із прилеглими сільськогосподарськими тери- торіями. Монархія – форма правління, що передбачає передачу влади у спадок. Республіка – форма правління, за якої влада обирається шляхом волевиявлення громадян. ТЕМА 2. СЕРЕДНЬОВІЧНА СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КНЯЖА ДЕРЖАВА – УКРАЇНА-РУСЬ (КИЇВСЬКА РУСЬ)
а/ основні концепції утворення держави у східних слов’ян; б/ формування Київської держави – України - Русі.
а/ реформаторська та державницька діяльність князя Володимира Великого і Ярослава Мудрого; б/ державний і суспільний лад України-Русі.
а/ Основні концепції утворення держави у східних слов’ян Однією з найбільших держав Східної Європи доби середньовіччя стала Київ- ська, або Давня, Русь. Вона з’явилася понад одинадцять століть тому і за часи свого існування зайняла провідне місце серед феодальних держав Європи. Історія її виникнення завжди знаходилася у центрі уваги науковців. Деякі ета- пи формування та розвитку Київської держави ще й досі мають дискусійний характер. В історичній науці склалося декілька суперечливих теорій походження Украї- ни-Русі. Залежно від політичного клімату та суб’єктивних симпатій істориків, то одна, то інша бере гору. Найбільшого поширення набула норманська теорія. Провідну роль норманів в утворенні Київської Русі відстоювали німецькі вчені Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шльо- цер, які у ХVІІІ ст. працювали у Петербурзькій Академії наук. У такий спосіб вони намагалися довести неспроможність слов’ян створити власну державу. Свої докази автори даної теорії здебільшого базували на «Повісті минулих літ» Нестора, де, дійс- но, є новела про закликання на князювання слов’янами Рюрика (нормана) та його бра- тів. Проте це аж ніяк не означає, що саме нормани створили слов’янам державу хоча б тому, що до них (Рюриковичів) сиділи на руському престолі Києвичі (такий факт міс- титься у «Повісті минулих літ»). У той же час, німецькі вчені пов’язували походження слова «Русь» від норманського «Роутсі» (так називали норманів у ХІІІст.). Першим опонентом норманської теорії став видатний російський вчений М.Ломоносов. Він доводив наявність у східних слов’ян необхідних передумов для створення власної держави. Щодо походження етноніма «Русь», то багато вчених пов’язують його з назвами річок Рось, Руса, Роставець, що знаходяться в Центральній Україні. З українських істориків норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д.Дорошенко, Є. Маланюк. На захист провідної ролі слов’ян в утворенні своєї держа- ви стали М. Грушевський, М. Костомаров, В. Антонович, Д. Багалій та ін. У 20-х ро- ках ХХ ст. основна частина вчених віддавала перевагу «варязькому фактору», а офі- ційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою. Деякі сучасні вчені (П. Толочко) вважають норманську теорію надто заанга- жованою. На думку П. Толочка, вона має політичне й ідеологічне навантаження, при- нижує роль слов’ян в утворенні давньоруської держави. На сьогодні багато вчених ві- дійшли від крайностей і враховують одночасно і вплив варягів, який не став провід- ним, і власну здатність слов’ян до утворення держави як наслідок ряду об’єктивних факторів. Наступна теорія, яка останнім часом набула поширення в історичній літературі – хазарська. ЇЇ прихильниками є американські вчені-славісти О. Прицак та Ф.Дворніков, які доводять хазарське походження слов’ян, а також провідну роль хаза- рів у заснуванні Києва й утворенні Київської Русі. Панівну роль хазар визначав і ро- сійський вчений Л. Гумільов. Оригінальна «балтійсько-слов’янська» теорія була викладена російським вченим середини ХІХ ст. С. Годеоновим. Він твердив, що русичі та їх перші князі по- ходять із західнослов’янського племені, яке мешкало на о. Рюген. Частина цього пле- мені у ІХ ст. вимушена була емігрувати на північ Східної Європи у район Стара Ладо- га- Новгород, де було закладено підвалини давньоруської державності. Останнім ча- сом у Росії робляться активні спроби повернутися до даної теорії і надати їй особливої ваги: Ладога проголошується ледь не центром державотворення східних слов’ян. Сучасний дослідник В. Ричка стверджує, що Русь у ІХ-ХІ ст. розвивалася у межах двох по суті незалежних і малопов’язаних центрів – Києва на півдні і Новгоро- да на півночі. Вони обидва були визначними центрами давньоруської державності і стали символом «загальноруської історії» та, водночас, її відновлених національних версій – російської та української. І все ж полеміка навколо проблеми, звідки «пішла Руська земля» (держава) та хто стояв біля її витоків, переважно розв’язується на користь південно-східних слов’ян Подніпров’я. Наростання державотворчих тенденцій, починаючи з V ст., та існування у VІІІ-ІХ ст. потужної держави – Руська земля – є природним результатом складної взаємодії соціально-економічних, політичних і етнокультурних факторів, які склалися у східних слов’ян Середнього Подніпров’я на власній основі в процесі їх іс- торичного розвитку. У VІ-VІІІ ст. східні слов’яни починають розселятися по правому берегу Дніп- ра. Літописець Нестор у « Повісті минулих літ» зазначав, що слов’яни « прийшли і сі- ли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – деревлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двіною і назвалися дреговичами, а інші сіли по Двіні й назвалися полочанами за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов’яни, котрі сіли поблизу озера Ільмень, назвалися власним ім’ям – словенами …» У літописі Нестора називаються й інші слов’янські племена: кривичі, радимичі, в’ятичі, северяни, дуліби та ін. Згодом налічувалося близько 14 племінних союзів. Племена полян у минулому заселяли сучасні Київщину і Канівщину, деревляни – Схі- дну Волинь, сіверяни – Дніпровське Лівобережжя, уличі – Південне Подніпров’я, По- бужжя, хорвати – Прикарпаття та Закарпаття, волиняни, або бужани, – Західну Во- линь, тіверці – землі над Дністром. У VІІІ-ІХ ст. набирає силу процес об’єднання окремих слов’янських племен та їхніх союзів, що стає підґрунтям для виникнення державних утворень – племінних князівств. За свідченням арабських авторів уже в VІІІ-ІХ ст. існувало три осередки східнослов’янської державності: Куявія ( земля полян з центром у Києві), Славія (Новгородська земля) й Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо Причорноморська і Приазовська Русь). Вони заклали фундамент східнослов’янської державності з центром у Києві. Найбільшою з них була полянська, яку літописці називали Руською землею з центром у Києві. Вона й стала тим політичним і територіальним ядром, на- вколо якого почала створюватися Давньоруська держава, що пізніше отримала штуч- ну назву Київська Русь і так закріпилася в історичній літературі.б/ Формування Київської держави –України-Русі Формування і розвиток давньоруської держави – Київської Русі - відбувалися в декілька етапів: І –ІХ- кінець Х ст. – виникнення і становлення Давньоруської держави; ІІ – кінець Х- середина ХІ ст. – піднесення і розквіт Київської Русі; ІІІ - кінець ХІ- середина ХІІІ ст. – політична роздрібненість Київської держави та її поступовий занепад. Перші літописні свідчення про давньоруську державу з’явилися у середині 60- х років ІХ ст. за часів князя Аскольда. Брати Аскольд і Дір вважаються першими київ- ськими князями з династії Києвичів, які успішно приєднували інші слов’янські пле- мена. У ІХ ст. завершується складний і тривалий процес формування класових від- носин і починається утворення Київської держави, яка набуває тих ознак, що на той час мали і сусідні державні утворення. Територія держави за Аскольда і Діра була невеликою. До її складу входили землі полян, деревлян, дреговичів, південно-західних северян. Здійснювалася активна військова політика. Успішними стали походи Аскольда на печенігів, на Візантію, вол- зьких булгар. Військові успіхи сприяли підвищенню міжнародного становища Русі, яка впевнено виходила на євроазійський простір. Аскольд підтримував мирні стосун- ки з Хазарією, яка на той час вже не складала загрози для Київської Русі і відігравала роль своєрідного заслону проти натиску кочових племен і особливо – печенігів. Вже за правління Аскольда було зроблено спробу християнізації Русі, про що свідчать Густинський літопис, київський Синопсис та інші джерела. Намагання впро- вадити на Русі у ІХ ст. нову релігію стало наслідком закономірного процесу, що від- бувався в усій Східній і Північній Європі. Як зазначає український історик М.Брайчевський: «Аскольдове хрещення мало загальнодержавний характер і аж ніяк не було приватною справою конкретної особи». Це був офіційний акт введення хрис- тиянства на Русі як державної релігії. Нова релігія сприймалася заможною частиною населення країни як основа для забезпечення своїх класових інтересів. Проте біль- шість жителів Київської держави продовжували вірити в язичницьких богів, дотри- мувалися язичницьких традицій і не були готові до сприйняття християнської віри. У подальшому це призвело до незадоволення релігійною політикою Аскольда. Охре- щення Русі за його правління не відбулося. Повноцінний перехід від «поганства та язичництва» до монотеїстичної віри христової здійснився за часів князя Володимира. У 882 р. внаслідок династичного перевороту відбулася зміна династії у Києві. Олег, з роду Рюриковичів, який правив у Новгороді, рушив на багаті південні землі, вбив Аскольда і Діра, захопив владу у Києві, проголосивши його «матір’ю міст русь- ких», і саме в такий спосіб заснував династію Рюриковичів. Появу Рюрика у Новгороді дослідники пов’язують з напруженим становищем, яке було спричинене припиненням правління місцевої династії або державним пере- воротом, що у свою чергу привело до політичної кризи і неспроможності новгородців самостійно розв’язати дану ситуацію. За короткий час Рюрикові вдалося підкорити силою зброї місцеве боярство і всю повноту влади зосередити у своїх руках, однак йо- го правління не було тривалим. Після смерті він залишив спадкоємцем малолітнього сина Ігоря, регентом при якому було призначено Олега. Опинившись при владі, Олег намагається досягти об’єднання Славії ( Новгородсько-Псковської землі) та Руської (Київської) землі. У 882 р. було здійснено похід на Київ, наслідком чого і стало вста- новлення влади Рюриковичів на Русі. Історики В. Татищев, М. Брайчевський та інші приписують успіх Олега підт- римкою з боку опозиційних сил, незадоволених релігійною реформою Аскольда. Ан- тихристиянська, проязичницька платформа допомогла Олегові стати до влади у Києві. За часів Олега починає формуватися «Руська земля» як об’єднана держава. Його князювання (882-912 рр.) починається зі створення опорних пунктів центральної влади у племінних князівствах, встановлення порядку стягнення данини. Поступово влада Києва поширюється на землі сусідніх племен. На ці землі розповсюджувалася загальна система управління. Центром держави стає Київ. Цьому в значній мірі спри- яло його стратегічне розташування. Київський князь Олег проводив активну зовніш- ню політику, здійснював військові походи, якими Русь утверджувала свій міжнарод- ний статус. Пріоритетну роль у зовнішній політиці відігравав візантійський напрямок. Було здійснено два вдалих походи на Візантію (907,911 рр.). У 907 р. було підписано угоду з Візантією, умови якої були вигідними для Русі: Візантія виплачувала контри- буцію (48 тис. гривень золотом), руські купці отримали право протягом 6 місяців за кошти Візантії перебувати на її території та ін. За це русичі повинні були надавати військову допомогу Візантії у боротьбі з зовнішніми ворогами. Крім того, Олег здійс- нив вдалі походи на Хазарський каганат (884,885 рр.) та Каспійське узбережжя (909- 910 рр.). За його правління пожвавився економічний і політичний розвиток країни, зміцнилася князівська влада. Але створити сильну об’єднану країну Олегові ще не вдалося. Подальша розбудова держави відбулася за часів князя Ігоря ( 912-945 рр.). Він продовжив процес збереження в межах єдиної держави земель уличів, деревлян, які намагалися відновити свою незалежність після смерті Олега. Здійснив військові похо- ди на Візантію (943, 944 рр.), які не мали такого успіху, як раніше. Угода, підписана з Візантією у 944 р., позбавила руських купців права безмитної торгівлі у Константино- полі, русичі вимушені були обороняти кримські володіння Візантії від кочівників. За- те успішними стали походи Ігорової дружини на Каспій та Закавказзя. Втім, у внутрі- шній політиці він припустився помилок. Так, неурегульоване збирання данини (по- люддя) привело до повстання деревлян, під час якого вони з особливою жорстокістю розправилися над князем та його дружиною. Після трагічної смерті Ігоря на чолі держави стала його дружина Ольга (945- 964рр.). В історію Ольга увійшла як розумна, мудра і владна, але й жорстока правите- лька. Повстання деревлян та їх розправа над князем Ігорем призвели до дестабілізації політичного й економічного життя в країні та посилення відцентрових тенденцій. З метою стабілізації ситуації Ольга вимушена була здійснити деякі зміни в управлінні державою. Перш за все, вона жорстоко помстилася за смерть свого чоловіка, спалив- ши головне місто деревлян - Іскоростень, де загинуло близько 5 тис. осіб, а також по- карала їхніх князів. Ольга провела ряд адміністративних, податкових реформ. Вона встановила норми податків («уроки»), визначила час і місце збирання данини («погости»), закла- дала нові міста, призначала там своїх правителів. Тим самим вона зміцнила позиції центральної великокнязівської влади на місцях, провела регламентацію повинностей залежного населення і розповсюдила свої нововведення на всі підвладні території. За часів її правління проводилася гнучка зовнішня політика. Застосовуючи дипломатичні методи, вона намагалася піднести міжнародний авторитет Русі. У 946 р. Ольга здійснила візит до Константинополя, де була прийнята імпера- тором Константином Багрянородним і патріархом. Вчені висловлюють припущення, що на той час вона вже прийняла християнство і вела переговори, щоб зробити його державною релігією. Однак слов’янське суспільство не було готовим до його прийн- яття. Подальше розширення, зміцнення і розбудова держави відбулися за часів пра- вління князя Святослава (964-972 рр.), який майже все своє життя провів у військових походах, за що історики прозвали його «князем - воїном», «князем – завойовником». Український історик М. Брайчевський пише про нього так: « Святослав, цей перший Рюрикович із суто слов’янським іменем, був за характером найбільшим варягом з усієї плеяди київських володарів того дому». Він був хоробрий, мужній і войовничий князь. Військова активність Святослава була направлена на Схід. Йому вдалося повернути до Русі в’ятичів, які потрапили під владу хазар, оволо- діти Таманським півостровом, створивши там Тмутараканське князівство, розгромити Хазарський каганат, а також підкорити деякі племена (ясів і косогів) на Північному Кавказі. За часів Святослава кордони Давньоруської держави розширилися до Волги і Чорного моря. Однак походи не дали очікуваного результату. Саме перемога над ха- зарами відкрила шлях на Русь печенігам - кочовим племенам, які в 968 р. через відсу- тність Святослава вільно дійшли до Києва і ледве його не захопили. У подальшому ареною політичних інтересів Святослава стала Болгарія. У вій- ну з Болгарією він був втягнутий Візантією, яка була занадто занепокоєна його успі- хами на Сході. Цим кроком Візантія намагалася послабити своїх суперників на Балка- нах, зіштовхнувши їх між собою, а також покласти край руській експансії на підконт- рольні їй землі. Похід Святослава на Болгарію виявився успішним, і тільки напад пе- ченігів на Київ (968 р.) примусив його повернутися додому. Наступний похід у Болгарію виявився невдалим. У 971 р. Святослав вимуше- ний був підписати мирну угоду з Візантією, відмовившись від претензій на візантій- ські володіння у Криму і на Дунаї. За умовами угоди Візантія забезпечувала право ві- льного повернення руської дружини на рідні землі, забезпечивши їх провіантом, але не дотрималася своїх обіцянок. Святослав загинув трагічно. За однією з версій, повертаючись додому з війсь- кового походу, він потрапив у засідку печенігів, організовану Візантією. Дружину князя було розбито, загинув і сам князь. З його черепа печенізький князь зробив кубок з написом « Шукач чужої землі і свою загубив». Знаходячись в постійних військових походах, Святослав не міг приділяти на- лежної уваги питанням внутрішнього управління державою. Навіть русичі постійно йому дорікали: « Ти, княже, постійно шукаєш чужої землі й про неї дбаєш, а свою за- лишив напризволяще». Посилення сепаратистських тенденцій з боку удільних князів стало загрозою територіальній цілісності країни. Щоб не допустити руйнації держави, Святослав провів адміністративну реформу. В основні землі він назначив правителями свої синів: Ярополка посадив у Києві, молодшого сина Олега відправив князювати у Деревлянську землю, а позашлюбного сина Володимира поставив княжити у Новго- роді. В інших землях Святослав залишив своїх родичів та довірених людей. Вони по- винні були здійснювати на місцях судові, фінансові і військові функції. Це дозволило Святославові сконцентрувати владу в руках однієї династії. Наведені історичні факти засвідчують, що на першому етапі розвитку Київсь- ка держава знаходилася у процесі становлення. Великокнязівська влада залишалася слабкою і недостатньо організованою. Ряд вчених визначають форму держави на да- ному етапі розвитку Київської держави як дружинної (О.О.Мельников), бо саме дру- жина складала верхівку тогочасного суспільства. Історики Л.І. Кормич, В.В.Багацький та інші форму влади, що сформувалася у Київській Русі на той час, називають дру- жинно-вічовою. Продовжувалося формування території країни, кордони якої були надто рухливими. У політиці князів переважали два основні аспекти: завоювання но- вих земель та встановлення там руського впливу. Домінування зовнішнього фактора в політиці давньоруської держави дозволило Київській Русі заявити про себе на міжна- родній арені і впевнено увійти в європейський простір середньовічного світу. |