Тема початки державотворення на теренах
 Скачать 0.55 Mb.
|
Галицько- Волинське князівство – спадкоємиця державницьких традицій України-РусіГалицька земля відокремилася від Києва у ХІ ст. За заповітом вона дісталася онукові Ярослава Мудрого – Ростиславу. З часом цю землю було поділено між його синами: Рюриком, Володарем та Васильком. Це стало початком історії Галичини як окремого князівства. Ростиславовичі правили тут понад 100 років - з 1087р. по 1198 р. Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за князя Ярослава Осмомисла. Йому вдалося розширити князівство до узбережжя Чорного моря, він оволодів земля- ми Бессарабії, частково валаськими і деякими придунайськими містами. Галичина за його князювання ще більше економічно зміцнилася. Він проводив активну зовнішню політику, мав дружні стосунки з Угорщиною, Німеччиною, встановив дипломатичні відносини з Візантією, Священною Римською імперією. Найтісніший зв’язок економічного і культурного характеру був з Волинською землею, що в подальшому сприяло їх об’єднанню. На думку деяких вчених, саме з Волині почалося об’єднання східнослов’янських племен у воєнно-політичні союзи. Тут починалося відродження України-Русі і продовження її державотворчих традицій. Волинь мала вигідне розташування, знаходилася на торгівельних шляхах, що вели до Західної Європи. З 1173 р. на Волині почав княжити князь Роман Мстиславо- вич, який об’єднав під своєю владою два князівства: Волинське і Галицьке. У 1202 р. він здійснив похід на Київ і завоював Київське князівство. З часом йому вдалося зіб- рати українські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра (за винятком Чернігівського кня- зівства). Відтак виникла нова велика держава. Роман Мстиславович користувався великим авторитетом і повагою. Це був хоробрий і сміливий князь. Під його проводом відбулися походи проти половців та литовців, які виявилися успішними. Підсилився авторитет країни, встановилися дип- ломатичні відносини з рядом країн Західної Європи, з Візантією та ін. Історичні дже- рела доносять відомості навіть про те, що сам Папа Римський пропонував Романові корону, якщо той прийме католицтво. Але ця пропозиція була відхилена князем. Роман прагнув створити власну модель державного управління з сильною княжою владою, яка б не залежала від земельної аристократії. Галицько-Волинська держава стала новим політичним центром східних слов’ян. Це було економічно і політично розвинуте державницьке об’єднання. В останні роки свого життя, щоб зміцнити державу, князь Роман розробив новий поря- док формування центральної влади, за яким великий князь обирався шістьма найвп- ливовішими удільними князями, а на місцях влада повинна була переходити від бать- ка до сина. Але нововведення виявилися нежиттєздатними й не дали йому можливості об’єднати всі землі колишньої Київської Русі та консолідувати державу. У 1205 р. князь Роман загинув. У давньоруських літописах міститься характеристика князя Романа Мстис- лавовича. Один з літописців титулує його «царем і самодержцем всієї Русі». Галиць- ко-Волинський літопис засвідчує хоробрість Романа, який кидався на «поганих, як лев, сердитий був, як рись, нищив ворогів, як крокодил, переходив ворожі землі, як орел, а був хоробрий, як тур». Після смерті князя Романа Мстиславовича протягом 40 років тривала жорстка боротьба за престол, яку очолювали різні групи боярства. Фактично це була грома- дянська війна. У неї втрутилися деякі країни ( Польща, Угорщина) й висунули претен- зії на галицько-волинські землі. Державну єдність Галицько-Волинської держави відновив син Романа Мстис- лавовича – Данило. Він подолав опозиційний рух галицьких і волинських бояр і упро- довж 1237-1238 рр. остаточно закріпився в Галичині. Волинь він залишив молодшому братові - Василькові. Навесні 1238 р. князь Данило розгромив тевтонських рицарів під Дорогочином, а у 1239 р. заволодів Києвом, де посадив свого намісника Дмитра. Сто- лицею держави Данило Галицький проголосив місто Холм. Велику увагу він надавав внутрішній розбудові держави: зводив нові міста (Данилів, Кременець, Угровськ, Львів та ін.), замки, фортеці, будував церкви. Після перемоги Данила над представни- ком чернігівської династії - Ростиславом Михайловичем (1245 р.) - йому вдалося оста- точно приборкати боярську опозицію і покласти край 40-річній боротьбі за престол. Починається процес внутрішнього зміцнення Галицько-Волинської держави, яка про- існувала майже 100 років. У 1245 р. Данило поїхав до Золотої Орди, щоб отримати ярлик на управління землями , і у 1246 р. вимушений був визнати васальну залежність від неї. Тим самим він намагався виграти час, щоб зібрати сили для боротьби з монголо-татарами. З цією метою він укріплює старі міста, зводить нові, проводить реорганізацію війська. Нема- ло зусиль Данило Галицький доклав, щоб створити антиординську коаліцію, до якої хотів залучити Польщу, Литву, Володимиро-Суздальське князівство, Папу Римського Інокентія ІУ. Він звернувся до останнього з пропозицією: підняти християнські наро- ди на хрестовий похід проти монголо-татар. Зі свого боку князь погоджувався на унію православної церкви з католицькою. У 1253 р. представник Папи Римського корону- вав Данила. Відтоді Галицько-Волинське князівство стали йменувати «королівською Руссю». Князь Данило єдиний з правителів Східнослов’янських держав отримав титул короля. Проте ця угода не дала галицько-волинському князеві реальних результатів, оскільки європейські монархи не підтримали ідею хрестового походу, тому вона з ча- сом була розірвана. Подальші спроби створити коаліцію держав для боротьби з мон- голо-татарами не увінчалися успіхом. У 1259 р. після чергового нападу хана Бурундая Данило змушений був підкоритися Орді, знищити побудовані укріплення і відмовити- ся від антитатарських планів. За часи свого князювання Данилові Галицькому вдалося перетворити своє князівство на міцну загальноруську державу, яку було визнано у Європі та яка мала високий міжнародний статус. Князь Данило проявив себе як здібний державний діяч. Він здійснив військову реформу, почав широко використовувати ополчення – селян і міщан, реформував державний апарат, замінив князівське боярство на своїх прибічників з нижчих верств. Так формувалося дворянство – шляхта. Після смерті князя Данила (1264 р.) Галицько-Волинській державі вдавалося ще деякий час зберігати єдність, але тенденції до децентралізації тут, як свого часу в Київській Русі, ставали дедалі сильнішими. Відновити колишню єдність галицько- волинської землі вдалося синові князя Данила – Леву ( 1264 – 1301 рр.), а потім і його онукові – князю Юрію І (1301-1315 рр.) Однак ці процеси не мали стабільності. Добу князювання Юрія І можна назвати розквітом Галицько-Волинської дер- жави, що характеризувалося економічним піднесенням та політичною стабільністю. Державна влада в Галицько-Волинському князівстві належала великому кня- зеві, який спирався на бояр-землевласників та міський патриціат – заможний міський люд. Галицько-волинські володарі розглядали князівство як свою «отчину». Нерідко вони титулувалися «великими князями» і мали такі атрибути влади: «вінець» (коро- ну), герб, державну печатку, прапор. Під впливом зв’язків із західними державами ці ознаки влади набули в Галицько-Волинському князівстві особливого значення і роз- витку. З початку ХІУ ст. гербом Галицько-Волинської держави утверджується зобра- ження золотого лева на синьому щиті, яке водночас було і на печатці князя Юрія Львовича, і на синьому полотнищі князівської корогви. Усі функції державної влади належали великому князеві, тому його часто на- зивали « самодержцем». Стародавнє віче в Галицько-Волинській державі в ХІІ-ХІІІ ст. втратило своє значення, проте князь за традицією нерідко скликав народні збори для вирішення найважливіших питань. При князеві існувала рада бояр, без згоди якої не можна було проводити в життя важливі рішення. Відбувалися також князівські з’їзди, на яких укладалися різні угоди, зокрема договори (ряди) про мир. Для здійснення внутрішнього управління князівством існувала розгалужена система княжих управителів. Вся князівська адміні- страція утримувалася за рахунок княжих земельних подарувань. Галичина і Волинь територіально-адміністративно поділялися на ряд кня- зівств-земель, а останні – на волості, центрами яких були міста-городи. Управителів волостей призначав князь з числа великих бояр. У містах Галицько-Волинської землі правила боярсько-патриціанська верхівка. Міста поділялися на сотні й вулиці. З першої половини ХІУ ст. у містах князівства по- чинає поширюватися Магдебурзьке право, яке відкривало шлях до міського самовря- дування. Поява його на східнослов’янських теренах стало ознакою запозичення євро- пейських форм самоуправління, які несли певні елементи демократії. Першим це пра- во отримало м. Сянок у 1334 р. У судівництві Галицько-Волинської держави застосо- вувалася «Руська правда». Наступниками Юрія І стали його сини – Андрій та Лев ІІ (1315-1323рр.). Тери- торію князівства вони поділили на сфери впливу і правили разом – дуумвіратом. Про- довжуючи традиції свого батька, князі зміцнювали державу, сприяли зростанню її мі- жнародного авторитету, налагоджували союзницькі відносини з тевтонським орде- ном, Польщею, продовжили боротьбу з Золотою Ордою, яка для них закінчилася тра- гічно. Їх загибель 1323 р. у битві з монголо-татарами поклала кінець династії Романо- вичів. Після смерті Андрія та Лева знов поновлюється вплив галицького боярства, починаються суперечки і міжусобиці. У 1325 р., внаслідок компромісу між галицьким боярством і правителями Польщі, Литви й Угорщини, на престол було посаджено князя Болеслава, племінника Андрія та Лева. Молодий князь прийняв православ’я та ім’я Юрія ІІ Болеслава, намагався проводити самостійну внутрішню і зовнішню полі- тику та повернути колишню славу Галицько-Волинської держави, але здійснити свої плани Юрієві ІІ не вдалося. Незадоволене його політикою боярство активізувало опо- зиційні дії і у 1340 р. отруїло князя. З цього моменту починається стрімкий занепад і розпад держави, яка з часом опинилася під владою іноземних держав: Польщі, Литви та Молдавського князівства. В історії українського державотворення Галицько-Волинська держава відігра- ла надзвичайно важливу роль. Вона стала спадкоємицею державотворчих національ- но - культурних традицій України - Русі (Київська Русь) і новим політичним, економі- чним та культурним центром після занепаду Києва, сприяла консолідації східнос- лов’янського етносу та усвідомленню його самобутності. Це дало підставу історикові І. Лисяку-Рудницькому назвати Галицько-Волинське князівство « суто українською державою». Завдяки їй, українські землі було збережено від окупації з боку Польщі; південне і західне слов’янство - від завоювання та асиміляції. Ще довгий час Галиць- ко-Волинська держава являла собою східнослов’янську державність на міжнародній арені. Давньоруська держава ІХ-ХІІІ ст. залишила яскравий слід в українській історії. І перш за все тим, що наочно було засвідчено державотворчі генетичні потенції і спроможність східнослов’янського етносу, який ще в добу князювання Київичів ство- рив свою власну державу з центром у Києві, що і поклало початок історії українського (руського) державотворення. Подальший розвиток цієї феодальної середньовічної держави, розбудова і входження в міждержавну європейську спільність вже були пов’язані з варягами-Рюриковичами. Втім, попри те, що на київському престолі «си- діли» прибулі, які все ж таки згодом асимілювалися й «ослов’янилися», ця перша держава за суттю і самобутністю була виразно слов’янською. Усе це свідчило про державну дієздатність східних слов’ян і результативність їх зусиль у цій царині. І хоча східні слов’яни дещо пізніше створили свою державу, аніж, скажімо, греки-еліни чи римляни, чи деякі інші європейці, втім вони не випали із загальноєвропейського дер- жавотворчого історичного процесу, адже Русь-Україна (Київська Русь) постала на ка- рті світу як середньовічна держава практично одночасно з іншими утвореннями; так Польща як суверенна країна з’явилася в Х ст., Чехія –у кінці ІХ ст., Угорщина – у кін- ці Х ст., Хорватське королівство – у середині ІХ ст., перше Болгарське царство – у кі- нці УІІ ст. Протягом тривалого часу Київ був центром східнослов’янської державнос- ті, господарства і культури. Україна-Русь була найбільшою державою середньовічної Європи, відігравала вагому роль у міжнародній політиці, впродовж тривалого часу стримувала полчища кочівників, тим самим захищаючи Європу від їх навали, але ще й сприяла власне українському націотворенню. Традиції існування давньоруської державності продовжило Галицько-Волинське князівство, яке після розпаду Київської Русі було головним політичним центром українських земель аж до середини ХІУ ст. Отже, східнослов’янська історія державотворення в добу середньовіччя хро- нологічно охоплює ІХ – ХІУ століття. Саме в межах цього часу в силу внутрішніх процесів і потреб з’явилися та утвердилися дві держави: давньоруська (княжа) Украї- на-Русь (Київська Русь) і Галицько-Волинське князівство, з падінням якого завершив- ся перший етап українського державотворення, що тривав майже 500 років. Загальновідомо, що перші держави народів світу частіше за все були моноет- нічними, їх творили певні етноси чи споріднені союзи родів і племен. Створення та- ких держав – це прерогатива сильних і міцних етносів, спроможних, у тому числі і си- лою зброї, об’єднати навколо свого ядра інших та побудувати спочатку примітивні протодержави, а згодом і повноцінні за функціями, з атрибутами та інституціями вла- ди держави. Згодом ( вже в кінці ХУІІІ ст. – на початку ХІХ ст. ) науковці назвали такі етноси державотворчими, або історичними націями. Втім, часто –густо останні інтегрували у свої держави й інші, переважно слаб- ші етноси; завоювання, упокорення й обкладання податтю чужих земель було нормою й узвичаєним явищем довгі століття. Не була винятком з цього ряду й середньовічна Русь (Київська Русь), ядро якої складали східнослов’янські племена, етноси. Ініціатива її утворення належить саме останнім, де роль лідера – локомотива взяло на себе плем’я полян( а не варягів), яке володіло землями навколо Києва. Саме це дає підстави сучасним українським істори- кам говорити, що східні слов’яни - у тому числі і, найперш за все, українці та білору- си, а не лише росіяни – це державотворчі (історичні) народи. Принагідно акцентовано зауважимо й таке: 1) ще на початку ХХ ст. частина науковців, а надто політиків, розг- лядали українців як не державотворчий етнос, а відтак і відмовляли йому у праві на свою суверенну державу. Проте вже історія праукраїнців доби України-Русі свідчить про незаперечне: вони були спроможні на державотворення, в процес якого, щоправ- да, втрутився і зовнішній чинник у вигляді войовничих варягів; 2) попри те, що витоки держави Русі східнослов’янські, проте в ході розбудови цієї держави, її експансії на північ і особливо на Північний Схід у лоні її володінь, а отже і в зоні її впливів, опинилася велика армія інших етносів; і перш за все йдеться про угро-фінські племінні об’єднання (весь, мурома, мещера, мордва, комі, меря, угра, чудь і багато інших). Все це дає підстави вважати середньовічну державу Русь імпері- єю. ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:
|