Тема початки державотворення на теренах
 Скачать 0.55 Mb.
|
Історичні дати:УІІІ-ІХ ст. - формування державного об’єднання східних слов’ян у Середньому Подніпров’ї з центром у Києві. 882 р. - здійснення державного перевороту у Києві. Прихід до влади династії Рю- риковичів. 882 – 912 рр. - часи правління князя Олега. 912-945 рр. - князювання у Києві князя Ігоря. 945-969 рр. - князювання княгині Ольги. Проведення податкової реформи. 969-972 рр. - період правління князя Святослава. Здійснення завойовницьких по- ходів. 980-1015 рр. - правління князя Володимира Великого та проведення ряду реформ. 988 р. - запровадження християнства на Русі. 1019- 1054 рр. - князювання Ярослава Мудрого. 1113- 1125 рр. - князювання Володимира Мономаха та його спроби об’єднання всіх князівств і створення міцної держави. 1119 р. - об’єднання Галицької та Волинської земель в єдине Галицько-Волинське князівство. 1237-1240 рр. - монголо - татарська навала на Русь. Персоналії:Володимир Великий ( ?-1015 рр.) – великий князь київський (980-1015 рр.). Об’єднав усі східнослов’янські землі, розширив і зміцнив кордони держави, буду- вав міста-фортеці. Провів ряд реформ: адміністративну, військову, релігійну (у 988 р. запровадив християнство), грошову та ін. За часів Володимира Великого держава Україна –Русь вступила в період свого розквіту і увійшла до європейсь- кого цивілізаційного простору. Данило Галицький (1201-1264 рр.) – князь волинський і галицький. Зумів об’єднати Волинь, а згодом оволодів Галичем. Внаслідок мудрої державної полі- тики Данило Галицький не підкорився владі Золотої Орди. Сприяв будівництву нових міст, розвиткові ремесла і торгівлі. Ярослав Мудрий (978-1054 рр.) – великий князь київський з 1019 р. Уклав пер- ший збірник законів Київської Русі – «Руська правда». За часів його правління Київська Русь досягла свого апогею. На Русі повністю утвердилося християнство, сформувалася руська православна церква. Надавав великої уваги розвитку куль- тури і освіти. Почав будівництво Софійського собору. Терміни:Віче - народні збори дорослого чоловічого населення (крім холопів) у період Ки- ївської Русі, де вирішувалися важливі державні і громадські питання. Патримоніальна держава - це така форма правління, де влада і контроль над усіма сферами життя концентрується в руках великого князя та його династії. Узурпація - протизаконне захоплення влади. Централізація - зосередження керівництва, управління в єдиному центрі; зосере- дження більшої частини державних функцій у віданні центральних установ. ТЕМА 3. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДОБУ ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІV -ПЕРША ПОЛОВИНА ХVІІ СТ.)
державою На початку ХІV ст. склалися несприятливі умови для розвитку української державності. Українські землі були ослаблені тривалим пануванням монголо-татар. Намагання Галицько-Волинської держави об’єднати навколо себе етнічні українські землі не здійснилися. Поступово вона занепадає. У цей час зростають територіальні посягання сусідніх феодальних держав: Польщі, Литви, Угорщини, Молдовського князівства, - в першу чергу, на українські землі. Вони потрапляють у поле їх геополі- тичних інтересів. Водночас в історії українських земель розпочинаються епохальні зміни і доля українців відтепер почасти вирішується іншими державами. У середині ХІV ст. на міжнародну арену виходить Литовська держава. За ко- роткий час їй вдалося зібрати навколо себе староруські землі. Литовські племена заселяли територію правобережжя р. Неману в його нижній та середній течіях. У ХІІ ст. у них відбувається розпад родоплемінних відносин, фор- мування класового суспільства і держави. Процеси литовського державотворення виявилися швидкими. У ХІІІ ст. литовський князь Міндовг об’єднав усі литовські племена і приєднав до Литовської держави Чорну Русь (частина території сучасної Білорусі). Його наступник, князь Гедимін, якого в історичній літератури часто нази- вають «збирачем литовських і руських земель», а також «королем литовським і ру- ським», продовжив розширення території Литовського князівства і ввів до його складу Полоцьку, Вітебську, Турово-Пінську і Берестейську землі. Однак Гедимінові не вдалося підкорити Галичину, яку на той час уже захопили поляки. У 1321 р. князь Гедимін розбив військо київського князя Станіслава й оволодів Києвом. Кияни під- корилися йому. Зростання литовської експансії відбувається у 50-х роках ХІV ст. Литовським князям Любарту й Ольгерду ( сини князя Гедиміна) вдалося значно розширити кор- дони Литовського князівства. Активне проникнення литовців на українські і білору- ські землі було пов’язане з ослабленням Золотої Орди, якій було все складніше утримувати землі колишньої Київської Русі під своєю владою. Процес консолідації земель навколо Литви був прискорений зростаючим тиском із Заходу - з боку Тев- тонського ордену. Під владою Литви опинилися Чернігово-Сіверщина, а після розг- рому монголо-татар на р. Сині Води (1362 р.) до Литви відійшли Київщина, Поділля, Переяславщина. У 1377 р. після довготривалої боротьби з Польщею Литовське кня- зівство ввело до свого складу Берестейський, Волинський і Луцький уділи. Внаслідок цього, Литовське князівство перетворилося на одну з наймогут- ніших держав у Європі. Її особливістю стало те, що власних литовських земель і ли- товського населення в ній було значно менше ніж автохтонного східнос- лов’янського, яке становило майже 90% усіх, хто проживав у державі. Існують різні точки зору щодо литовської експансії на українські і білоруські землі. Тривалий час радянські історики литовське проникнення розглядали як «ко- лонізаторське загарбання» та «національне поневолення». Натомість сучасні україн- ські історики трактують це питання як процес визволення українських земель литов- цями від монголо-татарського іга або як послідовне перетворення українських зе- мель на литовські провінції. Безперечно, просування литовців на українські землі ві- дбувалося мирним шляхом і активного опору з боку місцевої людності не мало. Ру- сичі, приєднуючись до зміцненої Литовської держави, сподівалися на захист з її боку від монголо - татар, бо надто ослаблені їх довгим пануванням, руйнацією власної держави, розрізнені на окремі князівства – вони не могли самостійно чинити їм опір. У той же час, литовці усвідомлювали, що слов'яни мали більш вищий рівень економічного, політичного і культурного розвитку, аніж їх власний, що зрештою змусило їх вести толерантну політику, виявляти повагу до віри, звичаїв, побуту і мо- ви русичів та діяти за формулою: « Ми старини не рушаємо, а новини не вводимо». Ось чому устрій на прилучених землях по суті залишався без змін, а місцева знать обіймала найвищі адміністративні посади. Майже всі форми права, соціально- політична структура, які були створені ще за часів Київської Русі, залишилися чин- ними. Литовські князі вважали за честь поріднитися зі знаними руськими родами. Тож не випадково їх державу називали Литовсько-Руською. Така політика з боку Великого князівства Литовського сприяла мирній коло- нізації українських земель. На кінець ХІV ст. майже основна їх частина опинилася у межах Литви. Можна стверджувати, що на даному етапі розвиток Великого князівства Ли- товського був органічним продовженням еволюції суспільно-політичних форм Київ-ської Русі й успішне просування войовничих литовців на українські і білоруські зем- лі були обумовлені низкою причин: занепадом давньоруських земель за часів монго- ло-татарського іга, мирним характером литовської експансії, толерантним ставлен- ням до місцевого населення і сприйняття його досвіду та традицій, відсутністю ду- ховної і культурницької експансії з боку литовців (деякі литовські князі переходили у православ’я; так наприклад, литовський князь Ольгерд та його 12 синів - були пра- вославними). Проникнення литовців на українські землі було м’яким, вони не упокорюва- ли ці землі вогнем і мечем. І все ж, незважаючи на те, що їх просування на українські землі мало мирний характер, по суті це була експансія з їх боку, колонізація теренів колишньої держави Русі-України. Утворена держава стала не просто Литовською, а Литовсько-Руською, яка за устроєм була своєрідною федерацією земель князівств, рівноправними та повноцін- ними суб’єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. На цих землях зберігалася стара система керування, місцева знать могла обіймати найвищі посади у державі, «Руська Правда» стала правовою основою Ве- ликого князівства Литовського та його законодавства, було запозичено військову ор- ганізацію, а староруська (церковнослов’янська) мова отримала статус ділової. Част- ково зберігаючи давньоруську державність, литовська влада намагалася максималь- но використати її досвід з метою зміцнення своєї країни. Як показав час, Литва у та- кий спосіб прокладала собі шлях до повного підкорення українських земель. Збере- ження та зміцнення давньоруської державності не було їх метою. У подальшому доля Литовсько - Руської держави, а також становище в ній українського населення різко змінилося.
У 1377 р. до влади у Великому князівстві Литовському прийшов син Ольгер- да Ягайло (1377-1392 рр.). У 1385 р. у м. Креві він підписав унію з Польщею. До Кревської унії Литву спонукав ряд обставин зовнішнього і внутрішнього характеру: політична нестабільність у державі внаслідок міжусобної боротьби за великокняжий престол, ослаблення Литви за роки довготривалої експансії на схід, зростання загро- зи з боку рицарів Тевтонського ордену і Московського князівства, претензії якого на українські землі все більше зростали. Шукаючи зовнішню підтримку, Ягайло пого- джується на підписання унії. Польща мала давні плани щодо українських земель. Нарешті у польських магнатів з’явилася нагода прибрати їх до своїх рук. Унія мала характер династичного шлюбу між литовським князем Ягайлом і польською королівною Ядвігою, що надавало можливість об’єднати в єдину держа- ву Польщу і Литву, а разом з тим інкорпорувати в цю нову державу колонізовані українські землі. Ягайло отримував титул короля і прийняв ім’я Владислава ІІ. Важ- ливою умовою унії було окатоличення підвладного православного населення, пове- рнення Польщі захоплених Литвою земель, які разом з Литвою « на вічні часи» при- єднувалися до Польщі. Унія мала відверто пропольський характер. Умови унії визвали протидію з боку литовського, українського і білоруського населення. Сформувалася опозиція на чолі з двоюрідним братом Ягайла – Вітовтом (1392-1430 рр.), що поклало початок державному відродженню Русько-Литовської держави. У 1392 р. Вітовт на з’їзді в Острозі змусив Ягайла визнати його великим князем у Литві. Вітовт проводить курс на централізацію, ліквідує південно-західні удільні князівства. У Новгород-Сіверському, Київському, Подільському, Волинському кня- зівствах він залишає своїх намісників і перетворює ці землі на воєводства. Останні поділялися на повіти, де головували старости. Посади воєвод і старост обіймали, як правило, місцеві феодали, щедро винагороджувані великим князем за їх службу. З великих магнатів складалася великокнязівська рада, без згоди якої литовський князь не мав права видавати закони і розпорядження. Вітовт неодноразово намагався про- голосити повну незалежність Литви. У 1398 р. йому було надано титул короля. Спи- раючись на підтримку литовського населення і руської знаті, він проводить самос- тійну внутрішню і зовнішню політику, продовжує збирати під своєю владою україн- ські та білоруські землі. У 1420 році йому вдалося звільнити від татар Поділля і роз- ширити свої володіння аж до Чорноморського узбережжя. На південних кордонах своєї держави він збудував фортеці на Дністрі (Каравул, Білгород), Хаджибей (у ра- йоні сучасної Одеси). Укріплені кордони Великого князівства Литовського сягнули берегів Чорного моря, верхівки Самари і Дінця. Продовжити подальшу реалізацію всіх своїх планів Вітовт не зміг. У 1399 р. у битві з татарами на р. Ворсклі військо, у складі якого були литовці, білоруси і українці, зазнало поразки. Вітовт змушений був прийняти клятву на вірність Ягайлові та Польській короні. Щоправда, через де- який час Вітовтові вдалося почасти повернути втрачені політичні позиції. Це сталося після успішної битви при Грюнвальді (1410 р.) за участю литовських, білоруських, українських і польських військ. Сумісними зусиллями Тевтонський орден було роз- бито. Вирішальну роль у перемозі відіграла стійкість українських та білоруських полків. Українці у складі польської армії вперше вийшли на битву під прапором з синьо-жовтим поєднанням кольорів. Наслідком цих подій стало підписання нової унії у м. Городлі (1413 р.), за якою визнавалося існування незалежної Литовської держави за політичної зверхнос- ті польського короля. Унія передбачала проведення ряду заходів, спрямованих на уніфікацію систем органів державного керування обох країн, зрівняння прав шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Ли- товського. Вона стала свідченням зростаючої дискримінації православного населен- ня та його обмеження у громадянських правах. Православна шляхта втрачала свої можливості на участь у державних справах Великого князівства Литовського і все більше витіснялася з політичного життя. На провідні позиції просувалися католики. Городельська унія поклала початок розколу між православними і католиками на українських землях. Здійснити свої мрії з остаточного відлучення Великого князівства Литовсько- го зі складу Польщі Вітовтові не вдалося. Він помер у 1430 р. «у великій честі і сла- ві», залишивши по собі добру пам'ять. Після смерті Вітовта влада у Литовській державі перейшла до молодшого брата Ягайла – Свидригайла. Щоб зміцнити свою владу, він надавав значні переваги українській знаті, яка в цей період прагнула відновити свої позиції у державі. Але втримати надовго владу Свидригайлові не вдалося. Великокняжий престол перей- шов до молодшого брата Вітовта - Сигізмунда. Щоб зняти напруження у суспільстві, він погодився надати православним тих самих прав, що і католикам, але у 1440 р. його було вбито. Здійснитися планам Свидригайла - знов посісти на престол - не су- дилося. Владу було передано 13-річному сину Ягайла – Казимиру. Даний факт свід- чив про розрив унії. На польському і литовському престолах посіли окремі володарі. Невдовзі, у 1444 р. у битві під Варною безвісти пропав король Владислав – і Кази- мир отримав польську корону (1447 р.) Після смерті Казимира у 1492 р. персональну унію Польщі з Литвою було скасовано і Велике князівство Литовське відновило свою незалежність. За часів ранньофеодальної монархії в Литві відносини між Великим князем Литви та місцевими руськими князями ґрунтувалися на основі васалітету. Вони пла- тили данину, зобов’язані були за вимогою Великого князя брати участь у військових походах, великокнязівській раді та ін. З розвитком феодальної Литви централізація влади великого князя посилюється. Поступово васальні відносини замінювалися підпорядкуванням. Втручання у місцеві справи стає все частішим. Починаються ро- зподіл земель місцевих князів і призначення місцевої адміністрації. Процес подальшої централізації держави супроводжувався захопленням кня- зівських уділів, внаслідок чого місцеві князі з васалів перетворювалися на слуг Ве- ликого князівства Литовського, а їхні уділи – на територіальні одиниці – воєводства і старостати. Отже, Кревська унія зупинила процес асиміляції литовців і поклала по- чаток поступовому руйнуванню автономії українських земель. У часи ослаблення великокнязівської влади литовці йшли на відновлення автономії деяких князівств, але це мало тимчасовий характер. Останні залишки автономії українських земель було знищено з ліквідацією Волинського і Київського удільних князівств (1471 р.). Їх було перетворено у звичайні провінції Литви. Скасування автономії українських земель призвело до зростання активності українського населення проти адміністра- тивного наступу литовців та посилення промосковських настроїв українців. На кінець ХV ст. Московія стала могутньою державою, якій вдалося об’єднати під своєю владою основну частину великоруських земель. У 1480 р. вона повалила ординське іго і тим значно підвищила свій авторитет. Під її владу стали переходити деякі князі зі своїми володіннями ( чернігово-сіверські князі Бельські, Новосильські, Воротинські, Одоєвські та ін.). У 1478 р. до її складу було силоміць залучено Новгородські і Псковські землі, а у 1485 р. – Тверське князівство. Все гуч- нішими ставали претензії Московії на українські землі, значна частина яких перебу- вала під владою Литви і Польщі. Великий князь московський Іван ІІІ прийняв титул «великий князь всея Русі» і у 1487 р. зробив спробу дипломатичним шляхом приму- сити уряд Литви визнати за ним цей титул та віддати українські і білоруські землі. Це призвело до загострення литовсько-московських відносин. Навіть падіння Візан- тії у 1453 р. Москва намагалася повернути собі на користь і проголосила амбітну доктрину «третього Риму». Об’єднавши свої зусилля, українські і білоруські князі у 1481 р. організували змову з метою захоплення литовського великокняжого престолу. Основними органі- заторами «князівської змови» були Михайло Олелькович, Іван Гольшанський, Федір Бельський. Однак, невдовзі змову було викрито, а двох її учасників (М.Олельковича, І. Гольшанського) було страчено перед воротами Литовського палацу у Києві. Ф. Бельському вдалося знайти захист у Московському князівстві, яке на той час заявило про себе як сильна й авторитетна держава, котра впевнено поширювала свій вплив на українські землі. У 1507 р. українська та білоруська аристократія на чолі з Ми- хайлом Глинським зробили спробу відновити свою автономію та повноваження і пі- дняли повстання проти литовської шляхти. Антилитовські повстання стали реакцією на політику литовської влади щодо української знаті, а точніше - її усунення від ке- рування державою. Цією ситуацією намагалося скористатися Московське князівст- во. На початку ХVІ ст. відносини між Литвою і Московською державою загострю- ються і виливаються у війну 1500-1503 рр. У подальшому відбулася ціла низка ли- товсько-московських війн: 1507-1508; 1512-1522 рр. Саме в цей час Польща понов- лює свої домагання на укладання нової унії з Литвою. Виснажливі війни, потреби у нових великих матеріальних і людських ресурсах, військові видатки, нове оподатку- вання дрібної шляхти, яка все активніше виявляла своє незадоволення, спонукало Литву погодитися на підписання нової унії з Польщею. Ця подія відбулася у м. Люблені у 1569 р. на сеймі, що тривав з 10 січня до 12 серпня і фактично став вінцем змагань між Польщею і Литвою за українські землі, початок яких було покладено ще у ХІV ст. Якщо Кревська унія (1385 р.) відкрила Польщі шлях на українські землі, то Люблінська - закріпило їх за польською держа- вою. Ще у 1387 р. Польща, захопивши Галичину, почала форсоване ополячення та окатоличення місцевого населення, одночасно створюючи систему експлуатації українського населення. При підтримці державної влади робилося все можливе для денаціоналізації української знаті, ослаблення міщанства, руйнації православної це- ркви тощо. Офіційною мовою було проголошено латинську, православне населення втрачало свої права. Щоб зберегти своє майнове та соціальне становище і мати пра- во обіймати державні посади, деяка частина галицької знаті переходила у католицт- во. Запроваджувалося польське право, організація польського адміністративного устрою, шляхетського самоуправління. У Галичині було утворено три воєводства: Руське, Белзьке, Подільське. Впродовж ХІV – ХVІ ст. відбувався процес зближення родової знаті з військовослужбовим станом, який добивався значних пільг, та їх об’єднання в одну панівну верству – шляхту, в руках якої опинилася вся повнота влади. Щоб привернути на свій бік українську знать, її поступово урівнюють у пра- вах з польською шляхтою, звільняють від усяких податків, крім кількатижневої що- річної військової служби. Натомість становище простого українського народу, особливо селян, які пот- рапляли у феодальну залежність до польських панів, значно погіршилося. Процес закріпачення селян відбувався послідовно, і його зростання було пов’язане з розвитком великого землеволодіння. Перші кріпаки з’явилися ще у Київ- ській Русі, це були «посажені на землю» холопи. Їх безправне становище було ви- знане «Руською Правдою». Подальші зміни в становищі місцевого селянства були пов’язані з їх перебуванням у складі Великого князівства Литовського та Речі Пос- политої. Литовська та польська влада видавала феодалам жалувані грамоти на воло- діння землею та селянами. До кінця ХVІ ст. в Україні було закріпачено до 20% се- лянства. У той час, коли у Західній Європі у період ХVІ-ХVІІІ ст. кріпацтво зникає, у Центральній і Східній Європі воно набуває нового імпульсу. На українських землях у складі Великого князівства Литовського закріпачен- ня селян розпочалося з 1447 р., а у 1543 р. зовсім було скасовано право їх переходу. А з прийняттям «Устави на волоки» у 1557 р. становище селян ще більше погірши- лося: зросли державні податки, селяни забов’язані були 2-3 дні на тиждень працюва- ти на панщині та виконувати інші повинності. Остаточно українське селянство було закріпачено у 1573 р. артикулом короля Генріха Валуа і Литовським Статутом 1588р. Посилення феодального тиску з боку Польщі призводило до соціальних ви- ступів. Найбільший з них відбувся у 1490-1492 рр. під приводом « якогось Мухи з Волощини», який підняв покутських селян і дрібну українську шляхту, зібрав 9-ти- сячне військо і почав наступ на польську шляхту. Повстання охопило Північну Бу- ковину, Галичину, Західне Поділля і викликало велике занепокоєння польської вла- ди. Та з часом його було подавлено, і поляки жорстоко розправилася з його керівни- ком, який помер у Краківській в’язниці від катувань.
Плани Польщі щодо українських земель були значно ширшими, аніж просто володіння західноукраїнськими теренами. Її територіальні амбіції охоплювали всі обшири України і сягали аж берегів Чорного моря. Нагода здійснити свої мрії ви- явилася з підписанням Люблінської унії у 1569 р., яка передбачала:
Є всі підстави вважати, що підписання унії мало для українців катастрофічні наслідки: становище українців у Речі Посполитій змінилося на гірше, а у поляків з’явилися широкі можливості для захоплення українських земель. Право короля роз- давати землі «на вічність» своїй шляхті було узаконене сеймом у 1590 р. Це були зе- млі Волині, Київщини, Брацлавщини. Відтак польські магнати Язловецькі, Струсі, Синевські, Калиновські, Жолкевські, Конецпольські, Потоцькі стали захоплювати в Україні величезні земельні володіння. Так, наприклад, Конецпольським у степах Пі- вденного Бугу належало 740 сіл і 170 містечок та міст. Потоцькі володіли всім Ні- жинським старостатом на Чернігівщині та багатьма поселеннями на Подніпров’ї. Іншому , ополяченому магнатові Я. Вишневецькому, потомку руського княжого ро- ду, належала вся Полтавщина – 40 тис. селянських і міщанських господарств. На за- хоплених землях поляки встановлювали найжорстокіший феодальний режим і впро- ваджували новий адміністративний устрій. Спочатку центральна адміністрація була представлена намісниками-старостами. З часом українські землі було поділено на 6 воєводств: Руське (з центром у Львові), Белзьке (м. Белз), Подільське (м. Кам’янець- Подільський), Волинське (м. Луцьк), Брацлавське (м.Брацлав), Київське (м. Київ), а у 1635 р. було утворено Чернігівське воєводство. Цей поділ доповнився створенням 17 судових повітів. Як головна влада в Україні виступали воєводи, а старости перетво- рювалися в повітову адміністрацію. Деяка частина українських земель у цей час перебувала під владою інших іноземних держав: Московія володіла Чернігово - Сіверщиною ( до 1618 р.); Угор- щина- Закарпаттям ( з 1526 р. –відійшло до Туреччини); Молдовське князівство – Буковиною ( з 1514 р. – під владоюТуреччини); Велике князівство Литовське зали- шало за собою право на Берестейщину і Пінщину. При польському режимі відбулися зміни у соціальній сфері. Формується ста- нова організація суспільства. На вершині соціальної піраміди перебував військово- службовий стан – магнати, які у ХVІ ст. являли собою замкнуто - привілейований стан. Його основу складали близько 30 найбільш знатних і найбагатших землевлас- ників. Саме вони і розпочали пограбування українських земель. Ця невелика група польських магнатів і поділила між собою майже всю Україну. Середня ланка соціальної структури була представлена великою князівською радою та заможними феодалами. Вони стали основою для формування державного апарату. Близько тисячі родів налічувала дрібна шляхта, що володіла вотчиною, мала право приватної власності на землю, а частина з них володіла землею за умови не- сення військової служби. У ХУІ ст. шляхта стає важливою й організованою силою. У Польщі вона становила 8-10 % всього населення. Важливе місце в соціальній струк- турі суспільства посідало значне за чисельністю духовенство. Окремий стан займало міщанство. За своїм складом воно не було однорідним і поділялося на патриціат (найбагатші купці і промисловці); бюргерство (цехові май- стри, середні торговці); міське поспольство (ремісники, дрібні торгівці, селяни). Характерною рисою міського життя була його цехова організація. Населення українських міст об’єднувалося у цехи за професіональною ознакою. Кожен цех мав свій статут, органи керування, але цехи в Україні не були жорстко регламентовані. Перша згадка про існування цехової організації відноситься до 1386 р. – у грамоті йдеться про шевців Перемишля. За польсько-литовської доби у містах України поширилося Магдебурзьке право, сутність якого полягала в звільненні міст від керування і суду державних уря- довців та феодалів і даруванні права на створення органів місцевого самоврядуван- ня. Першим містом України, якому у 1339 р. було надано Магдебурзьке право, було м.Санок (Галицько-Волинське князівство). У подальшому це право отримали й інші міста України: Львів (1356 р.); Кременець (1374 р.); Київ (1494-1497 рр.) та ін. На- дання містам Магдебурзького права мало як свої позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, мешканці міст отримали право захисту від свавілля королівської і фе- одальної влади, більш сприятливі умови для розвитку ремесла і торгівлі, були введе- ні чіткі правові норми міського життя, а з іншого - посилилася польська колонізація та обмеження прав українського населення, гальмувався і блокувався розвиток норм і традицій місцевого самоврядування, збільшилося втручання центральної влади у справи українських міст, навіть голова міського самоврядування (війт) призначався королем. Зміни відбулися й у правовій сфері. Головним документом, що регулював правові відносини, став Литовський статут ( кодекс шляхетських прав). Його було видано у ХVІ ст. у трьох редакціях: Старий (1529 р.), Волинський (1566 р.) і Новий (1588 р.) В основу цих документів було покладено норми місцевого звичаєвого і пи- саного («Руська правда») права. Литовські статути були одними з найкращих кодек- сів свого часу. Після підписання Люблінської унії та переходу українських земель під владу Польщі було взагалі поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етні- чної спільності, адже домінуючим напрямом політики польської влади була активна полонізація підвладного населення. Робилося все можливе, щоб позбавити українців своєї мови, культури, віри. У здійсненні цих планів особливу роль поляки надавали українській знаті. Наділяючи її різними привілеями, вони намагалися перетягнути її на свій бік і таким чином позбавити українців своєї національної еліти. Частіше за все на такі намаган- ня поляків відгукувалися знатні українські (руські) роди, які хотіли зберегти свої по- зиції у державі, і тому вони активно інтегрувалися у польське суспільство, перейма- ли його мову, культуру, віру. Основна мета польської влади – це повне вилучення зі свідомості української еліти ідей щодо української державності. Приручена поляка- ми, українська знать відігравала все меншу роль у збереженні української самобут- ності. Втрата українцями власної еліти мала для них катастрофічні наслідки. Втра- чалася та частина українського суспільства, яка тривалий час здійснювала політичне керівництво, ставила певні політичні цілі, захищала українську культуру і продуку- вала ідеї української незалежності. Натомість відбувався процес асиміляції українсь- кої національної еліти у панівне польське суспільство та його культуру. Тільки дріб- ні українські роди та простий посполитий православний люд продовжували трима- тися свого етнічного коріння та національних інтересів.
В умовах, коли тиск з боку Польщі ставав нестерпним і українська знать фак- тично зрадила національним інтересам, свої надії українці пов’язували з православ- ною церквою, яка була втіленням духовних і національних інтересів місцевого (ру- ського) населення. До ХV ст. становище православної церкви в межах Великого князівства Ли- товського було більш-менш сприятливим. Литовські князі ставилися толерантно до різних церковних конфесій, у тому числі і до православ’я. Навіть деякі литовські во- лодарі приймали цю віру. Православними стали сини князя Гедеміна – Любарт, Ка- ріат, Наримунт, Явиут, Ольгерд та інші. Ситуація різко змінюється після підписання Кревської унії у 1385 р. За її умовами литовці повинні були перейти у католицтво. Бояри-католики отримували рівні права з польською шляхтою, а православні, навпа- ки, - обмежувалися у правах і не могли обіймати державні посади. Литовські князі стали грубо втручатися у церковне життя, навіть самостійно назначали митрополитів та інших духовних ієрархів. Дуже часто на духовні посади призначалися люди, які не мали для цього відповідних якостей. Все це принижувало авторитет митрополита і православної церкви. Вона стала повністю підконтрольною світській владі. Значну шкоду православній церкві завдав патронат світських людей над цер- квами і монастирями. Якщо церква або монастир знаходилися на території їх воло- дінь, то вони вважали їх своєю власністю і встановлювали свої порядки. Це вело до організаційного ослаблення православної церкви. В умовах втрати українцями дер- жавності їй все складніше було захищати духовні і національні інтереси. Наступ католицизму на українців посилюється в 70-ті роки ХVІ ст. і відбува- ється через розгалужену і добре організовану систему навчальних закладів, куди ак- тивно залучалася місцева молодь. Особливу роль у цьому плані відіграли єзуїтські школи. Вони стали центрами підготовки католиків. В умовах відсутності своїх шкіл православна шляхта вимушена була віддавати своїх дітей до цих навчальних закла- дів. Для значної частини українського юнацтва навчання в єзуїтських школах закін- чувалося переходом у католицтво і розривом зі своїм народом. Так, наприклад, серед трьох синів визнаного лідера православних князя К. Острозького двоє старших у 1580 р. були вже католиками. Католицьким став дім князів Слуцьких, найаристокра- тнішого православного роду Ольгердовичів та ін. На середину ХVІІ ст. майже всі князівські й найродовитіші шляхетські сім’ї відмовилися від православ’я. Щоб відстояти свої позиції, захисникам православної віри необхідно було пі- дняти рівень освіти і налагодити церковне життя. На захист православної віри става- ли кращі представники української еліти: литовський князь Г. Ходкевич, князі Ю.Слуцький, К. Острозький, М. Вишневецький та ін. Вони створювали й організо- вували роботу друкарень, відкривали православні школи, всіляко зміцнювали право- славну віру. Таких людей серед української знаті було небагато і тому провідна роль та ініціатива в національному русі переходила до нижчих верств. Вони почали об’єднуватися у православні громади, які отримали назву братств. Братства – це суспільно-політичні організації українського і білоруського міщанства, що відстою- вали свої станові і релігійні інтереси. У кінці ХV - початку ХVІст. братства зайняли провідне місце у національному русі, і саме вони стали ініціаторами релігійних ре- форм та провідниками збереження власної ідентичності і культури. Братства розгорнули широку культурно-просвітницьку діяльність. Вони створювали школи, які ставали центрами православної освіти. Такі виникли в бага- тьох містах України: Львові, Холмі, Луцьку, Києві, Чернігові та ін. У 1632 р. за ініці- ативою архімандрита Києво-Печерської Лаври Петра Могили було відкрито братсь- ку школу, на базі якої в подальшому організувався Київський колегіум. Навколо братств гуртувалися талановиті проповідники, вчителі. Вони вивчали і поширювали духовну літературу, українську культуру й освіту. Їх діяльність сприяла пробуджен- ню національного духу, національної самосвідомості українців. У 1582 р. розгорівся гострий конфлікт між православною і католицькою цер- квами. Він виник навколо календарної реформи папи Григорія ХІІІ. Впроваджуючи новий григоріанський календар, православним заборонялося відзначати церковні свята за старим (юліанським) календарем. Велике обурення православних призвело до того, що польський король поступився і дозволив їм вільно виконувати правосла- вні обряди, жити за старим календарем і будувати свої церкви. Це була перемога православних, яка спонукала їх до нових дій. Все активніше стало підніматися пи- тання про об’єднання церков. За допомогою релігії робилася спроба тісніше з’єднати Україну з Польщею, а також послабити спротив українського суспільства та навіть знищити українську культуру. Вперше це питання виникло ще за часів Великого князівства Литовського. На Флорентійському соборі у 1439 р. було здійснено спроби укладання унії, але на те- риторії Литви вона не “прижилася”. Всі намагання щодо об’єднання церков не дали результатів. Тільки у ХVІ ст. склалися умови для церковної унії, чутки про яку стали активно поширюватися після Люблінської угоди (1569 р.). Це викликало обурення з боку православних, бо за високою ідеєю об’єднання всіх християн вони бачили реа- льну загрозу латинізації і полонізації України, а відтак – й існування самої правос- лавної церкви. Ініціатором утворення унії став львівський епіскоп Гедеон Балабан. У 1590р. у м.Белз він скликав нараду владик, де вперше було висловлено думку про необхід- ність унії. До цього процесу долучилися й інші єпіскопи: Кирило Терлецький, Іпатій Потій, Михайло Копистенський, Михайло Рогоза. Переговори з Римом проводилися таємно. Було прийнято декларацію про намір православного духовенства підпоряд- куватися римському папі. Згідно з умовами, за православними зберігалися всі церко- вні обряди, мовою богослужіння залишалася церковнослов’янська, а мовою пропо- віді – українська розмовна, залишався юліанський календар (так званий старий), священикам не нав’язувався целібат. Українські православні ієрархи погоджувалися прийняти деякі догмати католицької церкви, а саме: догмат про зверхність римсько- го папи, догмат про чистилище, а з часом і про сходження св. Духа і від Сина. Де- кларацію було погоджено з польським королем і польськими ієрархами і підписано деякими православними єпіскопами. У грудні 1594 р. єпіскопи І. Потій та К. Терле- цький відбули до Рима і подали положення унії римському папі Клементію УІІІ. В урочистій атмосфері папа римський формально прийняв українську православну це- ркву «під свою руку». Юридичне оформлення унії відбулося у 1596 р. на соборі у м. Бересті (Брес- ті). У процесі роботи собор розколовся на дві частини – уніатську і православну. Прихильники унії затвердили її. Уніати собором були урівнені в правах з католика- ми: звільнені від податків і могли обіймати державні посади, отримувати місця в се- наті. Після Берестейського собору з восьми єпархій Київської метрополії унію при- йняли шість: Київська, Володимиро-Волинська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська та Полоцька. Православні відмовилися визнати унію - і на них розпочався наступ. Значна частина українського народу не прийняла унію і піднялася на боротьбу з нею. Очо- лили антиуніатський рух князі Василь та Костянтин Острозькі. На захист правос- лав’я стали й українські братства та українське козацтво. Розпочалася довготривала полеміка між уніатами та православними. До ХVІІ ст. унія стала набирати силу, і кількість її прихильників значно зрос- ла. Втративши надію відстояти православну віру, до унії стали переходити навіть ті, хто був її активним противником (М. Смотрицький, К. Сакович). Отже, Берестейська унія ще більше ускладнила становище українців у складі Речі Посполитої. Вона стала одним із засобів посилення впливу Польщі на українців; більше того, вона не подолала розколу, який склався у християнстві у 1054р., а на- впаки, її наслідком стало утворення ще однієї церкви – уніатської, або греко- католицької. Катастрофічним наслідком цієї унії став релігійний розкол української нації; між прихильниками обох конфесій розгорнулася довготривала боротьба. Склалися деякі протиріччя, які не вдалося подолати і до сьогодення. У той же час, Берестейська унія була спробою вивести православну церкву з кризи і подолати дискримінацію православного населення яке проживало в межах Речі Посполитої. Уніатська (греко-католицька) церква дала можливість зберегти в умовах латинізації та ополячення східний обряд, стала важливим чинником захисту української мови, сприяла національній ідентифікації українців, створила умови для появи національної інтелігенції. Однак унія не була прийнята основною частиною українців, і її насадження відбувалася насильницьким шляхом. Отже, у період другої половини ХІУ – першої половини ХУІІ ст. українські землі опинилися у складі феодальних держав Литви і Польщі, а деяка їх частина - під владою Молдовського князівства, Угорщини, Московії та Туреччини. Фактично за цей час було повністю зруйновано українську державність, початки якої було закла- дено за часів Київської Русі. З боку іноземних держав здійснювався національний і духовний тиск на українців, що негативно впливало на подальший розвиток україн- ського етносу та державотворчі процеси на його землях. ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:
Історичні дати:1362 - перемога військ Литви над Золотою Ордою. Входження до складу Литви Київщини та Поділля. 1377-1434 - князювання Ягайла Ольгердовича ( з 1386 р. – польський король). 1385 - Кревська унія між Литвою та Польщею. 1410 - Грюнвальдська битва. Розгром рицарів Тевтонського ордену об’єднаними силами поляків, литовців, українців і білорусів. 1529 - Перший Литовський Статут. 1566 - Другий Литовський Статут. 1569 - Люблінська унія між Литвою і Польщею. Утворення Речі Посполитої. 1588 - Третій Литовський Статут. 1596 - Берестейська унія. Персоналії:Балабан Гедеон ( бл. 1530-1607 рр.) – український церковний діяч, львівський православний єпископ, першим висловив думку про укладання церковної унії з Римом. Вітовт (1350-1430) – великий князь литовський з 1392 р. Виступив проти інкор- порації литовсько-руських земель Польщею. На деяких землях відсунув цей про- цес на два століття. Домігся від польського короля Ягайла визнання за собою ( на правах намісника) Великого князівства Литовського. Воював проти татар. 1399 р. у битві на р. Ворсклі зазнав поразки. Глинський Михайло Львович ( ? – 1632 рр.) –спадкоємець визначного роду, який володів величезними помістями в Київський і Полтавський землях. Прагнув утворити окрему державу на українських і білоруських землях, які перебували під владою Литви. Усунутий польським королем і великим литовським князем Сигіз- мундом і з державних посад. Глинський разом з братами Василем та Іваном 1508 р. очолив повстання групи українських і білоруських князів, невдоволених пану- ванням литовської знаті. Терміни:Експансія - активне проникнення в яку-небудь сферу; загарбання чужих територій, ринків, джерел сировини; політичне та економічне поневолення інших країн. Колонізація - заселення вільної території на окраїнах власної країни; заснування поселень у залежній країні; перетворення незалежної країни на колонію шляхом військового, економічного та політичного поневолення іншою країною. Унія - союз, об’єднання. Уніатська церква (греко-католицька) - християнська церква, яка утворилася в ХУІ-ХУІІ ст.на західноукраїнських та західнобілоруських землях за умовами Бе- рестейської унії 1596 р. Магдебурзьке право - право міст на самоврядування, яке виникло у ХІІІ ст. у м.Магдебурзі (Німеччина). Поширилося на ряд міст Європи. В Україні Магдебур- зьке право першим дістало в 1339 р. м. Санок Галицько - Волинського князівства. Братства - громадські організації українських і білоруських міщан в кінці ХУІ – ХУІІ ст., створені для захисту станових, національно-релігійних інтересів та культурних традицій православного населення. |