Тема початки державотворення на теренах
 Скачать 0.55 Mb.
|
Стихійне утворення й розвиток козацької протодержави - Запорізької СічіТериторія розселення козацтва. Особливістю суспільно-політичного життя в українських землях у ХV - першій половині ХVІ ст. було те, що основна маса етнічного населення зосереджувалася на обжитих землях Галичини, Поділля, Волині, Полісся, північної Київщини. Решта території України - Середнє Подніп- ров’я, Побужжя, Запоріжжя - була майже не заселеною. У цих районах на порубі- жжі з Диким полем знаходилися прикордонні військові гарнизони в містах Остер, Канів, Брацлав, Вінниця. Далі тягнулися незаймані землі, де було багато дичини, риби, звірів. Багато українців ходили сюди на сезонний промисел. Це явище стало настільки поширеним, що в 1499 р. київський воєвода видав уставну грамоту про обов’язкову сплату козаками мита з прибутку в розмірі десятини. Від початку освоєння “уходниками” нових земель вони в придатних місцях будували невеличкі укріплення (засіки, січі). Так поступово виникла система укріплень, яка стала обороною від татарських набігів і плацдармом для військо- вих походів козаків проти турок і татар. Звідси вирушали козацькі загони під про- водом старост прикордонних українських воєводств, а саме: Богдана Глинського, Прецлава Лянцкоронського, Остапа Дашкевича, Венжика Хмельницького та ін. На той час користі від них було більше, ніж неприємностей, тому спочатку литов- ський, а потім і польський уряди ставилися до козаків досить лояльно, хоча в офі- ційних документах визначали їх як “своєвільних людей”. Польща повела тонку дипломатичну гру: поки українці і татари воювали між собою, вони не створюва- ли загрози польським інтересам, а відтак козаків можна було використовувати як щит проти татарсько-турецької агресії. Самі ж поляки на державному рівні особ- ливо не переймалися облаштуванням і укріпленням південних кордонів підпоряд- кованих їм українських земель. У той час як московські царі, особливо Іван ІV Грозний, дали наказ на південних кордонах Московії для захисту від татарських набігів розбудувати й укріпити “окраїнні сторожові міста”, тримати там постійні “сторожі”, по лісах створити засіки, які потім склалися в тисячокілометровий за- хисний кордон під назвою Білгородська межа, український південний кордон укріплявся лише силами місцевого населення. Коли 1533 р. черкаський і каневсь- кий староста Остап Дашкевич звернувся до польського уряду з пропозицією по- будувати на Дніпрі фортецю як захисний щит проти татар, він зустрів порозумін- ня, але не отримав ані злотого на її втілення. На практиці цю ідею реалізував інший староста - легендарний князь Дмит- ро Вишневецький. У 40-х роках ХVІ ст. він об’єднав розпорошені козацькі ватаги й 1552 р. на острові Хортиця почав будівництво укріпленого земляними валами і дерев’яним частоколом поселення, в якому розмістилися козацький гарнізон, за- паси зброї, боєприпасів та продовольства. Так створилася Запорізька Січ - центральне укріплене поселення козаків, де перебувало також військове й адміні- стративне управління контрольованої ними території. Таку ж назву вживали й на позначення всієї території за порогами Дніпра, обжитої козаками та іншим віль- ним людом, яку ще називали Запорізькими Вольностями або Землями Війська За- порізького. Отже, поняття “Запорізька Січ” має два значення. У широкому розу- мінні це була величезна територія, яка охоплювала сучасні Дніпропетровську, За- порізьку, частково Херсонську, Кіровоградську, Донецьку, Луганську та Харків- ську області. У ХVІІІ ст. за розмірами площі вона наближалася до острівної Анг- лії і була єдиною й унікальною вольницею на всіх теренах Європи. У вузькому понятті Запорізька Січ - це фортеця, яких у козаків було декі- лька, і які вони обирали для проживання залежно від обставин. Січ діставала на- зву від річки або місцевості, на якій розташовувалася. Історія зберегла такі назви Січей: Хортицька, Томаківська, Кам’янська, Базавлуцька, Микитинська, Чортом- лицька, Олешківська, Підпільненська (вона ж - Нова Покровська). Січ, де розміщувалося козацьке управління, називали “Кіш” або “Кіш За- порізький”. Слово “кіш” тюрського походження й означало ставку, резиденцію командуючого. У Січах-фортецях несли службу тільки чоловіки-військові. А за їх межами, в степу, на Землях Війська Запорізького, козаки, які займалися господар- ськими справами, створили нову, прокапіталістичну форму господарювання - ху- тір-зимівник. Козаків, які там мешкали і мали приватні господарства, називали “зимівчаками”. Січовики зверхньо ставилися до тих, хто залишив військовий стрій. Їх глузливо обзивали “гречкосіями” або “сиднями”. Найбільше діставалося одруженим козакам. На Січі їх в’їдливо прозивали “гніздюками” або “баболюба- ми”. А проте усі вони зберігали вірність козацьким обов’язкам: у мирний час пос- тачали братчикам продовольство, а під час воєнних конфліктів “гніздюки”, кину- вши сім’ю й господарство, поспішали на поміч січовому товариству. Загалом усіх козаків, які мешкали нижче або уздовж 12 порогів Дніпра, в офіційних докумен- тах того часу називали низовими козаками. А заможних козаків, які проживали поруч з міщанами, селянами, духовенством на землях вище порогів Дніпра в Бра- цлавському, Київському, Канівському і Черкаському округах, називали городови- ми козаками. Ще за часів литовських князів їх намагалися занести до державного реєстру і поставити під контроль. Але тоді ці спроби не увінчалися успіхом. Отже, територією розповсюдження козацтва була практично вся Україна, окрім західних областей, але найбільше їх зосередилося за порогами Дніпра. Структуризація Запорізької Січі. Об’єднання розрізнених самодіяльних невеликих козацьких засік- “городків” - у понизов’ї Дніпра в єдину військово- політичну організацію з власною столицею-фортецею під назвою Запорізька Січ мало велике суспільне значення. В українців-козаків з’явилася можливість буду- вати власне національне життя на свій розсуд, незалежно від сусідніх держав і на- родів, чужих конфесій і правових норм. Місце для своєї “столиці” козаки обирали із знанням справи. У ті часи Дніпро мав зовсім інший вигляд, аніж зараз. Його перетинали 12 порогів, які тяг- лися за течією майже на 100 км. Ще було 6 так званих заборів - таких самих лав скель, але не через усю річку. Нижче порогів у Дніпро впадали численні притоки. Тут він розгалужувався на покриті густим лісом острови, яких налічувалося біля
Серед істориків не існує одностайної думки про початки Запорізької Січі - фортеці. Відомий дослідник історії козацтва Д. Яворницький вважав Хортицю “матір’ю” козацьких січей, а Д. Байду-Вишневецького - “духовним батьком” За- поріжжя. Початок будівництва укріплення на о. Хортиця він визначив 1552 ро- ком. У той же час польський хроніст М. Бельський у “Всесвітній хроніці” 1551р. вперше розповів про існування за порогами Дніпра козацького коша і фор- теці на о. Томаківка. Більшість сучасних авторів підручників з української історії дотримуються думки, що Січ як військовий і політичний центр козацтва, його столиця протягом другої половини ХVІ ст. перебували на о. Томаківка, з 1591 (1593) р. - на о. Базавлук, а на острові Чортомлик була запасна (усі вони в Ніко- польському районі на Дніпропетровщині). Діюча Січ (у вузькому розумінні) являла собою велику і могутню форте- цю. Земляні вали й дерев’яний частокіл зовні огинав глибокий рів з водою. До фортечної системи укріплень входили високі вежі з бійницями для гармат, муш- кетів та рушниць. Посередині фортеці був великий майдан, а в його центрі - церква Святої Покрови, неподалік, з одного боку, криниця, а з другого, - стовп, біля якого кара- ли винних. На січовій площі півколами розташовувалися курені - довгі прямокутні бу- дівлі, покриті очеретом або кінськими шкірами. Тут же знаходилися будинки ста- ршини, канцелярія, пушкарня, склади, арсенал, пекарні та інші службові примі- щення. Запорізьке військо мало два поділи - військовий і територіальний. Військо поділялося на 38 куренів. Назва “курінь” походить від слів “курити”, “диміти” і вживалася в значенні частини війська. Курінь об’єднував приблизно 600 козаків, які мали спільну скарбницю, і був військовою а, почасти, господарською одини- цею, яку очолював виборний отаман. Кожен курінь мав свою назву від назви міс- цевості, з якої походили козаки даного військового об’єднання. Звідси їхні назви: Канівський, Корсунський, Менський, Пащуківський, Переяславський, Полтавський та ін. Щорічно на січовій раді для кожного куреня визначалося місце полювання та рибальства. Як правило, десята частина війська постійно перебувала на Січі. Решта, особливо влітку, була задіяна у промислах та військових походах. Чисельність Запорізького війська не була сталою, а коливалася від 6 до 15 тисяч осіб. Територіально Запорізька Січ (у широкому розумінні) поділялася на пала- нки (повіти, округи). Паланка в перекладі з татарської мови - це маленька форте- ця. Спочатку їх було 5, а пізніше стало 8: Кодацька, Самарська, Орільська, Інгуль- ська, Бугогардівська, Прогноївська, Протовчанська, Каміуська. На теренах Ін- гульської паланки в майбутньому з’явиться поселення Кривий Ріг. За січовими фортечними укріпленнями знаходився річковий порт, куди у мирні часи приставали грецькі, італійські, турецькі кораблі з усяким крамом. Ку- пці та іноземні посли жили в так званому “грецькому домі” (своєрідний аналог сучасного готелю). Купівля-продаж відбувалися на базарній площі, де стояли крамниці та шинки. Торгували не тільки люди з України, а й вірмени, греки, євреї, московити, татари тощо. Навколо фортеці розташовувалося передмістя, де жили козаки-ремісники: слюсарі, котлярі, ковалі, зброярі, римарі, шевці, кравці та ін. Запорізьке військо формувалося на принципах добровільності. Ритуал прийняття на Січ був дуже простим. У новачка серйозно запитували, чи вірує він у Бога, і жартома - чи п’є горілку? Потім записували до певного куреня. Тут він проходив велику школу загартування й військового вишколу. Ті, хто не витриму- вав труднощів похідного життя або не відповідав кодексу козацької чести, відсію- валися чи виганялися з козацького братства. У походах і боях існувала сувора ди- сципліна, за найменше порушення якої карали смертю без суда і слідства. Основу війська становила піхота, яка була найбільш чисельною. Під час походів злагоджено діяли усі роди військ: піхота, кіннота і флот, хоча спеціально- го розподілу, як у сучасному війську, не існувало. Кожен козак повинен був воло- діти усіма видами зброї і прийомами бою. Слава про військову майстерність запорожців котилася всією Європою. Тому не дивно, що різні європейські уряди намагалися залучити їх до себе на службу. Польський вчений Ш. Старовольський у своїй книзі “Полонія” (“Поль- ща”), яку було видано у Німеччині у 1632 р., дав влучну характеристику козаць- кого війська: “У своїх таборах вони мають дисципліну стародавніх римлян, а во- єнною доблестю та обізнаністю у військових справах вони не поступаються жод- ній нації у світі”. Козацьке самоврядування. Формально козаки були підлеглими Речі Пос- политої, але фактично Польща вимушена була визнати їх особливий статус, бо польської державної адміністрації у цих небезпечних місцях просто не існувало. Втім, козаки багато чого з державного будівництва перейняли у поляків. Напри- клад, з самого початку Запорізька Січ стала українською козацькою міні- державою республіканського типу в межах Речі Посполитої (назва останньої пе- рекладається як республіка). Тобто в Середньому і Нижньому Подніпров’ї виник- ла самодіяльна (синергічна) республіка в республіці, яку де-факто визнав польсь- кий сейм у 1616 р. А отже, можна сказати, що на українських землях створилося своєрідне двовладдя, бо західні та північні українські землі вище порогів Дніпра перебували в колоніальній залежності від Польщі і управлялися польськими дер- жавними чиновниками з відповідним ставленням до місцевого етносу, а південні - мали самопроголошену автономію, де населення вважало себе вільним. На території Запорізьких вольностей державне будівництво розпочалося по суті з чистого аркуша, тому носило яскраво виражений самодіяльний (синергі- чний) демократичний характер, що завжди притаманно народному ідеалу суспі- льного життя. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом влади на Січі була загальна Рада, яка вирішувала всі найважливіші питання внутрішнього і зов- нішнього життя. Вона проводилася планово - тричі на рік: на Різдво, Великдень і Покрову (14 жовтня), а також позапланово - в екстрених випадках за ініціативою будь-якого козака. На Раді мали право бути присутніми всі козаки - від рядового до старшини. Незалежно від стану в січовому братстві кожен козак мав право голосу, яке він ре- алізовував шляхом вигуків чи підкидання шапки угору. Прийняте рішення було обов’язковим до виконання. Меншість безпосередньо підпорядковувалася рішен- ням більшості. Ухвалене рішення супроводжувалося відправленням молебну. Важливою функцією Ради було обрання козацької адміністрації - військо- вої старшини та органів місцевої влади - паланкових або полкових очільників. Вищою посадовою особою був гетьман (назву запозичено у поляків) або кошовий отаман. Із середини ХУІІ ст. ця людина йменувалася лише кошовим отаманом. Як правило, обирали його на рік. Виняток становили Петро Сагайдачний (9 років), Іван Сірко (15 років), Кость Гордієнко-Головко (10 років), Петро Калнишевський (10 років). Козацька Рада наділяла кошового отамана необмеженою владою. Але як- що він нею зловживав або недбало виконував свої функції, то могла скинути з ви- сокої посади достроково і навіть стратити. Крім кошового отамана на загальній Раді обирали козацьку генеральну старшину: суддю, писаря, осавула, довбиша, пушкаря та ін. Військовий суддя був другою за рангом особою в запорізькому війську. Він “стояв на сторожі одвічних порядків і звичаїв”, на яких базувався весь лад козаць- кого життя. У своїх рішеннях генеральний суддя керувався неписаним законом (бо його не існувало), а “стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуз- дом”. В юриспруденції це отримало назву “звичаєве право”. Третім вищим військовим посадовцем був генеральний писар, який факти- чно виконував обов’язки державного секретаря і відповідав за зовнішньополітич- ні зв’язки. Його обов’язки вважалися виключно важливими, і тих, хто випадково чи навмисно перебирав на себе його функції, страчували. На цю посаду, як прави- ло, обирали дуже освічену і досвідчену людину, яка володіла іноземними мовами. Так, у 1638 році цю посаду обіймав Богдан Хмельницький. Замикав четвірку кошових високопосадовців військовий осавул. Його фун- кції були різноманітними. Він стежив за виконанням законів козацького життя і судових вироків, забезпечував продовольчі заготівлі на випадок війни, а у війсь- кових походах виконував функції начальника штабу й розвідки і повинен був їха- ти попереду війська та спостерігати за ходом битви. Усі чотири вищезазначені особи становили генеральну запорізьку старши- ну, яка відала військовими, адміністративними, судовими і духовними справами війська. Всі інші великі й малі воєначальники та рядові козаки повинні були ви- конувати їх волю і накази за умови, що вони не протирічили звичаєвому козаць- кому праву. Кожен з членів генеральної старшини мав притаманний його посаді атри- бут влади - клейнод: кошовий отаман (гетьман) - булаву, генеральний суддя - пе- чатку, генеральний писар - каламар (чорнильницю з гусячим пером). Окрім цієї та іншої типово козацької символіки, січове товариство мало ще й виразні ознаки та атрибути державності у вигляді прапора (корогви) та герба (козак з мушкетом на плечі та шаблею). Запорізька Січ ХVІ-ХVІІ ст. була важливим суб’єктом політичного жит- тя Європи та Азії. З нею рахувалися близькі й далекі країни. Січ була неприступ- ним бастіоном і головною перешкодою наступу Османської імперії на християн- ський світ. У 1683 р. 20 тис. українських козаків взяли участь у захисті Відня від турецької навали. На честь тієї події в столиці Австрії в “Тюркеншанцпарку” їм встановлено величний пам’ятник, а з ініціативи козака Кульчицького у ХVII ст. у Відні було відкрито першу в Європі кав’ярню, де і донині готують каву не по- турецьки, а по-віденськи. До запорожців за допомогою досить часто зверталися уряди європейських країн, які в ті часи знаходилися в стані перманентної війни один з одним. Доведе- ний факт, що козацький експедиційний корпус, у складі якого були Б. Хмельни- цький та І. Сірко, воював на боці Франції у Тридцятилітній війні в Європі (1618- 1648 рр.). Ці та інші історичні факти свідчать, що Запорізька Січ не йшла у фарватері польської зовнішньої політики, а мала власні зовнішньополітичні інтереси і від- повідно до них будувала дипломатичні стосунки. Отже, Козацька Січ мала певні ознаки національного державного організ- му: територію, адміністративно-військовий поділ і устрій, органи самоврядуван- ня, військово-політичну владу, суд і судочинство, військо, фінанси, міжнародні зв’язки тощо. Де-факто це була станова (козацька) держава, розташована приблизно на половині етнічних українських земель і створена синергією (сумісна, спеціально незапланована і неусвідомлена дія або співпраця) волелюбного місцевого етносу. Державне будівництво являло собою гібрид європейської (польської) та “степо- вої” (тюркської) демократії. За формою держава була військовою організацією, за правлінням - республікою, за режимом - демократичною, за ідеологією - правос- лавною. Ці риси надихнули одного із засновників Кирило-Мефодіївського това- риства, історика М. Костомарова назвати Запорізьку Січ “християнською козаць- кою республікою”, і це визначення стало класичним. Господарські відносини носили прогресивний характер. Козаки першими в Європі впровадили початкові форми капіталістичного способу виробництва (на 20-30 років раніше, ніж у Нідерландах, і на 100 років раніше за Англію). Втім, де-юре Запорізька Січ так ніколи і не набула повноцінного, як за мір- ками того часу, державного статусу через низку причин. По-перше, це був дефор- мований варіант державності, в якому пріоритет віддавався розвитку виключно військової галузі, а політика, економіка та інші сфери державного механізму не бралися до уваги і знаходилися в синкретичному (нерозвиненому) стані. По-друге, на думку багатьох сучасних істориків, демократизм Запорізької Січі - це класична охлократія ( влада натовпу), несприятлива для утвердження ідеї державності. Тільки в духовному плані вони виражали інтереси усіх верств украї- нського населення, а що стосується політики, економіки, соціальних відносин, то тут козацтво керувалося не загально-національними інтересами, а лише власними, корпоративними. По-третє, в міжнародному плані землі Запорізької Січі не визнавалися її територією, бо юридично вони належали країнам-протекторам. Перешкодою на шляху усунення причин, що гальмували створення повно- цінної держави, був соціальний і майновий розкол у козацькому середовищі. Два шляхи розвитку козацької верстви. Польщу весь час турбував ріст самостійності та авторитету українського козацтва. Вона постійно вдавалася до приборкання козацького руху, посилення польського впливу на нього та викорис- тання козаків у польських державних інтересах, особливо у зовнішньополітичних справах. Задля цього король Сигізмунд І (Старий) ще 1524 р. доручив українсь- ким панам С. Полозовичу та К. Кмітичу організувати загін із козаків у 1-2 тис. осіб для захисту порубіжних кордонів. Проте цей проект не було здійснено через брак коштів. У 1541 р. невгамовний король наказав укласти реєстр (список) коза- ків у Київському, Канівському та Черкаському округах. Але всі проекти цього ко- роля щодо українського козацтва лишилися на папері і були втілені в життя лише його наступниками. До цього їх підштовхували Крим і Туреччина, які весь час скаржилися ко- ролеві на козаків за їх напади на Крим і погрожували війною. Щоб урегулювати відносини з південними сусідами, розколоти і приборкати свавільних козаків, ко- роль Сигізмунд (Жигмонт) П Август 1572 р. наказав сформувати із заможних ко- заків невелике козацьке військо з 300 осіб. Їх вписали до особливого списку (ре- єстру) і зарахували на державну службу. Так з’явилася нова - привілейована кате- горія козацтва - реєстрове, якому сплачували за службу польській короні гроші (жолд) і надавали правові, податкові, майнові та інші привілеї. На чолі реєстров- ців за королівським наказом поставили старшого, якого пізніше на польський кшталт назвали гетьманом. Гетьман керував військом за допомогою реєстрової старшини. За службу вони отримували рангові маєтності. Відтепер у Речі Посполитої по суті юридично було визнано факт появи но- вого соціального стану з його обов’язками і правами. Козацький стан у феодальній суспільній структурі Речі Посполитої займав проміжне місце між шляхтою і селянством. Як шляхтич, козак відбував військову службу і був особисто вільним, але, на відміну від нього, не мав права володіти підданими. Він, як і селянин, сам працював у своєму господарстві або ж наймав робітника за свій кошт. 1576 р. король Стефан Баторій продовжив політику попередника з прибор- кання козацької верстви. Він збільшив козацький реєстр до 500 осіб, які повинні були підпорядковуватися черкаському старості М.Вишневецькому ( не плутати з Дмитром Байдою-Вишневецьким). Реєстровці отримували юридичну незалеж- ність від польської колоніальної адміністрації та суду. За ними визнавалося право власної військової, адміністративної та судової юрисдикції. На Середньому Под- ніпров’ї була чітко окреслена територія реєстрового козацтва, яка адміністратив- но поділялася на полки і сотні. Полковими містами стали Чигирин, Черкаси, Пе- реяслав, Корсунь, Біла Церква, Канів. Центром дислокації війська, своєрідною столицею стало містечко Трахтемирів (нині - село на Київщині) разом із Зарубсь- ким монастирем, де було споруджено шпиталь і притулок для немічних козаків. Православні ремісники, які мешкали на цих землях, отримали привілеї забезпечу- вати козацтво шаблями. Отже, польський уряд свідомо поступився частиною оку- пованої української території і штучно створив дві влади та дві території у коза- цькому середовищі. За надані польською короною пільги реєстровці повинні були відбувати службу за власний кошт. Щоб заохотити козаків, польський уряд посилав їм іноді невеликі суми грошей (6 кіп литовських грошових знаків) та сукно на жупани. Король Речі Посполитої вручив реєстровим козакам грамоти і клейноди - символи влади, до яких належали корогва (прапор), бунчук, булава, тростина, пі- рнач, литаври, печатка. На рожевому полі корогви був зображений білий орел - герб Польщі, а на печатці - козак з мушкетом на лівому плечі й шаблею при боці. До наших днів збереглася печатка 1596 р. У квітні 1582 р. Стефан Баторій ввів козацький імунітет, за яким козаки звільнялися від податків, підкорялися лише власним владним структурам, вільно розпоряджалися майном, були не підсудні польській юстиції (крім винних у на- вмисному вбивстві чи зґвалтуванні). До 1628 р. реєстрові та нереєстрові козаки мали спільного гетьмана. Після організації реєстрового війська польський уряд вважав за козака тільки того, кого було вписано до реєстру. За всіма іншими козаками він не ви- знавав не тільки козацьких прав, але й самої назви “козак”. Реєстровий козак від- бував службу у Південному Подніпров’ї, здебільшого за порогами. З цього часу реєстрове військо почали називати в офіційних документах “Військом Запорізь- ким”. Називаючи так реєстровців, польський уряд намагався підкреслити, що ні- яких інших козаків - передусім тих, які належали до Запорізької Січі, - він не ви- знає. Пізніше, коли вже запорізьке нереєстрове козацтво різко збільшилося і стало реальною силою, але не мало офіційно визначеного статусу, його, щоб уникнути плутанини в термінології, стали називати “Військом Запорізьким Низо- вим”. Граючи на амбіціях козацтва, польська влада методично поглиблювала за- початкований розкол. У 1590 р. козачий реєстр виріс до 1 тис. осіб, 1625 р. він становив уже 6 тис., а 1635 р. - 8 тис. У національно-визвольній війні під прово- дом Б. Хмельницького нарівні з політичними, економічними, культурно- релігійними вимогами завжди стояло питання про збільшення козацького реєстру, бо це тягло за собою правове визнання, пільги, привілеї, зміцнення і збільшення добробуту. Але з політичної і соціальної точок зору це був нескінченний процес, шлях, який вів у нікуди, бо тоді лави нереєстрового козацтва поповнювали селяни та інші соціальні верстви, становище яких було ще гіршим. Козацтво, яке міцно стояло у відкритому бою проти ворога, ставало безпомічним, коли йшлося про соціальні привілеї і матеріальний добробут. Це його й згубило. Подальші події в Україні довели, що політична тактика окупантів була для Польщі дуже вдалою, бо перешкоджала росту патріотичної свідомості та консолі- дації української нації навколо державницької ідеї, створенню національної полі- тичної еліти, а відтак і самої української держави. Ті паростки державності, які, незважаючи ні на що, все ж таки пробивалися на Запорізькій Січі, зводилися нані- вець через відсутність єдності у провідній верстві українського народу - козацтві. Владний розкол у козацькому стані посилився у першій половині ХУІІст. Старшина розділилася на реєстрову - з дислокацією у Середньому Подніпров’ї - та нереєстрову - з дислокацією на Січі. Фактичне двовладдя, яке нав’язала Річ По- сполита козацькому війську, давало їй можливість послідовно проводити згубну для українського народу політику: “Поділяй і пануй!” |