Тема початки державотворення на теренах
 Скачать 0.55 Mb.
|
|
Політична програма і практична діяльність правобережного гетьма- на Павла Тетері (1663 - 1665 рр.) Після зречення гетьманської булави Ю.Хмельницьким (січень 1663 р.) на політичному небосхилі Правобережної України спалахнула і майже миттєво згасла гетьманська зірка Павла Тетері (Мор- жковського) - зятя Б. Хмельницького. Він походив зі шляхетського роду, мав хо- рошу освіту і був досвідченим дипломатом. За часів Визвольної війни зробив за- паморочливу кар’єру - від скромного канцеляриста суду до переяславського пол- ковника. П. Тетеря був наскільки талановитою, настільки й нещирою людиною, досить користолюбною, як і його політичний суперник - лівобережний гетьман І. Брюховецький. Ще з часів підписання ним Березневих статей (1654 р.) у Москві заявив про себе як людина, яка перш за все дбає про власний добробут, а потім про державні інтереси. Тож не дивно, що він скористався розгубленістю Юрка Хмельницького, щоб захопити владу. Для цього він витримав жорстоку боротьбу з трьома іншими претендентами на гетьманську посаду - Г. Гуляницьким, М. Ха- ненком та П. Дорошенком, яких переміг завдяки підтримці кримського хана. Ще одного серйозного політичного конкурента - екс-гетьмана І. Виговського - згодом підступно фізично знищив. На початку 1663 р. козацька рада в Чигирині обрала гетьманом П.Тетерю, влада якого поширювалася лише на Правобережжя. Однак у своїй політичній програмі він проголошував об’єднання правобережних і лівобережних земель під однією гетьманською булавою. Для досягнення поставленої мети намагався про- водити політику лавірування між державами, які оточували гетьманат і впливали на внутрішнє політичне життя. Він вислав посольства до Бахчисарая та Москви з пропозиціями підписання угод про невтручання у внутрішні справи України. І та- тарська, і російська влада ухилилися від цього, а цар поставив жорстку вимогу перейти під його протекторат. Тоді новообраний гетьман прийняв рішення визна- ти сюзеренітет Речі Посполитої. Перед королівською владою він поставив такі вимоги: поважати права і вільності козаків та гідність гетьмана, дати можливість самостійно проводити зовнішню політику, повернути православні храми і лікві- дувати унію, звільнити ув’язнену козацьку старшину, виступити гарантом допо- моги татар, спільно йти походом на Лівобережну Україну задля об’єднання. З бі- льшістю пропозицій польський уряд погодився. Восени 1663 р. почався похід польських, татарських і козацьких військ на Лівобережну Україну, але очікуваного результату він не дав. Правобережне насе- лення почало виступати проти пропольської політики П. Тетері та ігнорування ним інтересів простого люду. Серед високопосадовців і духовенства проти нього виникла змова. Козацькі загони кошового Запорізької Січі Івана Сірка нападали на татар і тим самим відволікали їх від союзницьких зобов’язань та розпалювали полум’я народного повстання. До того ж, лівобережний гетьман І. Брюховецький сам вирішив здійснити інтервенцію на Правобережну Україну. Насувалися по суті громадянська війна, розбрат і хаос. Дві України, два гетьмани, безліч претендентів на булаву і громадянська війна - ось що являли собою українські землі 1663 р., всього через 10 років після Переяславської ради й укладання союзу з Московію, тобто події, на яку поклада- лися великі надії, а сталося велике розчарування. І Польща, і Росія намагалися ви- користати внутрішньо-політичну ситуацію, а одночасно і ресурси України, не ро- блячи в неї ніяких воєнних або політичних інвестицій. Інтервенція і громадянська війна стали другою Руїною у вітчизняній історії після татарського погрому сере- дини ХШ ст. Відсутність політичної єдності серед владної еліти була основною причиною розладу державного механізму, занепаду новопосталої держави аж до її повної втрати та подальшої бездержавності. Менше двох років знадобилося П. Тетері, щоб безславно увійти в україн- ську історію гетьманування. Забравши клейноди та скарби, він згодом втік до Польщі. Але й там почував себе в небезпеці, тож невдовзі помандрував до Осман- ської імперії, де й був отруєний у 1671 р. польським агентом. Скориставшись ситуацією, гетьманську посаду на 4 місяці захопила мало- помітна постать - повстанський ватажок Степан Опара, який сподівався утримати владу за допомогою татар. Але ті першими побачили його нікчемність і запропо- нували козакам обрати іншого гетьмана. Ним став спочатку тимчасово, а потім на постійній основі Петро Дорошенко (1627 - 1698рр.) Соборницькі плани і дії Петра Дорошенка (1665 - 1676 рр.) Новообраний гетьман походив зі старовинного заслуженого козацького роду. Його дід Михайло теж був гетьманом і прославився боротьбою проти татарсько-турецької агресії. Політична програма П. Дорошенка ставила на меті - “вигнати всіх ляхів Правобе- режжя до Польщі, вступити в союз з кримським ханом і навесні йти на лівий бе- рег Дніпра, щоб єднати його з Правобережною Україною під однією булавою”. Але нестабільність політичної ситуації на Правобережжі і відсутність вла- сного війська сильно гальмували його дії. Щоб не гаяти часу, П.Дорошенко на- брав найманців, які стали основою його війська, не залежали від політичних хи- тань і виконували тільки накази гетьмана. Їх називали сердюками, а полки сердю- цькими або охочепіхотними. Після перших політичних успіхів гетьмана до най- маного війська додалися 20 тис. козаків, і їх кількість дедалі зростала. Тримав при собі П. Дорошенко і загони татарської кінноти на правах союзників, хоча ці союз- ники вели себе непевно, непослідовно, але виразно пожадливо, що підривало імідж гетьмана серед населення. У перші місяці свого гетьманування П. Дороше- нко вимушений був маневрувати і поводитися як “слуга двох панів” - підпорядко- вуватися і польському королеві, і кримському хану. Втім, така ситуація аж ніяк не влаштовувала гордого гетьмана, і він мав намір уособити та зміцнити владу, спи- раючись при цьому на широкі маси, і якомога швидше позбавитися польських окупантів. Це не виглядало аморальним стосовно Речі Посполитої, з якою ще продовжував діяти Чуднівський договір (Слободищенський трактат 1660 р.), ук- ладений Ю.Хмельницьким, адже польський уряд, по-перше, не виконував умови договору, а по-друге, за спиною українського правобережного гетьмана П.Дорошенка почав переговори з Москвою про укладання перемир’я. Так як обидві сторони були виснажені війною, а Росія так і так отримала від лівобереж- ного гетьмана І. Брюховецького усе, що він обіцяв, то їй на деякий час вигідно було відмовитися від збройної боротьби за Правобережжя й віддати його Польщі. Ці плани стали реальністю після укладання Андрусівського договору (13 січня 1667 р.) між Москвою і Польщею, відповідно до якого українські землі було поді- лено на дві сфери впливу: Правобережжя підпадало під владу та юрисдикцію Ва- ршави, а Лівобережжя й Київ - Москви. Так брутально західний і північно- східний сусіди України задовольнили свої територіальні претензії і за рахунок українських земель досягли певного примирення. Принцип “розподіляй і володарюй!” - ось головна домінанта зовнішньопо- літичних інтересів Польщі і Московії, натомість українські землі для них залиша- лися лише об’єктом поживи й вгамування власних потреб, які посутньо можна кваліфікувати з позиції української людності лише як загарбницькі. В Андрусівському договорі окремо відзначалися такі два пункти: Київ за- лишався під Москвою тільки два роки, а потім переходив у юрисдикцію польської сторони, а самоурядна, бунтівна і гонорова Запорізька Січ переходила в керуван- ня обох держав, що насправді означало - ніякої. Андрусівський трактат мав негативний резонанс як в Україні, так і в її пів- денних сусідів - Криму та Туреччині, які вбачали в ньому небезпеку для себе. Лі- во- і Правобережжя були однаково приголомшені безсоромним торгом українсь- ких земель і нехтуванням інтересів власне України. У той час як авторитет лівобережного гетьмана І. Брюховецького після по- їздки до Москви почав неухильно падати, популярність правобережного гетьмана П. Дорошенка прямо пропорційно зростала. Великий політичний досвід підказу- вав йому, що ніяким союзникам довіряти не можна, а треба розраховувати на вла- сні сили; але їх у нього було недостатньо, щоб воювати проти великих держав. Ось чому П. Дорошенко вирішив використати третю політичну комбінацію, яка свого часу розроблялася ще Б. Хмельницьким: він почав переговори з султаном про протекторат Туреччини, хоча добре розумів, що для України це не природно. Але ситуація на українських землях була такою скрутною, що ідея турецького протекторату буквально висіла в повітрі. До неї навіть вдався лівобережний геть- ман І. Брюховецький, який після Андрусівської змови вирішив розірвати з Моск- вою й сам очолити антимосковський рух. П. Дорошенко, скориставшись ситуацією, перейшов з військом на лівий берег Дніпра, де в нього повинна була відбутися мирна зустріч з І.Брюховецьким та його козаками. Але вона так і не відбулася, бо прямо на очах прибулих лівобе- режні козаки вбили свого гетьмана. Тріумф Петра Дорошенка, який на коротку історичну мить здійснив мрію про об’єднання України, виявився недовгим. У тил йому вдарили поляки, що зму- сило П. Дорошенка повернутися на правий берег боронити край, а на лівому бере- зі він залишив наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного. Після повернення з Лівобережжя (1668 р.) П. Дорошенко втягнувся в дов- готривалу боротьбу, яку був змушений вести як зі своїми, так і з чужими. “Свої”, а саме запорізькі козаки, висунули на гетьманство молодого писаря Петра Сухо- вія, а кримські татари підступно відмовилися від союзу з П.Дорошенком. Нескін- ченно, з перемінним успіхом тяглася його боротьба з Польщею. Все це примусило гетьмана піти на непопулярний крок і звернутися до Туреччини з проектом дого- вору про протекторат. Його зміст вказує на те, що П. Дорошенко був зацікавлений лише у воєнному союзі з Османською імперією, тому він усіляко обмежував будь- яке її втручання у внутрішні і релігійні справи України. Турки де-юре погодилися на протекторат, а де-факто зайняли очікувальну позицію, бо на політичному небо- схилі з’явився ще один, більш поступливий претендент на гетьманську булаву в особі уманського полковника Михайла Ханенка, двічі наказного гетьмана (за ча- сів Ю.Хмельницького (1660 р.) та П. Тетері (1663-1665 рр.)). Він звинуватив П. Дорошенка в зраді українській справі за військову до- помогу, яку той отримував від турецького султана. Сам М. Ханенко був прибіч- ником союзу з Річчю Посполитою, але при нагоді міг поступитися принципами і вступити в перемовини з південними сусідами - Кримом та Туреччиною. Одноча- сно він налагодив добрі стосунки з Москвою, виславши туди дипломатичну місію. Влітку 1669 р. частина правобережних козаків за згодою із Запорізькою Січчю на раді в Умані обрала гетьманом М. Ханенка (1669-1674 рр.). Між ним та П. Дорошенком розпочалася виснажлива війна, в яку М. Ханенко хотів втягнути лівобережного гетьмана Д. Многогрішного, але той відмовився. Військова вдача була на боці то одного, то другого гетьмана. Протистоянням двох правобережних гетьманів користувалися іноземні держави: Польща, Туреччина, Кримське ханст- во, Московія. Вони ділили між собою українські землі, визискували населення, втручалися у внутрішні справи тощо. Йшла неприхована руйнація українських державних структур, започаткованих Б.Хмельницьким. Перманентні міжусобні суперечки, нескінченні амбіційні претензії “своїх” плюс зовнішні ворожі сили як павутиння оповили і без того вже дуже ослаблене й пошматоване тіло України, а надто залишків її державності. П.Дорошенко зробив ще декілька зусиль, щоб зупинити цей процес. Він не припиняв переговори з Польщею, Росією, Туреччиною, Кримом, Лівобережжям і навіть звернувся до курфюста бранденбурзького та очільника козацько-селянського повстання у Мо- сковській державі - Степана Разіна. Реально відгукнулися лише турки. Навесні 1672 р. розпочалася польсько- турецька війна, що закінчилася поразкою Польщі й укладанням Бучацького миру (жовтень 1672 р.), за яким Річ Посполита віддавала Туреччині землі українського Поділля й відмовлялася від претензій на козацьку Україну, що ставала самостій- ною державою під протекторатом султана. Однак жодна зі сторін, які ділили укра- їнські землі, не поспішала виконувати умови договору, і кожна з них готувалася до нової війни. П. Дорошенко був розчарований у своїх союзах, але й виходу з ці- єї ситуації практично не було. Розчарований і зневірений, П. Дорошенко на козацькій раді в Чигирині (1676 р.) добровільно відмовився від гетьманської булави. А далі, як це повелося серед українських гетьманів, П. Дорошенко повів себе не передбачено. Людина, яка майже усе свідоме життя боролася проти москалів, тепер, під впливом І. Сір- ка, погодилася скласти присягу на вірність російській короні і вислала гетьмансь- кі клейноди, прапори й турецькі санджаки до Москви. Там їх протягли вулицями міста і поклали до ніг царя, а той наказав виставити їх на три дні на показ народо- ві як тріумф російської зброї й дипломатії. Політична кар’єра П. Дорошенка в Україні безславно скінчилася, але, на відміну від інших українських екс-гетьманів, розпочалася в російській землі. Спо- чатку він отримав від царя маєток під Москвою, а потім навіть став губернатором невеликого російського міста В’ятка. Помер і був похований у родинному підмо- сковному селі Ярополче Волоколамського повіту у 1698 р. Рід його плідно продо- вжився, зокрема в нащадках О.С. Пушкіна, бо перша красуня Росії і дружина пое- та - Наталія Гончарова - була його правнучкою. Більшість істориків оцінює державну діяльність гетьмана П. Дорошенка скоріше позитивно, ніж негативно, бо, як каже В. Антонович, “не дрібний егоїзм, не змагання до наживи й особистих вигод кермувало цим гетьманом: він щиро дбав про добро рідного краю...” Але сучасники називали його “сонцем руїни”, і в пам’яті нащадків він ли- шився тим гетьманом, який довів Правобережжя до страшної, нечуваної руїни, мертвої, безлюдної землі. Авторитарне правління Дем’яна Многогрішного (1669 - 1672 рр.) На Лі- вобережній Україні політичне життя в ці часи було більш стабільним, ніж на Пра- вобережній і залежало в основному від двох факторів. Перший - уміння знайти спільну мову з московськими можновладцями і зберегти певну рівновагу інтересів російської та української сторін. Другий - згу- ртуватися навколо національної ідеї та лідера, відкинувши власні політичні амбі- ції та претензії на гетьманську булаву. Щоправда, обидві умови постійно порушувалися: то в одному, то в іншому місці виникали вогнища напруження, які часто-густо переростали в сутички, а по- части й у бойові дії. Після усунення від влади лівобережного гетьмана І. Брюховецького П.Дорошенко призначив наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного (1669-1672 рр.). Вже вдруге гетьманом Лівобережної України ставала людина з простих козаків, яку ще називали “мужичим сином”. Втім, на відміну від свого попередника І. Брюховецького, він був українським патріотом, про що свідчать його практичні дії і новий договір з Москвою, відомий як “Глу- хівські статті” (березень 1669 р.). У головних рисах вони більше нагадували “Бе- резневі статті” (1654 р.) Б. Хмельницького, аніж “Московські статті” І. Брюхове- цького, і це вже був значний крок уперед. Зменшувалася кількість міст, де постій- но перебували царські воєводи, та й у тих вони не мали права втручатися в місце- ву управу. Збирання податків до царської казни перейняла на себе гетьманська адміністрація, і частина з них розподілялася між усіма козаками та старшиною. Військові сили гетьмана складалися з 30 тис. реєстрових козаків та особливого полку з 1 тис. реєстрових козаків під назвою “компанійський” для несення охо- ронної служби і приборкання бунтів. Обмеження стосувалися зовнішньополітич- ної діяльності гетьмана та ввезення до Росії тютюну і горілки, щоб не підривати її економічних інтересів. Після ухвалення “Глухівських статей” лівобережною старшиною та царсь- кими воєводами Д. Многогрішний підняв свій статус - він перейшов з наказного у ранг повноправного, обраного на загальній козацькій раді, а відтак і легітимного гетьмана Лівобережної України. Правда, це йшло всупереч планам П. Дорошенка, який поставив його лише наказним гетьманом і сподівався, що він буде його по- мічником і провідником ідей на Лівобережжі. У новій ситуації обом гетьманам не лишалося нічого іншого, як підтримувати між собою приязні стосунки. Д. Многогрішний перевів гетьманську столицю з Гадяча до Батурина. Пра- гнучи встановити в підвладній йому Лівобережній частині України порядок і спо- кій, він придушував будь-які прояви народних та козацьких заворушень за допо- могою компанійського полку. Гетьман сам призначав полковників і сотників, карав без суду тих, хто по- рушував встановлений ним порядок. Він вважав, що тільки тверда влада є запору- кою нормального цивілізованого розвитку суспільства, і міцно стояв на ідеї влас- ного державного будівництва. Багато істориків вважають, що саме завдяки Д. Многогрішному на Лівобережній Україні закінчився період “Руїни”, і вона всту- пила в новий етап суспільно-політичного розвитку. Проте перерозподіл майна, перестановка старшини та інші самоправні дії гетьмана викликали опозицію заможного козацтва й старшини. Авторитарними методами правління гетьмана були незадоволені навіть ті, хто сприяв його прихо- ду до влади. Гетьман зумів навіть зіпсувати відносини зі своїм сюзереном - російським царем. Вони не знайшли спільної мови з польського питання. Д.Многогрішний належав до стану незадоволеної козацької старшини, яку обурювало те, що росій- ський уряд вирішує свої заплутані питання з Польщею за рахунок українських зе- мель. Він вимагав чітко визначених кордонів з Річчю Посполитою і часто-густо діяв за власним зовнішньополітичним сценарієм. Проти неугодного гетьмана виникла змова. Частина козацької старшини за згодою російських окупаційних військ заарештувала гетьмана Д.Многогрішного і відправила до Москви. Після тортур його з родиною заслали на все життя до Си- біру. У провину лівобережному гетьманові поставили зносини з П. Дорошенком і буцім-то бажання піти разом з ним під турецьку протекцію. Насправді козацькі полковники самі мріяли стати керманичами хоча б Лівобережної України, а тому і прибрали політичного конкурента руками своїх російських союзників. Протягом трьох місяців Лівобережною Україною правила група старшин, яка усунула законно обраного гетьмана Д. Многогрішного від влади. Старшинсь- ка коаліція дбала про забезпечення власних інтересів усунення рядових козаків від впливу на державні справи і недопущення сильної гетьманської влади, яка об- межить їх права й можливості. Однак таке правління було для українців неприро- дним явищем і виявилося справою безперспективною. Російська влада запропо- нувала обрати новим гетьманом проросійськи налаштованого генерального суддю І. Самойловича. Державні та конфесіональні реформи лівобережного гетьмана Івана Самойловича (1672-1687 рр.) У червні 1672 р. на старшинській раді поблизу Ко- нотопа без участі козаків і поспільства (селян і міщан) та під пильним наглядом царської адміністрації, з формальним дотриманням відповідного ритуалу, затвер- дили кандидатуру лівобережного гетьмана Івана Самойловича (1672-1687 рр.). Тут же було прийнято нові договірні статті, відомі в історії як “Конотопські”, які регулювали стосунки між українською та російською владою при новому гетьма- нові. Від попередніх “Глухівських” вони відрізнялися добровільним обмеженням гетьманської влади та ліквідацією компанійських полків. Добре сплановані Москвою дії щодо зміни очільника державної влади на українських землях ледь не “зіпсував” запорізький кошовий отаман Іван Сірко, який у цей час вірою і правдою служив російському цареві: бив татар - союзників правобережного гетьмана П. Дорошенка - і сподівався за це отримати булаву лі- вобережного гетьмана. Та претензії непередбачуваного запорізького ватажка не на жарт налякали усіх учасників політичного процесу і спричинили навколо нього низку таких інтриг і підступних дій, внаслідок яких він, як і Д. Многогрішний, опинився у Сибіру. Новообраний лівобережний гетьман був людиною розумною і високоосві- ченою, закінчив Київо-Могилянський колегіум. Син священика (за що його все життя звали “поповичем”) зробив блискучу політичну кар’єру і мав військовий та державний досвід. Діставшись політичних висот, він не хотів ділити владу ні з ким і виношу- вав ідею соборності українських земель під своїм керуванням і під протекторатом Московії. Політичні дії І. Самойловича досить швидко привели до бажаних ре- зультатів. У 1674 р. йому передав свою булаву один гетьман Правобережної Укра- їни - М. Ханенко, а у 1676 р. ще один - П. Дорошенко. Отже, І. Самойловича було проголошено “гетьманом обох боків Дніпра”. Поза його контролем лишилися тільки Запорізька Січ і Слобідська Україна. Вдосконалюючи політичне і соціальне життя, енергійний гетьман провів декілька реформ. Він посилив владу козацької верхівки. Замість генеральної ради, у засіданні якої брали участь прості поважні козаки, верховним органом влади стала старшинська рада. Гетьман вирішував справи тільки з козацькою верхівкою, а з числа їх синів він створив своєрідну гетьманську гвардію - бунчукових това- ришів. Генеральна старшина (за посадою) і бунчукові товариші (за дорученням гетьмана) виконували військові, адміністративні, дипломатичні та судові функції. Маючи здібних і політично активних синів, І Самойлович плекав надію - запровадити принцип спадковості гетьманату, тобто втілити аналогічні задуми Б. Хмельницького, хоча це й обмежувало б демократичні принципи державного життя в Україні. У той же час настійливо, скрізь, де тільки міг, він підкреслював разючі ві- дмінності між демократичним та авторитарним політичним кліматом в Україні й Росії. “У вас, - говорив гетьман царським можновладцям, - по великоросійських містах, усі під страхом перебувають, а по наших містах - воля”. Такі дії й слова І. Самойловича не подобалися московській владі і викли- кали певне напруження в міждержавних відносинах. В адміністративно-територіальному й військовому відношенні гетьманська держава поділялася на 10 полків: Київський, Чернігівський, Стародубський, Ні- жинський, Переяславський, Гадяцький, Прилуцький, Полтавський, Лубенський і Миргородський. Полк мав від 7 до 20 сотень з центрами в містах і містечках. Те- риторія та населення кожного полку були різними. Адміністративне керування й суд організовувалися відповідно до територіального поділу. На чолі полку стояв полковник - виборна або призначувана гетьманом особа, котра у своєму полку відала усіма військовими, цивільними та судовими справами. Керування полком полковник здійснював за допомогою військової ста- ршини - обозного, судді, писаря, хорунжого, двох осавулів, канцеляристів. Анало- гічно полковому, але більш обмежено, діяло сотенне керування. У селах керували курінні отамани. Міщани для керування й суду мали магістрати та ратуші. Зміцнення й вдосконалення державного апарату Гетьманщини за часів І.Самойловича сприяло тому, що він залишався незмінним упродовж цілого віку. Економічна політика гетьмана була підпорядкована укріпленню гетьман- ської влади та стабілізації соціальних відносин. З одного боку, він нагороджував маєтками старшину й духовенство, а з іншого, - суворо карав тих, хто допускав надмірні визиски селян і міщан. Втім, він перший з гетьманів, який надав право українській старшині суди- ти своїх селян (1672 р.), що, безумовно, стало кроком до їх закріпачення. Для збільшення надходжень від податків на утримання війська в екстрема- льних випадках вводив непопулярні заходи - оренди (віддача на відкуп) на про- даж вина, дьогтю та тютюну на визначений термін. Можливо, через це, а можли- во, для того, щоб дискредитувати гетьмана і якомога швидше усунути від влади, його звинувачували в користолюбстві та хабарництві. Відомий історик другої по- ловини ХІХ ст. М. Костомаров стверджував, що без хабара “не було до гетьмана приступу: хто нічого не дасть, той нічого й не доб’ється”. Тож не дивно, що геть- мана І. Самойловича вважають одним із “хрещених батьків” української корупції. За часів гетьманування І. Самойловича втратила автокефальність (незале- жність) Українська православна церква, ієрархія якої була висвячена єрусалимсь- ким патріархом Феофаном у 1620 р. Восени 1684 р. український гетьман позитив- но відгукнувся на пропозицію московського патріарха на перехід Київської мит- рополії під омофор (підпорядкування) Московського патріархату. У той же час І. Самойлович, як істинний християнин, допомагав матеріа- льно православній церкві. На його кошти в Глухові збудували кам’яну Успенську церкву, а в Густинському монастирі (поблизу м. Прилуки) у стилі українського бароко - головну Троїцьку церкву. Завдяки гнучкій політиці лавірування між різними політичними силами, І. Самойлович зумів зберегти певну незалежність і авторитет. Він міг вирішувати важливі політичні справи, не порадившись зі старшиною, а інколи і всупереч їй, що викликало її роздратування. Падінню гетьмана І. Самойловича сприяли зовнішньополітичні обставини. Суть їх полягала в тому, що у 1683 р. під час Віденської битви об’єднані війська Австрії, Німеччини, Польщі та інших країн, до яких додалися запорізькі козаки на чолі з С. Палієм, вщент розгромили турецькі війська і таким чином унебезпечили Європу від ісламської експансії. Ця подія призвела до зближення Польщі та Мос- ковії з метою витіснення Туреччини з українських земель і розподілу їх між со- бою. 21 квітня 1686 р. Московська держава і Річ Посполита підписали “Вічний мир”, за умовами якого ці країни вступали у воєнний союз проти Туреччини й Кримського ханства. Договір підтвердив існуючий відповідно до Андрусівського перемир’я (1667 р.) поділ України по Дніпру та узаконив більш ніж на 100 років існування “двох країн”. Київ і Запоріжжя підпорядковувалися Москві. За поступ- ку православної столиці - Києва, яку Москва розглядала як фундамент для тво- рення так званого третього Риму, який вже не паде ніколи! (“Два Рима падоша, Москва - третий, а четвертому - не бывать!”), Польща отримала з царської казни 146 тисяч карбованців. Але це було варто тих дивідендів, які згодом Москва отримає. Сама назва “Вічний мир”, за якою стояв розподіл української землі й уза- конення існування “двох Україн”, свідчить про те, що обидві держави саме в та- кий спосіб не прямо, але опосередковано оприлюднили свої вічні претензії на українські землі, а задовольнивши їх, заключили “Вічний мир”. Отже, українські землі для них були головним об’єктом зазіхань і приводом до війн. Поступово наростало напруження у взаємовідносинах між гетьманом і ро- сійськими можновладцями з приводу залагодження російсько-польських протиріч за рахунок українських земель. “Не так воно станеться, як Москва у своїх миро- вих умовах з поляками постановила. Зробимо так, як нам треба!” - говорив геть- ман. За 15 років правління І. Самойловича накопичилося багато негативу, назрі- вала змова, і його усунення від влади було неминучим - шукали лише серйозний привід для розправи над гетьманом. Невдовзі його звинуватили у зраді та провалі кримських походів проти татар. У липні 1687 р. І Самойловича та двох його синів заарештували. Гетьмана і його сина Якова заслали до Сибіру, а другого сина - Григорія, чернігівського полковника, стратили. Їхнє майно конфіскували. Поло- вина відійшла в казну Російської держави, а решта - у розпорядження новообра- ного гетьмана І. Мазепи. Через три роки (1690 р.) Іван Самойлович помер на засланні у м.Тобольську. Його суперечлива постать викликає неоднозначні оцінки істориків, але в одному вони одностайні: гетьман був людиною самовладною і честолюб- ною, виходив поза межі інтересів лише Лівобережжя і дбав про всю Україну. Маріонеткова політика турецького підвладного Ю. Хмельницького, “князя Сарматського” (1677 - 1681 рр.; 1685 р.) Після відставки гетьмана Право- бережної України П. Дорошенка боротьба за цей спустошений край не вщухала. Туреччина за будь-яку ціну намагалася втримати його у своїх руках, задля чого султан вирішив використати Юрія Хмельницького у своїх планах щодо завою- вання цього краю. Його повернули на гетьманство як “князя Сарматського” (1677 р.). Ні лівобережні козаки, ні російська влада не очікували такого несподівано- го повороту подій. Почався новий раунд боротьби за українські землі, інтервенції та громадянської війни. Найбільш вперті бої з перемінним успіхом йшли за Чиги- рин, столицю двох видатних гетьманів - Б.Хмельницького та П. Дорошенка - і символ козацької слави. Під час чигиринських походів турків і татар проти ліво- бережних козаків та російської армії місто-фортеця було вщент зруйноване. Це справило гнітюче враження на українське суспільство, бо сприймалося ним як символ загибелі Правобережної козацької України, а найбільш свідомі й далеког- лядні громадяни вбачали в цій події перший крок до загибелі так важко завойова- ної легітимної української державності. Юрій Хмельницький вимушений був змінити зруйновану батьківську ре- зиденцію на місто Немирів, звідки він почав привертати під свою владу місцеве населення, а потім став сміливішим і зробив декілька наїздів разом з татарськими загонами на Лівобережну Україну. Щоб відбити охоту до завоювань і поховати великодержавницькі зазіхання Ю. Хмельницього, лівобережний гетьман І. Са- мойлович відправив на правий берег свого сина Семена з козацьким військом (1679 р.). Ті зруйнували і зрівняли з землею міста, де ще були залишки житла, а їх населення, немов татари, силою зігнали на Лівобережжя. Історики називають цю подію “великим згоном”, у результаті якого середня й південна Київщина остато- чно перетворилася на безлюдну пустелю. На початку 1681 р. у Бахчисараї за спинами українців між Росією, Туреч- чиною і Кримським ханством було укладено двадцятирічне перемир’я, за яким сторони визнали приєднання Лівобережної України до Росії, а Південна Київщи- на, Брацлавщина й Поділля залишалися під владою Туреччини. Ними керував Ю. Хмельницький. Але того ж року турки змістили його з гетьманства й направили до Стамбула. 1685 р. турки знову повернули Ю. Хмельницького на підвладну їм україн- ську територію і вчетверте зробили гетьманом так званої “ханської України”. Хвора людина з якоюсь паталогічною жорстокістю ставилася до співвітчизників і більше руйнувала, ніж будувала. Нарешті він усім так набрид, що турки стратили його того ж року. Так зійшов з політичної арени рід Хмельницьких, з іменем яко- го пов’язане проголошення вперше за п’ятнадцять століть нашої ери самостійної Української держави й визнання її низкою держав, що робило її абсолютно легі- тимною, повноправною і самодостатньою. |