Тема початки державотворення на теренах
 Скачать 0.55 Mb.
|
Гетьманщина - Українська козацька держава кінця XVII - кінцяXVIII ст.: кордони, політико-адміністративний устрій, система влади (пода- ється за концепцією В. Литвина) Кордони. У кінці XVII – на початку XVIII ст. центром політичного життя України та ядром консолідації державницьких тенденцій стало Лівобережжя. Українці називали його Гетьманщиною, росіяни – Малоросією. Землі Лівобереж- ної України, оформлені у вигляді державної автономії - Гетьманщини, було впер- ше виділено Андрусівським перемир’ям 1667 р., що розмежувало сфери впливу Польщі й Росії, передавши останній верховенство над Лівобережною Україною поза волею і бажанням власне України. Саме внаслідок цього, було сформовано територіальне ядро Лівобережної Гетьманщини. Його основу становили землі ни- нішньої Чернігівської, Полтавської, лівобережної частини Київської та Черкаської областей (з м.Києвом), частина Дніпропетровської та Харківської областей. З пів- дня кордони Гетьманщини сусідили з Запорізькою Січчю, котра мала автономний статус та промосковську орієнтацію, а зі сходу — із Слобідською Україною, котра так само мала козацький устрій, але вважалася володінням Московської держави і безпосередньо підлягала царським воєводам. По Дніпру Гетьманщина межувала з українськими провінціями Польщі, на яких наприкінці XVII — на початку XVIII ст. ще існували рештки козацького устрою. Політико-адміністративний устрій. На думку акад. В. Литвина, після Хме- льниччини ще певний час Гетьманщина зберігала чіткі ознаки державності у ви- гляді адміністративно-політичної автономії – виборність гетьмана та старшини, розвинута система місцевого управління, судочинство, козацьке військо тощо. Модель політичного устрою Гетьманщини базувалася на звичаях та інституціях, пов'язаних із козацькою верствою, котра після Хмельниччини перебрала на себе функції організатора політичного, соціального та економічного побуту країни. Козацтво виступало джерелом державотворення, поповнювало з числа своїх пред- ставників політичну та військову еліту, визначало правове поле суспільного й по- літичного життя створеної ним держави. Політичний режим Гетьманщини мав елементи військової демократії, що безпосередньо проявлялось у колективному ухваленні рішень на загальних радах і виборності урядників. Щоправда, ці прин- ципи поширювалися не на все населення, а лише на представників привілейовано- го стану — козаків, котрі були наділені політичними правами, звільнялися від рі- зноманітних повинностей, мали окреме судочинство й адміністрацію, були особи- сто вільними. Саме тому Гетьманщину можна кваліфікувати як станову (козаць- ку) республіку. Устрій Гетьманщини, народжений під час Хмельниччини, наслідував тра- диції запорозького та реєстрового козацтва. Її територія поділялася на 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславсь- кий, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Чернігівський, котрі, у свою чергу, складались із сотень і були одночасно військовими частинами й адмініст- ративно-територіальними одиницями. На чолі урядової піраміди стояв гетьман, якому належала вся повнота вій- ськової, цивільної та законодавчої влади. Гетьманів обирала довічно Генеральна рада й з кінця XVII ст. затверджували московські царі. Більшість гетьманів праг- нули до перетворення своєї влади на спадкову, намагаючись унезалежнитись як від Генеральної ради, так і від старшини. Важливу роль у політичному житті Гетьманщини відігравала Генеральна рада, що складалася з представників козацького стану, до яких періодично долу- чалися міщани й духовенство. Ця рада репрезентувала інтереси козацтва як при- вілейованої політичної верстви, ухвалюючи найважливіші рішення, пов'язані з виборами гетьмана, укладанням мирних угод, прийомом іноземних послів і під- писанням договірних статей. Непередбачуваність поведінки середнього й дрібно- го козацтва ("військової черні") на радах, їх стихійний характер і погана керова- ність призвели до поступового обмеження компетенції й нечастого скликання та- ких рад. Натомість більшого значення набуває рада старшини, на який готується проведення Генеральних рад, визначаються кандидатури на гетьманство, ведуться переговори з іноземними державами, плануються воєнні кампанії тощо. До участі в радах старшини, крім генеральної старшини, іноді залучалися полковники, сот- ники, представники вищого духовенства й міської верхівки. У середині XVIII ст. такі ради перетворюються на прообраз станового парламенту — сейм. Генеральна військова канцелярія була центральним органом державного управління. Виконуючи спочатку вказівки особистої канцелярії гетьмана, вона протягом наступних років перетворилася не тільки на діловодну установу, через яку гетьман і генеральна старшина видавали найважливіші акти з державного управління, дипломатії, військової справи, майнових відносин, а й на орган нагля- ду за їх виконанням. Із середини XVII ст. канцелярія виконувала функції судової установи, розглядаючи особливо важливі справи й злочини, пов'язані з інтересами держави й найвищими урядниками. Особливу роль відігравав Генеральний військовий суд, підпорядкований ге- тьманові й генеральному військовому судді, який розглядав справи генеральної та полкової старшини, апеляції судів нижчих інстанцій. У 1723 р. було засновано Генеральну скарбову канцелярію, на яку покладалися організація фінансового го- сподарства, збирання й обрахування податків, бюджетний контроль, нагляд за державним земельним фондом. Штати центральних установ неухильно збільшу- валися, що привело до утворення на середину XVIII ст. цілого чиновницького прошарку — військових канцеляристів, зрівняних у правах з козацькою старши- ною. Управління полками здійснювалося полковниками і полковою старши-ною, посадові обов'язки котрих нагадували функції гетьмана й генеральної старшини тільки на нижчому рівні. Полковник був одночасно головою ци-вільної, військо- вої та судової адміністрації. Спочатку його посада була ви-борною, а згодом за- міщалася гетьманами на власний розсуд. В управлінні полком полковникові до- помагали полковий обозний, суддя, писар, осавул і хорунжий, які займалися ви- рішенням судово-адміністративних справ, вели реєстри (компути) козаків, вста- новлювали місцеві мита й податки. Сходинкою нижче у військово- адміністративній ієрархії стояли сотні, очолювані сотниками й сотенною старши- ною (отаман, писар і осавул). Власну адміністрацію після Хмельниччини зберегли також міста, що поді- лялися на два типи — магдебурзькі та ратушні. Міста, наділені магде-бурзьким правом (Київ, Полтава, Ніжин, Переяслав, Глухів, Чернігів, Гадяч, Стародуб, Нов- город-Сіверський), належали до великих ремісничих і торговельних центрів. Вони мали власний уряд — магістрат, який наглядав за ремісничими цехами й торгів- лею, встановлював податки й мита, здійснював судочинство. До магістратських урядників належали війт (голова магістрату), бурмистри (заступники війта), райці (члени ради — цивільного суду), лавники (члени кримінального суду) й магіст- ратські писарі. Натомість обсяг привілеїв ратушних міст був значно меншим, а їх- ні урядники призначалися козацькою старшиною, котра поступово перебирала на себе управлінські функції в місті. Соціальна структура населення Гетьманщини була такою: шляхта, козаць- ка старшина, міщани, духовенство, козацтво, селянство. Традиційну адміністративну відокремленість у Гетьманщині мала українсь- ка православна церква, переведена з 1686 р. у підпорядкування московському па- тріархові. Найвищу владу в ній мав митрополит Київський, Га-лицький і усієї Ру- сі. Київській митрополії в церковних справах підлягали Чернігівська і Переяслав- ська єпархії, Києво-Печерська лавра й Межигірський монастир. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. частина архієпископій і монастирів одержали від москов- ських патріархів самоврядні права й почали унезалежнюватися від влади митро- полита. В управлінні митрополією, крім митрополита, брали участь підпорядко- вані йому архієрейська контора й консисторія, на які покладалися судові функції, контроль над нижчим духовенством і т. ін. Адміністративно Київська митрополія поділялася на окремі округи (протопопії), очолювані протопопами, й намісництва. Безпосереднє управління протопопією організовувало духовне правління, до складу якого входили священики, митрополичий намісник та обраний світськими й духовними особами округу протопоп. Нижчий щабель посідали парафіяльні священики й церковнослужителі (попи, протодиякони, диякони, псаломники, па- ламарі та ін.), котрих обирали члени парафії й затверджував архієрей. Важливим кроком було переведення в 1686 р. київського митрополита з юрисдикції константинопольського патріарха під владу московського патріарха. Це не тільки гарантувало контроль Москви над главою духовної влади, а й нейт- ралізувало впливового опонента Росії в особі української православної церкви. |