Тема початки державотворення на теренах
 Скачать 0.55 Mb.
|
Консолідація козацької державності на Лівобережжі: українська ідея в репрезентації І. Мазепи та П.ОрликаЯкщо уявити собі, що існують нерозв’язані історичні проблеми, то до них слід віднести наукову та суспільно-громадську полеміку, присвячену з’ясуванню ролі й місця І.Мазепи в українській та європейській історії. Історична постать І. Мазепи балансує на межі абсолютної героїки та антигероїки, бурхливо викликає вогонь гострої критики (аж до церковного прокляття) й водночас патріотичного піднесення цієї особистості тощо. Історично склалося так, що перетворення, запроваджені за правління Петра І у сферах державного життя, мали на меті побудову сильної централізованої держави європейського типу з режимом абсолютної монархічної влади. Зокрема, це передбачало й зменшення самостійності автономій, уніфікацію їхнього устрою відповідно до загальноросійських стандартів і максимальне використання місце- вих людських та економічних ресурсів. Така політика загрожувала вже не частко- вою, як було до того, а цілковитою ліквідацією автономії Гетьманщини. Натомість побудова Петром I держави нового типу – імперії - вимагала як- найжорсткішої централізації всіх регіонів країни (у тому числі і Гетьманщини) та перетворення Росії у міцний моноліт, як у військово-політичному відношенні, так і в соціально-духовній сфері. Подібна тенденція є логічною, адже вчорашнє мос- ковське князівство в українському регіоні вбачало невичерпний потенціал для ро- збудови такої імперії. Про ці події влучно висловив свою думку російський істо- рик І. Карамзін, якого важко запідозрити в тенденційності: „Ми стали громадяна- ми світу, але перестали бути в деяких випадках громадянами Росії. Завдячуючи Петру”. Ситуація, що склалася в російській державі на початку XVIII ст., була див- ною, навіть курйозною з точки зору життєвої логіки однієї людини, але адекват- ною з погляду глобальної геополітики. Про це свого часу історик В.Ключевський писав так: „Щоб захистити Батьківщину від ворогів, Петро спустошив її більше всякого ворога”. Зокрема, з 37 років повноправного царювання Петра I Росія не воювала аж 13 місяців! Населення країни зменшилося на 20 %, значно скоротила- ся кількість селянських дворів, маса людей втікала на окраїни, а хто міг – за кор- дон. У країні загалом панував пріоритет солдатської муштри. Наприклад, у 1704 р. на освіту з бюджету було виділено аж 3786 карбованців, а на потреби армії й флоту – 1, 5 млн. (навіть на дрібні витрати фельдмаршалові Лефорту – 9412 кар- бованців). Відповіддю Росії на виклик часу стала Імперія з її абсолютистськими фор- мами правління, а відтак у ній українській Гетьманщині місця не знайшлося. Вона не вписувалася в російські імперські плани. І подібна сентенція була зрозумілою як для української, так і російської сторін. А отже, конфлікт між ними був істори- чно неминучим. Оскільки з 80-х рр. XVII ст. і до початку XVIII ст. царизм обме- жував автономію України, то це викликало опір українського керівництва, завер- шальним акордом якого була акція І. Мазепи. Договір І. Мазепи з Москвою. 25 липня 1687 р. на козацькій раді на р.Коломак було обрано нового гетьмана. Ним став генеральний осавул Іван Сте- панович Мазепа (1687-1708 рр.). Його прихід на гетьманство був тісно пов’язаний з невдалим кримським походом козаків та російських військ. І як наслідок пораз- ки – обвинувачення діючого гетьмана І.Самойловича у зраді Росії. Новий гетьман за традицією підписав договір з Москвою, так звані Коло- мацькі статті з 32 пунктів. Формально договір балансував між вигідними та неви- гідними для української сторони положеннями. Так, зокрема, декларувалося збе- реження козацьких прав та привілеїв (права гетьмана та старшини на надані царем маєтки, 30-тис. реєстр, компанійські полки тощо). Проте було чимало нововве- день, які обмежували українську автономію, а саме:
Отже, „Коломацькі статті” закріплювали автономію України в значно об- меженому вигляді. Цікавими є обставини обрання І. Мазепи: 1) це проходило в умовах змови проти І. Самойловича з боку князя Голіцина та старшини; 2)місце виборів було оточене тісним колом з шести шеренг російських військ; 3) брали участь козаки загальною чисельністю 2 тис. осіб. Внутрішня та зовнішня політика. Об’єктивно, І. Мазепа являє собою одну з найяскравіших постатей в українському політичному житті кінця XVII – кінця XVIII ст. Гетьман багато зробив для піднесення суспільно-політичного та культу- рного життя в Україні. Він був переконливим репрезентантом феодальних тенде- нцій і, як ніхто інший, ретельно служив зміцненню феодально-кріпосницьких по- рядків. У внутрішній політиці І. Мазепа орієнтувався на інтереси козацької стар- шини. Він провів ряд заходів з упорядкування податків, земельної власності коза- цької старшини, видав ряд універсалів з метою врегулювання системи грошової та натуральної ренти, відпрацювання панщини. Щедрою роздачею земель козацькій старшині він значно збільшив кількість своїх прихильників. За період свого прав- ління І.Мазепа підписав близько 1000 універсалів на володіння землею. Одержа- вши у володіння села, старшина була зацікавлена у збереженні влади гетьмана, бо її зміна безпосередньо торкалася їх майнових і грошових інтересів. Зміцненню гетьманської влади сприяло введення нової категорії козацької старшини – бунчукових товаришів, котрі перебували при гетьманові для виконан- ня різних доручень і від нього залежали. І.Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Активною меценатською діяльністю геть- ман завоював прихильність високоосвічених громадян. Він відкрив безліч шкіл, засновував друкарні, посилав молодь вчитися за кордон. За час його гетьмануван- ня Київська (нині Києво-Могилянська) академія отримала статус університету. Особистим коштом Мазепи було збудовано 12 православних храмів; з метою укріплення міжнародного авторитету України “Євангеліє” перекладено на арабсь- ку. „Мазепинське бароко” стало невід’ємною складовою української архітектур- ної школи. Разом з цим усі ці заходи Мазепи, окрім суцільно культурного спряму- вання, мали й державотворчу мету – гетьман намагався створити нову українську аристократію. У зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, нега- тивно ставився до планів союзу з Кримом та Туреччиною. За єдину основу зовні- шньої політики України гетьман вважав співпрацю з Москвою, за допомогою якої він сподівався поширити Гетьманщину на Правобережну Україну, а від Криму та Туреччини приєднати степову смугу над Чорним і Азовським морями. Якщо про- стий народ критично ставився до гетьмана, називаючи „вітчимом України” (поси- лив панщину, податки та різні тяглості для простого народу), то в царських колах він тривалий час мав неабияку довіру. Дійсно, у ході 11 походів російсько- українських військ проти турків і татар було взято Азов, зруйновані фортеці в ни- зов’ях Дніпра, а у 1700 р. Туреччина змушена була підписати мир з Росією. Петро I нагородив гетьмана орденом “Святого апостола Андрія Первозванного” під № 2. Мазепа мав звання генерала російської армії, титул германського князя тощо. Щирим прихильником Москви гетьман залишався доти, доки Петро І не по- чав докорінно руйнувати основи української автономії. Тоді Мазепа вирішив шу- кати союзу зі Швецією. У 1700 р. Російська держава, уклавши союз з Польщею і Данією, оголосила війну Швеції, прагнучи здобути вихід до Балтійського моря. Відтак почалася 21-річна Північна війна. Втягнута у війну, Україна потрапила у трагічну ситуацію. Вже у 1700 р. для ведення бойових дій проти шведів було від- правлено 17 тис. козаків. У виснажливому протистоянні, як правило, гинуло від 50 до 70 % складу козацьких формувань. Війна принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, нескінченні реквізиції харчів, розміщення в Україні російських військ, фактичне припинення зовнішньої торгівлі тощо. Пере- мога будь-якої зі сторін у російсько-шведському протистоянні вела до загибелі козацької держави. Так, якщо перемога діставалася Карлові ХІІ і його ставленику, польському королю Станіславу Лещинському, то Україна як союзник Росії діста- лась би Польщі. А у разі перемоги Петра І та його коронованого фаворита Авгус- та ІІ (Польща на той час мала двох королів) українські землі чекав новий поділ між Росією та Польщею. Отже, в обох випадках Україна втрачала навіть автоно- мію. Все відбулося в умовах зростання невдоволення українського народу. Ситу- ація вимагала радикальних дій. Союз зі Швецією. У 1705 р. І.Мазепа розпочинає таємні переговори із сою- зником Карла ХІІ – польським королем С. Лещинським. На початку 1708р. пере- говори І. Мазепи з королем завершилися тристоронньою українсько-польсько- шведською угодою. Угода спиралася на ідеї Гадяцького трактату 1658р.: Україна в якості Великого князівства Руського як рівноправний третій член федерації ра- зом з Литвою мала б увійти до складу Речі Посполитої, а гарантом дотримання пунктів угоди виступав шведський король. Так, зокрема, 30 жовтня 1708 р. І.Мазепа у приватному листі до І.Скоропадського, тодішнього Стародубського полковника, висловив реальні претензії до Москви”: „...нас, гетьмана, генеральну старшину, полковників і весь керівний склад Війська Запорізького, хочуть за при- таманними їм звабами до рук прибрати і запровадити у тиранську свою неволю, імя Запорізького війська згладити, а козаків у драгунію та солдат перевернути, народ же малоросійський навіки віддати у рабство”. Вражає підпис гетьмана під листом – „Вашої милості зичливий приятель Іван Мазепа, гетьман і кавалер”. От- же, у гетьмана визрівають плани розірвати союз з Петром І. Як стверджує історик Т. Чухліб, причини щодо прийняття саме такого рішення було чимало. І серед них зокрема такі:
торію України, І. Мазепа переходить на бік шведів. Великою мірою майбутня не- вдача гетьмана та його прибічників полягала в тому, що союз зі Швецією був тає- мний, а сам І. Мазепа не зміг або не встиг використати антимосковські настрої, що панували в країні, не зміг зрозуміло довести до свідомості широких народних та козацьких мас принизливість та всю катастрофічність, в які потрапило Лівобе- режжя України внаслідок Північної війни. Власне, гетьман не провів належної пі- дготовчої, а особливо пропагандистської роботи, так конче необхідної для підт- римки народом його дій. У його планах пріоритетним був не стільки сам союз зі Швецією чи конфронтація з Росією, скільки вироблення незалежної державної політики, кінцевою метою якої мало бути створення суверенної самостійної коза- цької держави. Так, зокрема, в тексті договору І. Мазепи з Карлом XII та його польськими союзниками, збереженому в копіях 1710 – 1711 р., зазначалось: „Україна обох сторін Дніпра з військом Запорозьким і народом Малоросій- ським має бути вічними часами свобідною від всякого чужого володіння...Союзні держави ні під претекстом освобождення її чи під яким-небудь іншим не мають претензій на абсолютну власть над Україною і військом Запорозьким, ні на ленну (земельну - ред.) залежність чи якусь підвласність, ані не мають брати з неї яких- небудь доходів чи податків. Не мають забирати собі чи обсаджувати своїми зало- гами кріпостей українських, які були чи зброєю, чи трактатами здобуті від Моск- ви. Не мають права ставити нових укріплень в землях українських, ані іншим не позволяють. Мають Україну содержувати в цілості і іншим не дозволяти якимсь чином гнести. Цілість границі її, непорушність вільностей, законів, прав і приві- легій її свято мають зберігатися, аби Україна вічними часами свобідно тішилася своїми правами і вільностями без всякого ущербка”. Отже, як бачимо, у центрі домовленості – державна незалежність України як фактор такого військового союзу. Вірогідна оцінка українсько-шведської угоди – це військова конвенція (союз). Зокрема, передбачалися дії України у справі визволення з-під „московсь- кого ярма” та „московської тиранії” і відповідні зобов’язання гетьмана залучити до антиросійського союзу слобідських і донських козаків, калмиків, взяти участь у поході на Москву та передати шведам на час війни північноукраїнські фортеці, поставки продовольства тощо. Подібний фантастичний, на перший погляд, план виглядає цілковито реалістичним з погляду минулих подій, а саме: наступу поль- ської армії на Москву в 1612 р., коли в її складі козаки складали 90% всього осо- бового складу. Як бачимо, І. Мазепа йшов у фарватері державницьких ідей, наслідуючи традицію державотворення Хмельниччини, де головне місце посідає власна дер- жавність та національно-самостійницька ідентичність. У своїй промові до козаків гетьман наголосив, що настав час відплатити за насильство і несправедливість, які чинила російська влада стосовно них: „Ось коли прийшов час скинути з себе не- нависне ярмо й зробити нашу Україну країною вільною та не від кого незалеж- ною”. Але в дійсності, мазепинський виступ не знайшов підтримки. За ним пішло близько 4 тис. козаків і провідних членів козацької старшини. Звичайно, що цих сил було дуже мало; до того ж він не мав і всенародної підтримки. Довідавшись про це, Петро І дав наказ зруйнувати гетьманську столицю - м. Батурин - разом з його жителями. Батурин, якому випала доля бути кілька десятиліть центром політичного життя Лівобережної України, не скорився волі Петра І і був по- варварськи знищений. Місто Батурин, розташоване на живописному березі р.Сейму на Чернігівщині, яке виникло на початку ХУІІ ст., упродовж свого існування було резиденцією чотирьох гетьманів. За порівняно невеликий проміжок часу воно подолало шлях від невеличкого примонастирського хутора Батурин до гетьманської столиці. Тут відбувся злет українського мистецтва та архітектури. Світові було явлено вінець українського як церковного, так і світського палацового бароко. За наказом царя 2 листопада російські війська під командуванням генерала О. Меншикова підступили до гетьманської столиці - Батурина. Пов'язані з цим подальші події надовго закарбувалися в людській пам'яті, а саме місто для багать- ох поколінь українських патріотів стало символом духовної нескореності й само- пожертви в ім'я Вітчизни. Батурин був укріпленим містом із численною артилерією. Оборонці міста готові були виконати наказ свого гетьмана - і зустріли генерала О.Меншикова гарматними пострілами. Штурм Батурина було відбито його оборонцями, але в ту саму ніч зрадник показав їм потаємний підземний хід до фортеці. Подальші події, відображені в народній пам'яті, лягли в основу народної пісні-думи: “А в городі у Батурині/ Мужиків да жінок/ У пень сікли да рубали,/ Церкви палили, святості да/ Ікони під ногами топтали...” У березні 1709 р. на сторону гетьмана перейшла частина запорожців на чо- лі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. За цю підтримку царські війська під командуванням полковника Яковлєва в травні 1709 р. зруйнували укріплення За- порізької Січі на о. Базавлук. Полтавська битва – зміцнення Російської імперії, крах козацької держави 27 червня 1709 р. шведські війська на чолі з Карлом ХІІ зазналили страш- ної поразки під Полтавою (брали участь 30-тис.шведська армія і 4 тис. козаків Мазепи, а також 15 тис. запорожців кошового отамана К.Гордієнка з одного боку; 42-тис. російська армія з іншого). Але сили були не рівними. На боці російської армії була значна перевага гармат, матеріально-технічного забезпечення тощо. До кількісної переваги додалася моральна. Шведська армія знаходилася на чужій те- риторії в оточенні населення з ворожим ставленням до неї. Петро I, віддаючи йо- му належне, вміло організував опір дев’ятимісячному перебуванню шведів в Україні. Було проведено неабияку пропагандистську роботу, пов’язану з переслі- дуванням прихильників Мазепи, арешти сімей козацьких старшин тощо. У м. Ле- бедин, де розташовувалася російська ставка, воєнний суд закатував багато тисяч українців - від простих селян до козаків, старшини, міщан, навіть духовенства. Цар наказав обрати нового гетьмана, вказавши на полковника Івана Скоропадсь- кого. Населення було страшенно залякане та доведене до відчаю. Спричинений з легкої руки І. Мазепи, таємний характер союзу був не на користь шведсько-козацькому союзу. Окрім цього, шведський король був поране- ний, а сил козаків-прибічників І. Мазепи виявилося недостатньо. Примітно, що Карл XII одержав перше поранення („першу милу річ”, як він іронізував) на день народження. При тодішній забобонності це вважалося поганою прикметою і нега- тивно відбилося на моральному дусі армії. Але для шведів найгіршим було те, що „вийшов з військової гри” їхній талановитий полководець. Про слабкий бойовий дух шведської армії свідчить той факт, що понад 16 тис. солдат, тобто половина, здалися в полон! Прикро і те, що українське козацтво в чужій російсько- шведській війні воювало по різні боки. У складі російської армії діяло 7-тис. ко- зацьке військо, очолюване С.Палієм, якого повернули із заслання. Полтавська катастрофа започаткувала інтенсивний процес згасання коза- цької держави та навіть самої державної ідеї серед козацтва Гетьманщини, відк- риваючи натомість шлях реанімації козацького автономізму (промосковська лоя- льна позиція). Перемога російських військ стала епохальною подією загальноєв- ропейського значення, тим дієвим водорозділом, що позначив піднесення та розк- віт російського експансіонізму, а з іншого – занепад української самостійності. Підтвердженням цього є слова французького політика Казиміра Т. Делямара: „Ці- ла Європа була переможена з Карлом XII під Полтавою. На другий день після пе- ремоги...москалі вперше вдерлися в Європу, захоплюючи Малу Росію. І тепер ще русини, названі малоросами, не називають руськими москалів, вони добиваються своєї незалежності й петербургзький уряд вважає їх своїми ворогами, страшні- шими від поляків”. Карл ХІІ разом з І. Мазепою та залишками армії втікає на підвладні Туреч- чині терени – до Молдови, у м. Бендери. Саме там вражений провалом своїх пла- нів старий гетьман 2 жовтня 1709 р. помирає. Отже, союз Мазепи з Карлом ХІІ, поразка шведів у війні з Росією відіграли фатальну роль для України. Позиція Пе- тра I була висловлена досить стисло: „Малоросійську землю повернути у рабст- во”. Жахливим для подальшої історичної долі України стали заходи, які посіяли серед українства зерна страшної деморалізації та страху. Заходи проводилися шляхом репресій, терору та ідеологічного диктату. Були також акції, спрямовані на підрив економіки Гетьманщини, української культури тощо (так, відповідно до указу царя від 20 грудня 1720 р. Київському губернаторові наказувалося вивезти з України до Петербурга давні жалувані грамоти, історичні книги, цінні рукописи тощо). Бурхливий життєвий шлях та політична кар’єра гетьмана І.Мазепи виразно засвідчує багатовіковий біль української історії, її трагедію та пафос водночас у боротьбі за державну незалежність та вироблення власної національної ідеї. Зда- валося б, наявний масив літератури та джерел дає в руки дослідників ключі до всіх відповідей, коли крапки над „і” розставлено, акценти проголошено тощо. Проте і донині не існує погодженого висновку та адекватної оцінки діяльності ге- тьмана, перш за все, домовленості про його союз зі Швецією. Постать І. Мазепи складна, неоднозначна. У цій постаті поєднуються захисник української держав- ності й кар’єрист, вмілий дипломат та улесливий царедворець, меценат і жорсто- кий гнобитель простого народу тощо. Проте саме народна пам’ять, яку аж занадто важко запідозрити в політичній кон’юнктурності чи історичній доцільності, доне- сла до наших днів такі слова: „... від Богдана до Івана не було більше гетьмана”... Не можна заперечити і того факту, що постать українського гетьмана посі- ла яскраве місце у сюжетах європейських літераторів. Це був образ справжнього лицаря-романтика, героя тощо. Державницька політика П. Орлика. Разом з Мазепою в Задністров‘я пішли багато провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запоріжців. Ці мазепинці, як їх разом називають історики, були пер- шою українською політичною еміграцією. Після смерті І.Мазепи у 1710 р. вони обирають гетьманом у вигнанні генерального писаря Пилипа Орлика (1710-1742 рр.). У 1710 р. П. Орлик уклав угоду з козацькою старшиною та козацтвом, яка здобула назву „Пакти й конституція прав і вольностей Війська Запорозького” (Бе- ндерська Конституція). Авторство цієї Конституції належало П. Орлику. Структу- рно вона складалася зі вступу і 16 статей. Конституція виходила з визнання при- родних прав людини, в першу чергу, права на протест проти соціального гноблен- ня. Було проголошено незалежність Війська Запорізького, ідею соборності всіх українських етнічних земель, демократичний устрій суспільства, ядром якого по- винне бути козацьке представництво в державній сфері. За всіма демократични- ми ознаками, вища влада належала парламенту – козацькій раді. Українська дер- жава під назвою Війська Запорізького визначалась як виборна гетьманська мона- рхія парламентського типу. Нарешті, після багатьох століть випробувань, право- слав’я ставало офіційною державною релігією. Не менш цікавим є виклад у вступі історичної міфології козаків на користь хозарській теорії. Конституція також скасувала прошарки компанійців та сердю- ків, які викликали неабияке невдоволення серед суспільства. Було запроваджено чіткі митні ставки та податки в цілому. Конституція була скріплена присягою ге- тьмана на вірність вільного народу, підписами П.Орлика та протектора України – шведського короля. Отже, у Конституції П. Орлика сформульовано принципи побудови неза- лежної держави: поділ влади на три гілки, суверенність, демократизм, соціаль- ність, законність. Її появу слід розглядати в широкому контексті розвитку євро- пейської правосвідомості, адже вона випередила теоретичні праці таких мислите- лів, як Т. Гоббс, Ф. Вольтер, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо. Тому Конституція Пи- липа Орлика – це приклад втіленої в політичну мову правової філософії „суспіль- ного договору”. Звичайно, може виникнути питання: що це за конституція, яка не мала чинності? Можливо, це лише документ на папері? За висловом М.Грушевського, вона була хартією з „цілком виразними початками представницького правління”. Положення, ідеї, а більшою мірою духовна суть документа безпосередньо впли- нули на формування українського державо- та націотворення в подальші часи на- ціонально-визвольних змагань. Бендерська Конституція значно випередила час, у тому числі й положення американської конституції 1787 р., і по суті була першою в Європі. Хоч Конституцію і не було впроваджено в життя, вона стала видатною памяткою української державно-політичної думки, історичним свідченням праг- нень українців до створення власної незалежної держави. А самого її автора по праву вважають соціальним мислителем європейського масштабу. Перебуваючи в еміграції, П. Орлик все своє життя залишався патріотом і відданим мазепинцем. Протягом 1714-1742 рр., перебуваючи у Швеції, Польщі, Франції, Туреччині, він плекав надію створити антиросійську коаліцію країн Єв- ропи. Натомість посланці гетьмана у вигнанні встановили зв’язки із Запоріжжям, донськими козаками, Буджацькою та Ногайською ордою, татарами тощо. Це спо- нукало царську розвідку на справжнє полювання на близьке оточення Орлика. Гетьман у вигнанні вів доволі активну воєнно-політичну діяльність. Вже у 1710 р. він підписав договір з Кримом, схожий за змістом на угоду Б.Хмельницького з Іслам-Гіреєм. Наступного року 7 тис. запорожців, 30 тис. та- тар та вояки польського воєводи І. Потоцького брали участь у боях з російською армією. Після поразки у Прутській битві цар зобов’язався більше не втручатись у справи України. Але, підкупивши турків великими грошима, Росія порушила такі умови і згодом зруйнувала козацькі фортеці. Завдяки вправній дипломатичній грі, яку розв’язав П. Орлик між Потрою, Кримом та Польщею, правлячі кола європей- ських країн дізналися про існування „козацького народу”. Після смерті гетьмана у вигнанні справу його життя продовжив син – Гри- гір Орлик, який служив офіцером у саксонській, шведській арміях, дослужився до чина генерала у французькій армії. 3. Обмеження і поступова ліквідація царизмом автономії України протягом XVIII ст.І. Скоропадський та зміни в управлінні Гетьманщиною Після розриву І. Мазепи з царем було призначено нового гетьмана – І.Скоропадського. Він звернувся до царя з „просительними статтями” з 14 пунк- тів. Самі статті, а також відповідь царя на них дістали назву „Решетилівські статті 1709 р.” Це був законодавчий акт щодо управління Гетьманщиною. Цар підтвер- див козацькі права та вольності, укладені попередніми гетьманами, проте козаць- ке військо отримало нових командирів – російських генералів. У містах України залишалися воєводи, в багатьох з них – військові залоги. Московська влада конт- ролювала казну гетьмана, і вперше цар призначив гетьманові співправителя в особі міністра-резидента. Примітно, що вперше було порушено споконвічну тра- дицію: не укладено договору гетьмана і царя. У цей період поширилася практика призначення козацької старшини без згоди гетьмана, надання командування козацькими полками російським офіцерам, використання козаків у далеких походах та на будівництві різних споруд далеко за межами України. Українцям заборонили експортувати зерно безпосередньо до Європи. Натомість вони мали возити його у російські порти - Ригу та Архангель- ськ, - де воно продавалося за встановленими російським урядом цінами. Нарешті самим російським купцям створювалися пільгові умови для продажу в Гетьман- щині своїх товарів, у той час як українці мусили сплачувати величезне мито за крам, який везли на Північ. У 1722 р. царат створює Малоросійську колегію без згоди на те гетьмана П.Полуботка, що викликало його обурення. Колегія складалася з шести офіцерів російських полків, розташованих в Україні. Її президентом став бригадир (гене- рал) Вельямінов. У цивільних справах малоросійська колегія підлягала сенатові, а у військових – головнокомандувачеві російських військ в Україні М.Голіцину. За царською інструкцією на Малоросійську колегію покладалися функції щодо:
ської армії;
Малоросійська колегія була апеляційною установою у судових справах, які розглядались у Генеральному військовому Суді, полкових і ратушних судах Ліво- бережної України. Всі питання державного життя Гетьманщини український уряд повинен був вирішувати за погодженням з Малоросійською колегією. Після смерті гетьмана П.Скоропадського Петро І заборонив вибори нового гетьмана, а організаторів опозиції царській політиці на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком було суворо покарано. Вся влада в Україні перейшла до Ма- лоросійської колегії, яка стала прямим органом імперського управління Україною. Автономістська політика Данила Апостола. Лише в 1727 р. було дозволено обрання нового гетьмана. Ним став миргородський полковник Данило Апостол (1727-1734 рр.), який відразу ж дуже енергійно взявся за відновлення втраченої автономії:
хитаної економіки Гетьманщини. упродовж 1729 - 1731 рр. було проведено Гене- ральне слідство про маєтності, а саме - ревізію поземельного фонду. Час Правління гетьманського уряду. Після смерті Д. Апостола нова імпера- триця Анна Іоанівна подовжила заборону на обрання нового гетьмана, а відання українськими справами було передано Правлінню гетьманського уряду (1734- 1750 рр.). Складалося воно з шістьох осіб: трьох представників російської колоні- альної адміністрації в Україні - царського резидента, князь О.Шаховського, князя І. Баратинського, полковника Гур'єва та - представників козацької старшини - ге- нерального обозного Я. Лизогуба, генерального підскарбія А. Марковича, генера- льного осавула Ф. Лисенка. Формально члени правління мали рівні права, але фа- ктичним головою став князь О. Шаховський. Діяльність Правління привела до по- силення контролю і втручання збоку російського уряду у внутрішні справи Геть- манщини. Удаючи, що його колегія існує лише тимчасово, О. Шаховський мав та- ємні інструкції - поширювати чутки, що в надмірних податках і невмілому керів- ництві Гетьманщиною винні попередні гетьмани. Це мусило переконати українців у тому, що скасування Гетьманщини найкраще відповідає їхнім інтересам. Гетьманщина та Запорізька Січ. З давніх часів один з фундаментальних принципів імперської політики твердив: розділяй та володарюй. Ось саме його і було покладено Москвою в основу своєї політики щодо Гетьманщини та Запорі- зької Січі в той час. Після зруйнування росіянами в травні 1709 р. Січі запорожці у 1734 р. заснували Нову Січ. Від російського монарха було отримано гарантії протекції та визнання окремою від усієї України статусу. З цього часу запорізькі козаки більше піклувалися про збереження власних корпоративних «вольностей» соціально-економічного змісту та самоврядування. Отримавши певну адміністра- тивно-територіальну автономію, запорізька старшина, як правило, була просто байдужа до справи захисту політичної автономії Гетьманщини. У 1775 р. набув чинності царський маніфест про ліквідацію Запорізької Січі і приєднання її до Новоросійської губернії. Запорожжя не могло вижити у складі уніфікованої структури Російської імперії. Адже воно мало нетипові для Росії фо- рми господарювання, непідконтрольне урядові населення, яке мешкало в зимів- никах (їх налічувалося понад 5,5 тис.) Офіційним приводом царської немилості стало господарське освоєння запорожцями земель Півдня України – тим паче без погодження з Петербургом. Окрім цього, Росія, остаточно захопивши Крим, вже не мала потреби в до- помозі запорожців, натомість саме існування козацької «вольниці» розглядалося як внутрішня загроза царату. Виходячи з воєнно-стратегічних міркувань, Запорі- жжя знаходилося нібито в тилу країни, а тому становило політичну, військову та економічну загрозу імперським планам царату. Відтак Петербург і прийняв рі- шення - знищити Запорізьку Січ - історичний осередок української ідентичності, самостійності та спротиву зовнішнім силам. У квітні 1775 року Г.Потьомкін виступив на засіданні царського уряду з проектом ліквідації Запорізької Січі. Пізніше Катерина II у своїх листах на Січ «із материнською ніжністю та щедрістю» обіцяла запорожцям “золоті гори”, вдало присипляючи їхню пильність. Придворний кріпосник Г.Міллер розробляв план каральної операції проти козаків. Він доводив, що запорізьке козацтво — це гніздо крамоли, яке не має права на існування і є «політичним виродком». На по- чатку червня 1775 року 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручика П.Текелі п’ятьма колонами з різних боків непомітно наближалося до Січі. Вихо- дець із сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер був типовим найманцем. У ніч на 4 червня 1775 р. царські війська оточили Запорізьку Січ. Час було підібрано дуже вдало: у Січі перебувало лише декілька сотень осіб, що знач- но ускладнювало її оборону. П.Калнишевський - останній кошовий Січі - стояв перед вибором: або оборонятися до останньої краплі крові, добре усвідомлюючи свою долю (100 російських солдатів на одного козака), або уникнути безглуздого кровопролиття. 85-літній П.Калнишевський та старшина приймають рішення: здати Січ російським військам без бою. Загарбники пограбували військову скарб- ницю, вивезли зі сховищ зброю з припасами, архів коша Запорізького. Все це спричинило козацьку міграцію: одні йшли за Дунай на турецькі терени, перейшо- вши під турецький протекторат і заснувавши там Задунайську Січ; інші – заохо- чені росіянами, йшли на Дон, Кубань, де згодом сформували донське та кубанське козацтво, яке згодом було використано царями для підкорення Кавказу. Самого кошового П. Калнишевського було заслано до Соловецького монас- тиря, який виконував функцію політичної тюрми. У кам’яному мішку він провів 16 років, після чого йому було відведено звичайну окрему камеру, де він провів ще 9 років. 110-річний в’язень, який за 25 років перебування на самоті осліпнув, зрештою став вільним. Указом від 2 квітня 1801 року найліберальніший цар Олександр І звільнив П. Калнишевського. Гетьманування К. Розумовського – «Золота осінь» Гетьманщини. Ще раз полегшення для України наступає в часи правління дочки Петра І Єлизавети Пет- рівни, фаворитом якої був українець Олексій Розум. У 1750 р. було проведено ви- бори нового гетьмана. Ним було обрано брата Олексія - Кирила Розумовського (1750-1764 рр. гетьманування). Із відновленням гетьманської форми правління К. Розумовський самостійно призначав полковників, зробив невдалу спробу понови- ти зовнішню політику, зміцнював центральні та місцеві органи влади, обстоював фінансову автономію, започаткував проведення судової реформи. Ці без перебі- льшення державницькі акції сприяли спалаху політичної самосвідомості еліти Ге- тьманщини. Стала поширюватися актуальна на той час ідея шляхетської респуб- ліки. У 60 - х рр. XVIII ст. козацька старшина остаточно оформилася у замкнену верству, яка вважала себе шляхтою і домагалася зрівняння її в правах з російсь- ким дворянством тощо. Світогляд та сподівання української еліти на майбутнє Гетьманщини відби- лися в петиції, розробленій Глухівською старшинською радою у 1763 р. під на- звою «Прохання шляхетства і старшин разом з гетьманом про відновлення різних старовинних прав Малоросії». Зокрема, документ містив такі положення: підтвер- дження прав та вольностей, передбачених договором 1654 р.(!), самостійність внутрішньої політики, скликання кожного року сеймів (Генеральних рад) і сейми- ків та надання їм вищої законодавчої влади, повернення до складу Гетьманщини втрачених територій, утворення власної судової та фінансово-бюджетної системи, зрівняння в правах та чинах старшин та шляхтичів з дворянством, визнання ран- гових земель спадковими тощо. Отже, еліта розглядала Гетьманщину як таку собі самостійну державу (хоч і в складі Російської імперії) зі своїми власними ко- рдонами, системою влади, економікою тощо. Проте така свідомість була лише в уяві малоросійського патріота, коли ба- жана ідеологія не була репрезентована справжньою державною політикою. З- поміж безлічі причин та пояснень даної ситуації хотілося б наголосити лише на одній – відсутність консолідації самої еліти у всеукраїнському масштабі. У своїх відносинах з центром імперії – Петербургом – превалювали регіонально- корпоративні інтереси. Не випадково, що незабаром (1764 р). було ліквідовано і сам інститут геть- манства з вражаючою легкістю і пасивністю та безвіллям козацтва у спротиві ца- рату. Парадокс української історії вкотре виявив безхребетність національної елі- ти, яка з легкістю проміняла автономію на права дворянства. Так, зокрема, К. Ро- зумовський за зречення з посади гетьмана та, перш за все, за відмову від планів створення спадкового гетьманату отримав від Катерини II чин генерал- фельдмаршала, 60 тис. руб. щорічної пенсії, М.Гадяч з селами (майже 19 тис. се- лян), Биківську волость і будинок у Батурині. Після приходу до влади в Росії Катерини II автономію Гетьманщини було ліквідовано остаточно та цілеспрямовано:
- у 1786 р. проведено секуляризацію монастирських маєтків. До того ж в Україні було введено російське судочинство та рекрутчина, чо- го, власне, тут ніколи не було. Відтак вчорашня Гетьманщина перетворилася на звичайну адміністративно-територіальну одиницю імперії. Відтепер Україна практично нічим не відрізнялася від інших територій самодержавної Росії: само- бутнє й автономне скасували та знищили, а загальноросійське й імперське нав’язали та ввели в наказному порядку. Отже, упродовж 1764 – 1786 рр. йшов процес цілковитого та остаточного зруйнування самоврядування Гетьманщини й водночас інкорпування козацької України до складу Росії. Вже, по суті, вчорашня майже самостійна країна перес- тала бути державою козаків в їх першопочатковому значенні воїнів-захисників Батьківщини. Колишні козаки стали імперськими чиновниками та регіональними бюрократами. Українська еліта поступово розмилася та асимілювалася в загаль- норосійському просторі. Деякі науковці називають це просто - зрадою національ- них інтересів. Разом з цим, наприкінці XVIII ст. – початку XIX ст. українці при- йняли якнайширшу участь у розбудові Російської імперії: вже по суті наднаціона- льної держави. Такий процес називають інкорпорацією, тобто поступовим мир- ним, частково лояльним та відносно поміркованим входженням однієї держави до іншої. Українська етнополітична свідомість стала виявлятися лише в реанімації історичної пам’яті в окремих літературних творах другої половини XVIII ст. („Ро- змова Великоросії з Малоросією” Семена Дівовича, „Ода на рабство” Василя Ка- пніста, публіцистична діяльність Григорія Полетики тощо). ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:
Історичні дати:1700 - 1721 рр. — Північна війна. 1701, 26 вересня — надання Київському колегіуму статусу академії. 1708, жовтень — перехід гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII. Підписання шведсько-української угоди про протекторат. 1709, 27 червня — Полтавська битва. 1708—1722 рр. — гетьманування П. Скоропадського. 1710, квітень — обрання на гетьманство П. Орлика. Затвердження "Пактів і Кон- ституцій прав і вольностей Війська Запорозького". 1722, квітень — запровадження Малоросійської колегії. 1728—1734 рр. — гетьманування Д. Апостола. 1734—1750 рр. — Правління гетьманського уряду. 1750—1764 рр. — гетьманування К. Розумовського. 1764—1786 рр. — діяльність другої Малоросійської колегії. 1775, серпень — маніфест про скасування Запорозької Січі. Терміни:Генеральна_старшина'>Генеральна старшина — збірна назва найвищих (генеральних) урядників у ге- тьманаті (Війську Запорозькому). Уряди старшини відповідали військовим поса- дам козацького війська, що сформували протягом кінця XVI — середини XVII ст. Генеральна військова канцелярія — вища управлінська та військово- адміністративна установа Гетьманщини. Малоросійські колегії — органи виконавчо-розпорядчої влади Російської держа- ви в Лівобережній Гетьманщині XVIII ст. Перша Малоросійська колегія була за- снована в 1722 р. з числа призначених царськими указами цивільних і військових урядовців з метою контролю діяльності українських центральних і місцевих уста- нов і впорядкування їх роботи відповідно до інтересів російської політики. Існу- вала до 1727 р. Другу Малоросійську колегію засновано після скасування інститу- ту гетьмана в 1764 р.; її діяльність поширювалася на всі сфери державного управ- ління Гетьманщини; сприяла процесу остаточної ліквідації українських автономій (політичної, адміністративної, військової та ін.). Ліквідована 1786 р. в ході реор- ганізації українських адміністративних установ. Гетьманщина – назва української національної держави, відновленої внаслідок національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницько- го, існувала впродовж 1648 – 1782. Офіційна назва держави – Військо Запорізьке. Царський уряд уникав вживання терміну Гетьманщини і в офіційних документах називав її – Малоросією. Столицями Гетьманщини в різні часи були Чигирин, Га- дяч, Батурин, Глухів. Козацька рада – колегіальний орган козацького управління, що існував на Запо- різькій Січі. Компанійські полки – вільнонаймані (“охотницькі”) кінні полки у Гетьманщині, створені в 60 – 70-х рр. XVII ст. гетьманським урядом з метою несення охоронно- поліцейської служби. Корогва – бойовий прапор у військових підрозділах українського козацтва в XVI – XVII ст. Лівобережна Україна – те саме, що й “Гетьманщина”, проте вживається і щодо інших періодів історії, а не лише другої половини XVI – XVIII ст. Малоросія – в офіційних документах царської Росії назва тієї частини України, яка з другої половини XVII ст. входила до складу Російської держави. Низ – те саме, що і Запорізька Січ. У XVI – XVIII ст. ця назва часто вживалася для означення території, освоєної козаками-запорожцями, де проживали нереєст- ровці. Новоросія – штучний термін, що виник в офіційних документах царської Росії 1765 р. для означення обширної території на півдні держави без чітких кордонів. Нині це землі України, Росії та Молдови. Правління гетьманського уряду – орган, створений російським урядом у 1734 - 1751 для управління гетьманщиною. Персоналії:Мазепа Іван (1639—1709) — гетьман Лівобережної України (1687— 1709). З по- чатку XVIII ст. починає шукати нового протектора для козацької України. У жов- тні 1708 р., після вторгнення шведських військ на Лівобережжя, Мазепа зі своїми прибічниками й частиною гетьманського війська переходить на бік короля, підпи- суючи угоду про оформлення шведського протекторату над Україною як незале- жною державою. Після поразки королівської армії під Полтавою разом із Карлом XII переховувався в турецьких володіннях (м.Бендери), де й скінчив своє життя. Орлик Пилип (1672—1742) — гетьман Правобережної України в 1710— 1714 рр., голова української політичної еміграції (1714—1742). Підтримавши антиро- сійський виступ, у 1709 р. разом із частиною гетьманського війська й старшини виїжджає до Бендер, де, після смерті Мазепи, був обраний новим гетьманом. На- слідуючи мазепинську політику, намагався через укладення системи військово- політичних договорів (зі Швецією й Кримським ханством) і організацію кількох походів визволити Лівобережну та Правобережну Україну з-під московської вла- ди. Автор першої української конституції. Розумовський Кирило (1728—1803) — гетьман Лівобережної України (1750— 1764). Син незаможного козака, що зробив блискавичну кар'єру при петербурзь- кому дворі завдяки впливу свого старшого брата Олексія, який перебував у шлюбі з імператрицею Єлизаветою. Послідовно сприяв відновлення автономних прав Гетьманщини. Провів серію реформ у галузі судочинства (1760—1763), кодифіка- ції права, політичного та військового устрою (1762— 1763). Занепокоєна цією ді- яльністю Катерина II в листопаді 1764 р. змусила піти його у відставку й підписа- ла маніфест про скасування інституту гетьманства. |