Тема початки державотворення на теренах
 Скачать 0.55 Mb.
|
Західноукраїнські землі під владою Австро-Угорської імперії. Розвиток на- ціонально - визвольного рухуЯкщо на початку ХІХ ст. 90% етнічних українських земель опинилися під владою Російської імперії, то решта - увійшли до складу Австрійської імперії. Це були: Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Такий перерозподіл українських земель відбувся внаслідок трьох розділень Польщі. Після першого (1772 р.) та третього (1795 р.) до Австрійської імперії відійшла Галичина, а після укладання австро-турецької конвенції (1775р.) під контроль Австрії перейшла Пі- внічна Буковина, а з ХУІІ ст. - ще й Закарпаття. Отже, Австрійська імперія в кінці ХУІІІ ст. підпорядкувала значну частину українських земель із загальною пло- щею у 70 тис. кв. км, з населенням у 3,5 млн осіб, серед яких 2,4 млн були украї- нцями. Етнічний склад західноукраїнських земель був надто строкатим. Тут про- живали як українці, так і поляки, румуни, угорці, а також національні меншини: євреї, німці, чехи, словаки, вірмени та ін. На приєднаних до імперії землях впроваджувалася загальноприйнята у державі система управління. З боку влади проводилася активна асиміляційна по- літика, внаслідок якої відносна кількість українців, які проживали на цих землях стосовно до загальної маси населення, поступово зменшувалася. У Східній Гали- чині зростала питома вага поляків, у Північній Буковині – румунів, у Закарпатті – угорців, які ставали правлячим класом і складали основну частину ремісників, ку- пців і службовців. За своїм економічним становищем західноукраїнські землі залишалися найвідсталішими провінціями Австрійської імперії. Про це свідчило співвідно- шення сільського та міського населення. Основна частина українського населення проживала в селах і займалася сільським господарством. Бідність цих земель вра- жала. Сильний тиск на селян з боку поміщиків, примітивні методи господарюван- ня, непомірні феодальні повинності робили життя селян нестерним. Тільки незна- чна частина українців мешкала у містах і працювала у промисловості, яка носила відсталий мануфактурний характер. У цілому ж, українці, які проживали на цих теренах, становили здебільш селянську націю з нечисленною верствою духовної і світської інтелігенції. Осібне місце тут займало греко-католицьке духовенство, яке до певної мі- ри наближалося до становища еліти і виконувало роль лідера серед українства. Це пояснювалося тим, що значна частина його знаті полонізувалася, прийняла като- лицтво і відріклася від простого народу. «Відтак протягом усього ХІХ ст., - зазна- чає історик О. Субтельний, - західноукраїнське суспільство складалося лише з двох соціальних верств: селянської маси і невеликої касти священиків. Серед українців, за іронічним висловом поляків, були лише холопи та попи». Така ситу- ація у соціальному становищі українців призвела до того, що у них не було мож- ливості мати своїх представників у владних структурах, крім того, вони не могли повноцінно займатися торгівлею та підприємництвом. Входження західноукраїнських земель до складу Австро - Угорщини спів- пало з реформами 70-80 - років ХУІІІ ст. правителів Марії Терези та Йосифа ІІ. Вони були спрямовані на підвищення матеріального становища жителів імперії та розвиток імперії по капіталістичному шляху. Реформи охопили практично всі сфери життя. Найбільш важливою для західноукраїнського населення стала агра- рна реформа. У 1779 р. Марія Тереза видала патент, в якому вимагала від поміщи- ків поводитися з селянами «по-людськи». ЇЇ син, імператор Йосиф ІІ, у 1792 р. пі- шов на скасування особистої залежності селян від поміщиків. Своїм патентом він надавав їм права обирати професію без згоди пана, одружуватися, переселятися, передавати майно у спадщину тощо. Реформа мала прогресивний характер і пози- тивно позначилася на становищі західноукраїнських селян, особливо в Галичині. Значні зміні відбулися і в релігійній сфері. Підпорядкування церкви дер- жаві послабило її монополію. Було здійснено урівнювання прав католицької, про- тестантської і греко-католицької церков, віруючим забезпечувалися рівні можли- вості в освіті та комерційній діяльності. Всі ці реформи відповідали суспільному прогресу. Однак їх реалізація на- штовхнулася на опір різних сил, і, врешті-решт, частину з них було скасовано са- мим Йосифом ІІ. Відхід від реформаторського курсу почався після смерті Йосифа ІІ і тривав до радикальних реформ, що розпочалися під час революції 1848р. Ім- ператорським патентом від 17 квітня 1848 р. селян було звільнено від панщини й інших повинностей. 1 липня 1848 р. дія патенту була поширена на Буковину, а згідно з імператорським патентом від 2 березня 1853 р. стало вільним і селянство Закарпаття. Впровадження реформ в Автрійській імперії сприяло усвідомленню украї- нцями необхідності боротьби за свої права та виникненню національно- визвольного руху. На чолі національного руху і національного відродження на західноукраїн- ських землях стало греко-католицьке духовенство, яке піднялося до сприйняття національної ідеї. Саме вони виступили на захист української культури, мови, лі- тератури, історії. Центром національного відродження стало місто Перемишль, де силами духовної інтелігенції було утворено гурток. Його членами стали І. Моги- льницький, І. Лаврівський, Й. Левицький, А.Добрянський, І. Снігурський та ін. Гуртківці виявили велике зацікавлення українською історією, літературою, мо- вою. Вони писали книжки для простого народу, активно займалися видавничою діяльністю. Так, І. Могильницький став автором першої в Галичині «Граматики» української мови і наукового трактату «Відомість о руськом язиці», в якому відс- тоював ідею самобутності української мови, обґрунтовував її рівноправне місце серед інших слов’янських мов. Вийшли друком перші збірки народної творчості «Пісні польські і руські люду галицького» В. Земського (1883р.), «Руське весілля» Й. Лозинського (1835 р.). У 30-ті роки ХІХ ст. центр національного руху Галичини переміщується до Львова. Тут зусиллями генерації молодого покоління духовенства було утворено напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне товариство «Руська трійця». Її організаторами стали вихованці Львівської духовної семінарії М.Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький, які об’єднали навколо себе близько 20 молодих людей, виключно семінаристів та молодих священиків. Свою основну мету вони вбачали в піднесенні української мови, у просвіті народу; одночасно проводилася науково-дослідна робота, збиралися фольклорні твори, видавалися книжечки для селянства; все це сприяло піднесенню його національної свідомос- ті. У 1834 р. «Руська трійця» підготувала до друку збірник «Зоря», де містилися народні пісні, історичні та публіцистичні твори її членів. Це видання було прони- зане ідеєю єднання українців Галичини і Наддніпрянської України, але його забо- ронили, що свідчило про намагання влади придушити паростки національно- визвольного руху в Галичині. Почалися репресії проти членів «Руської трійці», які в таких складних умовах не припиняли своєї діяльності. У 1837 р. у Будапешті Я.Головацький починає видавати альманах «Русалка Дністрова». Основним зміс- том цього видання стало визнання єдності українського народу, позитивне став- лення до суспільних рухів та їх керівників, пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Видання альманаху свідчило, що «Руська трійця» на- магалася вийти за межі власне культурницької діяльності. Доля альманаху скла- лася трагічно. Основну частину тиражу було конфісковано владою, і тільки не- значна кількість примірників потрапила до читачів. Невдача з альманахом підір- вала сили «Руської трійці», і невдовзі вона розпалася. По-різному склалася доля її організаторів: М. Шашкевич, зазнавши переслідувань духовної і світської влади, помер у 32 роки; І. Вагилевич перейшов на пропольські позиції; Я. Головацький найдовше з усіх захищав ідеї «Руської трійці», але і він у подальшому стає на мо- сквофільські позиції і переїжджає до Росії. Новим поштовхом до активізації національного руху на західноукраїнсь- ких землях стали революційні події 1848 р. У ряді європейських країн розпочали- ся буржуазно-демократичні революції, складовою частиною яких стала боротьба за національне визволення. Ці події отримали назву «весни народів». Центром українського національного руху 1848-1849 рр. стає Східна Гали- чина, де у квітні 1848 р. було скасовано кріпосне право і проголошено деякі демо- кратичні свободи. Повноваження представляти інтереси українців взяла на себе створена у Львові українська політична організація – Головна Руська рада. Вона складалася з 309 постійних членів, представників світської інтелігенції та вищого духовенства, на чолі з єпіскопом Г. Яхимовичем. Невдовзі у Львові починає вихо- дити друкований орган Головної Руської ради – перша україномовна газета «Зоря Галицька». Перед українським національним рухом постали завдання різного змі- сту: створення концепції національної незалежності, питання соціального життя, розвиток культурно - національної сфери. Особливої гостроти набувала пробле- ма співіснування у Галичині двох народів – українців і поляків, які на той час по- чали визначати себе як окремі етнокультурні спільноти, з різними національними прагненнями. У своєму маніфесті Головна Руська рада проголосила, що русини є части- ною великого українського народу. «Ми, русини галицькі, належимо до великого українського народу, котрий одним говорить язиком». Національно - визвольні рухи розгорнулися й на інших частинах західноу- країнських земель – Буковині і Закарпатті. У цілому, події 1848 р. у Галичині стали переломним моментом в історії Західної України. Незважаючи на те, що національно-визвольний рух у Галичині мав, в основному, культурницький характер і був монополізований духовною ін- телігенцією,все ж тут було покладено початок тривалій боротьбі українців за їхнє соціально – національне визволення. Придушення революції 1848 р. призвело до реакції та намагань ліквідувати революційні реформи й відновити абсолютну монархію. Було розпущено парла- мент, скасовано конституцію. У цей час у Галичині зростають польські впливи, які підтримуються австрійською владою. Плани щодо поділу Галичини на дві час- тини було забуто. Польська еліта в політичному житті посідає домінуюче стано- вище. Активізується політика спольщення українців. У 1867 р., зазнавши поразки у війні з Пруссією, Австрія іде на значні пос- тупки Угорщині і передає в її підпорядкування значну кількість земель, включаю- чи Закарпаття. Внаслідок австро-угорського компромісу, Австрійська імперія пе- ретворилася в дуалістичну Австро-Угорську монархію. При цьому Буковина і Га- личина увійшли до складу Австрійської частини імперії, а Закарпаття стало угор- ським. Під впливом цих подій поляки вимагали повного контролю над Галичиною і задоволення своїх національних інтересів. Австрійська влада погодилася не втручатися у справи поляків, що негативно вплинуло на стан українського націо- нального руху в Галичині. Конфлікт національних інтересів поляків і українців все більш загострювався і посилював конфронтацію між ними. Набирає сили по- лонізація українського населення, дискримінація відбувається на всіх рівнях. У таких умовах представники українського національного руху відчули себе зра- дженими й не могли протистояти сильному противникові – польському руху. По- чинається пошук нових шляхів для самоутвердження. Це призвело до появи двох суспільно-політичних течій: москвофільської танародовської. У 60-х роках ХІХ ст. інтереси та надії українців було звернено у бік Росії, яка активно підтримувала слов’янофільські настрої. Прихильність до Росії знайш- ла своє втілення у москвофільстві. Його лідерами стали: Д.Зубрицький, В.Дідицький, М.Малиновський, Д.Добрянський та ін. Ідеї москвофілів підтриму- вали представники різних верств населення: духовенство, поміщики, чиновники, інтелігенція, які майбутнє України пов’язували з Російською імперією, але при цьому зберігали лояльність до Австро-Угорщини. Москвофільство набуло свого поширення у Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті. Прихильники течії заперечували існування окремого українського народу, а галицьких русинів зачисляли до «єдиного великоруського народу» і навіть створили для них штучну мову («наречіє» або «язичіє»). На москвофільські позиції перейшла основна час- тина старої інтелігенції. Ідеї, сповідувані москвофілами, не знайшли відгуку серед молодої галицької інтелігенції, яка сформувала народовську течію. Народовці ви- ступали за єдність українських земель, розвиток української мови, літератури, ві- дстоювали ідею самобутності українського народу. З часом народовський напря- мок набув значного розвитку і своїх прихильників. Народовці проводили активну видавничу діяльність, створювали культурно-просвітницькі та кооперативні орга- нізації. У 1868 р. з їх ініціативи було створено культурно-освітнє товариство «Просвіта», яке у 70-х роках стало відігравати провідну роль у громадському і по- літичному житті західноукраїнських земель. Діяльність «Просвіти» сприяла наці- ональному відродженню. За таких обставин у 1873 р. у Львові виникає Товарист- во ім.Т.Г.Шевченка, яке фактично відіграло роль першої української академічної інституції, де активно проводилися українознавчі дослідження (студії). Піднесення української орієнтації в Галичині було результатом того, що національно свідома частина українців намагалася перетворити її на український П’ємонт (П’ємонт – це невелике королівство в Італії, яке боролося за звільнення та об’єднання італійських земель в одній державі). Поступово народовці, завдяки своїй активній діяльності, послабили позиції москвофільства. У середині 70-х років у Галичини з’являється молода інтелігенція, яку вже не задовольняли ці течії, і вона намагається модернізувати український націона- льний рух за прикладом європейського. Починається посилення радикальних на- строїв, українофільство набуває політичного характеру, що отримує свій прояв у процесі формування перших політичних партій. |