Тема початки державотворення на теренах
 Скачать 0.55 Mb.
|
Історичні дати:1830-1831 рр. - Польське повстання на Правобережній Україні. 1833-1837 рр. - діяльність демократично-просвітницького та літературного об’єднання «Руська трійця» у Львові. 1840 р. - видання у Петербурзі «Кобзаря» Т.Г. Шевченка. 1846-1847 рр. - діяльність Кирило-Мефодіївського братства у Києві. 1848 р. - утворення у Львові першої української політичної організації – Головної Руської Ради. 1848 р. - ліквідація кріпосного права у Галичині та Буковині. 1850 р. - перша українська «Громада» в Петербурзі. 1861 р. - царський маніфест про скасування кріпосного права у Росії. 1861-1862 рр - видання у Петербурзі українського журналу «Основа». 1864 р. - циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про обмеження видання книг і заборону викладання в школах українською мовою. 1864 р. - написання П. Чубинським вірша «Ще не вмерла Україна» - тексту сучас- ного гімну України. 1868 р. - створення на кошти і за ініціативою української інтелігенції у Львові першого осередку товариства «Просвіта». 1876 р. - Емський указ Олександра ІІ про заборону друку і видання книг українсь- кою мовою. 1891 р. - виникнення таємного товариства «Братства тарасівців». 1900 р. - утворення Революційної української партії (РУП). 1900 р. - видання у Львові брошури М. Міхновського «Самостійна Україна». Персоналії:Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895 рр.) – публіцист, історик, літерату- рознавець, суспільно-політичний діяч. Голова лівого крила Київської громади. У Женеві заснував вільну українську друкарню. У журналі «Громада» виклав про- граму українського руху. Костомаров Микола Іванович (1817-1885 рр.) – громадський і політичний діяч, історик, письменник і публіцист, археограф, фольклорист, етнограф. Один із за- сновників і ідейний провідник Кирило-Мефодіївського товариства, автор його програмних документів, зокрема «Книги буття українського народу». Міхновський Микола Іванович ( 1879-1924 рр.) – діяч національно-визвольного руху. Один з організаторів та лідерів створеної у 1901-1902 рр. Української на- родної партії, для якої написав «Десять заповідей». Є автором брошури «Самос- тійна Україна», де обстоював ідею самостійності української держави. Яхимович Григорій (1792-1863 рр.) – церковний і громадський політичний діяч, учений –богослов. Перший голова Головної Руської Ради. Терміни:Громади – організації культурно-просвітницького спрямування, що ставили сво- єю метою поширення національної ідеї шляхом розповсюдження літератури для народу. ТЕМА 9. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ В УКРАЇНІ 1917-1920 рр.
(березень 1917 р. - квітень 1918 р.)
(квітень - грудень 1918 р.)
(листопад 1918 р. - 1919 р.)
Діяльність УЦР (березень 1917 р. - квітень 1918 р.) Перша світова війна вкрай загострила політичні, економічні, соціальні та національні суперечності в Російській імперії. Загальне невдоволення народних мас царським режимом привело до соціального вибуху. Йому передували жіночі мітинги, протести голодуючих, масові мирні демонстрації, які переросли в зага- льний політичний страйк. До робітників і солдат приєдналися радикально налаш- товані буржуазні та інтелігентські кола. В опозицію до царизму стала Державна Дума. 27 лютого цар Микола ІІ зрікся престолу. Його наступники також відмови- лися від престолонаслідування. Отже, 300-річна династія Романових припинила існування. Упалу владу підхопили дві політичні сили. Перша - Тимчасовий уряд на чолі з князем Г.Е. Львовим, створений із членів Державної Думи, в основному ка- детів та есерів. Друга - Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів на чолі з М.С. Чхеїдзе, куди входили меншовики, ліві есери і зовсім незначна група більшовиків. У столиці колишньої Російської імперії створилося двовладдя. Неви- значеність влади хвилею покотилася на периферію. Там владу Тимчасового уряду представляли виконавчі комітети і комісари, а паралельно з ними стихійно ство- рювалися Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. Падіння монархії, демократизація суспільно-політичного життя активізу- вали діяльність українських політичних сил, партій, рухів. Виникла можливість самовизначення України і відродження її державності. З ініціативи Міжпартійно- го політичного блоку ТУП - Товариства Українських Поступовців - 4 березня 1917 р. було утворено Українську Центральну Раду. Її головою обрали 51-річного професора історії М.С. Грушевського. Провідна роль у вже третьому владному політичному органі в Україні належала лівим силам - українським соціал- демократам і українським есерам. Отже, праві партії створили одну владну полі- тичну силу (виконавчі комітети Тимчасового уряду), а ліві - аж дві (Раду робітни- ків і солдатських депутатів та Українську Центральну Раду). Принципова різниця між ними полягала в тому, що Ради депутатів на перше місце ставили вирішення соціальних питань, а Центральна Рада - національного. З квітня 1917 р. в Україні починається перший раунд політичної боротьби за владу. Лідер більшовиків В.І. Ленін, який повернувся в Росію з-за кордону, проголосив гасло “Вся влада Радам!”. Для підтвердження своїх повноважень і на- дання їм більшої ваги Центральна Рада скликала 6-8 квітня 1917 р. Український національний конгрес, на який прибули 1,5 тис. делегатів з України, а також з Москви, Петрограда, Кубані тощо. Провідні українські політичні сили продемон- стрували одностайність програмної вимоги національно-територіальної автоно- мії України та прихильність до ідей соціалізму. Оцінюючи результати цього представницького форуму, один із лідерів українського руху - В.К. Винниченко - відзначив: “Конгрес був першим кроком відродження нації на шляху державності. Будучи одночасно сильним організаційним і агітаційним засобом, він став пер- шим підготовчим етапом у творенні як ідеї української держави, так і в частково- му переведенні її в життя”. Центральну Раду підтримали також військові частини, де переважали укра- їнці. У травні-червні відбулися Всеукраїнські військові з’їзди. У резолюції “Про відношення до сучасного моменту” делегати Другого Українського військового з’їзду запропонували Центральній Раді “негайно приступити... до фактичного пе- реведення в життя підстав автономного ладу, яко єдиного способу врятувати Україну і всю Росію від безладдя та загибелі”. Головним теоретиком у розробці питань українського державного будівництва став М.С.Грушевський. Він був прибічником федеративного устрою України, Росії та інших вільних демократич- них держав. У середині травня українська делегація виїхала до Петрограда з вимогами визнання автономії України та Центральної Ради як її легітимного керуючого ор- гану. Але вони не знайшли порозуміння ані серед членів Тимчасового уряду, ані в Петроградській Раді робітничих і солдатських депутатів. Це викликало обурення й розчарування в української сторони. 10 (23) червня 1917 р. Центральна Рада в однобічному порядку прийняла Перший Універсал, який проголосив Україну ав- тономією в складі Росії, тим самим відродивши українську державність. 15 чер- вня було утворено виконавчий орган Центральної Ради - Генеральний Секретаріат на чолі з В.К.Винниченком. Секретарем військових справ став С.В. Петлюра. За партійною приналежністю уряд був переважно соціал-демократичним. Стрімкий розвиток політичних подій в Україні викликав занепокоєння з боку Центральної влади, яка боялася втратити контроль над нею. До Києва при- була делегація Тимчасового уряду, куди входили міністри О.Ф.Керенський, М. Терещенко, І.Г. Церетелі. Після дводенних переговорів обидві сторони перейшли від конфронтації до компромісу. Суть його полягала в тому, що Центральна Рада погоджувалася зачекати законодавчого затвердження автономії України загально- російськими Установчими зборами в листопаді 1917р., а Тимчасовий уряд визна- вав Центральну Раду органом української влади, не чекаючи Установчих Зборів. Умови угоди були оголошені Другим Універсалом Центральної Ради 3 (16) липня 1917 р. Склад Ради збільшився за рахунок представників національних меншин, які проживали в Україні. І це робило її легітимним політичним органом не лише етнічних українців, а й усього населення України. У той же час Тимчасо- вий уряд, скориставшись швидкою зміною політичної ситуації в Російській дер- жаві на свою користь, в однобічному порядку відкорегував прийняті домовленос- ті. 4 серпня 1917 р. він затвердив “Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріатові”, згідно з якою правочинність Генерального Секретаріату поши- рювалася лише на 5 з 9 українських губерній: Київську, Волинську, Полтавську, Подільську і частково Чернігівську, а його компетенція значно звужувалася. Ро- сійська влада, як колись польська, знову нав’язувала Україні розкол етнічних те- риторій на північ і південь по порогах Дніпра. Так легше було впливати на полі- тичну ситуацію в українських землях. Діархія (двовладдя) в державі - неприродна річ і довго існувати не може навіть в умовах війни і революції. Липнева загальноросійська політична криза по- клала кінець двовладдю. Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів втратила владу, а в Тимчасовому уряді відбулася політична рокіровка - його очо- лив есер О.Ф. Керенський. Тепер тягар відповідальності за ситуацію в Росії ціл- ком покладався на Тимчасовий уряд. Але він виявився неспроможним до серйоз- них і рішучих дій. Хвиля хаосу та анархії поширювалася просторами колишньої могутньої імперії. Покласти їм край взявся генерал Л.Г. Корнілов - головнокоман- дуючий російськими військами. Його перемога повинна була призвести до реста- врації монархії і встановлення військово-монархічної диктатури. Але цей план виявився нежиттєздатним, бо не відповідав інтересам широких народних мас. У передмісті столиці корніловські війська були вщент розгромлені пробільшовицькі налаштованими військовими та ополченням. Авторитет Тимчасового уряду і всіх політичних сил, що підтримували його, почав стрімко падати, а більшовиків та їх прибічників зростати. На перший погляд здається, що ці події були надто далеко від українських земель і суто російськими справами, але насправді вони стали лакмусовим папір- цем здатності політиків правильно оцінювати політичну ситуацію і відповідно будувати тактику. Жодна з українських партій або політичних сил не скористала- ся послабленням центру через міжусобні політичні розбірки для того, щоб вирва- ти поступки у вирішенні болючого питання власного національно-державного бу- дівництва. Це був перший втрачений історичний шанс. А втім, історія подарувала ще й другий шанс українським політикам. 7 ли- стопада (25 жовтня) 1917 р. у Петрограді перемогло більшовицьке збройне повс- тання. Тимчасовий уряд було заарештовано. П Всеросійський з’їзд Рад сформував радянський уряд на чолі з В.І. Леніним та прийняв доленосні декрети про мир і про землю. Симпатії селянства, які складали більшість населення в Російській ім- перії, хитнулися вбік більшовиків. Але українське селянство з певною недовірою ставилося до центрального більшовицького уряду і схильне було підтримати свій, український уряд, тобто Центральну Раду, за умови адекватного вирішення аграр- ного питання. На цих засадах перебувало українське вояцтво. Листопадові події 1917 р. у Києві, коли на владу претендували три політичні сили - Центральна Ра- да, більшовицькі Совєти та представники Тимчасового уряду в особі десятитися- чного гарнізону Київського військового округу, показали силу авторитету Центральної Ради. Спираючись на зброю українського полку, владу в столиці фа- ктично перебрала Центральна Рада. Втім, українські політики виявилися слабки- ми аналітиками й тактиками. У динамічних змінах ситуації вони вперто стояли на старих позиціях і крок за кроком поступалися більшовицьким впливам. Це підт- верджує й зміст Третього Універсалу, який Центральна Рада видала 7 (20) листо- пада 1917 р. У ньому проголошувалося утворення Української Народної Респуб- ліки (УНР), що відповідало очікуванням українців. Але парадокс полягав у тому, що в документі йшлося про збереження федеративного зв’язку УНР з якоюсь мі- фічною демократичною Росією, бо більшовицький уряд Центральна Рада не ви- знала й усіх громадян України теж закликала до цього. Відірвавшись від реалій часу, Центральна Рада та її уряд - Генеральний Секретаріат - проголошували Україну автономією у складі віртуальної федерації. За красивими словами й гас- лами Третього Універсалу проглядалася нерішучість у вирішенні нагальних пи- тань війни і миру, а головне - розподілу землі. Як і у будь-якій грі, у тому числі політичній, програє той, хто втрачає темп. Від цього часу і до кінця свого існу- вання Центральна Рада знаходилася в обороні, хоча в неї ще існували резерви пе- рейти в наступ. Більшість українців продовжували підтримувати український уряд і стали на перешкоді більшовикам і силам, які їх підтримували, здійснити перево- рот у Києві 12 грудня 1917 р. 17 грудня більшовики повторили спробу захопити владу. Цього дня відкрився Всеукраїнський з’їзд Рад, на якому більшовики не отримали бажаної для себе підтримки. Із двох тисяч делегатів більшість підтри- мали Центральну Раду. Тоді члени партії більшовиків (124 особи від 49 Рад) на чолі з В.П.Затонським переїхали до Харкова, де об’єдналися з делегатами Третьо- го з’їзду Рад Донецького та Криворізького басейнів і провели 24-25 грудня свій єдиний з’їзд Рад України. 200 делегатів, які були там присутні, відображали інте- реси міського населення промислового регіону, а не волю всього українського на- роду. Більшовицький з’їзд проголосив Україну Республікою Рад робітничих, сол- датських і селянських депутатів (офіційна назва - Українська Народна Республі- ка), визнав її федеративною частиною Російської радянської федеративної респу- бліки, поширивши на неї чинність ленінських декретів про мир, землю та ін. Пе- рший український радянський уряд на чолі з М.О.Скрипником отримав назву - Народний Секретаріат. В Україні знову запанувало двовладдя. Раднарком Росії й особисто В.І. Ленін посилили тиск на Центральну Раду. Вона отримала листа з ультимативними вимогами до неї, зміст яких зводився до того, щоб: відмовитися від спроби дезорганізації спільного фронту; припинити роззброєння радянських військ; не пропускати без згоди радянського верховного головнокомандуючого жодних військових частин на Дон, Урал та інші місця; пропустити більшовицькі війська на Південний фронт для боротьби з контррево- люційними військами О.М. Каледіна. У разі невиконання ультиматуму Раднарком вважатиме Центральну Раду в “стані відкритої війни проти радянської влади в Ро- сії і на Україні”. Відмова Центральної Ради виконати ультиматум радянської Росії призвела до інтервенції Росії на українські землі і початку громадянської війни на теренах України. Народна творчість донесла до наших днів трагічну історію того часу в час- тушках, як-от ця: Я на бочке сижу, Под бочкою качка. Мой муж - большевик, А я - гайдамачка! Трагедія громадянської війни полягала в тому, що люди однієї крові вби- вали один одного. Серед більшовиків і червоноармійців було багато українців, які так само палко любили Батьківщину і дбали про її добробут, як і ті, хто підтриму- вав Центральну Раду й антагоністично ставився до радянської влади. Багато з тих, хто воював по різні боки барикад, свідомо жили й вмирали за ідею. Після прого- лошення радянської влади в Україні почали формуватися полки Червоного козац- тва та Червоної гвардії. Ними командували: учасник Першої світової війни, наго- роджений 4 Георгієвськими хрестами і 4 Георгієвськими медалями за воїнську доблесть С.М. Будьонний, син українського письменника Михайла Коцюбинсько- го Ю.М. Коцюбинський, син учителя з Чернігівщини В.М. Примаков та інші. За голову В. Примакова вороги давали велику грошову нагороду, а шанувальники прославляли в піснях: Лавам нет преграды, Бьется злобный враг. В бой ведет отряды Удалой Примак. В свисте звонкой стали Мчимся на врагов. Пиками писали Летопись веков. Український уряд, очолюваний В.Винниченком, переживав кризу. В украї- нських політичних партіях відбувся розкол. Центральна Рада виявилася не гото- вою до успішного збройного протистояння радянським військам. Українські вій- ськові частини, які заявляли про вірність їй, зреклися свого слова. Вони з прихи- льністю відгукнулися на заяву центрального більшовицького уряду роздати зем- лю селянам і покласти край війні. Соціальні інтереси взяли гору над національни- ми. У вирішальному для долі Києва бою під Крутами 30 січня 1918 р. російську атаку стримували лише 300 київських студентів і курсантів, які або загинули, або були закатовані за наказом командуючого більшовицькими військами М.А. Мура- вйова. Це була людина з розмитими політичними поглядами й великими амбіція- ми. У чині полковника царської армії він перейшов на бік більшовиків. На україн- ській землі проявив себе як кат, який з паталогічною ненавистю і жорстокістю ро- зправлявся з національним рухом. В одному зі своїх перших наказів він заявив: “...Цю владу (мається на увазі радянську) ми несемо з далекої Півночі на вістрях своїх багнетів і там, де її встановлюємо, всіляко підтримуємо її силою цих багне- тів”. Через півроку він повернув зброю проти радянської влади і під час антибі- льшовистського заколоту безславно загинув. Передчуття крутівської трагедії постає з циклу віршів під назвою “В казе- маті” українського поета-пророка Т.Г. Шевченка. Перебуваючи під арештом, у роздумах про майбутнє України, він написав вражаючі рядки: Нас тут триста, як скло, Товариства лягло! Крути стали символом національної звитяги, гідності та честі свідомої мо- лоді, але й одночасно ганьби бездарним українським політикам. Бій під Крутами загальмував переможну ходу більшовицької армії і підш- товхнув Центральну Раду до більш рішучих дій з відстоювання національних ін- тересів в країні та за її межами. Поки в Україні точилися криваві бої за Київ, у Бресті російська та україн- ська делегація, яка виступала від імені Центральної Ради, кожна поодинці, вели переговори з Австро-Угорщиною та Німеччиною про укладання миру. Умовою підписання сепаратного мирного договору з австро-німецьким блоком було повне відокремлення України від Росії. Тому в ніч проти 25 січня 1918 р. під час перер- ви в Берестейських переговорах Центральна Рада нарешті проголосила своїм Чет- вертим Універсалом державницьку самостійність Української Народної Респуб- ліки. “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого неза- лежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу”. І вже 8 лютого 1918р. відбулося підписання Берестейського миру. За його умови всі учасники переговорного процесу, включаючи Росію, визнавали незалежність України в ко- рдонах, які більш-менш збігалися з межами української етнічної території. Украї- на зобов’язувалася постачати в Австро-Угорщину та Німеччину хліб і продоволь- ство, натомість ті повинні були надати Центральній Раді військову допомогу для очищення території УНР від більшовицьких нападників. Проголошення незалежності і пропоновані Четвертим Універсалом рефор- ми мали формальне значення, а фактично нічого не були варті, бо Центральна Ра- да під гуркіт радянських гармат залишила Київ і втекла на Волинь. У столицю з Харкова переїхав уряд Радянської України. Він утримався там три тижні. За цей час було проведено перші соціалістичні реформи, як-от: націоналізована велика промисловість, банки, транспорт тощо. Відповідно до радянського декрету про землю на користь селян перейшло 15 млн десятин землі. Почалося руйнування старих органів державного керівництва і будівництво нового державного апарату. Радянська влада діяла рішуче і послідовно. І хоч цей процес тривав недовго, але залишив помітний слід у свідомості як прихильників, так і противників більшови- цького режиму. Відповідно до умов Берестейського мирного договору, який Росія підписа- ла майже на місяць пізніше української делегації і де вона визнала незалежність України, радянські окупаційні війська змушені були залишити Київ. Український більшовицький уряд ліквідувався, розпочаті ним реформи припинялися, а україн- ські більшовики опинилися поза законом. 18 лютого 1918 р. згідно з умовами Берестейського договору австро- німецькі війська почали окупацію України. Вони розчленували її на дві частини. Більшу - разом з Донбасом та Кримом - зайняли німецькі війська. Південно- Західну Волинь, Поділля, Херсонську і частину Катеринославської губернії оку- пували австрійські частини. Разом з окупаційними військами до Києва повернула- ся Центральна Рада. Отже, додаткові умови Берестейського договору було вико- нано, і настав час виконання так би мовити промислово-продовольчої частини до- говору. Окупанти безсоромно грабували національні багатства республіки, втру- чалися в її внутрішні справи і жорстоко придушували будь-які прояви незадово- лення або опору. Це викликало піднесення патріотичних почуттів серед населення і було використано різними політичними силами. У середині березня 1918 р. у Катеринославі відбувся другий Всеукраїнсь- кий з’їзд Рад, який засудив політику Центральної Ради і закликав народ на боро- тьбу з нею. Одночасно проти Центральної ради активізували зусилля праві сили, очолювані П.П. Скоропадським. У свою чергу окупаційне командування було ро- зчароване співпрацею з українською владою і лишило її підтримки. У таких умо- вах Центральна Рада не спроможна була довго протриматися. Засідання 29 квітня 1918 р. стало її лебединою піснею. На ньому було ухвалено проект Конституції УНР, обрано М.С. Грушевського президентом, прийнято земельний закон. У цей же день у Києві проходив Хліборобський конгрес великих землевла- сників, який проголосив гетьманом усієї України Павла Петровича Скоропадсько- го. Австро-німецькі окупанти визнали його владу. В Україні стався державний переворот. |