Тема початки державотворення на теренах
 Скачать 0.55 Mb.
|
Державотворчі процеси на західноукраїнських землях: здобутки і прорахункиНа відміну від УСРР-УРСР, де відбувалася розбудова української радянсь- кої державності, у західноукраїнських землях тривав процес пошуку ефективних форм боротьби за майбутню незалежність. Справа у тому, що впродовж 1920-30-х років західноукраїнські землі перебували у складі держав – Польщі, Румунії, Че- хословаччини, які не мали наміру надавати їм будь-яких автономних прав. Більш того, у названих країнах проводилася відверта антиукраїнська політика. Так, польський уряд був прибічником національної і державної асиміляції українців; румунська влада здійснювала румунізацію підлеглого населення, називаючи укра- їнців – «румунами за походженням, які забули рідну мову»; чеські урядовці, по- при свій демократизм і відносну міжнаціональну толерантність, категорично не погоджувалися надати Закарпаттю автономію. За таких умов, західноукраїнське державотворення набуло характеру праг- нень та мрій, до яких можна наближатися тими чи іншими способами. Останні якраз і визначали течії у національно-визвольних змаганнях «західняків». Так, Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), що утво- рилося у 1925 році, виступало за легальні (парламентські) засоби боротьби й ак- тивно використовувало пресу (друкованим органом УНДО була українська газета «Діло»). Лідерами організації були Дмитро Левицький, Василь Мудрий, Степан Баран, Мілена Рудницька, Іван Кедрин-Рудницький. Висуваючи вимогу автономії українських земель у складі Польщі, ундовці ініціювали план «нормалізації» польсько-українських стосунків. До табору легалістів належала й українська соціалістична радикальна пар- тія (УСРП), заснована у 1926 році. На чолі партії спочатку стояли Лев Бачинсь- кий, Іван Макух, Дмитро Ладика, а згодом – Лев Ганкевич і Володимир Старо- сольський. Поділяючи соціал-демократичні цінності і відстоюючи немарксистсь- кий соціалізм, соціал-радикали критикували суспільний устрій СРСР і засуджува- ли більшовицьку практику будівництва соціалізму. Метою УСРП було утворення об’єднаної нерадянської суверенної Української Соціалістичної Республіки. Представником легалізму у Румунії стала Українська національна партія (УНП) під проводом Володимира Залозецького. Вона утворилася у 1927 році і схилялася до «органічної роботи» з румунською владою. У 1930 році УНП вибо- рола для українців кілька місць у парламенті. Органом друку УНП став часопис «Рада», який редагував Юрій Сербинюк. Ідеї легалізму поділяли й представники Християнської народної партії, що діяла на Закарпатті. Лідерами ХНП були Августин Волошин, брати Михайло та Юлій Бращайки. За зразком Галичини на Закарпатті були створені товариство «Просвіта», скаутська організація «Пласт», друкувалися часописи, працювали ко- оперативи тощо. Окремою ланкою національно-визвольних змагань західних українців був комуністичний рух. Його зміцненню сприяли прорадянські настрої. З 1919 року у регіоні діяла Комуністична партія Східної Галичини, згодом перейменована у Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Керівниками партії були Йосип Крілик (Васильків), Роман Кузьма (Турянський). Програмною метою КПЗУ було приєднання Західної України до радянської України. Незважаючи на підпільний характер діяльності, комуністи намагалися застосовувати і легальні способи боро- тьби: у 1926 році вони заснували легальне Українське селянсько-робітниче соціа- лістичне об’єднання «Сельроб». Комуністи Буковини також діяли у підпіллі. Однак, у 1929 році виникає легальний філіал румунської компартії під назвою «Визволення». Названа партія існувала до 1934 року і закликала до боротьби за «Радянську червону Буковину» та її приєднання до радянської України (УСРР). На відміну від галичан та буковинців, комуністи Закарпаття діяли у складі легальної Комуністичної партії Чехословаччини. Компартія визнавала українсь- кий характер Закарпаття і відстоювала гасло його приєднання до радянської Укра- їни. Найрадикальніший табір західноукраїнських національно-визвольних зма- гань становили націоналісти. Свою діяльність вони розпочали у 1920 році, коли була утворена Українська військова організація (УВО) на чолі з полковником Єв- геном Коновальцем. Готуючись до антипольського повстання, УВО провела кіль- ка збройних акцій, зокрема, замах на главу Речі Посполитої – Ю. Пілсудського (1921 р.), кампанію саботажу та теракти проти колаборантів (1922 р.), озброєні напади на польські банки та каси підприємств з метою експропріації їх коштів (1924-1926 рр.) Упродовж наступних років відбувалося об’єднання націоналістичних ор- ганізацій Західної України. Так, у 1925 році на основі «Українського національно- го об’єднання», «Союза визволення України» та «Союза українських фашистів» утворюється «Легія українських націоналістів» (ЛУН). У 1926 році об’єдналися націоналістичні групи студентської молоді Галичини і заснували «Союз українсь- кої націоналістичної молоді» (СУНМ). Кульмінаційним моментом процесу об’єднання націоналістів стало виник- нення Організації українських націоналістів (ОУН). Подія сталася у 1929 році під час проведення І конгресу українських націоналістів у Відні. Головою організації одностайно був обраний лідер УВО – Є. Коновалець. Крім УВО, до складу ОУН увійшли вищеназвані ЛУН, СУНМ та «Група української національної молоді» (ГУНМ). Програмною метою ОУН стало створення незалежної Української держави на засадах теорії «інтегрального націоналізму», розробленої Дмитром Донцовим. Остання проголошувала націю «абсолютною цінністю» та підкреслювала «пере- вагу волі над розумом». У розумінні ОУН ідеалом держави була національна дик- татура під проводом єдиної націоналістичної партії, керованої вождем з необме- женою владою. Радикальність програмних засад ОУН полягала у тому, що для досягнення своїх політичних цілей пропонувалося використовувати будь-які за- соби. Оунівці рішуче відкидали здобутки демократії, соціалізму, капіталізму, лі- бералізму та інших суспільних рухів. Натомість, вони відстоювали положення на- ціонального солідаризму, тотожного італійському фашизму. Близькість тогочасної ідеології ОУН до тоталітаризму була очевидною і визнавалася сучасниками. Так, український соціолог І. Лисяк-Рудницький з цього приводу писав: «…український націоналізм походить під поняття тоталітарного руху… розбурхану національну енергію націоналізм скеровував у річище полі- тичної системи, що своєю суспільною суттю перегукувалася з тоталітарними те- чіями в повоєнній Європі» (мається на увазі повоєнна Європа після Першої світо- вої війни – ред.). Отже, відчайдушно воюючи проти польської і радянської дикта- тур, оунівці, по суті, боролися за встановлення власного диктаторського режиму правління. Головним методом боротьби, що його застосовувала ОУН, був теракт. Впродовж 1930-тих років оунівці здійснили кілька політичних убивств: у 1933 році у Львові був вбитий один з працівників радянського консульства, у 1934 році від рук українських націоналістів загинули директор Львівської української гім- назії Іван Бабій та міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Перацький. Най- більш послідовним прибічником тероризму, як засобу боротьби за незалежну Україну, був Степан Бандера, який у 1933 році обійняв посаду крайового провід- ника ОУН на західноукраїнських землях. Тоталітарна ідеологія ОУН доповнилася і відповідною зовнішньою полі- тикою. Коли у 1938 році у Роттердамі був убитий Євген Коновалець, і на чолі ОУН став Андрій Мельник, організація визнала своїм природним союзником на- цистську Німеччину, сподіваючись, що фюрер допоможе здобути самостійну Україну. Націоналістичний рух на Буковині розгорнувся у 1930-тих роках. Останній очолювали Іван Григорович, Орест Зибачинський та Денис Квітковський. Буко- винські націоналісти заснували спортивне товариство «Мазепа», студентське то- вариство «Залізняк», видавали журнал «Самостійна думка» та тижневик «Самос- тійність». Закарпаття стало єдиним регіоном, де у міжвоєнний період була заснована автономна українська республіка. Це сталося внаслідок Мюнхенської змови 1938 року, коли Чехословаччина була розчленована фашистською Німеччиною. Демо- ралізований чеський уряд погодився надати Закарпаттю автономний статус, після чого 11 жовтня 1938 року був затверджений перший уряд Карпаторуської держа- ви, що перебувала у федерації з Чехією та Словаччиною. 15 березня 1939 року у м. Хуст під час засідання сейму Карпатську Україну було проголошено незалеж- ною державою, а її президентом став А. Волошин. Отже, державотворчі прагнення західноукраїнських земель зосереджува- лися у різноманітних площинах легальної та підпільної діяльності. Виходячи зі своїх політичних уподобань, учасники національно-визвольних змагань прагнули або об’єднання з Радянською Україною (зокрема, комуністи, деякі легалісти, на- приклад президент ЗУНР Є. Петрушевич), або автономії у складі іноземних дер- жав (більшість легалістів), або незалежності під протекторатом Німеччини (наці- оналісти). У цілому, в Україні у міжвоєнний період співіснували дві тоталітарні мо- делі державотворення – комуністична й оунівська. Перша з них була розроблена і реалізована в Україні Радянській (УСРР-УРСР), друга – у Карпатській Україні. Слід зазначити, що радянське державотворення, як провідна ідея монопольної влади більшовицької партії, від самого початку носило фундаментальний харак- тер, неодноразово закріплювалося конституційними актами і проіснувало майже 70 років. Що ж стосується націоналістичної моделі державотворення, то вона фо- рмувалася у вкрай несприятливих умовах бездержавності та гноблення і через те презентувала радикальні ідеї (тоталітаризм) та форми боротьби (тероризм). Окрім того, оунівська концепція державного будівництва орієнтувалася на тогочасні то- талітарні режими Європи, зокрема, нацизм, а відтак була приречена самою Історі- єю. Помірковані ідеї державотворення на західноукраїнських теренах також не мали жодної перспективи, адже Польща, Чехословаччина і Румунія рішуче відмо- вляли українцям у будь-якій автономії. Взагалі, трагізм ситуації полягав у тому, що, для здійснення державотворчих прагнень українців, з боку демократичних країн Заходу не було доброї волі, між тим, на тлі загальної байдужості світової спільноти, «турбота» Й. Сталіна про «молодшого слов’янського брата» виявилася історично результативною, особливо у контексті збирання українських земель у межах єдиної радянської української держави – УРСР. Конструктивними були й інші державотворчі кроки радянської влади. Зок- рема, політика державного капіталізму (неп) витягнула країну з економічної прір- ви; політика форсованої індустріалізації всього за 10 років перетворила Україну на республіку з потужним промисловим виробництвом; кампанія українізації за- безпечила радянській владі національний характер і сприяла національно- культурному відродженню України (у цей час швидкими темпами розвивалися українська наука, освіта, література, мистецтво тощо). Українізація стала своєрід- ною індульгенцією для радянської влади: навіть колишні вороги більшовиків ви- знавали здобутки цієї політики і перетворювалися на симпатиків УСРР-УРСР. Водночас, злочинного змісту набула політика «розстріляного відродження» та практика суцільної колективізації, ворожа до ментальності українського селянина і спрямована на пролетаризацію багатомільйонної верстви хліборобів. Колективі- зація, фактично, обслуговувала політику індустріалізації, яка мала за пріоритет важку промисловість і відверто ігнорувала потреби села. Наслідком цього індуст- ріального експерименту став Голодомор українського народу 1932-1933 рр. ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:
д) А. Волошин. |